Він появився десь при початку другої половини двадцятих років — довгов’язий, невкладистий сімнадцятирічний юнак. Ходив — як усі цибаті,— загрібаючи ногами наперед і водночас наче підкидаючи вгору коліна. І був надзвичайно соромливий — ніяковів з усякого приводу і без приводу теж. Коли ви звертались до нього, він спочатку червонів, а вже потім відповідав. Якщо сам мав потребу заговорити до вас, то спочатку шарівся, а вже тоді промовляв. А інколи лиця його рум’янилися просто так: сидів собі сам, читав чи писав— і раптом зацвітав червоним маком, очевидно, на якісь свої думки.
А втім, шаріння то була його, сказати б, зовнішня «безмовна» прикмета. А другою прикметою була, навпаки, саме його мова — чудова наддніпрянсько-полтавська говірка з м’яким «л» і в інтонаціях трохи наспівна. Прибув він до Харкова з Черкас, гнаний мрією стати журналістом. Власне, газетярем він уже був, ще з шкільної лави, працюючи у Черкасах в газеті...
І от, улаштувавшися в «Робітничій газеті Пролетар» репортером початкового рівня — ходити щодня по десяти наркоматах і збирати урядові новини, які всі разом укладались у десять газетних рядків,— Сашко зразу почав проситися у відрядження.
— Куди? — питав його редактор.
Сашко заливався червоним, а тоді непевно відказував:
— Куди накажете...
— А для чого?
Аж посинівши від ніяковіння, Сашко белькотів:
— Для інформації... з периферії...
204
»
— Гм! — Термін «периферія» завжди був поважним аргументом, і редактор замислювався.
— Зайди завтра, Сашко,— нарешті вирішував він,— я пораджусь із заввідділами... Тільки ж...— редактор оглядав велетня Сашка з ніг до голови, і в погляді його засвічувались мерехтливі вогники сумнівів,— тільки ж чи впораєшся ти?
Сашко, який тільки-тільки встигав відчервонітися, знову заливався червоним, мовчав і ліз до кишені за цигарками «Розкурочні», котрі курив тоді, бо були найдешевші.
А втім, пригадую, мало не першого ж місяця роботи в редакції Сашко таки виїхав у відрядження. Правда, недалеко — кілометрів за сорок-п’ятдесят, у село Чор-нухи, місце народження Сковороди, оглянути місцевість для сковородинського меморіалу, задуманого з нагоди минулого двохсотліття від народження Григорія Савича. Цей факт добре запам’ятався мені, бо того ж дня Сашко оббігав усіх літераторів, дошукуючись літератури про Сковороду, і насамперед завітав до Павла Григоровича Тичини... Можу собі уявити, як розмовляли вони двоє — соромливий та бентежний Сашко й чемний аж надміру до співрозмовника Павло Григорович.
Мушу тільки відзначити, що після того Олександр Мар’ямов став знавцем-сковородинознавцем — до дрібниць поінформований в усій складній біографії давнього філософа та в усіх тонкощах його філософських концепцій.
І тут же принагідно, ба й не принагідно, а тільки прагнучи щиросердно подати риси до портрета Мар’я-мова якнайповніше, хочу довести до відома читача: дарма що був такий молодесенький, сімнадцяти-вісім-надцятирічний, Сашко відразу нарівні ввійшов у нашу, сказати б, «компанію», в якій мені, чи не наймолодшому, було вже під тридцять, а старшим товаришам і під сорок...
А головне, був він мрійник, знаттєлюбець, цікавий та жадібний до всього нового й не трафаретного — оригінальний в умінні бачити та в умінні побачене неповторно відтворити в розповіді чи й на папері. До того ж великий дотепник. Тільки ж, щоразу подавши неперевершений дотеп, Сашко ніяковів, тяжко шарівся
205
І не так скоро виходив із стану такого сором’язливого «шоку».
Одне слово, коли наша літературна група починала видавати «Універсальний Журнал» («УЖ»), Олександр Мар’ямов був у нашому гурті.
То був час наших літературних шукань, а для Ма-р’ямова — пора напруженого самовиховання та самоосвіти й спеціалізації в жанрі газетного й журнального нарисівства: він обрав тоді цей жанр для себе як головний. У нашому гурті так, власне, й розподілилися літературно-жанрові устремління: Мар’ямов і Йогансен — нарис, я — на той час наукова фантастика, Шовкопляс — пригодництво й детектив, Слісарен-ко — сатира. На нашу думку, українська література хибувала, не розвинувши саме цих, урбаністичного характеру, жанрів, і ми вважали себе мало не першо-прохідцями на цій путі в загальному процесі української радянської літератури...
Треба сказати, що за півтора-два роки Мар’ямов, поряд із вдалим дебютом у новелістиці, досяг високого рівня в мистецтві нарису...
А потім Мар’ямов раптом зник.
Власне, зник він тільки з редакційно-клубно-літера-турно-групового обрію. А рушив... у справжнє життя: засукавши рукави, а точніше, закачавши холоші штанів і ще точніше, матроської роби, почав драїти палубу на пароплаві. Влаштувався матросом на криголам «Літ-ке», що відправлявся з Одеси й Севастополя в плавання — довкола Азії аж у Льодовитий океан, на острів Врангеля.
Справа в тому, що на той час Сашко захопився специфічним жанром нарису-подорожі, й несподівано полонила його, зроду південця, мрія побачити Північ. Удень, на роботі, в редакційних розмовах, і вночі, вдома, в години нічниць, марив він величезними територіями безмежної радянської Півночі — від Білого моря до Берінгової протоки між Тихим та Льодовитим океанами. І коли в харківській газеті була дана можливість відрядити на криголам свого кореспондента, Сашко виблагав-таки в редактора це відрядження. Коли ж, перед відплиттям, це місце репортера було скасовано, Сашко,— приховавши свій журналістський «профіль»,— вступив на криголам звичайним матросом.
206
А втім, дозволю собі повернутися до цієї та інших захоплюючих та творчо плідних подорожей Мар’ямо-ва трохи згодом — принагідно до роздумів з приводу його книжок, а зараз не можу не спинитися на деяких епізодах — дрібних, другорядних, а інколи й першорядних, найважливіших, що так чи йнак допомагають малювати портрет Мар’ямова.
Спочатку — про дрібне й другорядне.
Десь наприкінці двадцятих років було вирішено фізично оздоровити письменників: адже багато хто, почавши свій літературний шлях ще в роки громадянської війни чи зразу після неї, так досі й не мав часу подбати про своє здоров’я. Пройшли ми різні медичні комісії й роз’їхалися по різних санаторіях. В Одесу, до санаторію «Лермонтовський» серед інших одержали путівки Олександр Мар’ямов і я. Ми з Сашком, двоє, потрапили до палати, в котрій інші двоє були не знайомі нам господарники з якоїсь установи. І ми з ними відразу засперечалися. Ні, то не був частий, але незрозумілий конфлікт між творчими та адміністративними працівниками,— просто Сашко вимагав весь час, надто вночі, тримати кватирку відчиненою — проти свіжого, солоного подуву моря (був грудень, і лежав сніг), а наші співмешканці боялися застудитись і кватирку зачиняли. І отут виявилося, що сором’язливий, вічно зніяковілий Сашко вдачі твердої та, в разі потреби, здатний на рішучі дії... Колись увечері, перед тим як облягатися спати, Сашко,— роздивившися, що наших господарників ще нема, пішли пити кефір,— «ненароком» вибив шибку у кватирці. Скалля скла посипалося — і струмінь свіжого повітря увірвався в кімнату.
— Сашко! — аж скрикнув я.— Що це ви робите?!
Сашко зашарівся — як ми тоді казали про нього «з
голови до п’ят» — і відказав:
— Скляра ж до ранку не покличуть, отже, цілу ніч можна буде дихати свіжим морським повітрям...
Нашим сусідам, коли вони з’явилися, попивши кефіру, довелося пояснити, що то... вітер гримнув відчиненою кватиркою і шибка «сама» висипалася. Та це нам не допомогло, і Сашковій мрії — дихати морським повітрям — здійснитися не судилося: наші недруги-сігівмешканці затулили вибиту шибку подушкою. Після того Сашко більше вікон не бив, але,— коли
207
чергова на поверсі медична сестра починала вночі куняти,— брав свої подушку, ковдру й матрац із ліжка і вислизав тихцем на балкон.
Взагалі в побуті — через свій зріст — Сашкові доводилося нелегко. Черевики на свої ноги він потребував такого розміру, якого в продажу не було, бо взуттєві фабрики не виробляли... Тому ходив Сашко не в звичайних черевиках, а в так званих «професорських». Низ у них був гумовий, а передки й досить високі халявки з якогось цупкого краму. Застібалися вони спеціальною пряжкою-затяжкою, і взувати їх належало поверх звичайних черевиків. Сашкові були вони якраз «впору» — на саму шкарпетку...
Це — дрібнички, а тепер про важливе, що так чи сяк, але, безперечно, спрямувало визначення Сашко-вого життя.
Оскільки перші відрядження Мар’ямова до Баку й за кордон до Ірану виявилися вдалими, з плідними репортажами, редактор уже не побоювався посилати його в командировки, і тепер Мар’ямов весь час їздив по різних містах і селах України. Отак одна з командировок закинула його до міста Вінниці.
Сашко, як завжди, привіз із відрядження цікавий репортаж, але поза тим...
Поза тим оцей вкрай сором’язливий хлопець, що ша-рівся від звичайної розмови з людьми і червонів, як маків цвіт, від появи неподалік будь-якої особи жіночої статі, до нього ніяк не причетної, раптом... я не наважуюсь сказати «вкрав» чи «викрав», а пишу привіз із Вінниці один раз побачену дівчину — таку ж високу, як він сам, огнисто-руду Лєночку. У Вінниці вона нагодилася випадково, прибувши на береги Південного Бугу аж із Ростова-на-Дону. По дорозі до Харкова, в Києві, вони побралися'. Було їй тоді вісімнадцять, а Сашкові двадцять третій рік. Паспортів у ті часи ще не заведено, і зареєстрували їх шлюб по командировочних посвідченнях. Прожили вони відтоді душа в душу та серце в серце разом із дітьми та онуками сорок років — до дня відходу Сашка з життя.
В пору одруження Мар’ямов видав кілька книжок — новел та репортажів, мав за плечима згадану вище на-півдовколасвітню подорож матросом на криголамі «Літ-ке» і палав пристрастю податися на радянську Північ, у яку закохався, сказати б, «абстрактно» — з самих
208
книжок та географічних карт і насамперед з розповідей «морських вовків», з якими плавав.
Ця мрія здійснилася згодом, геть пізніше, і залишив Мар’ямов по собі цікаві книжки про свої північні мандрівки. Та, вдаючись нарешті до творчості Олександра Мар’ямова, варто, мабуть, почати мову із останньої за часом публікації, але першої за порою опанування жанру нарису-подорожі: «За дванадцятьма морями» — про плавання на криголамі «Літке» по південних морях і океанах, що ніколи не знали на своїх хвилях криги...
Матрос Мар’ямов бідкається, що за умов тогочасної блокади Країни Рад їх, моряків з радянського корабля, не пускали на берег ніде в дорозі — ні в Стамбулі, ні в Порт-Саїді, ні в Адені, ні в Коломбо, ні в Сінгапурі,— аж тільки в Японії, та й то тільки тому, що страшної сили тайфун у Південно-Китайському морі загнав їх для невідкладного аварійного ремонту в японський порт...
