Обидва мислителі добре знали та любили рідну культуру, але водночас украй критично ставилися до апологетичного замилування старовиною. Вони не лише наполегливо вивчали світову філософську спадщину, але при цьому критично поціновували її. Будучи за політичними уподобаннями демократами, прихильниками незалежної республіки, вони водночас усвідомлювали вади демократизму, критикували як консерваторів, так і лібералів. Винниченко був свого часу активним революціонером, Ортега

— близьким до соціалістичного руху.

Іспанський філософ тлумачив патріотизм як “критику країни батьків і створення батьківщини дітей” передусім завдяки інтенсивній європеїзації Іспанії. Український письменник, ставши вигнанцем, час від часу висловлював думку про те, що “чуття краєвого патріотизму повинно поширитись, розсунутись у патріотизм всієї плянети” (ІЛШ, Ф. 171; 1 січня 1927 р.), але згодом ще й ще раз переконувався, що з нього поганий “патріот Землі”. “Раптом, — писав він у щоденнику, — як стара рана, починає пекти туга за одним клаптем Землі, де пахне житами, де проміжки заросли васильками, де бідний Дніпро щоліта худне до голих піскуватих ребер, де бідна солом’яна, житня, личакова країна пнеться перестрибнути віки й зробитися залізобетоновою фортецею нового ладу. А мені мріється не бетон, не курява, не чад і ляскіт сучасної машини, а кришталь, криця, уквітчані, оточені житом і васильками. Не вабить мене переходова фабрика, що є тільки щаблем до творчого ясного ательє людства” (ІЛШ, Ф. 171; 4 серпня 1928 р.).

Існує ще одна істотна подібність між обома мислителями. Попри своє вельми серйозне й шанобливе ставлення до науки, якій Ортега-і-Гассет присвятив усе своє життя, він не був філософом-систематиком. Винниченко, не маючи фахової філософської освіти, тим більше був стихійним філософом-”аматором”. Обидва йшли до філософських спекуляцій од живого життя, туди ж щоразу повертаючись, ним вивіряючи як свої, так і чужі інтелектуальні набутки.

Для Ортеги "філософія є пізнанням Універсуму, або всього того, що є”1. Це досить абстрактне твердження він доповнює думкою про те, що “філософія — колективна необхідність”2, функція колективного життя, соціальний інститут, що належить до “філософської” реальності3. Філософія, таким чином, розуміється ним, як і Винниченком, котрий називав себе “філософом життя” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 70; Кн. XXIX, 5 травня 1940 р.), як філософія іцдивіда, а не як соціальна необхідність і тим більше не як форма суспільної свідомості.

195

Сиваченко Г.М.

Первинною реальністю для обох мислителів завжди було їхнє власне життя. Розмірковуючи над ним, Ортега переконується, що існує разом зі своїм світом, яким опікується, бачить його, уявляє, мислить, любить чи ненавидить. “Абстракції скінчилися”, — констатував іспанський учений. Саме тому узагальнюючою назвою всіх його філософських міркувань стало ним же запропоноване поняття “раціовіталізму” або “життєвого розуму”, концептуально близьке Винниченковому “вітаїзму” та “сонцеїзму”.

Особливо варто порівняти Винниченкові “Конкордизм” і роман “Вічний імператив. Господь Бог Іваншце. Історичний роман майбутнього” з відомим “Бунтом мас” (1929) , де критично поціновано стан сучасної Ор-тезі доби, а також із останньою його працею “Людина і люди”.

У “Вічному імперативі” проблема Молоха звучить глобально, охоплюючи проблему диктаторства, знеособлення окремих індивідів, великомасштабного жертвоприношення ідеї (репресії, геноцид), співвідношення мети і засобів тощо. Винниченко виступає тут дослідником психології мас і аналітиком кризи, що потрясла суспільство під натиском капіталу і революцій — заворушення, що обумовили, на думку С.Московичі, “перехід від теплого, природного й безпосереднього, заснованого на кревних зв’язках співтовариства сусідів, від родинних переконань — до холодного, штучного конгломерату і примусу, що базується на спільних інтересах, на користі, яку одні можуть отримати через інших, і на логіці науки”4. Попри те, що ця проблема звучить у письменника завжди дискусійно, а твори 30-40-х рр. можна загалом назвати романами-дискурсіями, український письменник ніколи не відмовлявся від “ідеї Людства”. Людина, добровільно відмовившись від дарованого усім віруючим спасіння, ізолювала себе від церковної громади, і, отже, змушена сама визначати межі власної свободи і рятувати себе. Опинившись саме в такій ситуації, особистість намагається самоутвердитися в людському колективі. Винниченко усвідомлює, що у формуванні соціальної особистості, багатьма узами пов’язаної з навколишнім світом, важливу роль відіграє саме форма колективного існування. Отже, проблеми людини слід, на його думку, розв’язувати комплексно — у площині, де перетинаються індивідуальна і суспільна сфери життя. “Таким є закон якоїсь вищої сили... їй чомусь треба, щоб ми продовжували свій рід. І так само їй треба, щоб ми берегли усіма силами й способами ту форму, в якій існує цей рід — колектив. Ця форма утворювалася мільйонами років. І мільйон років укорінився в нас цей закон... Усі дотримуються цього закону свідомо чи несвідомо”5, — зазначає Винниченко. І далі: “Хіба ви не відчували багато разів це дивне, ні з чим не зрівняне почуття під час вашого спілкування з великою кількістю людей, коли ця маса підтримувала вас своїм криком, оплесками?.. Але це ще не головна частина нагороди. Є суто внутрішня нагорода, найблагородніша, найчистіша і найвідданіша. Це те відчуття, яке нагадує людину, глибоко

