Микола Гриценко: прочитав критичну статтю. Мені це нагадало суміш повісті "Страшний суд" (увійшла в тіло "Зоряного корсара") і повісті "Мати" Олеся Бердника. Загалом цікава концепція, не утопія, але комуністична фантастика. Автор вловив запит свого часу.

Франко вважав, що Ґете був попереду свого часу в такій свідомій посвяті для добра громади. У російській літературі була інакша інтерпретація: посередині російського романтиз¬му, 1845 року, Іван Турґенєв підсумував, що Фавст був зосе¬реджений на собі.2 Згодом Анатоль Луначарський у повісті Фавст і місто (1916) представив Фавста, що цей таки про¬сить хвилину зупинитися (щоби мати насолоду в ній), тому, що він немов уже поєднався з народом, і залишив робота, щоби служив їм. Навіть марксистський критик Ґеорґ Лукач у дослідженні про Ґете, не зовсім осудив Фавста, тільки на¬голосив остаточний вислів вибору в майбутнього. (Порівнюючи з Фавстом Геґелеву Феноменологію (закінчену 1897 р., саме тоді коли Ґете написав першу частину Фавста), він порівнював історичний проґрес і одиниць, і людства, Лукач твердив, що “в Ґете, навіть більше як у Геґеля бачимо, що одиниця є тим видним возом цього процесу”.3 Лукач навіть простив Ґете те, що цей не вказав, або не передбачив точного суспільного ладу або сили, яка буде боротися зі злом, тому, що такого ще не існувало за часів Ґете.

Якщо для багатьох українських письменників XX ст. фав- стівська постать представляла шпенґлерівського європейського індивідуума, до якого належали його суспільні обов’язки,то радянські письменники або наслідували підхід Турґенєва і Лукача, або неправильно пояснювали останні слова Фавста, немов він насправді хотів, щоби час зупинився, так відкрива¬ючи своє самолюбне задоволення. Герой Ґете висловлює немов зовнішньо невиразний чи амбівалентний коментар, немов піддається теперішньому, хоча насправді він звертає увагу на те, “коли б побачив”, себто в умовному майбутньому:

...8о1сЬ еіп Сгетттеї; МбсЬі’ ісЬ зеЬп,

Аиі Ігеіет Сгипй тії Ігеіет Уоіке зіеЬп.

2ит АіщепЬІіске ййггі’ ісЬ за^еп:

УЄПУЄІІЄ йосЬ, йи Ьізі зо зсЬбп!

Звичайно українські переклади були дуже близькі до ори¬гіналу. Микола Лукаш передав це так:

...коли б побачив, що стою З народом вільним, в вільному краю,

Я міг би в захваті гукнути:

“Спинись, хвилино, гарна ти!”4

Два українські радянські драматурги — Олександр Левада і Юрій Щербак — також використали фавстівську метафору. Поміж написанням твору першого та другого письменника минуло майже чверть століття, і мабуть саме тому була така помітна різниця в інтерпретації цих ключових слів Фавста.

Фауст і смерть5 Олександра Левади

Від часу своєї появи ця п’єса Левади була дуже популярна в СРСР, як і рівно ж у сателітних країнах. Це була перша європейська п’єса, дія якої описувала політ людини у про¬стори; окрім того, твір був написаний рік перед такою подією (або хоч перед такою відомою подією). Не дивно, що того ж самого року автора відзначили за цю п’єсу ленінською наго-родою. Відомо, що такі нагороди давали не так за літературні прикмети, як головно за ідеологічний зміст. Хоча Ґетовий Фавст представляв погляди автора та й, певною мірою, і його доби, то коли Левада увів змінене пояснення фавстівської дилеми в останній хвилині життя героя (у другій частині твору), цей автор наголошував особисту приємність і само¬задоволення Фавста. Рівночасно таке насвітлення звертає увагу, що це відмінне пояснення, зокрема другої частини Ґетового Фавста.