І от аж за двадцять років — наприкінці світової війни, після розгрому восени сорок п’ятого року Квантун-ської армії,— потрапивши в ті ж таки місця Японії в складі десантної групи морської піхоти, Мар’ямов зміг по-справжньому побачити й осмислити деякі давні деталі. Його спостереження надзвичайно цікаві — надто з зіставленні з тим, що він бачив двадцять років перед тим. Не екзотика захопила його, як це буває першочергово з туристами й навіть газетярами, а спостереження шаленого індустріального розвитку й економічного потенціалу Японії, спрямованих на воєнно-імперіалістичні цілі. Тоді, в двадцяті роки, його також зацікавила не стільки вражаюча відмінність японського побуту від європейського, скільки питання релігії — синтоїзму й буддизму. Він вбачав їх «вихід» не стільки в релігію, скільки в політичну концепцію, непримиренно націоналістичну й шовіністичну. А двадцять років пізніше — в годину воєнної катастрофи японського імперіалізму — Мар’ямов фіксує очевидну розхитаність релігійного й морального традиціоналізму в країні. Розмисли з приводу цього запановують автором на щойно здобутому аеродромі, коли довелося спостерігати демонстративне самогубство трьох авіаторів-самураїв, які почули в повітрі про капітуляцію Японії. Проте ця фанатична демонстрація не захитала висновків, до яких
209
прийшов автор,— про занепад традиціоналізму: цей рідкісний на той час випадок, як виняток, лише підтверджував його спостереження.
З Мар’ямовим надзвичайно цікаво мандрувати. Нехай і слідом за ним — по сторінках його повістей-ре-портажів.
А втім, мені пощастило слухати його розповіді не тільки в пізнішому літературному оформленні, а тоді ж, зразу після повернення з мандрівки.
Була в мене в ті давні, двадцяті-тридцяті роки, химера: в мріяннях та уяві мандрувати геть по всіх світах. Вдачею я теж схильний до захоплення мандруванням, тільки ж різні обставини — і умови блокади за моєї молодості, і різні особисті причини, а пізніше й хвороби та вік перетворили мене, навпаки, на неповороткого домосіда. Так от — про ту химеру. Всі стіни і геть усю стелю в моїй кімнаті я заклеїв географічними картами, тож, лежачи на своїй канапі (хвороби часто укладали мене в ліжко), я споглядав... увесь світ і вимріював собі подорож сюди або туди — в далекі краї чи навколо світу: довідники й енциклопедія лежали в мене напохваті.
Сашко приходив до мене, я лежав на канапі, якщо траплявся Йогансен, то вкладався поруч «валетом», а Сашко простягався долі на килимку: запевняв, що після неспинної хитавки на морях та океанах йому особливо вигідно й затишно лежати отак на твердій землі. І Сашко починав розповідати. Ми дивились угору, по картах на вказані місця, а Сашко подавав нам свої спостереження на відстані від Одеси до Владивостока...
Мар’ямова відкликав, перериваючи подорож на острів Врангеля з Владивостока, редактор газети. Коли ми довідались про це, то гуртом увірвалися в редакторський кабінет, до краю обурені, бо чекали добрих подорожніх нарисів від Сашка та й взагалі плекали його мрії.
Майк Йогансен так і почав:
— Борисе, це неподобство!
Редактор відразу збагнув, про що мова, й почав із звичайних редакторських «фінтів»:
— Ну, а як же так: він буде мандрувати, а хто тут буде за нього працювати? Він же штатний працівник...
Та, зрозумівши, що нас цим не переконаєш, повів лагіднішої:
210
— Ну, зрозумійте, хлопці, є ж законоположення й різні інструкції: штатний кореспондент не має права бути у відрядженні довше за два місяці. Я взагалі мусив би звільнити його з роботи, як... гм... літуна, що... не вийшов на роботу...
— Ну й треба було звільнити, і він би плавав собі далі, у Льодовитий океан і на острів Врангеля, матросом...
— А в нього що — маєтності? З чого б він тоді далі жив?
— Ми б зарахували його на штатну посаду в редакцію «УЖа»!
Саме тоді (1929 рік) ми робили журнал «УЖ», і Мар’ямов, справді, був би бажаний в редакційній роботі. А головне, ми вже запланували його подорожні записки— вони б прикрасили журнал, зробили б йому пабліситі, отже, й збільшили б передплату.
Редактор тільки стенув плечем і розвів руками:
— Але ж «УЖ» видає моя газета, і я пишуся його головним редактором. Як ви, хлопці, не хочете цього зрозуміти? Не міг би я звільнити його з одної посади й призначити на іншу в моїй же «парафії».
Тоді Слісаренко накинувся на виконуючого обов’язки секретаря газети, а саме за його підписом пішла Мар’ямову телеграма-відклик у Владивосток.
— Ех, Стьопо! А ще друг Сашкові! Навіщо зразу давав телеграму, нам не сказавши? Ми б скинулися грошима, щоб забезпечити Сашка якось на перший час, і він, звільнений з роботи, докінчував би свою службу звичайним матросом.
І далі, адресуючись уже до редактора, Олекса Андрійович почав розводитися про те, скільки-то з моряків вийшло прегарних письменників: Новиков-Прибой, а за старих часів Станюкович...
— Станюкович же був адміралом,— почули ми у відповідь,— для нього закони не писані, та й було це ще за царя Гороха...
І редактор поклав край нашому, вже безпредметному, наступові:
— І взагалі, вимітайтеся, хлопці, з мого кабінету, мені передову треба писати.
Отак нічим закінчилося наше запізніле заступництво, бо ж Мар’ямова вже однаково відкликано — він летить до Харкова, а криголам уже відчалив із
211
Владивостока в напрямі до вимріяного Сашком Льодовитого океану.
Як журналіст-подорожанин Мар’ямов, випереджаючи час або точніше — навздогін за часом, користувався переважно повітряним транспортом: він облітав Радянську країну від річечки Збруч до Берінгової протоки і від Чорного моря до Льодовитого океану. Мав Мар’ямов «першість» ще багато в чому: був першим українським радянським письменником, який з пером журналіста сів на літак; і літак то був першої радянської конструкції; і на першому ж рейсі цього літака першим поміж наших літераторів злітав за межі радянської землі до Ірану — тоді Іран ще звався Персією. Пілотам, як відомо, в спеціальній графі особистої справи нараховують налітаний кілометраж — так виходять вони в «мільйонери». Не знаю, чи став мільйо-нером-пасажиром Олександр Мусійович, але з його записів ми бачимо, що «облітав» він майже усі конструкції радянських літаків, пройшов, сказати б, крізь усю історію радянського літакобудування.
Олександра Мусійовича Мар’ямова добре знають сучасні російські письменники всіх радянських поколінь: в найпопулярнішому «товстому» журналі «Новьій мир» пропрацював він членом редколегії та завідуючим одним із редакційних відділів аж вісімнадцять років, уже в післявоєнний час. Але активно готуватися до подорожування по Півночі почав Мар’ямов зразу ж, як перенісся з Харкова до Москви,— ще до війни.
Нехай це залишається «мар’ямовською загадкою», як він, вірний син сонячного південного краю, випещений змалку на придніпрянських висипах у Причер-кассі, раптом закохався в незвідану, холодну, по півроку без сонця, сувору Північ. Закохався цілим своїм запальним єством — у непролазні снігові замети, неозорі крижані поля, нездоланні громади торосів, півста-градусні морози, густі снігопади, непроглядну заметіль, у північне сяйво на небозводі, в промерзлу тундру й непроторену тайгу, оленячі табуни, білих ведмедів і, певна річ, насамперед — у неповторних вдачею, дивовижних світосприйманням, могутніх натурою північних жителів та відважних освоювачів радянської Півночі.
Мар’ямов-мандрівник, і саме мандрівний журналіст, після книги «Сєвероморці» найкраще і найбагатше пі-
212
знається з його пізніших повістей-мандрівок «Йдемо на схід» та «Північний серпень».
І що особливо причаровує читача: Мар’ямов уміє і у випадковому натовпі, і в організованому колективі, і серед закинутого кудись у майже непрохідну тундру гуртка гуртоправів-оленярів побачити кожну окрему людину, а в кожній окремій людині — її біографію та підмітити, сказати б, головну рису, що визначає її характер. Уміє про все це — хороше чи й негативне — виразно й переконливо розповісти читачеві, визначивши й місце описуваного персонажа в сюжеті повіству-вання.
Книги Мар’ямова густо заселені живими людськими образами. І погляд його особливо уважний до нашого сучасника. Але сучасника Мар’ямов розуміє широко: поряд із постатями молоді, звісно, як і належить на Півночі, «молодиками-бороданями» ми бачимо людей, життєвий шлях яких починається ще з часів громадянської війни, проходить крізь роки перших п’ятирічок та крізь війну Вітчизняну, і залишаються вони при улюбленій професії в нашому сьогоденні, сучасниками наймолодших.
Ось поряд із студенткою-практиканткою, засмаглою на холодному північному вітрі й з облупленим носом, але безповоротно закоханою у професію, котру тільки-тільки починає опановувати, виникає постать літнього професора, «одержимого» географа-землепрохідця Курдова; або «вічного», до сивого волосся, комсомоль-ця-ентузіаста Лузгіна бачимо поряд із густобородим юнаком, начальником геологічної експедиції Ачкасо-вим; а ось «вертольотчик-вітрольотчик» Слава і поряд трудяга-непосида, що кидається по будівництвах з кінця в кінець Радянської країни, професією шофер, а може і на машині, і на тракторі, і на всюдиході, а в минулому, виявляється, і на танку. Або в далекому чумі оленярів ми зустрічаємо молоденьку вчительку Паню, ім’ям якої найменовано цілий розділ книги,— про неї та до неї подібних. Усе це — нове покоління не стільки освоювачів, скільки поширювачів та удосконалювачів освоєння Півночі в інтересах держави та на благо народів, що заселяють ці місцевості: комі, евенків, мансі, остяків, ненців, чукчів та інших. Нові й нові риси радянської людини й різновиди способів її життя — в найширшому вияві соціалістичних перетво-
213
рень — малюються перед читачем, відтворюючи багатообразність людських особистостей зовсім нової формації— людей багатонаціонального радянського народу.
Не можна не відзначити: до людей, котрі потрапили в суворі обставини Півночі, сказати б, лише для «відробітку» стажу або в гонитві за довгим північним карбованцем, Мар’ямов ставиться саркастично: малює їхні портрети двома-трьома мазками, одною-двома рисами — і зневажливо від них одвертається.
«Географія» північних мандрів журналіста Мар’ямо-ва широка: від сорокового до сто сорокового градуса по меридіанах — півострів Польський, Тюмень, Таймир, Тіксі, Колима — великі населені пункти та самітно розкидані на багато кілометрів один від одного в тайзі або тундрі ненецькі чуми. Такі ж різноманітні тепер — із розвитком самого журналістського «освоєння» — і засоби пересування: і літак, і упряжка собак чи оленів у нартах; і швидкохідний катер на бистрині могутніх північних рік; і звичайнісінькі високі мисливські чоботи для ходження пішака по гружавині чи снігових заметах. Журналіст то з геологами-нафторозвідниками, то поміж рибалок; на мисливських стежках і на велетенських новобудовах; в пошуках «трубок» з алмазними розсипами і в колі гуртоправів при оленячих табунах.
Записи Мар’ямова — про післявоєнні роки, близькі до сьогодення, але автор охоче й вміло, завжди доречно перекидається в період довоєнний або в роки війни.
І тут йому щастить: на просторах радянської Півночі він зустрічається з людьми, з котрими плавав на флоті північних морів, поринав у океанські глибини в тісних відсіках субмарини або в пішому десанті відступав і наступав під градом трасуючих куль, мін та скалля від бомб з ясного північного неба, тимчасово запанованого фашистськими ескадрильями.
А втім, згадка про воєнні часи штовхає й мене на хвилинку відволікти увагу читача...
Коли Україна була тимчасово окупована, я випускав журнал «Україна» в Москві. І трапилось Мар’ямову прилетіти до Москви на дводенну побувку (чи не з приводу того, що призначалося його кореспондентом «Правди» на Північному флоті?) з-під далекої, на крайній північній точці Радянського Союзу, Печенги.