196

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

віруючу у велику користь і необхідність свого служіння колективу. Це та нагорода, за яку люди віддають своє життя і йдуть на страшні муки”. Нормальний, на думку Винниченка, індивід і колектив мають спільні інтереси, ці дві сили завжди прагнуть гармонії. “І цей момент... дає найбільшу нагороду. Людину здорову, з правильно розвиненими обома цими інстинктами, зовсім не треба змушувати до самопожертви, якщо вона здається йому необхідною задля колективу І не треба такій людині ніяких оплесків, орденів чи криків. їй достатньо усвідомлення необхідності і певної корисності власної самопожертви. Це надає їй такого почуття гордості, повноти, такого особливого відчуття власної значущості, необхідності колективу, що вона абсолютно перемагає почуття суму, страху, навіяними інстинктом самозбереження...”6. Саме це почуття переважає у Винниченкових роздумах про мораль і щастя. “Не залишайся поза колективом, не став себе вище колективу — будь активною його частиною. Тоді навіть страждання і біль принесуть тобі радість”7 — таке правило вінчає його систему моралі.

На думку іспанського мислителя, Європа переживає найглибшу кризу, яка бодай колись випадала на долю народів, націй і культур. Цю кризу він визначає як “бунт мас”, вбачаючи її прояв передусім у загальному нівелюванні: “Ми живемо в добу нівелювання: нівелюються долі, нівелюється культура різних соціальних класів, нівелюються статеві відмінності (Іох 5ЄХ08). Більше того: нівелюються навіть континенти”8. Наступає, вважає Ортега, панування “людини-маси”, а “бунт мас може бути переходом до нової організації людства; але так само може бути катастрофою в долі людства”9. Час підтвердив слушність думки філософа про те, що достатньо тридцяти років панування “людини-маси”, аби повернути людство до доби варварства.

Суттєво, що, Ортега, як і Винниченко, бачить “людину-масу” передусім серед буржуазії. “Хто сьогодні має соціальну владу? Хто вносить структуру свого духу в епоху? Без сумніву, буржуазія”10. “Середня людина”, “людина-маса” (у Винниченка — “Іваншце”, “збіговисько Іванів”)

— починає проникати в усі сфери життя й панувати в них. Під “масою”,

— попереджає Ортега, — “не розуміється спеціально робітник; це не означає тут також і соціального класу, але клас чи тип людського існування, котрий існує сьогодні в усіх соціальних класах, котрий собою репрезентує наш час, над яким він панує і керує...” п.

Тобто поняття “людина-маса”, ключове у соціології вченого, позбавлене класового змісту. Це — визначення психологічного типу, якому властиві духовна обмеженість, ницість і самовдоволення. Утім, у “людині-масі” важко не впізнати сучасного буржуа: філософ подає його точний портрет, але не соціальний, а психологічний, говорячи про нівелювання особистості цивілізацією, потяг до стадності.

197

Сиваченко Г.М.

Для Винниченка ж поняття “маса” зазвичай не має такої негативної конотації, як у Ортеги, для нього часто це просто — народні маси, народ, нація. У середині 30-х років, обдумуючи концепцію роману “Вічний імператив”, письменник занотовує: “Іваншце — це велетенське Страховище з мільярдами помачок, клітинок, найскладніших органів і всевидячих очей, всечуючих ух, всемогутнє, всеблаге, всемстиве й всеправдиве і всебрехли-ве. Воно є найвище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота. Воно є джерелом всіх цінностів, всіх якостів, всіх приваб і огидностів життя. Воно є джерелом життя і смерти людини” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 65; 22 липня 1935 р.). Ця характеристика практично повністю була перенесена на сторінки твору, даючи привід вести мову про часті випадки автоінтертекстуальності: “ось це жахливе, велетенське страховисько, заросле якоюсь страшною щетиною, — це людство?! Ох так, це не щетина, а кінчики людей, кінчики голів, ніг, задів, це колосальна збита маса людських тіл. І ця пащека, ці ями-очі, і ці лапи, все це — люди, люди...”12.