Левада не вибрав подібних героїв до Фавста. Головний герой, Ярослав, це український радянський астрофізик, від¬даний науці задля користи людства, а не тільки для власної цікавости (як це мав Ґетовий Фавст у першій частині твору). На відміну від нього, його дружина Ірина, мистець, і вона тільки шукає власного вислову, і не зацікавлена спільнотою; вона також нічого не знає про заплянований політ у простори, і що її чоловік перший має брати участь у цьому. Оскільки Ярослав не ділиться з нею своїми плянами, вона проводить час із іншим дослідником — Вадимом. Він один і трьох постатей, що мають Фавстові неґативні прикмети, які традиційно при¬падають Мефістофелеві. Ті другі постаті — це Вадимів брат, самозваний монах і робот-комп’ютер Механтроп, якого ство¬рив Вадим. Вадим відповідальний за всі технічні калькуляції для польоту. Та він делеґує цю роботу Механтропові, який відчуває у Вадима якусь підсвідому неприхильність і рева- лізацію з Ярославом, і тому влаштовує механічну проблему під час лету. Ярослав гине, але його молодший брат Роман зголошується продовжувати розпочатий проект.

Левада використовує різні елементи, властиві Ґете, й або вживає їх подібно, або протилежно до нього. Та всі постаті типові радянській літературі, зображені або як виразно неґа- тивні, або позитивні. Вони радше типи, символи певних ідей, які автор показує як переможні або програні. Коли Левада намагався знайти подібні постаті до Ґетових Святих Отців, то Ярослав зображений, як духовий наслідувач Айнштайна, Ціолковського та трьох Кюрі. Ці постаті говорять до Ярослава з портретів і закликають його пожертвуватися задля людства. Тут, словами Ейнштейна/Айнштайна, правда представлена як проґрес: “правда людська завжди необорна/ її ніколи не загнати в кут” (47).

Протилежно до Ґетевого Фавста, Ярослав не виявляє людських слабкостей та самолюбства; його єдина прикмета, яку можна б критикувати, це те, що він не був щирий з дружиною, не ділився з нею своїми думками і не цікавився її справами та мріями. У ситуації, коли додаткова година могла б допомогти полагодити їхні подружні справи, він не просить час зупинитися ні для себе, ні для нікого іншого. Змагу людей за знання і проґрес не можна зупиняти, зокрема тепер, коли “людина/ Не звір! Не чорт! І не господній раб!” (79). У цім осягненні перфекції в теперішній, радянській ері, Ярослав сам виглядає немов робот — без ніяких поганих прикмет, без моральних вагань, завжди в гармонії з тим, що потрібне для людства. Тому він осягає трансцендентність у тім, що його брат продовжує його працю і повторює ті самі слова “поступу нашому впину не буде” (116). Фавст сягав не-бесних просторів у своєму шуканні знання, а Ярослав осягнув простори буквально, в шуканні проґресу.

Левада надав Вадимові прикмети Фавста з першої частини Ґетового твору. Вадим уважає, що “людина — сама собі закон” (39) і зве себе “індивідом”; він відчужений від суспільства, вірить тільки в інтелект, створив свого робота Механтропа — варіянт Ґетового Гомункулюса. Вадимові амбіції добре ілюст¬рують мефістофелівське спостереження, що розум дає людині жорстоку силу: так Вадим посередньо вбиває Ярослава. Тому, що Вадим був особисто зацікавлений в Ірині, Механтроп це відчув і так запрограмував ракету, щоб вона розбилась з Ярославом. Отже, Механтроп діє, немов фавстівський “не¬друг” — Мефістофель. Вадим усе життя використовував кожну хвилину для свого знання, а не для спільноти, не для Землі.