214
Сашко довідався, що я в Москві, додзвонився до мене в редакцію, ми зустрілися в готелі, в якому зупинився північний моряк. У розмові Сашко повідав мені надзвичайну бойову пригоду, коли він плавав на субмарині. Розповідь просто «лягала на папір», і, зрозуміло, що я, редактор українського журналу в Москві, зразу зажадав від українського письменника, що воював на півночі Радянської Вітчизни (аж он куди потрапив Сашко — під хвилі вимріяного Льодовитого океану!), записати й віддати мені цей епізод. Сашко охоче погодився, сказав, що відлітає до Мурманська аж завтра ввечері і до того, як переспати ніч, встигне записати цей епізод. Притому додав, що подібні бойові репортажі на фронті доводиться йому писати за п’ятнадцять-двадцять хвилин. Отже, післязавтра вранці нехай я зайду до його номера в готелі, де буде, прилетівши на побачення з ним його дружина — ота висока люба Лєночка,— і на столі лежатиме готовий рукопис.
Ну, як не повірити другові та ще за таких обставин воєнного часу при несподіваній зустрічі? Був при тому, теж щойно прибулий з фронту, піхотинець Олексій Олександрович Сурков (чи пригадає й він це?). Сашко подався до свого номера — записати репортаж-новелу, поцілувати любу Лєночку й відлітати на свої бойові позиції.
Чи ж треба казати, що другого дня вранці в номері Лєночки не лежало жодного рукопису. І Сашко в цю пору був уже в Мурманську чи Архангельську...
А верстку номера я спеціально затримав, і графік поліграфії був уже порушений, і вихід чергового номера, звичайно, затримався.
На протязі чверті століття після того, щоразу як ми зустрічалися з Сашком, він... шарівся «з ніг до голови» — як ото замолоду — і казав, затинаючись та ховаючи очі:
— Ви вже пробачте, Юро, я вас тоді здорово підвів, але розумієте...
Та годі відволікатися — хочу повернутися до творчої потужності журналіста Мар’ямова Олександра Му-сійовича.
Книжки Мар’ямова «Йдемо на схід» та «Полярний серпень» рясніють, якщо можна так висловитися про певне переобтяження, частими відгалуженнями, відступами від сюжету повіствування — розмислами й
215
вставними новелами. В своїх записах він щедрий, інколи аж занадто, на такі відступи від тематичної спрямованості нарису. Та цікавий і допитливий читач дістає від такого ж знаттєлюбного, як і він, автора величезний обсяг відомостей — і про місця мандрівки, і про нашу сучасність взагалі, та й про минуле й майбутнє також.
Скажімо, про край, яким мандрує автор, читач дістає безліч цінних фактичних довідок, знайомиться навіть із древніми казаннями й фольклором численних народностей, що заселяють ці, колись незвідані, нині освоєні в соціалістичних перетвореннях простори.
Побіжно — раз мандрівка відбувається на всіх видах сучасного транспорту — літаках, автомобілях, всюдиходах або й конях, оленях чи собаках — Мар’ямов неодмінно подає читачеві певні інформації і про конструкції літаків, чи шляхобудівництво на промерзлій землі, чи способи пересування по гружавинах тундри, а заразом і про побут авіаторів, механіків чи оленярів не в популяризаторських переказах, а через показ різних, з оригінальними індивідуальними характерами людей цих професій.
Цікаво: пролітаючи над тундрою, Мар’ямов пише:
«Як далеко видно все, що зробила на цій землі людина,— і як видно саму людину серед цього безмежного безлюддя...»
І з цього виникають розмисли про поведінку людини в середовищі — в організованому робочому колективі або в зосередженій самотності,— скажімо, мисливця чи рибалки, закинутих за сотні кілометрів у тайгу, тундру або на далекі береги північних річок.
І, наче перепрошуючи за багатомовність, Мар’ямов посилається на головну прикмету Півночі: «Те саме, що є скрізь, стає тут видиме не в багатолюдності і якраз через це значно примітнішим і виразнішим».
А втім, так сприймає він не лише людину й між-людські взаємини, а й саму природу. Не можу відмовити собі в тому, щоб навести ще кілька рядків з його писання про Північ:
«Ми зустріли перше сонце після двомісячної зимової ночі на березі скутого кригою озера. Вперше багатобарвно спалахнув сніг... І таким щастям було все це: хрускіт снігу, потріскування промерзлих дерев, величезний сніговий простір, перше сонце,— таке все це
216
було дивовижне щастя, що заманулося шукати його знову, знову і знову...»
Мало хто з людей наважується признатися в тому, що він щасливий,— Мар’ямов весь час заявляє про це гаряче і на повен голос. Ще рідше, й зазнавши цього величного почуття, наважується людина назвати причину свого щастя, побоюючись, що виглядатиме вона надто мізерною проти такої величі, як саме почуття — щастя! Мар’ямов не боїться цього: він стверджує, що причиною щастя може бути все, навіть самий контакт з природою в її неповторних проявах.
Схвильований признанням, читач тепер не може не простити авторові інколи задовгі описи переходів крізь тайгу чи тундрою, пейзажі, випадкові зустрічі, чудернацькі курйози, звернення його уваги на, здавалося б, незначні, «місцевого значення» проблеми. Але далі читач починає усвідомлювати, що всі ці подробиці є лише яскравим відтворенням умов існування й праці людини в обставинах Півночі або своєрідним виявом тієї чи іншої риси у вдачі особи, котра якраз найвиразніше її характеризує; а всі разом ті відступи снують канву для узагальнень соціально-філософського порядку.
І тоді починаєш розуміти, чому автора цікавить і захоплює все — і люди, і умови їх існування та праці, і флора та фауна краю, і місцеве краєзнавство, і економіка цілої Країни Рад — її минуле, майбутнє, а найбільше сучасне. І логічно сприймаються тоді всі ті «відгалуження» із розповідями про культуру та мистецтво взагалі, а надто про літературу. Бо ж література— то друга після Півночі закоханість Мар’ямова. Про літературу та літераторів і старшого, і наймолодшого покоління Мар’ямов може і вміє говорити докладно й розважливо.
От як, скажімо, говорить Мар’ямов про саму «манеру» письма:
«Про звичайне найкраще розповідати здивовано — так, наче побачив його вперше і воно тебе до краю вразило. А про незвичайне досвідчений автор завжди розповість спокійно, неначе про щось звичайнісіньке, не гідне подиву. Тоді все стає на свої місця і книга поведе читача, куди захоче...»
Такою є манера письма самого Мар’ямова.
А от як визначає він «місію» літератури взагалі:
217
«Те, що здатне залишитися надовго,— а від декотрих книг і назавжди, примушує до них повертатися й перечитувати знову,— полягає не в приголомшувальній незвичайності випадку, не в ломиголівних вивертах фабули, а в тому, як побачено й відтворено людину. Незвичайність та надзвичайність зовсім не обов’язкові...»
І ще характерно: розмисли про літературу, чи давню класичну, а чи молоду сучасну, невіддільні в Мар’ямова від роздумів про мову. Беру на себе сміливість твердити, що не лише фахівця-лінгвіста, але й рядового читача, що нічого не має з мовознавством, не можуть не зацікавити мар’ямовські роздуми про мову і про мови взагалі. І ці мовознавчі спостереження викладені не менш цікаво, як, скажімо, спостереження над людиною в повітрі, високо над землею. Захоплююча розповідь про відчування пасажира на сучасному літаку в зіставленні із враженнями від літання на найперших вітчизняних аеропланах чи безмоторних планерах, цікава і для новака в повітроплаванні, і для «старого повітряного вовка».
А втім, з такою ж мірою зацікавлення читач ознайомиться з роздумами автора, висловленими наче мимохідь, принагідно,— про класичну літературу. Щедро й впевнено користаючи з прийому асоціативного мислення, Мар’ямов починає свою «мандрівку» в російську класичну літературу... в аеропорту Сиктивкара, очікуючи «погоди» в північному порту «Надєжда», закритому туманом... Допитливе око художника невимушено звертається і до наукових джерел — від Ломоносова до Менделєєва, і до архівних матеріалів щодо історії освоєння Сибіру, Чукотки й Колими. А з архівних давнин так само логічно повертається автор до процесів розвідування й освоєння поверхні й надр радянської Півночі сьогодні — в інтересах здійснення конкретних завдань соціалістичного будівництва.
Так, з Мар’ямовим, справді, надзвичайно цікаво «мандрувати» — він розважливий і дотепний. Йоло спостереження оригінальні, не повторюють загальновідомих істин — вони раз у раз несподівані й завжди захоплюючі. Погляд мандрівника пильний, а душевний стан піднесений, радісний, з отим відчуванням щастя від нових контактів — нехай то буде контактування з людьми чи тільки з природою. Про свою пристрасть, ні, жагу до зміни місць Мар’ямов говорить: «радість
218
мандрівки». Поділити з ним відчування щастя від знайомства з незнаним — до того він закликає й читача.
У своїх подорожніх спостереженнях Мар’ямов так вільно «ширяє» думкою й оперує такими різноманітними відомостями, що дехто з читачів, можливо, подумає— чи не вчений він, енциклопедист? Ні, маємо справу тут не з «всезнайкою», а з романтиком пізнавання життя в усіх його проявах та в усіх аспектах бачення. Мар’ямова скоріше хочеться прирівняти до «впередсмотрящего» на кораблі: його творчій натурі притаманно весь час дивитись уперед — і в простороні, і в часі. Притому — масштаби мислення цього вимагають— логічним є й кидання поглядом і назад — теж у часі і в простороні.
І прикро, що ні в історії української радянської літератури, в якій починав Мар’ямов, ані в історії літератури російської, в якій він активно діяв останні тридцять років свого життя, не знайдеш глибокого розгляду творчості письменника Олександра Мусійовича Мар’ямова... Якщо вже не для ознайомлення з творчістю письменника та її поцінуванням, то бодай в шуканні й встановленні генезису різних жанрів нашого красного письменства це варто зробити...
Чомусь, їй-право, не знаю чому, може, це якийсь закон потреби на контрастування в літературному стилі, але, коли я згадую про когось із моїх літературних побратимів, про котрого мені хочеться сказати особливо серйозне й задушевне слово, мимоволі у згадці виникають різні курйози — факти чи рисочки, котрі малюють дорогу мені особу в ситуації гумористичній.
Сашко Мар’ямов був надзвичайно «розсіяний», і з такого приводу траплялося з ним безліч прикрих або сміху гідних казусів.
Наприклад. Коли він воював на Північному фронті, була в нього землянка, а в ній — низенька залізна грубка-«буржуйка», яка гріла його в люті морози зими сорок другого року. І от колись, у годину його відсутності, несподівано прилетіла до нього дружина — ота мила Лєночка; Сашко ввійшов у землянку, побачив, що на його ліжку сидить аж ніяк не ждана Лєна, і, вражений, сів... на розжарену «буржуйку»...
Або інший випадок. Сашко прибув з фронту в Москву, зустрів когось із друзів, і зайшли в бар — випити по бокалу шампанського з такої нагоди. Сашко взявся
219
відкорковувати пляшку, але зробив це невміло, і корок влучив йому в око. Справа обернулась так, що «швидка допомога» приставила «пораненого» офіцера в очну клініку Скліфасовського. Професор подивився на запухле око й питає — як же це трапилось? Ну, Сашкові ніяково було казати про шампанське, і він пустився вигадувати, що, мовляв, має синів, купив їм іграшкову рушницю, що стріляє корком на мотузочці, випадково натис курок — от і влучив собі в око. Професор уважно вислухав, похитав головою, неначе підморгнув, та й каже: так, так, так! Як у медичних випадках усе повторюється: пригадую подібну травму ще під час першої світової війни, тільки тоді офіцер невміло відіткнув пляшку шампанського і корок влучив йому в око...