Обидва філософи протиставляють “людині-масі” митця з яскравою індивідуальністю. Але якщо в Ортеги це протиставлення подається в загальному плані, то Винниченко у “Вічному імперативі” конкретизує його в образі художника Моріса Брена, який вважає, що Іваншце “може бути і імперіалістичне, і комуністичне. На обидва я плюю. Відтак, ніяк не можу це задоволення від плювання віддати за сочевичну юшку, котру ви мені пропонуєте”13.

Наголошуючи на важливій ролі культури в розвитку людської цивілізації, Ортега і Винниченко доволі песимістично поціновують її місце в тогочасному світі. Іспанський філософ вважав, що не може бути культури там, де немає можливості апеляції до принципів громадянської справедливості. Немає її й там, де відсутня повага до авторитету інтелектуалів, до яких можна було б звернутися у суперечці як за останнім безсумнівним аргументом. Культури, на його думку, не може бути й там, де економічні стосунки не підпорядковуються правилам вільного пересування, що є гарантією свободи. Не може бути культури там, де полеміка в галузі естетики не приводить до визнання необхідності існування творів мистецтва. Вважаючи, що всі ці явища тою чи тою мірою присутні в тогочасному суспільстві, Ортега одним із перших вказав на небезпеку, яка може спіткати людство на цьому шляху.

Винниченко загалом також поділяв сумніви іспанського філософа стосовно можливостей культури. Але власні сумніви він здебільшого конкре-тизовував і гостро політизовував, аплікуючи здебільшого на українські реалії: “В Парижі засідав конгрес захисників культури, — констатує він, — людей, що мають по всьому світі захищати культурні цінності, сприяти їх творенню, допомагати творцям їх. Та тільки не українських. Українським творцям культурних цінностів — Соловки, Сибір або вигнання і тризуб у

198

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

руки, а не перо. Тут ні захист, ні допомога “не полатається”. Смішно мені читати промови й резолюції цих тупих європейських інтелігентів, яких так історично, так грандіозно дурить Москва” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 65; 28 червня 1935 р.).

Ортега і Винниченко акцентують не лише на падінні загального рівня культури сучасного суспільства, його антилюдському, дегуманістичному характері, а йна прагненні “нової людини” — “людини-маси”, пересічної людини — до влади, до тоталітарного панування. Не даремно ж у “Вічному імперативі” одне з полотен художника Моріса Брена названо “Десерт Іва-ншца”: “Бачите, — пояснює герой, — скільки людських кісточок. А на десерт воно, знаєте, любить немовлят, засмажених на крові та сльозах матерів. Бачите, з якою насолодою воно розриває ці ніжки, як ми у курчати”14. Різко критикуючи капіталістичне суспільство, Ортега і Винниченко передбачили прихід до влади фашизму, “середніх людей”, “одномірних людей” (Г.Маркузе) різних національностей, із “посередніми здібностями”, але з надзвичайно сильною “волею до влади”. Не випадково Ортега пише, що буржуазна цивілізація означає “спробу зробити силу останнім розумом (иіііта гасіо)... прокламувати насилля як перший розум (ргіша гасіо)... Це Сііагііа та^па варварства”15. Одначе, як і будь-якому ліберальному ідеологові, Ортезі та Винниченкові капіталістичне суспільство з його провідними тенденціями уявляється “прокажельнею” всього людського суспільства. На думку обох мислителів, скрізь і всюди відбувається процес тотального нівелювання, занепаду загальної культури, період кризи та деморалізації людського суспільства. Винниченко за рік до початку Другої світової війни зазначав: “Доба “світового замирення” закінчилася. Готування до війни у прокажельні ще дужче розвивається. Скаженіння з обох боків набирає сили. Коли буржуазія випустить її на народи, вона буде вже сліпа од люті” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68; 19 жовтня 1938 р.).

Як і чимало інших тогочасних ідеологів, Ортега і Винниченко ототожнюють фашизм і більшовизм: “Той і інший — більшовизм і фашизм, — стверджує іспанський філософ, — є ... примітивізмом”16. Винниченко ніби продовжує його думку: “фашизм є прихований і перевернутий московський комунізм”17. Ототожнення ними фашизму та більшовизму зумовлено, зокрема, специфічним розумінням держави. “Суспільство буде прагнути до того, аби жити для Держави, а людина — для урядової машини”18.