Падуть авторові слова, що вина Вадима в його майже амери¬канському індивідуалізмі: “На світі є Америка — держава.../ Ти мав би там і вигоду і славу,/ збуваючи теорію свою” (53). І тільки в свої останні хвилини він бачить свою помилку і каже, “з полем зоряним науки/ пробіг, як фаустівський пес” (100). Він був неґативним варіянтом Фавста, пов’язаний з варіантом Мефістофеля. Як у Ґете Гомункул юс не виконував вказівок від його творця Ваґнера, тільки від Мефістофеля, так само Механтроп діє за підсвідомими бажаннями Вадима, замість за його свідомими дорученнями. Механтроп — Вади- мове супереґо (“Для мене він — життя четвертий вимір”, 32), а рівночасно він виявляє і натякає на Вадимову совість.

Ще одну частину Фавста представляє Вадимовий брат — Чернець. Він не одобрює полетів у простори, бо це мало б представляти непотрібне намагання розкодувати світ, ство¬рений Богом. Замість стреміти до зір, Чернець пропонує розв’язувати земні проблеми. Вислів Ґетового Фавста, що треба сильно стояти на землі й роздивлятись, Вадим пояснює як підхід проти проґресу і проти знання. Чернець парафразує Мефістофеля, що людина появляється як тінь і такою щезає, отже, це абсурд шукати проґресу. Наприкінці п’єси Чернець представлений як самотній вовк серед людей, себто варіянт Фавстового пудля.

Коли Ґете висловлює впевненість і довіру індивідуумові та його природньому відчуттю добра, окрім потенціялу чинити помилки і зло, Левада вповні іґнорує Бога, а всю мудрість приписує Ярославові, який представляє майже радянську надлюдину. Правда, сам Ленін поставлений на п’єдесталі майже як якийсь бог: перед відлетом у простори Роман іде до Ленінового мавзолею, де складає присягу вірности: “Ленін!/ У слові цьому — /мільярд голосів, /прийдешнього/ зміст і основа” (106).

Левада не оминув ґетівського Вічно Жіночого складни¬ка; він його замінив портретними постаттями двох жінок- науковців: Марі Склодовської Кюрі та Ірен Жоліо Кюрі, та матір’ю Ярослава й Романа і Романовою нареченою. Земна любов цих двох жінок має давати силу обом космонавтам у дослідному проекті в просторах. Не потрібно ніяких містич¬них складників. Ці дві стереотипні жіночі постаті — це типові героїні радянської літератури. Валеріян Ревуцький твердить, що Левада скопіював їх із Олександра Корнійчука, з його п’єси Платон Кречет (1935), і називає цей підхід типовим застосуванням театральних “масок” (себто стандартових при¬кмет), які активно використовували в радянському театрі та кінематографії.6

Та ключове відхилення від основної думки Ґете — це пе¬рекручення умовного звернення, щоб час зупинився: “Я міг би в захваті гукнути” (у перекладі Лукаша). Та Левада подає слова Фавста в такому варіянті:

...І ось у мрії я стою з народом вільним в вільному краю, і в серці виростає клич величний:

— Спинися, мить, прекрасна ти! (45)

Отже, Фавст не каже це в передбаченні та очікуванні майбутнього, себто в умовному часі, тільки в теперішньому. Згідно з Левадою, Фавст таки каже часові зупинитися і тому втрачає свою принциповість, себто також стає слабшим від радянських героїв. У п’єсі Ярослав читає Фавста і йому з’являється Мефістофель, який підсумовує слова Фавста й нарікає, що “останню мить, нікчемну мить/ він намагався зупинить” (43).

Не дивно, що Ярослав тоді критикує його:

...Фаусте, Фаусте! Ти помилився, втомі твоїй спокій приснився...

В серці своєму спинив ти хвилину...

Ту, що ніколи не знає зупину, — В ній-бо кінець початком стає... (88)

Ярослав мав би “перегнати” Фавста, як представника західньої людини чи й індивідуалізму. Ярослав наголошує, що треба ввесь час відкривати і творити, себто брати участь у процесі проґресу. Тому, що Ярослав і Роман вознеслися в простори/небо і фізично, і духово, мало б також доказати їхню вищість від Фавста, тіло якого залишилося на землі. Це також осягнено без серйозної допомоги містичного Вічно Жіночого, що є основним у Ґетовому творі. Так Левадин ге¬рой немов мав би представляти сильнішого і правдивішого Вічно Чоловічого складника, який доказав, що його проект у просторах був осягнений, коли Фавстовий проект таки був лише утопійним. Фавст зумів тільки шматок землі врятувати від води, а Ярослав здобув цілі простори для людства.