Сподіваюсь, що такі анекдотичні згадки не повинні будь-як образити пам’ять дорогої мені, достойної найбільшої шани людини, тим паче літератора. Ми ж бо, письменники, знаємо, що всякий контрастуючий факт, навіть випадковий та, як кажемо, нехарактерний, неодмінно допомагає повнішому розкриттю людської вдачі От біда тільки, що наведене твердження спало мені на думку аж тепер, а не за життя Сашка,— в наших розмовах ми неодмінно зважили б його і так і сяк та, безперечно, прийшли б до якогось узагальненого висновку, перед тим гаряче посперечавшися.
Суперечка!
Падку мій! Скільки ми з Олександром Мусійовичем сперечалися!
Але суперечки, здається мені, бувають двох родів: суперечки різнодумців і суперечки однодумців.
Суперечки різнодумців — це зрозуміло: суперечники стоять на одмінних, навіть полюсно протилежних позиціях. Тож сперечання між ними безкомпромісне, затяте— аж до сварки. І в результаті встановлюється цілковита незгода: кожний залишається при своїх поглядах.
Суперечка однодумців — явище надто складніше. Обоє сперечальники стоять на одних позиціях і кінець кінцем не можуть не прийти до одного, спільного висновку. Але ж у самому ході сперечання вони поціню-ють факт чи явище по-різному, оперуючи наче скон-фронтованими аргументами. Така суперечка збагачує їх обох — це раз; а два — спрямовує до глибшого про-
220
никнення в саму проблему. Отже, ще міцніше поєднує сперечальників у їхньому однодумстві.
Мар’ямов, як сказано, добре володіє мовою. Він точно і барвисто відтворює мовлення людей різних верств,— скажімо, мову селянина середньої смуги Росії одмінно від мови північного оленяра, мову місцевого службовця або приїжджого інтелектуала, мову перебенді-непосиди або кваліфікованого індустріального робітника. Притому — це особливо хочеться відзначити— він майже не вдається до якихось специфічних трафаретних «фахових» словечок та ідіом; але тракторист, педагог, інженер, оленяр, лікар чи мисливець— всі говорять своєрідно та в межах і за «модусом» свого світосприймання...
Переді мною зараз — купка листів Мар’ямова, писаних з Москви до Києва, довоєнні, адресовані до Харкова, на жаль, загинули з моїм довоєнним архівом під час війни. Стосик листів, писаних характерним мар’я-мовським дрібним і тісним письмом. Сашка нема — він відійшов від нас так передчасно, в пору розквіту свого літературного таланту. І от, перечитуючи його листи, так же хочеться на кожний негайно відписати! Свого часу я на кожнісінький лист уже відповідав, але зміст листів сповнений не тільки виявів незламної дружби, не тільки розповідей про своє життя-буття або якихось запитань до мене, але неодмінно творчими питаннями — запитами, роздумами, проблемами. І, так само неодмінно,— думок — ах, яких влучних! — про нову мою книжку, яку він щойно прочитав, або «додаткових», сказати б, міркувань про мої книжки давні, які з якоїсь нагоди в Сашка виникли. Потім ми випадково зустрічалися з Сашком — чи в Москві, чи в Києві, чи на риболовлі на Дніпрі, в Плютах — і вже не раз із приводу заторкнутих у листах питань говорили й сперечалися.
Особливо багато ми говорили з Олександром Мусійо-вичем про Олександра Петровича Довженка — і ще тоді, коли він був між нас, і після його відходу з життя, і тоді, як я написав свої спогади, і тоді, коли Мар’ямов виступив з книгою про Довженка в серії «Жизнь замечательннх людей». Цей твір Мар’ямова я читав ще в первописі, до редакційної над ним роботи. Ми обоє дуже любили нашого відомого сучасника й товариша, і після його відходу з життя не раз знову
221
й знову пригадували якісь тільки нам відомі подробиці з тієї пори, коли одночасно працювали на Україні: відновлювали в пам’яті обставини знімання Довженком фільмів; переосмислювали — з бігом часу — Довженків творчий доробок. От би й сьогодні ще й ще поговорити й посперечатися з приводу цього!
Або про Курбаса. В двадцяті роки ми дивилися вистави Курбасового «Березоля» разом — сперечалися й тоді. А скільки треба було б посперечатися ще!
До речі, захоплення театром залишилося в Мар’ямова на все життя. І було то захоплення не марнослівне, а дійове, з активною участю у театральному процесі, але ж наче затушкованою, сором’язливою, «в тіні»... Олександр Мар’ямов був найактивніший член художньої ради московського Театру на Таганці аж до останніх днів.
***
Марьямов
Он появился где-то при начале второй половины двадцатых годов — долговязый, невкладистий семнадцатилетний юноша. Ходил — как все длинноногие, — загребая ногами вперед и одновременно как подбрасывая вверх колени. И был очень застенчив — смущался по всякому поводу и без повода тоже. Когда вы обращались к нему, он сначала краснел, а потом отвечал. Если сам нуждался заговорить к вам, то сначала краснел, а уже тогда говорил. А иногда лица его румянились просто так: сидел сам, читал ли писав- и вдруг зацвитав красным маком, очевидно, на какие-то свои мысли.
Впрочем, шариння это была его, так сказать, внешняя «безмолвная» примета. А второй приметой была, наоборот, именно его речь — прекрасная Надднепрянщины, полтавская говор с мягким «л» и в интонациях немного напевная. Прибыв в Харьков из Черкасс, гонимый мечтой стать журналистом. Собственно, газетчиком он уже был, еще со школьной скамьи, работая в Черкассах в газете ...
И вот, устроившись в «Рабочей газете Пролетарий» репортером начального уровня — ходить ежедневно по десять наркоматах и собирать правительственные новости, которые все вместе заключались в десять газетных строк, — Саша сразу начал проситься в командировку.
— Куда? — спрашивал его редактор.
Саша заливался красным, а потом неуверенно отвечал:
— Куда прикажете ...
— А для чего?
Вплоть посинев от неловкости, Саша бормотал:
— Для информации ... с периферии ...
204
»
— Гм! — Термин «периферия» всегда был важным аргументом, и редактор задумывался.
— Зайди завтра, Саша, — наконец решал он, — я посоветуюсь с завотделами ... Только ...- редактор осматривал великана Сашу с ног до головы, и во взгляде его загорались мерцающие огоньки сомнений, — только же или справишься ты?
Саша, который только-только успевал видчервонитися, снова заливался красным, молчал и лез в карман за сигаретами «Розкурочни», которые курил тогда, ибо дешевые.
Впрочем, помнится, чуть ли не первого же месяца работы в редакции Саша таки уехал в командировку. Правда, недалеко — километров за сорок-пятьдесят, в село Чор-Нухи, место рождения Сковороды, осмотреть местность для сковородинского мемориала, задуманного по случаю прошлого двухсотлетия со дня рождения Григория Савича. Этот факт хорошо запомнился мне, в тот же день Саша обежал всех литераторов, выискивая литературы о Сковороде, и прежде всего посетил Павла Григорьевича Тычины ... Могу себе представить, как разговаривали двое — застенчивый и волнующий Саша и вежливый уж очень к собеседника Павел Григорьевич.
Должен только отметить, что после того Александр Марьямов стал знатоком-сковородинознавцем — до мелочей проинформирован во всей сложной биографии древнего философа и во всех тонкостях его философских концепций.
И тут же попутно, даже и не попутно, а только стремясь чистосердечно подать черты к портрету Марья-язык наиболее полно, хочу сообщить читателю: хотя был такой молоденький, семнадцати-восемь-надцятиричний, Саша сразу наравне вошел в нашу, так сказать, «компанию», в которой мне, не самому младшему было уже под тридцать, а старшим товарищам и под сорок ...
А главное, он был мечтатель, знаттелюбець, интересный и жадный до всего нового и не трафаретной — оригинальный в умении видеть и в умении увиденное неповторимо воссоздать в рассказе ли на бумаге. К тому же большой остряк. Только, каждый раз подав непревзойденный острота, Саша смущался, тяжело краснел
205
И не так скоро выходил из состояния такого застенчивого «шока».
Словом, когда наша литературная группа начинала издавать «Универсальный Журнал» ( «УЖ»), Александр Марьямов был в нашей группе.
Это было время наших литературных исканий, а для Ма-рьямова — пора напряженного самовоспитания и самообразования и специализации в жанре газетного и журнального нарисивства: он выбрал тогда этот жанр для себя как главный. В нашей группе так, собственно, и распределились литературно-жанровые устремления: Марьямов и Йохансен — очерк, я — в то время научная фантастика, Шовкопляс — приключенчество и детектив, Слисарен-ко — сатира. По нашему мнению, украинская литература страдала, а не развив именно этих, урбанистического характера, жанров, и мы считали себя чуть ли не первой-проходке на этой пути в общем процессе украинской советской литературы ...
Надо сказать, что за полтора-два года Марьямов, наряду с удачным дебютом в новеллистике, достиг высокого уровня в искусстве очерка ...
А потом Марьямов вдруг исчез.
Собственно, исчез он только с редакционно-клубно-литературном-группового горизонта. А пошел ... в настоящую жизнь: засучив рукава, а точнее, закачав штанины брюк и еще точнее, матросской делай, начал драить палубу на пароходе. Устроился матросом на ледокол «Лит-ке», который отправлялся из Одессы и Севастополя в плавание — вокруг Азии только в Ледовитый океан, на остров Врангеля.