Ортега розглядає “державу взагалі”, точніше буржуазну державу, вважаючи її характеристики загальними для всіх видів і форм держави. За таких умов, на його думку, все життя бюрократизується. А це може призвести тільки до тоталітарного режиму, до режиму фашистського, адже фашизм почав саме з підкорення життя індивідуума державі, а свого часу ніхто інший, як Муссоліїіі, висунув гасло: “Все для Держави, ніщо поза Державою, ніщо проти Держави”. У цьому ототожненні державності з

199

Сиваченко Г.М.

життям людей Ортега-і-Гассет вбачає насильство над природою людини, витоки “несправжності” існування — “несправжнє” життя, або, кажучи словами Винниченка, “дискордизм”.

Загальновідомо, що і Муссоліні, і Гітлер, і Сталін прагнули ототожнити життя людини з життям держави, переслідуючи цим потрійну мету: перетворити кожного на слухняний механізм-автомат, що беззвучно виконує волю й накази “держави”, саму “державу” перетворити на своєрідний засіб здійснення задумів фюрера і “кращого друга піонерів”, а задуми фюрера і вождя перетворити на вираження “вищих державних інтересів”, “інтересів народу і нації”, виконання яких кожна людина зобов’язана була розглядати як свій найвищий і святий обов’язок. Уже після війни, розмірковуючи над можливістю контролю за озброєнням, Винниченко зазначав: “У демократичних державах народ може контролювати свій уряд, а хто ж проконтролює в СССР-і, де панує і командує безконтрольно всім народом “маленька група людей”. Отже виходить, що роззброєння може статися тільки тоді, коли в СССР-і настане підконтрольний, підлеглий народові, себто демократичний уряд. А коли не настане, значить, буде іти далі озброєння” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 76; Кн. XXXV, 1 листопада 1946 р.).

Виступаючи проти такого розуміння “одержавлення людського життя”, Ортега і Винниченко застерігали проти приходу панування “людини-маси”, в яких перший вбачав “сучасного варвара”, руйнівника культури, а другий -” ницого жерця бога Іваншца”19.

Створений іспанським мислителем зловісний психологічний портрет людини-маси виглядає так: “Новий соціальний акт, який тут аналізується, є таким: європейська історія, здається, вперше віддана на волю вульгарної людини як такої. Я кажу про це на повний голос: вульгарна людина, якою досі управляли, вирішила управляти світом. Це рішення просунутися на передній соціальний план відбулося в ній автоматично, тільки-но досяг зрілості певний тип людини, яку він представляє”20. Винниченкова характеристика Іваншца, дискордистської людини в основному нагадує “лю-дину-масу”. Український письменник доповнює дане твердження: “Хіба все життя окремого Івана не є цілковите рабство у Іваншца? Що таке мораль? Що таке доброчесність? Що таке подвиг?... Усе тільки заради нього, через нього. Без Іваншца ані жодної моралі. Ані доброчинності, ані гріха немає. Та й взагалі нічого...”21.

Якщо взяти до уваги явища суспільного життя і дослідити психологічну структуру цього нового типу “людини-маси”, то побачимо: 1) природне й радикальне відчуття того, що життя легке й щедре, без трагічних обмежень; відтак кожний середній індивідуум виявляє в собі почуття панування і тріумфу, яке 2) закликає його утвердити самого себе таким, яким він є, утвердити охоче й повно свою моральну й інтелектуальну гідність. Це задоволення собою ізолює його від усього зовнішнього, аби нічого не чути,

200

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

нічого не піддавати сумніву і не рахуватися з іншими. Внутрішнє почуття панування змушує його постійно здійснювати це панування. Діяти потім так, як коли б у світі існував тільки він один і йому подібні, і тому 3) виступаючи, він буде вносити повсюдно свою вульгарну думку, не розглядаючи, не споглядаючи, тобто “діючи згідно з режимом "прямої дії”22.

Ці характеристики “середньої людини”, “людини-маси”, “Іваншца”, “дискордиста”, “прокажельної людини” — споживача в широкому сенсі, що жадає влади, переповненого по вінця різноманітними казками й міфами про свою вищість, — досить точні. Вона, ця людина, намагається утвердити свою моральну й інтелектуальну вищість, яка насправді є граничним ступенем розкладу й деградації, інтелектуальним і моральним кретинізмом і вбогістю.

Іспанський та український філософи створюють портрети, дуже схожі на той, котрий ми знаходимо у Гайдеггера. Ставлення індивіда до держави, стосунки індивіда і “Мап”, ставлення цієї особистості до подібних собі у Гайдеггера, Ортеги і Винниченка багато в чому збігаються. І це не випадково. Всі вони писали про одне й те ж суспільство — капіталістичне дофашистсь-кої і фашистської доби. Ортега і Винниченко застерігали від жахливих наслідків панування цього страшного феномена, а Гайдеггер живописав його.