Тогочасний критик Йосип Кисельов підтвердив, що люди типу обох братів не допускали фавстівської слабкости, і вони не зупиняли часу для себе.7 Коли п’єса була вперше друкована 1960 року, вона мала підзаголовок “оптимістична трагедія”. Автор не міг назвати твір трагедією, бо це означало б, що головний герой зробив неправильний вибір. Ця нова кла¬сифікація “оптимістичної трагедії” підкреслювала елемент оптимізму в майбутній перемозі ідеології. Та навіть 19 років пізніше ще дискутовано оправдання не так оптимізму, як трагедійности:

“Фауст і смерть” — яскравий зразок нового жанру, що є здобутком літератури соціалістичного реалізму — жанру оптимістичної трагедії.

Твір Левади з’явився 1960 року, а через рік легендарний Юрій Гагарін успішно здійснив перший політ людини у космос. Тоді дехто, ніби з позицій життєвої правди, зва¬жувався докоряти авторові за невиправдану трагедійність його сюжету.8

В СРСР трагедійність не пов’язували з особистим рішен¬ням, а коли герой помирав, то це тільки тому, що ще не настав час повної перемоги революції, що мав бути в май¬бутньому.

Наближення Юрія Щербака

Тема добра, моральности й етичности, зокрема у світі нау¬ки і дослідів, часто з’являється у Щербакових творах9, а це, зокрема, помітно в п’єсах: Відкриття (1976), Розслідування і Наближення (1984). П’єса Наближення8 розвинулася після написання сценарію про радянського дослідника Віктора Глушкова. У ній Щербак оформив етичну проблему, симво¬лізовану фавстівською метафорою: жертвування духових чи етичних вартостей задля влади, або перебування у сталім змагу зі знанням. Постать Фавста вперше з’явилася у Щер- баковому вірші “Думки і серце” (де Фавст міг виготовляти залізні серця), а тоді подібна тема виринула в повісті Бар’єр несумісності (1971), де була подія з пересадкою серця. Ця тема і ситуації були повторені в оповіданні “Наближення”. П’єса з цією ж назвою була написана два роки пізніше. П’єса вже має більше фавстівської символіки, разом з кількома сновидними сценами, різні згадки і цитати про Фавста. Герой у п’єсі — це Лунін (має представляти В. Глушкова, який знав напам'ять Ґетового Фавста), провідний комп’ю¬терний фахівець і кібернетик. Він намагається удосконалити суперкомп’ютера, який матиме всі здібності Луніна і дасть науковцеві своєрідне вічне існування. Завдяки штучному інтелектові, цей комп’ютер має також допомогти людству в інтелектуальних та практичних справах, основно змінивши економічне планування, і дасть змогу людству перейти від індустріальної до інформативної цивілізації. Отже, тут не тільки особисті мотивації і бажання, які є у першій частині Ґетового Фавста, а й економічні, історичні та політичні (як і у другій частині Фавста). Саме в цих галузях цей Супер- мозок може бути, зокрема, допоміжний Лунінові, якого об-слуговує Робот, або насправді Мефістофель. Тут Супермозок, це комп’ютер 14-ї генерації (у час, коли п’єса була написана, світ знав щойно п’яту ґенерацію).

Дослідник Лунін має невеличку приховану тайну: його почуття вини щодо давньої любовної історії з Катею, коли він був одружений з іншою. На рекомендацію Робота, Катя сиділа в авті на задньому фотелі (що статистично мав бути найбезпечнішим), і загинула в аварії. Минуло десять років, Лунін перед своєю операцією мозку згадує Катю. У першій сцені Лунін у ролі Фавста укладає угоду з Роботом, щоб мати змогу побути з Катею — навіть підписує договір кров’ю. Ка¬терина — це варіянт Ґетової Маргарити, вона навіть повторює деякі її слова. Та, крім любовної історії, Катя не виконує ролі Маргарити з другої частини Ґете. У творі є також варіянти Ґетового науковця Ваґнера, як і Вічно Жіночого — в особис¬тих порадах старенької жінки (але нема Ґетового спасення Фавста через жінку).