Дело в том, что в то время Саша увлекся специфическим жанром очерка-путешествия, и неожиданно пленила его, никогда южанина, мечта увидеть Север. Днем, на работе, в редакционных разговорах, и ночью, дома, в год ини бессонной ночи, мечтал он огромными территориями безграничной советской Севера — от Белого моря до Берингова пролива между Тихим и Ледовитым океанами. И когда в харьковской газете была дана возможность отправить на ледокол своего корреспондента, Саша вымолил-таки у редактора эту командировку. Когда же, перед отплытием, это место репортера было отменено, Саша, — скрыв свой журналистский «профиль», — поступил на ледокол обычным матросом.206 Впрочем, позволю себе вернуться к этой и других захватывающих и творчески плодотворных путешествий Марьямо-ва чуть позже — при случае к размышлениям по поводу его книг, а сейчас не могу не остановиться на некоторых эпизодах — мелких, второстепенных, а иногда и первостепенных, самых важных, так или йнак помогают рисовать портрет Марьямова. Сначала — о мелком и второстепенное. Где в конце двадцатых годов было решено физически оздоровить писателей: ведь многие, начав свой литературный путь еще в годы гражданской войны или сразу после нее, так до сих пор и не успел позаботиться о своем здоровье. Прошли мы разные медицинские комиссии и разъехались по разным санаториях. В Одессу, в санаторий «Лермонтовский» среди других получили путевки Александр Марьямов и я. Мы с Сашей, двое попали в палату, в которой двое других были не знакомы нам хозяйственники с какого-то учреждения. И мы с ними сразу заспорили. Нет, это был не частый, но непонятный конфликт между творческими и административными работниками, — просто Саша требовал все время, особенно ночью, держать форточку открытой — против свежего, соленого дуновения моря (был декабрь, и лежал снег), а наши сожители боялись простудиться и форточку закрывали. И тут оказалось, что застенчивый, вечно смущенный Саша характера твердой и, в случае необходимости, способен на решительные действия ... Когда вечером, перед тем как облягатися спать, Саша, — разглядев, что наших хозяйственников еще нет, пошли пить кефир — «случайно» выбил стекло в форточке. Скалли стекла посыпались — и струя свежего воздуха ворвался в комнату. — Саша! — вскрикнул я.- Что вы делаете ?! Саша покраснел — как мы тогда говорили о нем «с головы до пят» — и ответил: — Скляра же до утра не позовут, следовательно, всю ночь можно будет дышать свежим морским воздухом ... Нашим соседям, когда они появились, попив кефира, пришлось объяснить, что это ... ветер грянул открытой форточкой и стекло «сама» высыпалась. Но это нам не помогло, и Сашина мечты — дышать морским воздухом — сбыться не суждено: наши недруги-сигивмешканци закрыли выбиты стекла подушкой. После того Саша больше окон не бил, но, — коли207чергова на этаже медицинская сестра начинала ночью дремать, — брал свои подушку, одеяло и матрас с кровати и ускользал потихоньку на балкон. Вообще в быту — за своего роста — Саше приходилось нелегко. Ботинки на ноги требовал такого размера, которого в продаже не было, потому что обувные фабрики никак не создавали ... Поэтому ходил Саша не в обычных ботинках, а в так называемых «профессорских». Низ у них был резиновый, а козлы и достаточно высокие голенища из какого плотного товара. Застегивались они специальной пряжкой-затяжкой, и обувать их принадлежало поверх обычных ботинок. Саше были они как раз «вовремя» — в самую носок ... Это — мелочи, а теперь о важном, так или сяк, но, бесспорно, направило определения Саша вого жизни. Поскольку первые командировки Марьямова в Баку и за границу в Иран оказались удачными, с плодотворными репортажами, редактор Уж не опасался посылать его в командировки, и теперь Марьямов все время ездил по разным городам и весям Украины. Так одна из командировок забросила его в город Винница. Саша, как всегда, привез из командировки интересный репортаж, но кроме того ... Помимо того этот крайне застенчивый парень, я-Ривс от обычной беседы с людьми и краснел, как маков цвет, от появления неподалеку любой особы женского пола, к нему никакого отношения, вдруг ... я не решаюсь сказать «украл» или «похитил», а пишу привез из Винницы один раз увиденную девушку — такую же высокую, как он сам, огненная-рыжую свете. В Виннице она случилась случайно, прибыв на берега Южного Буга аж из Ростова-на-Дону. По дороге в Харьков, в Киеве, они поженились ". Было ей тогда восемнадцать, а Саше двадцать третий год. Паспортов в те времена еще не принято, и зарегистрировали их брак по командировочных удостоверениях. Прожили они с тех пор душа в душу и сердце в сердце вместе с детьми и внуками сорок лет — до дня ухода Саши из жизни. В пору бракосочетания Марьямов издал несколько книг — новелл и репортажей, имел за плечами упомянутую выше на-пивдовколасвитню путешествие матросом на ледоколе «Лит-ке» и пылал страстью отправиться на советскую Север, в которую влюбился, так сказать, «абстрактно» — с самих208книжок и географических карт и прежде всего из рассказов «морских волков», с которыми плавал. Эта мечта осуществилась впоследствии, совершенно позже, и оставил Марьямов по себе интересные книги о своих северные путешествия. Но, прибегая наконец к творчеству Александра Марьямова, стоит, пожалуй, начать язык с последней по времени публикации, но первой по порй освоения жанра очерка-путешествия: «За двенадцатью морями» — о плавании на ледоколе «Литке» по южным морям и океанам, никогда не знали на своих волнах льда ... Матрос Марьямов жалуется, что в условиях тогдашней блокады Страны Советов их, моряков советского корабля, не пускали на берег нигде в пути — ни в Стамбуле, ни в Порт-Саиде, ни в Адене, ни в Коломбо, ни в Сингапуре — вплоть только в Японии, да и то только потому, что страшной силы тайфун в Южно-Китайском море загнал их для неотложного аварийного ремонта в японский порт ... И вот уж за двадцать лет — в конце мировой войны, после разгрома осенью сорок пятом году Квантун-ской армии, — попав в те же места Японии в составе десантной группы морской пехоты, Марьямов смог по-настоящему увидеть и осмыслить некоторые древние детали. Его наблюдения чрезвычайно интересны — особенно с сравнении с тем, что он видел двадцать лет раньше. Не экзотика захватила его, как это бывает в первую очередь с туристами и даже газетчиками, а наблюдение безумного индустриального развития и экономического потенциала Японии, направленных на военно-империалистические цели. Тогда, в двадцатые годы, его также заинтересовала не столько разительное отличие японского быта от европейского, сколько вопрос религии — синтоизма и буддизма. Он видел их «выход» не столько в религии, сколько в политическую концепцию, непримиримо националистическую и шовинистическую. А двадцать лет позже — в час военной катастрофы японского империализма — Марьямов фиксирует очевидную расхлябанность религиозного и нравственного традиционализма в стране. Размышления по поводу этого воцаряются автором на только достигнутом аэродроме, когда пришлось наблюдать демонстративное самоубийство трех авиаторов-самураев, которые услышали в воздухе о капитуляции Японии. Однако эта фанатичная демонстрация НЕ покачала выводов, к яких2098 Ю. Смолячи0прийшов автор, — об упадке традиционализма: этот редкий в то время случай, как исключение, лишь подтверждал его наблюдения. С Марьямовим очень интересно путешествовать. Пусть и вслед за ним — по страницам его повестей-ре-Портаж. Впрочем, мне посчастливилось слушать его рассказы не только в позднем литературном оформлении, а тогда же, сразу после возвращения из путешествия. Была у меня в те давние, двадцатые-тридцатые годы, химера: в мечтаниях и воображении путешествовать совершенно по всему свету. Натуре я тоже склонен к захвату меандрированием, только же разные обстоятельства — и условия блокады на моей молодости, и различные личные причины, а позже и болезни и возраст превратили меня, наоборот, на неповоротливого домоседа. Так вот — о том химеру. Все стены и вполне всю потолок в моей комнате я заклеил географическими картами, поэтому, лежа на своем диване (болезни часто заключали меня в кровать), я смотрел ... весь мир и создавал в мечтах себе путешествие сюда или туда — в дальние края или вокруг света : справочники и энциклопедия лежали у меня под рукой. Саша приходил ко мне, я лежал на диване, если случался Йохансен, то вкладывался рядом «валетом», а Саша простирался судьбы на коврике: уверял, что после неудержимой хитавкы на морях и океанах ему особенно выгодно и уютно лежать так на твердой земле. И Саша начинал рассказывать. Мы смотрели вверх, по картам на указанные места, а Саша подавал нам свои наблюдения на расстоянии от Одессы до Владивостока ... Марьямова отозвал, прерывая путешествие на остров Врангеля из Владивостока, редактор газеты. Когда мы узнали об этом, то вместе ворвались в редакторский кабинет, в землю возмущены, потому что ждали добрых путевых очерков от Саши и вообще питали его мечты. Майк Йохансен так и начал: — Борис, это безобразие! Редактор сразу понял, о чем речь, и начал с обычных редакторских «финтов»: — Ну, а как же так: он будет путешествовать, а кто здесь будет за него работать? Он штатный работник ... Но, поняв, что нас этим не убедишь, повел мягче: 210 — Ну, поймите, ребята, есть же законоположения и различные инструкции: штатное корреспондент не имеет права быть в командировке дольше двух месяцев. Я вообще должен был освободить его от работы, как ... гм ... летуна, что ... не вышел на работу ... — Ну и надо было освободить, и он бы плавал дальше, в Ледовитый океан и на остров Врангеля, матросом ... — А у него что — имения? С чего бы он тогда продолжал жить? — Мы бы отнесли его на штатную должность в редакцию «ужа»! Именно тогда (1929 год) мы делали журнал «УЖ», и Марьямов действительно был бы желателен в редакционной работе. А главное, мы уже запланировали его путевые записки- они бы украсили журнал, сделали ему паблисити, следовательно, и увеличили бы подписку. Редактор только пожал плечом и развел руками: — Но «УЖ» выдает моя газета, и я пишусь его главным редактором. Как вы, ребята, не хотите этого понять? Не мог бы я освободить его из одной должности и назначить на другую в моей же «прихода». Тогда Слисаренко набросился на исполняющего обязанности секретаря газеты, а именно за его подписью пошла Марьямову телеграмма-отзыв во Владивосток. — Эх, Степа! А еще друг Саше! Зачем сразу давал телеграмму, нам не сказав? Мы бы скинулись деньгами, чтобы обеспечить Саши как-то на первое время, и он, уволен с работы, заканчивал бы свою службу обычным матросом. И далее, адресуясь уже к редактору, Алексей Андреевич начал рассуждать о том, сколько-то из моряков получилось прекрасных писателей Новиков-Прибой, а в старину Станюкович ... — Станюкович же был адмиралом, — услышали мы в ответ — для него законы не писаны, и было это еще при царе Горохе ... и редактор положил конец нашему, уже беспредметном, наступлению — и вообще, выметайтесь, ребята, из моего кабинета, мне передовую надо писать. Так ничем закончилось наше запоздалое покровительство, так как Марьямова уже все равно отозвано — он летит в Харьков, а ледокол уже отчалил из2118 * Владивостока в направлении мечтах Сашей Ледовитого океана. Как журналист-путник Марьямов, опережая время или точнее — вдогонку за тем, пользовался преимущественно воздушным транспортом: он облетал Советскую страну от речушки Збруч к Берингова пролива и от Черного моря до Ледовитого океана. Имел Марьямов «первенство» еще во многом: был первым украинским советским писателем, с пером журналиста сел на самолет; и самолет то был первой советской конструкции; и на первом же рейсе этого самолета первым между наших литераторов слетал за пределы советской земли в Иран — тогда Иран еще назывался Персией. Пилотам, как известно, в специальной графе личного дела насчитывают налетанных километраж — так они выходят в «миллионеры». Не знаю, стал мил-ром-пассажиром Александр Моисеевич, но из его записей мы видим, что «облетал» он почти все конструкции советских самолетов, прошел, так сказать, сквозь всю историю советского самолетостроения. Александра Моисеевича Марьямова хорошо знают современные российские писатели всех советских поколений: в популярном «толстом» журнале «Новь мир» проработал он членом редколлегии и заведующим одним из редакционных отделов вплоть восемнадцать лет, уже в послевоенное время. Но активно готовиться к путешествия по Северу начал Марьямов сразу же, как перенесся из Харькова в Москву, — еще до войны. Пусть это остается «марьямовською загадкой», как он, верный сын солнечного южного края, холеный детства на Приднепрянское сыпях в Причер-Кассам, вдруг влюбился в неизведанную, холодную, по полгода без солнца, строгую Север. Влюбился всем своим вспыльчивым существом — в непроходимые снежные заносы, необозримые ледяные поля, непреодолимые общины торосов, полста-градусные морозы, густые