Хоча Ортегу та Винниченка завжди цікавив соціологічний аналіз сучасного суспільства, усе ж на першому місці в них була особистість. Зокрема, праця Ортеги “Людина і люди” (окремі розділи виходили в 1939 р. в Аргентині, повністю опубліковано вже після смерті) та “Конкордизм” Винниченка, де досліджуються найрізноманітніші аспекти людського життя, постають своєрідним концентрованим вираженням їхніх екзистенціалістсь-ких поглядів, своєрідним підсумком їхньої філософської діяльності.

У центрі твору іспанського філософа — питання про самотність як радикальну реальність людського буття. Все, що пов’язано з суспільним життям людини, — це псевдожиття, стверджує він; істинне — лише внутрішнє життя, що плине в самотності. Відтак, Ортега чітко розмежовує два рівні людських стосунків — соціальні, позбавлені духовного змісту, і міжособистісні: кохання, дружба, материнство. Саме вони поряд із творчістю, наукою та спортом були складовими ортегіанського поняття життя, єдино можливою альтернативою гідного людини буття. Винниченко також розмірковував над питанням розмежування двох сфер людського існування: “Цікаво, як стараються погодитись у мені два інстинкти — особистий і колективний. Особистий тужить уже за цим простим, тихим, погодженим життям, за цією рівновагою сил, що ми хочемо для подорожі до Америки. А колективний малює ту радість, ту користь Іванам, яку ми можемо дати проповіддю конкордизму. І чуття від цієї уяви покриває тугу і викликає ще інше почуття погодженосте інтересів особистих з інтересами колективу” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 67; 28 листопада 1937 р.).

201

Сиваченко Г.М.

Праця “Людина і люди” визначила негативне ставлення до Ортеш іспанської влади, своєю чергою, “Конкордизм” спричинив тотальне неприйняття Винниченка-людини, політика, мислителя як з боку українського радянського політикуму, так і еміграції. Теорія Ортеги протистояла офіційній доктрині франкістів: філософ пропонував самотність замість славнозвісної “іспанської спільності”. Іспанська церква пропонувала внести його книжки до списку творів, заборонених для читання католикам. Подібне чекало й Винниченкову конкордистську концепцію та й загалом творчість. ЗО червня 1938 року він писав: “3 українського колективу мене викинено. Ізоляція стає дужчою. Таким чином підтверджується висновок, що нічим я українському колективові корисний не був . і не є. А особливо, що, очевидно, й не можу бути, що мої якості та ті цінності, які я можу давати колективові, йому не цікаві й непотрібні. Українському колективові, українській нації (тій, що представлена організованими її групами) мої книги, моя участь не потрібні. Отже що робити: без участи в житті колективу, без задоволення інстинкту громади я жити не можу Значить: або померти, або шукати іншого колективу, іншої нації? Коли б не було в нас (в мене і у Кохи) конкордизму, то, мабуть, єдиним для нас виходом із цього стану була б смерть” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68).

Ортега і Винниченко звертаються до аналізу навколишньої дійсності

— капіталістичного, буржуазного суспільства і соціалістичного, тоталітарного. Навіть при побіжному, поверховому погляді на цю дійсність можна завважити, що вона виступає як щось чуже й вороже людині. Обидва мислителі реалістично описують ті небезпеки, які загрожують сучасній людині: передусім іспанський філософ говорить про стан відчуження, в якому вона перебуває, про небезпеку втратити власне “я”, тобто не бути самою собою, у варіанті українського письменника це означає — бути дис-кордистом і не бути чесним із собою. Ортега не просто описує чи констатує факт відчуження людини від світу і від самої себе, а, відштовхуючись від реального життя, доводить логічно й теоретично неминучість відчуження в сучасному буржуазному суспільстві. Винниченко, своєю чергою, чимало аналізуючи ситуацію, що склалася у світі-прокажельні, теж говорить про панування дискордизму в ньому. Ортега надає категоріям відчуження й занурення у свої роздуми, які циклічно повторюються в ході людської історії щоразу в усе складніших і менш зрозумілих формах, такого значення: 1) людина почувається втраченою, такою, що зазнала краху

— це відчуження; 2) людина енергійно занурюється у своє внутрішнє духовне життя, аби прояснити своє світобачення і обдумати своє можливе панування — це занурення в роздуми, споглядальне життя, про яке йшлося в романах, “Теоретикос біос” греків, теорія; 3) людина повертається до занурення в світ, аби діяти в ньому відповідно до наперед складеного плану; це — дія, активне життя, практика. Відтак, на думку іспанського мис-

202

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

лителя, “не можна говорити про дію без її виміру, в якому вона має стати керівним принципом для попереднього споглядання; і, навпаки, немає занурення в свої роздуми без проекціювання майбутньої дії. Отже, доля людини — це передусім дія. Ми живемо не для того, аби думати, а, навпаки, думаємо для того, аби досягти справжнього життя”23.