Хоча може видаватися, що Суперкомп’ютер виконує добрі діла Мефістофеля, він різниться від Мефістофеля тим, що сам був створений людиною, а не Богом. Відмінність ще й у тім, що і робот, і суперкомп’ютер виконують подібні функції.

Дискурс Щербака з Левадою

Щербак описав у подібній ситуації Луніна замість Фавста, крім того, він додав ще деякі інші подібності: Лунін будує першого радянського комп'ютера в колишньому монастирі. Щербак також виразно бажав вести дискусію з Олександром Левадою про інтерпретування ролі Фавста. Щербак викори¬стовує переклад Миколи Лукаша і цитує уривки в кількох сценах зі сном, де Лунін стає Фавстом. Подібно до Левади Щербак згадує імена деяких відомих науковців (деякі ті самі — й додає одного українця — Сергія Корольова). Цей очевидний засіб наголосити не тільки головне джерело (Ґете), а й вико¬ристання деяких сцен Левади, звертає увагу, що це свідома дискусія або і спроба виправити Левадину неправильну ін¬терпретацію Фавста.

Робот бере Луніна на розмову із Супермозком, який пови¬нен мати не тільки всі розумові здібності свого творця, а й людський розум та почування (зокрема надію), і цей Супер- мозок дає Фавстові/Лунінові пораду, як жити як Людина, себто — шукати правду:

Бути людиною — означає шукати істину. Все життя лю¬дини — це наближення до істини. Це довгий, нескінчен¬ний шлях. Він іде через радощі й печалі, через втрати, помилки, через нові відкриття, і якщо в людини забрати радість наближення, вона буде глибоко нещасна. Серце її стане темне й думки жорстокі. Йди ж, людино, шукай. Пишайся своєю сутністю людською! (128).

З тією впевненістю Лунін пригадує Роботові, що той має служити людині й не сміє намагатися керувати нею.

Наприкінці п’єси Лунін, як варіянт Фавста, чує Ґетові слова (у перекладі Лукаша), де виразно зазначений умовний час:

Коли б побачив, що стою З народом вільним в вільному краю,

Тоді гукнув би до хвилини:

Постій, хвилино, гарна ти!

Ніяка вічність не поглине Мої діла, мої труди!

Провидячи те щасне майбуття,

Вкушаю я найвищу мить життя. (128)

Ця сцена зі сном дає Лунінові не тільки змогу “побачити” Катерину, а й переконатись, що ризиковна операція може позбавити його можливости закінчити свій проект, який має дати людству велику користь (як і проект у Ґетовім творі, у другій частині). Без операції Лунін може прожити ще тільки три місяці — і він це вибирає, бо тоді напевно встигне закін¬чити свою роботу і матиме задоволення від цього. У Ґетовім творі Фавста рятують ангели, з пригадкою, що вони можуть врятувати людину, яка ввесь час стремить до чогось. Утім Левада неправильно пояснював слова Фавста, немов ці слова таки були сказані й тому йому дорікав:

...Фаусте, Фаусте! Ти помилився! втомі твоїй спокій приснився...

В серці своєму спинив ти хвилину...

Щербак об’єднує Фавста й Луніна немов в одну постать, але остаточне рішення Лунін чинить сам, себто без допомоги ангелів. Отже, хоча Лунін заплатив за своє самолюбство (він хотів бути вічним) тим, що втратив Катю; її смерть — це була його гамартія, зерно його особистої трагедії. Без операції, Лунін буде мати змогу полагодити свої справи і передати свою працю гідному спадкоємцеві.