снегопады, непроглядную метель, в северное сияние на небосводе, в промерзшую тундру и нетореным тайгу, оленьи стада, белых медведей и, конечно, прежде всего — в неповторимых характером, удивительных мировосприятием, мощных натурой северных жителей и отважных освоителей советской Севера. Марьямов-путешественник, и именно странствующий журналист, после книги «Североморци» лучше и богаче пи-212знаеться его поздних повестей-путешествий «Идем на Восток» и «Северный Листопад». И что особенно завораживает читателя: Марьямов умеет и в случайном толпе, и в организованном коллективе, и среди заброшенного куда почти непроходимую тундру кружка гуртоправ-оленеводов увидеть каждого отдельного человека, а в каждом отдельном человеке — ее биографию и подметить, так сказать , главную черту, определяет ее характер. Умеет обо всем этом — хорошее ли отрицательное — внятно и убедительно рассказать читателю, определив и место описываемого персонажа в сюжете повиству ния. Книги Марьямова густо заселены живыми человеческими образами. И взгляд его особенно внимателен к нашему современнику. Но современника Марьямов понимает широко: наряду с фигурами молодежи, конечно, как и положено на Севере, «молодыми-бородачами» мы видим людей, жизненный путь которых начинается еще со времен гражданской войны, проходит сквозь годы первых пятилеток и сквозь войну отечественную, и остаются они при любимой профессии в нашем настоящем, современниками молодых. Вот рядом со студенткой-практиканткой, загорелой на холодном северном ветре и с облупившимся носом, но безвозвратно влюбленной в профессию, которую только-только начинает овладевать, возникает фигура пожилого профессора, «одержимого» географа-землепроходца Курдова; или «вечного», до седых волос, комсомол-эта-энтузиаста Лузгина видим рядом с густобородим юношей, начальником геологической экспедиции Ачкасо-ным; а вот «вертолетчик-витрольотчик» Слава и рядом трудяга-непоседа, что бросается по стройкам из конца в конец Советской страны, профессии шофер, а может и на машине, и на тракторе, и на вездеходе, а в прошлом, оказывается, и на танке. Или в далеком чуме оленеводов мы встречаем молоденькую учительницу пани, именем которой наименован целый раздел книги — о ней и к ней подобных. Все это — новое поколение не столько освоителей, сколько распространителей и удосконалювачив освоения Севера в интересах государства и на благо народов, заселяющих эти местности: коми, эвенков, манси, остяков, ненцев, чукчей и других. Новые и новые черты советского человека и разновидности способов ее жизни — в самом широком
проявлении социалистических пре-213рень — рисуются перед читателем, воспроизводя многообразие человеческих личностей совершенно новой формации- людей многонационального советского народа. Нельзя не отметить: к людям, которые попали в суровые обстоятельства Севера, так сказать, только для «отработки» стажа или в погоне за длинным северным рублем, Марьямов относится саркастически: рисует их портреты двумя-тремя мазками, одной-двумя чертами — и пренебрежительно от них отворачивается. «География» северных странствий журналиста Марьямо-ва широка: от сорокового до сто сорокового градуса по меридианам — полуостров Польский, Тюмень, Таймыр, Тикси, Колыма — крупные населенные пункты и одиноко разбросанные на много километров друг от друга в тайге или тундре ненецкие чумы. Такие же разнообразные теперь — с развитием самого журналистского «освоения» — и средства передвижения: и самолет, и упряжка собак или оленей в сани; и быстроходный катер на быстрине мощных северных рек; и обычные высокие охотничьи сапоги для хождения пешки по гружавини или снежных сугробах. Журналист то с геологами-нафторозвидникамы, то между рыбаков; на охотничьих тропах и на гигантских новостройках; в поисках «трубок» с алмазными россыпями и в кругу гуртоправ при оленьих табунах. Записи Марьямова — о послевоенные годы, близкие к настоящему, но автор охотно и умело, всегда уместно перебрасывается в период довоенный или в годы войны. И здесь ему везет: на просторах советской Севера он встречается с людьми, с которыми плавал на флоте северных морей, погружался в океанские глубины в тесных отсеках субмарины или в пешем десанте отступал и наступал под градом трассирующих пуль, мин и Скалли от бомб с ясного северного неба, временно запанованого фашистскими эскадрильями. Впрочем, упоминание о военных времена толкает и меня на минутку отвлечь внимание читателя ... Когда Украина была временно оккупирована, я выпускал журнал «Украина» в Москве. И случилось Марьямову прилететь в Москву на двухдневную побывку (не по поводу того, что предназначалось его корреспондентом «Правды» на Северном флоте?) Из-под далекой, на крайней северной точке Советского Союза, Печенги.214Сашко узнал, что я в Москве, дозвонился до меня в редакцию, мы встретились в отеле, в котором остановился северо моряк. В разговоре Саша поведал мне удивительную боевую происшествие, когда он плавал на субмарине. Рассказ просто «ложилась на бумагу», и, понятно, что я, редактор украинского журнала в Москве, сразу потребовал от украинского писателя, который воевал на севере Советской Отчизны (вон куда попал Саша — под волны мечтах Ледовитого океана!), Записать и отдать мне этот эпизод. Саша охотно согласился, сказал, что улетает в Мурманск до завтра вечером и до того, как переспать ночь, успеет записать этот эпизод. Притом добавил, что подобные боевые репортажи на фронте приходится ему писать по пятнадцать-двадцать минут. Итак, послезавтра утром пусть я зайду к его номера в отеле, где будет, прилетев на свидание с ним его жена — та высокая дорогая Леночка, — и на столе будет лежать готовую рукопись. Ну, как не поверить другу и еще при таких обстоятельствах военного времени при неожиданной встрече? Был при этом, тоже только что прибывший с фронта, пехотинец Алексей Александрович Сурков (или вспомнит и он это?). Саша отправился в свой номер — записать репортаж-новеллу, поцеловать любую свете и улетать на свои боевые позиции. Нужно ли говорить, что на другой день утром в номере Леночки ни лежало ни одного рукописи. И Саша в это время был уже в Мурманске или Архангельске ... А верстку номера я специально задержал, и график полиграфии был уже нарушен, и выход очередного номера, конечно, задержался. На протяжении четверти века после того, каждый раз как мы встречались с Сашей, он ... краснел «с ног до головы» — как вот в молодости — и говорил, запинаясь и пряча глаза: — Вы уж простите, Юра, я вас тогда здорово подвел , но понимаете ... но не будем отвлекаться — хочу вернуться к творческой мощности журналиста Марьямова Александра Му-сийовича. Книги Марьямова «Идем на Восток» и «Полярный Листопад» изобилуют, если можно так выразиться об определенном перегруженности, частыми ответвлениями, отступлениями от сюжета повествования — размышлениями й215вставнимы новеллами. В своих записях он щедрый, иногда даже слишком, на такие отступления от тематической направленности очерка. И интересный и любознательный читатель получает от такого же знаттелюбного, как и он, автора огромный объем сведений — и о местах путешествия, и о нашей современности вообще, и о прошлом и будущем тоже. Скажем, о крае, которым путешествует автор, читатель получает множество ценных фактических справок, знакомится даже с древними котельных и фольклором многочисленных народностей, заселяющих эти, когда неизведанные, сейчас освоены в социалистических преобразованиях пространства. Бегло — раз путешествие происходит на всех видах современного транспорта — самолетах, автомобилях, вездеходах или и лошадях, оленях или собаках — Марьямов непременно подает читателю определенные информации и о конструкции самолетов, или шляхобудивниц тво на промерзшей земле, или способы передвижения по гружавинах тундры, а заодно и о быте авиаторов, механиков или оленеводов не в популяризаторских преданиях, а через показ различных, с оригинальными индивидуальными характерами людей этих профессий. Интересно: пролетая над тундрой, Марьямов пишет: «Как далеко видно все, что сделала на этой земле человек, — и как видно самого человека среди этого бесконечного безлюдье ...» И с этого возникают размышления о поведении человека в среде — в организованном рабочем коллективе или в сосредоточенной одиночества, — скажем, охотника или рыбака, заброшенных за сотни километров в тайгу, тундру или на дальние берега северных рек. И, как извиняясь за многоязычие, Марьямов ссылается на главную примету Севера: «То же, что есть везде, становится здесь видимо не в многолюдности и как раз из-за этого значительно примечательно и выразительным». Впрочем, так воспринимает он не только человека и меж- человеческие отношения, но и саму природу. Не могу отказать себе в том, чтобы привести еще несколько строк из его письма о Севере: «Мы встретили первый солнце после двухмесячной зимней ночи на берегу скованного льдом озера. Впервые многоцветно вспыхнул снег ... И таким счастьем было все это: хруст снега, потрескивание промерзших деревьев, огромный снежный пространство, первое солнце, — такое все це216було удивительное счастье, что захотелось искать его снова, снова и снова ... »Мало кто люди решается признаться в том, что он счастлив, — Марьямов все время заявляет об этом горячее и во весь голос. Еще реже, и потерпев этого величественного чувства, решается человек назвать причину своего счастья, опасаясь, что будет выглядеть она слишком мизерной против такого величия, как чувство — счастье! Марьямов не боится этого: он утверждает, что причиной счастье может быть все, даже самый контакт с природой в ее неповторимых проявлениях. Взволнованный признанием, читатель теперь не может не простить автору иногда длинные описания переходов через тайгу или тундрой, пейзажи, случайные встречи, странные курьезы, обращение его внимания на, казалось бы, незначительные, «местного значения» проблемы. Но дальше читатель начинает осознавать, что все эти подробности есть только ярким воспроизведением условий существования и труда человека в обстоятельствах Севера или своеобразным проявлением той или иной черты в характере человека, которая как раз отчетливо ее характеризует; а все вместе те отступления снуют канву для обобщений социально-философского порядка. И тогда начинаешь понимать, почему автора интересует и захватывает все — и люди, и условия их существования и работы, и флора и фауна края, и местное краеведение, и экономика целой Страны Советов — ее прошлое, будущее, а всего современное. И логично воспринимаются тогда все те «ответвления» с рассказами о культуре и искусстве вообще, особенно о литературе. Ведь литература- то вторая после Севера влюбленность Марьямова. О литературе и литераторов и старшего, и младшего поколения Марьямов может и умеет говорить подробно и обстоятельно. Вот как, скажем, говорит Марьямов о самой «манеру» письма: «О обычное лучше рассказывать удивленно — так, как увидел его впервые и оно тебя к краю поразило. А о необычном опытный автор всегда расскажет спокойно, как будто о чем-то обычное, не достойно удивления. Тогда все становится на свои места и книга поведет читателя, куда захочет ... »Такова манера письма самого Марьямова. А вот как определяет он «миссию» литературы вообще: 217 «То, что способно остаться надолго, — а от некоторых книг и навсегда, заставляет к ним возвращаться и перечитывать снова, — заключается не в приголомшувальний необычности случае, не в ломиголивних уловках фабулы, а в том, как замечено и воспроизведен человека. Необычность и исключительность совсем не обязательны ... »И еще характерно: размышления о литературе, или древнюю классическую, а молодую современную, неотделимы в Марьямова от размышлений о языке. Беру на себя смелость утверждать, что не только специалиста-лингвиста, но и рядового читателя, что ничего не имеет с языкознанием, не могут не заинтересовать марьямовськи размышления о языке и о речи вообще. И эти языковедческие наблюдения изложены не менее интересно, как, скажем, наблюдения над человеком в воздухе, высоко над землей. Увлекательный рассказ о ощущение пассажира на современном самолете в сравнении с впечатлениями от летания на первых отечественных аэропланах или безмоторных планерах, интересная и для новичка в воздухоплавании, и для «старого воздушного волка». Впрочем, с такой же степенью заинтересованности читатель ознакомится с размышлениями автора, высказанными как бы мимоходом, попутно, — о классической литературе. Щедро и уверенно пользуясь приема ассоциативного мышления, Марьямов начинает свою «путешествие» в русскую классическую литературу ... в аэропорту Сыктывкара, ожидая «погоды» в северном порту «Надежда», закрытом туманом ... Любознательный глаз художника непринужденно обращается и к научным источникам — от Ломоносова до Менделеева, и к архивным материалам по истории освоения Сибири, Чукотки и Колымы. А из архивных древности так же логично возвращается автор к процессам разведки и освоения поверхности и недр советской Севера сегодня — в интересах осуществления конкретных задач социалистического будивництва.