Винниченкові конкордистські настанови подібні. Він вважає, що втрата людиною власного єства змушує її відвернутися від речей, в яких вона розчиняється і втрачає себе, і звернутися до самої себе, до свого внутрішнього інтимного життя, до внутрішнього споглядання, завдяки якому вона формує основні поняття, категоріальну систему, що упорядковує світ речей. Після того людина знову “занурюється в дійсність”, не боячись загубитися в ній. Задум обох мислителів вповні зрозумілий: вони прагнуть поєднати теорію з практикою, аби вирвати людину з стану відчуження, зробити людину теоретично і практично діючою істотою.

Якщо факт деперсоналізації іспанський філософ виводить із "колективного мислення”, говорячи про панування “духу маси” (кожна людина починає думати і робити те, що роблять інші), то подібне спостерігається і в українського письменника, який постійно веде мову про Івана, Івонну та Іваншце, яке паралізує їхню волю. Обидва мислителі засвідчують, що для особистості не залишається місця — скрізь панують настрої, почуття, думки і дії політичних партій, товариств культури, різноманітних релігійних і спортивних організацій, родини, кварталів, районів тощо.

Ортега не випадково назвав свій твір “Людина і люди”, адже він виходив з того, що суспільство — якщо не сума індивідів, то в крайньому випадку лише асоціація людей. Вихідним пунктом соціології в нього виступає така “фундаментальна реальність”, як життя кожного індивіда як такого. Постійне й послідовне вичленення Винниченком Івана, Івонни з Іваншца (чи то українського, чи то французького, чи то російського, чи німецького) — акція такого ж порядку.

Обидва автори не заперечують значення суспільства для індивіда: хоча суспільне життя — “несправжнє”, дискордистське, все ж індивіду необхідно бути залученим до нього бодай для того, щоб усвідомити неможливість розв’язати власні проблеми всередині самого процесу історії й відтак прийти до висновку, запропонованому російським філософом М.Бердяєвим, який вважав, що “лише трансцендентний вихід робить історію такою, що вирішується”24.

Таким чином, Ортега-і-Гассет і Винниченко показують “радикальну самотність” людини, тотальне відчуження як у сучасному буржуазному світі, так і в соціалістичному. Більше того, вони наголошують, що виною всьому — соціальні стосунки, ворожі людині, людському, особистості. Втім, якщо іспанський мислитель вбачає можливість подолання відчуження не в докорінному перетворенні сучасного суспільства, а в повер-

203

Сиваченко Г.М.

ненні до середньовічної соціальної ієрархії, то український пропонує власний, оригінальний вихід для людини та суспільства — гармонійного узгодження на всіх рівнях фізичного, психічного, політичного, соціального існування.

Найважливішою функцією філософії обидва мислителі вважали критичну рефлексію. Філософія в розумінні Ортеги, “то пізнання, яке сягнуло максимуму, а, отже, є чимось на зразок інтелектуального героїзму”25. Подібне визначення вповні придатне і для філософського дискурсу українського мислителя. Адже лише для філософа суттєвим елементом пізнавальної діяльності є припущення про непізнаваність її предмета. Таким чином, парадоксальність — історична риса філософствування не тільки там, де воно, як теоретизування, стикається з буденними уявленнями про світобудову, а й у межах самого теоретичного мислення.

Непростий творчий шлях іспанського мислителя, що розпочався з інтенсивної суспільної заангажованості, а завершився розробкою (в роки франкізму) концепції “радикальної самотності”, у багатьох моментах накладається на напрочуд складне життя українського письменника, перша половина якого пройшла в активній політичній, громадській та культурній діяльності, а друга, вимушено й невимушено протягом двадцяти п’яти років — під знаком самотності: “Кому повім печаль мою?” — І це для величезної більшості хоч трошки свідомих людей є найстрашніша річ: нема кому розповісти печаль свою, себто бути самотнім. Для чого життя, для чого страждання, для чого “печаль”, коли нема кому розповісти про них?” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 75; Кн. ХХХІУ, 9 листопада 1945 р.). І за півроку до смерті: “Вночі, лежачи без сну в темноті, виразно хтось (підсвідомість?) висунув питання: а що ж ти кінець-кінцем мав і маєш від тої нації, якій ти служив усе життя? Ось кінчилося 70 років тому життю і що ти маєш? Ти — насамперед, самотній” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 80; Кн. XXXIX, 5 серпня 1950 р.).