Щербакова версія Фавста — більше в традиції українського літературознавства, яке не пояснювало останніх слів героя як самолюбну капітуляцію чи гедонізм. Щербаків Фавст не тільки ближчий до Ґетового, але він також більше самовиста- чальний науковець, навіть індивідуаліст; він може працювати сам, та він завжди думає про інших, і завжди наполягає на своїх етичних засадах, а від Супермозку потребує тільки де-якої допомоги його ж власного розуму. Отже, Щербаковий науковець таки дуже близький до твору Ґете, де автор ви¬словлював впевненість у людське вроджене почуття добра, окрім потенціалу чинити помилки/зло. Щербакова людина припускається помилок, але не чинить зла, а, отже, доказує свою пошану до добра. Лунін відповідає на запитання як жити (з повищої цитати): “якщо в людини забрати радість набли¬ження, вона буде глибоко нещасна”. Тут багато можливости для індивідуального вибору, свободи, індивідуальних висловів і пошуків. Ні Левада, ні Щебак не звертали уваги на деякі інші важливі теми у Фавстових останніх хвилинах, як на потребу бути поєднаним з природою і уможливлювати людям мати місце, де проживати і свобідно творчо займатись.11

Очевидно, Щербак мав ту перевагу над Левадою, що писав у дещо інший етап радянської доби, і тому не мусив описувати стереотипно позитивних і штучних характерів, і не мусив аж так багато повчати. Тому Щербак міг вести цей особистий дискурс із Левадою і немов доповнювати коло інтерпретацій в українській літературі, дійшовши до тієї самої думки, яка була ще за часів Івана Франка.

Примітки

1 Іван Франко, “Фауст” Гете”, Твори. Київ: Вид. Художньої літе¬

ратури, 1955, 18, 406.

2 Дискусія на цю тему представлена у статті: Апбге УОП Сгопіска,

“Іуап 8.Тиг§епеу’з Гаизі Еззау”, Сегтапо Зіаоіса, 3, 1, 8ргіп£ 1979, 18-32.

3 Сеог£ Ьикасз, “Гаизі Зіисііез”, СоеіНе ап Ніз А§е. Тгапзі. КоЬегі

АпсЬог. Ьопсіоп: Мегііп Ргезз, 1968, 177.

4 Йоганн-Волфганг Гете, Фауст, Твори. Переклад Миколи Лукаша.

Київ: Молодь, 1969, 459.

5 О. Левада. Фауст і смерть. Київ: Держ. Вид. Художньої літе¬

ратури, 1962.

6 V. Кеуиізку, “Гаизі іп іЬе ‘Хе\у’ Коїе іп іЬе 1188К”, ТНе Деи>

Кеоіеи;, 5.1 (18), МагсЬ 1965, 10.

7 Йосип Кисельов, “Образ і прикмети часу”, Вітчизна, 11, 1960,

183.

8 Любомир Дмитерко, “Олександрові Леваді — 70”, Літературна

Україна, 97 (листопад 27, 1979), 1.

9 Ще 1987 р. Щербак писав про свого колеґу Євгена Гуцала, що

його мучить справа екології людської душі, коли відсутність духовості нищить почуття добра. Це була одна з перших неґа- тивних завваг про радянську людину. Юрій Щербак, “Чарівна сила таланту”, Українська мова і література в школі, 1, 1987, 10. Щербаковий фокус на етику і мораль, часто під назвою “добро”, відмітив також літературознавець Микола Жулинський, звертаючи увагу на письменника оповідання “Закон збереження добра”. Микола Жулинський “...Ніколи не забувайте про добро”, Українська мова і література в школі, 2, 1984, 9.

10 Юрій Щербак, Наближення, Вітчизна, 1, 1984, 97-130.

11 Ярослав Пелікан звертає увагу на ці два аспекти в Ґетовім Фав-

сті. йагозіау Реіікап, Раизі іНе ТНеоІофап. Не\к ІІауеп: Уаіе II. Ргезз, 1995, 97-98.

http://img.yakaboo.ua/media/mediagallery/...