Так, с Марьямовим действительно очень интересно «путешествовать» — он рассудительный и остроумный. Йоло наблюдения оригинальные, не повторяют общеизвестных истин — они то и дело неожиданные и всегда интересны. Взгляд путешественника пристальный, а душевное состояние приподнятое, радостное, с этим ощущением счастья от новых контактов — пусть то будет контакта с людьми или только с природой. О своей страсти, нет, жажду к перемене мест Марьямов говорит: «радисть218мандривкы». Разделить с ним ощущение счастья от знакомства с неведомым — до того он призывает и читателя. В своих путевых наблюдениях Марьямов так свободно «парит» мнением и оперирует такими разнообразными сведениями, некоторые из читателей, возможно, подумае- или не ученый он, энциклопедист? Нет, имеем дело здесь не с «всезнайкой», а с романтиком узнавания жизнь во всех ее проявлениях и во всех аспектах видения. Марьямова скорее хочется приравнять к «впередсмотрящего» на корабле: его творческой натуре свойственно все время смотреть вперед — и в просторони, и во времени. Притом — масштабы мышления этого вимагають- логично и бросание взглядом и обратно — тоже во времени и в просторони. И обидно, что ни в истории украинской советской литературы, в которой начинал Марьямов, ни в истории литературы русской, в которой он активно действовал последние тридцать лет своей жизни, не найдешь глубокого рассмотрения творчества писателя Александра Моисеевича Марьямова ... Если уже не для ознакомления с творчеством писателя и его ценитель, то хотя бы в искании и установлении генезиса разных жанров нашего художественной литературы это стоит сделать ... почему, право, не знаю почему, может, это какой-то закон потребности на контрастирования в литературном в ыли, но, когда я вспоминаю о кого-то из моих литературных собратьев, о котором мне хочется сказать особо серьезное и задушевное слово, невольно в упоминании возникают различные курьезы — факты или черточки, которые рисуют дорогу мне лицо в ситуации юмористической. Саша Марьямов был чрезвычайно «рассеянный», и по такому поводу случалось с ним множество досадных или смеха достойных казусов. К примеру. Когда он воевал на Северном фронте, была у него землянка, а в ней — низенькая железная грубка- «буржуйка», которая грела его в сильные морозы зимы сорок второго года. И вот когда, в час его отсутствия, неожиданно прилетела к нему жена — та милая Леночка; Саша вошел в землянку, увидел, что на его кровати сидит отнюдь не Ждана Лена, и, пораженный, сел ... на раскаленную «буржуйку» ... Или другой случай. Саша прибыл с фронта в Москву, встретил кого-то из друзей, и зашли в бар — выпить по бокалу шампанского по такому случаю. Саша взявся219видкорковуваты бутылку, но сделал это неумело, и пробок попал ему в глаз. Дело обернулась так, что «скорая помощь» доставила «раненого» офицера в глазную клинику Склифасовского. Профессор посмотрел на опухшая глаз и спрашивает — как же это случилось? Ну, Саше неловко было говорить о шампанском, и он пустился придумывать, что, мол, имеет сыновей, купил им игрушечное ружье, стреляющее пробкой на веревочке, случайно нажал курок — вот и попал себе в глаз. Профессор внимательно выслушал, покачал головой, как будто подмигнул и сказал: да, да, да! Как в медицинских случаях все повторяется: помню подобную травму еще во время первой мировой войны, только тогда офицер неумело видиткнув бутылку шампанского и пробок попал ему в глаз ... Надеюсь, что такие анекдотические упоминания не должны как-либо оскорбить память дорогого мне , достойной самой уважения человека, тем более литератора. Мы же, писатели, мы знаем, что всякий контрастирующий факт, даже случайный и, как говорим, нехарактерный, непременно помогает более полному раскрытию человеческого характера Вот беда только, что приведенное утверждение пришло мне в голову только сейчас, а не при жизни Саши — в наших разговорах мы непременно обратили бы его и так и этак и, конечно, пришли бы к какому-то обобщенного выводу, перед тем горячее поспорив. Спор! Чае мой Сколько мы с Александром Моисеевич спорили! Но споры, кажется мне, бывают двух родов: споры ризнодумцив и споры единомышленников. Споры ризнодумцив — это понятно: спорщики стоят на отличающихся, даже полюсные противоположных позициях. Поэтому споры между ними бескомпромиссное, затяте- до ссоры. И в результате устанавливается полная несогласие: каждый остается при своих взглядах. Спор единомышленников — явление слишком сложнее. Оба спорщики стоят на одних позициях и в конечном счете не могут не прийти к одному, общему выводу. Но в самом ходе споры они по ценам ют факт или явление по-разному, оперируя как скон-фронтованимы аргументами. Такой спор обогащает их обоих — это раз; а два — направляет к более глубокому про-220никнення в саму проблему. Итак, еще крепче сочетает спорщиков в их единомыслии. Марьямов, как сказано, хорошо владеет языком. Он точно и красочно воспроизводит речь людей разных слоев, — скажем, язык крестьянина средней полосы России отличающихся от языка
северного оленевода, язык местного служащего или приезжего интеллектуала, язык Перебенди-непоседы или квалифицированного индустриального рабочего. Притом — это особенно хочется видзначити- он почти не прибегает к каких-то специфических трафаретных «профессиональных» словечек и идиом; но тракторист, педагог, инженер, оленевод, врач или мисливець- все говорят своеобразно и в пределах и за «модусом» своего мировосприятия ... Передо мной сейчас — кучка писем Марьямова, написанных из Москвы в Киев, довоенные, адресованные в Харьков , к сожалению, погибли с моим довоенным архивом во время войны. Стопка писем, написанных характерным Марья-мовським мелким и тесным письмом. Сашка нет, — он отошел от нас так рано, в пору расцвета своего литературного таланта. И вот, перечитывая его письма, так же хочется на каждый немедленно отписать! В свое время я на всякому письмо уже отвечал, но содержание писем полон не только проявлений несокрушимой дружбы, не только рассказов о своем житье-бытье или каких-то вопросов ко мне, но обязательно творческими вопросами — запросами, размышлениями, проблемами. И, так же несомненно, — мыслей — ах, которых метких! — о новой мою книгу, которую он только что прочитал, или «дополнительных», так сказать, соображений о мои книги древние, которые по какой случаю у Саши возникли. Затем мы случайно встречались с Сашей — или в Москве, или в Киеве, или на рыбалке на Днепре, в Плютах — и уже не раз по поводу затронуты в письмах вопросов говорили и спорили. Особенно много мы говорили с Александром Мусийо-вичем об Александре Петровиче Довженко — и еще тогда, когда он был с нами, и после его ухода из жизни, и тогда, как я написал свои воспоминания, и тогда, когда Марьямов выступил с книгой о Довженко в серии «Жизнь замечательннх людей». Это произведение Марьямова я читал еще в подлинных списках, в редакционную над ним работы. Мы оба очень любили нашего известного современника и друга, и после его ухода из жизни не раз знову221й снова вспоминали какие-то только нам известны подробности той поры, когда одновременно работали на Украине: восстанавливали в памяти обстоятельства съема Довженко фильмов; переосмысливали — с течением времени — Довженко творчество. Вот бы и сегодня еще и еще поговорить и поспорить по этому поводу! Или о Курбаса. В двадцатые годы мы смотрели спектакли Курбаса «Березоля» вместе — спорили и тогда. А сколько надо было бы поспорить еще! Кстати, увлечение театром осталось в Марьямова на всю жизнь. И было то восторга не пустопорожней, а действенное, с активным участием в театральном процессе, но как затушкованою, застенчивой, «в тени» ... Александр Марьямов был активный член художественного совета московского Театра на Таганке до последних дней .
***
І, насамкінець у прямому зв’язку з цим, мені хочеться пригадати випадок, котрий теж змальовує Анатолія Петрицького в його сумбурному характері...
І сюжет цього епізоду, сказати б, «детективний».
Було те ще до війни, у поїзді, ми їхали до Москви з Харкова і зустрілися в вагоні випадково: в купе, в якому їхала ще одна особа — добре знайома нам обом актриса Харківського театру опери. Четверте місце залишалося вільне.
Не пригадаю вже з якого приводу, але я розповів, що трапилося зі мною минулого дня. Вчора вранці з’явився до мене молодий хлопець і розповів справу, з якою прийшов.
Коротко: мати вмерла давно, батька в якійсь там фінансовій справі несправедливо обвинувачують — живе хлопець у бабки в Ростові-на-Дону; і от вирішив податися в Москву до Олександра Олександровича Фа-дєєва, з котрим у громадянську війну його батько партизанив на Далекому Сході. В хлопця не було сумніву, що Фадєєв втрутиться й порятує батька з прикрого непорозуміння. Та був хлопець бідний, грошей вистачило лише на квиток до Харкова, і тепер він мусив розстаратися на гроші для квитка до Москви. От і прийшов до мене просити позичити — так, так, неодмінно тільки позичити, бо він з першої ж нагоди поверне! Чому вдався до мене? Начитався моїх книжок. І це була правда, бо тут же почав переказувати зміст декотрих і висловлювати свої враження. Був він юнак, безперечно, тямущий і взагалі непогано обізнаний в радянській літературі: принагідно він посилався на інші загальновідомі прозові й поетичні твори. Особливо на п’єси: театр він любив над усе — мріяв стати актором.
Одне слово, розмова наша закінчилася тим, що я дав йому грошей на вартість квитка до Москви ще й трохи зверху, щоб не голодував у дорозі.
Юнак сердечно подякував і пішов.
Розмова мене схвилювала, і я подзвонив до Льоні Юхвіда — драматурга: в своїй розповіді юнак неодноразово посилався на спектакль за п’єсою Юхвіда «Весілля в Малинівці».
270
Коли я розповів, Юхвід, якусь хвилинку перемовчавши, запитав:
— І скільки ж ви йому дали?
— Ну, знаєте, я людина небагата...
— А яєчню із кількох яєць пряжили?
.. — Не розумію вас. Я дав йому півста (в тодішній валюті), нагодував, а яєчня була з двох яєць. То й що?
— А те, що хлопець цей має добрий апетит. До вас він у мене з’їв яєчню із трьох яєць...
Взявши у Юхвід а цілу сотню, хлопець пішов, правда, запевнивши, що гроші поверне, залишив Льоні й адресу своєї бабки в Ростові-на-Дону.
Кінець кінцем ми поіронізували один з одного, побідкалися з того, що хлопець збився на путь шахрайства. Хоч і був він, очевидно, начитаний. Наприклад, говоривши про науково-фантастичний жанр у літературі... робив навіть зауваження до моїх науково-фантастичних романів...
— Науково-фантастичних? — пожвавішав Юхвід.— А про романи Владка не закидав?
— Говорив. Тільки ж йому ближче до серця біологія, а у Владка технічні перспективи...
— Треба Владка попередити, бо він може й в нього... яєчню з’їсти...
Я подзвонив до Владка — і опізнився. Хлопець щойно був, розповів ту ж таки історію, захоплювався романами Владка, одержав півста карбованців і пішов на станцію купувати квитка на Москву.
Тепер уже іронізували один з одного ми втрьох. Справді-бо: чи пограбував нас? Ні. Вимагав від нас? Ні. Шантажував? Ні, поціляв до наших сентиментів. Самі винні, самі виявилися «лопухами».
Щоб переконатися остаточно, Юхвід скористався з залишеної йому адреси й телеграфував в Ростов-на-Дону хлопцевій бабусі: де ваш онука? Щось у такому роді. І дістав відповідь: виїхав у Москву...
Проте найбільшим «лопухом» виявився якраз я. Сівши знову до столу, щоб працювати, я простяг руку до пера — моєї улюбленої ручки «Монблан» із золотим пером. Але її у склянці для олівців і ручок... не було..*
Так от, оцю історію я й розповів тоді в поїзді. Оперна артистка жахалася й обурювалася, але Анатолій вислухав мою розповідь мовчки.
271
— Чого це ви посмутнішали, Анатолію? Знаю, шахраїв та злодюг ви не любите, але ж будемо сподіватися, що це тільки, як кажемо, поодинокий, «одиничний» випадок...
Анатолій відказав:
— У мене вдома якраз багато грошей не було, але я понапозичав по сусідах... і дав йому... триста...
Виявляється, аферист бачив картини Петрицького та його театральні постановки і, як признався зразу Анатолій, навіть висловлював деякі зовсім слушні зауваження.
Та постривайте, читачу, на цьому ця прикра історія не закінчилася. Ми обляглися спати, і я тільки чув, як у Курську хтось увійшов до нашого купе і зразу поліз на четверту, вільну до того полицю. Тепер у купе був уже повний комплект пасажирів.
Спав я теж на горішній полиці і коли прокинувся, глянув — кого ж бог послав нам у супутники? Мене облило гарячим потом: на другій верхній полиці проти мене блаженно спав... отой-таки юнак, що так віртуозно обшахрав усіх нас.
В цей час наш співподорожанин теж прокинувся. І тут відбулося таке.
Побачивши нас, він раптом... несказанно зрадів:
— Юрію Корнійовичу! Анатолію Галактіоновичу! Який я радий! От справді щасливий випадок! Я вам усім такий вдячний, такий вдячний...
Він жваво стрибнув униз.