Ідеї Ортеги давно перетнули кордони Іспанії, знайшовши відгук у широких колах західноєвропейської та американської інтелігенції, завдяки чому він вважається одним із найзначущих мислителів XX ст. На жаль, нічого подібного не сталося з Винниченком. Як це майже завжди чомусь трапляється з українськими митцями, політиками, його історіософський спадок залишився на маргінесах, ще раз підтвердивши справедливість думки про те, що немає пророка у своїй вітчизні.

Примітки

1 Ортега-и-Гассет X. Почему мьі вновь пришли к философии // Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусста. — М., 1991. — С. 17.

2 Там само. — С. 34.

3 Там само. — С. 35.

204

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

4 Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс.

-М., 1998. -С.480.

5 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 232.

6 Там само. — С.234.

7 Винниченко В. Конкордизм. — С. 346.

8 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. //Ортега-і-Гасет. Вибрані твори. — К., 1994. — С. 18.

9 Там само. — С. 31.

10 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 179.

11 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. — С. 44.

12 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 181-182.

13 Там само. — С. 185.

14 Там само. — С. 182.

15 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. — С. 67

16 Там само. — С. 72

17 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 301.

18 Там само.

19 Там само. — С. 78.

20 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. — С. 89.

21 Винниченко В. Вечньш императив. — С. 77.

22 Ортега-і-Гасет X. — Бунт мас. — С. 82.

23 Ортега-и-Гассет X. Человек и люди // Дегуманизация искусства. — С. 123.

24 Бердяев Н. Смьісл истории. — М., 1990. — С. 154.

25 Табачковський В. “Стань тим, чим ти є” (Передмова) // Ортега-і-Гасет X. Вибрані твори. — С. 5.

Сиваченко Г.М.

ристь у моїй літературній роботі. Отже треба, очевидно, готувати таку роботу для іншого людського колективу. Запропонувати її під іменем тієї нації і, коли ця робота дасть користь, робити її далі. Тому енергійніше й інтенсивніше треба братися до писання “Лепрозорія”. Але автором його буде вже не Володимир Винниченко, а іуоппє УоМгГ (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68; 1 липня 1938 р.). Прізвище УоМп утворене з двох перших складів імені та прізвища письменника у французькій транскрипції. Жіноче ім’я Івон-на теж знакове — письменник ніби відсилає читача до попереднього роману “Вічний імператив” з підзаголовком “БОГ ГОСПОДЬ ІВАНИІЦЕ. Історичний роман майбутнього” (1936), до експресіоністично-сюрреалістичного образу бога-Іваншца. “Що там якийсь окремий Іван? Дурниця. Але — зверніть увагу! — до збіговиська цих Іванів, до колективного Івана, до Іваншца, зовсім інше ставлення. Тут моментально з’являється і страшне шанування, і любов, і страх, і боготворіння. Народ, нація, вітчизна, клас, у нього чимало всіляких титулів, імен, форм, у цього Іваншца. А головне, звичайно, це — “Людство !”. А що ще комічніше виглядає у вас, панове мої, так це те, що ви ставите собі у велику моральну заслугу служіння цьому Іваншцеві при повній байдужості до окремих Іванів. Хто герой? Той, хто кладе своє життя за Іваншце? О ні, Іваншцеві наплювати на моє здоров’я, силу, красу, щастя! Ні, ти принеси йому в жертву і своє здоров’я, і силу, і життя, от тоді Іваншце зволить усміхнутися своїми масними губами і назвати мене “хорошою людиною”. Іванів можна прирікати на всілякі страждання, їх можна катувати, морити голодом, убивати у війнах і революціях мільйонами, можна бути стосовно Іванів жахливим злочинцем, катом, бузувіром, як всі ці ваші Леніни, Сталіни, Гітлери, тому подібні рятівники людства, а щодо Іваншца вони — герої, великі, чудові люди. От і вся ваша мораль”2. Образ Іваншца можна розглядати і як узагальнений символ обивателя, тієї “людини-маси”, яку критикував у праці “Бунт мас” (1930). Х.Ортега-і-Гассет: “...головна особливість поведінки людини-маси полягає в тому, що коли відчуває себе посередністю, вона проголошує право на посередність і відмовляється визнавати вищі відносно неї авторитети. І на міжнародній арені зустрічаються нації-маси, які готові повстати проти великих народів, митців, історій, вибраної меншості людського роду” 3. Свої роздуми про “бунт мас” іспанський письменник починає з описання фобії “згуртування народу”: “...у містах повно народу, в будинках — мешканців, у готелях — постояльців, поїзди набиті пасажирами, кафе — відвідувачами, бульвари — перехожими, приймальні відомих лікарів — хворими, театри... — глядачами, на пляжах повно загоряючих. Те, що раніше не було проблемою, тепер майже скрізь нею стає: немає вільних місць”. І далі: “Натовп раптом став скрізь впадати в око; натовп заповнив найкращі місця. Раніше якщо він й існував, то це було непомітно. Він знаходився у затінку. В глибині суспільної сцени.