— І як же це доречно склалося: тепер мені не доведеться знову подорожувати до Харкова! Розумієте, що трапилося: очевидно, щось занотовуючи з нашої з вами розмови, Юрію Корнійовичу, я вхопив вашу ручку, а тоді навмання сунув її до своєї кишені.
При тому він вийняв із своєї кишені мій «Монблан» і подав мені.
Признайтеся, читачу, що такий поворот у ситуації і вас ошелешив би.
Зовсім стерявшися, я спромігся тільки запитати:
— Але ж ви їхали з Харкова до Москви, а сіли в поїзд... на перехресті... в Курську...
Отут хлопець зачервонівся ніяковіючи.
— Запевняю... цілком непередбачено, але... натурально. Не міг перебороти себе самого..,
272
І тут же вдався у пояснення. Пояснення було, певна річ, авантюристичне, але ж... правдоподібне. Хлопець, за його признанням, все життя марив стати кіноартистом. Якщо не пощастить потрапити до кіноінституту (знову розрахунок на допомогу Фадєєва), то почати бодай із статиста в масових чи епізодних зйомках. Так от, діставши таку велику суму грошей,— на цьому слові він знову з подякою поглянув на Анатолія Галак-тіоновича й на мене,— він вирішив «змотатися» в Київ на кіностудію й спробувати влаштуватися...
— Ну й що?
Хлопець цілком натурально зажурився:
— Не вийшло. Розумієте, по штату постійних ста-жорів-статистів на студії нема. Коли виникає потреба, то набирають кого прийдеться.
Ми мовчали. Та й не було потреби говорити: хлопець все розповідав про своє захоплення кінематографом, театром і літературою. Кінець кінцем почав декламувати: він знав напам’ять безліч віршів, особливо Мая-ковського.
Поїзд прибув у Москву. Ми вийшли разом, і хлопець зник, запевнивши нас, що «позичені» гроші він неодмінно поверне при першій же нагоді.
— Адреса його бабки відома,— сказав я.— Може, написати їй або, як пропонує Юхвід, вдатися до карного розшуку...
— Слухайте,— аж розсердився Анатолій.— А ми з вами? Ви починали з... театральних шедеврів? Я — малював ковбаси й медівники з Тарасом і Наталкою. Хіба то не було?..
Він перемовчав і закінчив так:
— Грошей він, звичайно, не поверне — хай їм біс! Але ж акторські нахили в цього... авантюриста, безперечно, є. Як він грав перед кожним із нас і зараз. Наберіться терпіння: а раптом за якийсь час побачимо його на сцені або на екрані?.. Забули про все це...
Так сказав Анатолій.
Мені чомусь закортіло, любий читачу, розповісте вам
і цей епізод: правильно чи неправильно він вчинив — судити вам, читачу. Але, думається мені, навіть коли й неправильно, то не тільки від доброго серця, але й через бажання вірити в людину й шукати в ній тільки хороше й перспективне. І він кладе певну рисочку на силует Анатолія Галактіоновича. В людини душев-
273
но багатої виразно не визначити всі риси й рисочки її складної особистості, тим паче — не розкласти ці риси та рисочки «по поличках» моралізаторства.
Не лише винятково талановитою, але такою ж мірою складною особистістю був і Анатолій Галактіонович. А проте Петрицький — це його картини — портрети, пейзажі, натюрморти, театральні постановки. Придивіться уважно до всього того, на жаль, нечисленного, що збереглося з його багатющої спадщини.
***
И наконец в прямой связи с этим, мне хочется вспомнить случай, который тоже рисует Анатолия Петрицкого в его сумбурной характере ...
И сюжет этого эпизода, так сказать, «детективный».
Было то еще до войны, в поезде, мы ехали в Москву из Харькова и встретились в вагоне случайно: в купе, в котором ехала еще одно лицо — хорошо знакомая нам обоим актриса Харьковского театра оперы. Четвертое место оставалось свободное.
Не припомню уже по какому поводу, но я рассказал, что случилось со мной прошедшего дня. Вчера утром явился ко мне молодой человек и рассказал дело, с которой пришел.
Коротко: мать умерла давно, отца в какой-то там финансовой деле несправедливо обвиняют — живет парень в бабки в Ростове-на-Дону; и вот решил податься в Москву к Александру Александровичу Фа-Деева, с которым в гражданскую войну его отец партизанил на Дальнем Востоке. В парня не было сомнения, что Фадеев вмешается и спасет отца с досадного недоразумения. И был парень бедный, денег хватило только на билет до Харькова, и теперь он должен розстаратися на деньги для билета в Москву. Вот и пришел ко мне просить одолжить — да, да, непременно только занять, потому что он при первой же возможности вернет! Почему удался ко мне? Начитался моих книг. И это была правда, тут же начал пересказывать содержание некоторых и высказывать свои впечатления. Был он парень, безусловно, толковый и вообще неплохо осведомлен в советской литературе: попутно он ссылался на другие общеизвестные прозаические и поэтические произведения. Особенно на пьесы: театр он любил больше всего — мечтал стать актером.
Словом, разговор наш закончился тем, что я дал ему денег на стоимость билета в Москву еще и немного сверху, чтобы не голодал в пути.
Юноша сердечно поблагодарил и ушел.
Разговор меня взволновала, и я позвонил к Лене Юхвида — драматурга: в своем рассказе юноша неоднократно ссылался на спектакль по пьесе Юхвида «Свадьба в Малиновке».
270
Когда я рассказал, Юхвид, минутку перемовчавшы, спросил:
— И сколько же вы дали?
— Ну, знаете, я человек небогатый ...
— А яичницу из нескольких яиц пылает?
.. — Не понимаю. Я дал ему полста (в тогдашней валюте), накормил, а яичница была из двух яиц. Ну и что?
— А то, что парень этот имеет хороший аппетит. К вам он у меня съел яичницу из трех яиц ...
Взяв в Юхвид а целую сотню, парень пошел, правда, заверив, что деньги вернет, оставил Лени и адрес своей бабки в Ростове-на-Дону.
В конце концов мы поиронизувалы друг над другом, побидкалися с того, что парень сбился на путь мошенничества. Хотя и был он, очевидно, начитанный. Например, говорившей о научно-фантастический жанр в литературе ... делал даже замечания к моим научно-фантастических романов ...
— Научно-фантастических? — оживился Юхвид.- А о романах Владка НЕ забрасывал?
— говорил. Только ему ближе к сердцу биология, а в Владка технические перспективы ...
— Надо Владка предупредить, потому что он может и у него ... яичницу съесть ...
Я позвонил в Владка — и опоздавшим. Парень только что был, рассказал ту же историю, увлекался романами Владка, получил полста рублей и пошел на станцию покупать билета на Москву.
Теперь уже иронизировали друг над другом мы втроем. В самом деле: или ограбил нас? Нет. Требовал от нас? Нет. Шантажировал? Нет, попадал в наших сантиментов. Сами виноваты, сами оказались «лопухами».
Чтобы убедиться окончательно, Юхвид воспользовался оставленной ему адреса и телеграфировал в Ростов-на-Дону Хлопцева бабушки: где ваш внука? Что-то в таком роде. И получил ответ: уехал в Москву ...
Но самым «лопухом» оказался как раз я. Сев снова к столу, чтобы работать, я протянул руку к перу — моей любимой ручки «Монблан» с золотым пером. Но ее в стакане для карандашей и ручек ... не было .. *
Так вот, эту историю я рассказал тогда в поезде. Оперная артистка ужасалась и возмущалась, но Анатолий выслушал мой рассказ молча.
271
— Что вы посмутнишалы, Анатолий? Знаю, мошенников и воров вы не любите, но будем надеяться, что это только, как говорим, единичный, «единичный» случай ...
Анатолий сказал:
— У меня дома как раз много денег не было, но я понапозичав по соседям ... и дал ему ... триста ...
Оказывается, аферист видел картины Петрицкого и его театральные постановки и, как признался сразу Анатолий, даже высказывал некоторые совсем дельные замечания.
Но погодите, читатель, на этом эта неприятная история не закончилась. Мы обляглися спать, и я только слышал, как в Курске кто вошел в нашу купе и сразу полез на четвертую, свободную к тому полку. Теперь в купе был уже полный комплект пассажиров.
Спал я тоже на верхней полке и когда проснулся, глянул — кого же бог послал нам в спутники? Меня окатило горячим потом: на второй верхней полке против меня блаженно спал ... тот же юноша, так виртуозно обшахрав всех нас.
В это время наш спивподорожанин тоже проснулся. И здесь произошло такое.
Увидев нас, он вдруг ... несказанно обрадовался:
— Юрий Корнеевич! Анатолий Галактионович! Как я рад! Вот действительно счастливый случай! Я вам всем благодарен, так благодарен ... Он живо прыгнул вниз. — И как же это уместно сложилось: теперь мне не придется снова путешествовать в Харьков! Понимаете, что случилось: очевидно, что-то записывая с нашего с вами разговора, Юрий Корнеевич, я схватил вашу ручку, а потом наугад сунул ее в карман. При этом он вынул из своего кармана мой «Монблан» и подал мне. Признайтесь, читатель, что такой поворот в ситуации и вас ошарашил бы. Совсем стерявшися, я смог только спросить: — Но вы ехали из Харькова в Москву, а сели в поезд ... на перекрестке ... в Курске ... Тут парень зачервонився смущаясь. — Уверяю ... вполне непредсказуемо, но ... натурально. Не мог преодолеть себя самого .., 272 И тут же впал в объяснения. Объяснение было, конечно, авантюристическое, но ... правдоподобное. Парень, по его признанию, всю жизнь мечтал стать киноартисты. Если не повезет попасть в киноинститута (опять расчет на помощь Фадеева), то начать хотя бы с статиста в массовых или эпизодная съемках. Так вот, получив такую большую сумму денег, — на этом слове он снова с благодарностью посмотрел на Анатолия Галак-тионовича и на меня, — он решил «смотаться» в Киев на киностудию и попробовать устроиться ... — Ну и что? Парень вполне натурально приуныл — Не получилось. Понимаете, по штату постоянных ста жорив-статистов на студии нету. Когда возникает необходимость, то набирают кого попало. Мы молчали. Да и не было нужды говорить: парень все рассказывал о своем увлечении кинематографом, театром и литературой. Наконец начал декламировать: он знал наизусть множество стихов, особенно Мая-ковского. Поезд прибыл в Москву. Мы вышли вместе, и парень исчез, заверив нас, что «одолженные» деньги он непременно вернет при первой же возможности. — адрес его бабки известна, — сказал я Может, написать ему или, как предлагает Юхвид, прибегнуть к уголовного розыска ... — Слушайте, — вплоть рассердился Анатолий.- А мы с вами? Вы начинали с ... театральных шедевров? Я — рисовал колбасы и медовых пряников с Тарасом и Наташей. Разве это не было? .. Он перемолчал и закончил так: — Денег он, конечно, не вернет — будь они неладны! Но актерские наклонности у этого ... авантюриста, безусловно, есть. Как он играл перед каждым из нас и сейчас. Наберитесь терпения: а вдруг через некоторое время увидим его на сцене или на экране? .. Забыли обо всем этом ... Так сказал Анатолий. Мне почему-то захотелось, дорогой читатель, расскажете вами этот эпизод: правильно или неправильно он поступил — судить вам, читатель. Но, думается мне, даже если и неправильно, то не только от доброго сердца, но и из-за желания верить в человека и искать в ней только хорошее и перспективное. И он кладет определенную черточку на силуэт Анатолия Галактионовича. У человека душевно богатой внятно не определить все черты и черточки ее сложной личности, тем более — не разложить эти черты и черточки «по полочкам» морализаторства. Не только исключительно талантливым, но в такой же степени сложной личностью был и Анатолий Галактионович. Тем не менее Петрицкий — это его картины — портреты, пейзажи, натюрморты, театральные постановки. Присмотритесь внимательно ко всему, к сожалению, немногочисленного, что сохранилось из его богатейшего наследия.
облако тэгов