186

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

А зараз він вийшов на світло рампи — став основною дійовою особою. Вже немає солістів — залишився лише хор” 4. Винниченкове Іваншце типологічно дуже близьке до "людини-маси”: “Сьогоднішнє Іваншце досить дивне, не те звичайне, що буває на всіх вернісажах. Якась суміш робочих кепок, богемських краваток, снобських светрів, напомаджених, блискучих як пляшки голів, модних елегантних капелюшків, трифранко-вих беретиків... з холодною усмішкою невігласа, який під дим сміхом приховує своє неуіггво”5. Тут погляди українського письменника дуже подібні до оцінок юрби, зроблених Х.Арендт: "Юрба — це, насамперед, група, у якій репрезентовано дещицю кожного класу. Тому так легко переплутати юрбу з народом... Тоді як народ у всіх великих революціях бореться за справжнє представництво, юрба завжди ненавидить суспільство, з якого виключено”6. І далі письменник розмірковує над причинами дисгармонійності стосунків між Іванами та Іваншцем: "Чому бідні Івани стараються, аби після їхньої смерті, коли всі блага вже не діють, їх не забувало оте саме Іваншце, нащадки, історія, покоління? Навіщо їм це? Для чого, ви, думаєте, стараються такі наші Івани, як Ленін, наприклад? Для влади, пошани, з любові до Іванів? Та вони зазвичай до найближчих своїх Іванів ставляться з презирством, а про решту і годі говорити. І владою вони не насолоджуються, і розкошами не користуються. А мільйони окремих Іванів душать в ім’я “щастя людства”, як тарганів, аби майбутні Івани могли сказати: “От колись-то існував Ленін”. Більше ні для чого. Аби , його записали до історії” \

Отже, Івонна Вольвен, а фактично Володимир Винниченко, водночас і авторка роману в романі, і головна його героїня. Більше того, подібну трансформацію можна сприймати і як індуїстську реінкарнацію, і як свідчення досить вільного самопочування Винниченка у феміністичному дискурсі (“жіноче” питання, поряд із “українським”, завжди посідало в його творчості чільне місце), і як цілком реальну, життєву й художню ситуацію: автор сподівався подати переклад роману на один із французьких літературних конкурсів, тому був переконаний, що варто, з огляду на зростання феміністичного руху в Франції, скористатися саме жіночим ім’ям.

За два місяці роман обсягом 476 рукописних сторінок було закінчено. “Так тільки колись було створено, за словами автора, “Чесність з собою”, але тоді з курінням. А тепер — спокійно, весело, легко, просто, непомітно. Ніякого горіння, ніяких цигарок, ясна, радісна робота. Яка якість її, це інша річ і не мені судити... Як трудно бути об’єктивним суддею праці самого себе...” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68; 24 вересня 1938 р.).

“Лепрозорій” — романізоване втілення етико-філософської концепції Винниченка (конкордизму), суть якої полягала у виробленні “системи лікування та реорганізації сил сучасного людського організму (чи то індивідуального, чи то колективного), сил як фізичних, так і психічних, систе-

Крім того, можна вести мову про породжену уявою письменника винятково інтелектуальну конструкцію в дусі “філософських казок” доби Просвітництва, відомої своїми моралізаторськими традиціями. “Французьку” творчість Винниченка навряд чи можна розглядати поза модерністським контекстом, зокрема без урахування “Фальшивомонетників” А.Жіда, що поряд із циклом М.Пруста “У пошуках втраченого часу” являє собою неперевершений зразок “роману в романі”. У Винниченка “роман у романі” присутній або у вигляді твору, написаного Івонною Вольвен у “Лепрозорії”, або своєрідного кіносценарію у “Вічному імперативі”, або нотаток американського комуніста про перебування у радянському концтаборі, включених до “Нової заповіді”

Винниченко — один із тих письменників, які завжди виявлялися адекватними сучасній їм культурі, хоча здебільшого залишалися не зрозумілими до кінця ні своїми сучасниками, ні нащадками. Саме ця адекватність і дає змогу вести розмову про його місце в європейському літературному процесі.

Примітки

1 Див.: Червоний шлях. — 1933. — №10.

2 Винниченко В. Вечньїй имперашв. Машинопис. — С. 72-73.

3 Цит. за: Ортега-і-Гасет X. Дегуманізація мистецтва // Ортега-і-Гасет X.

Вибрані твори. — К., 1994. — С. 246.

4 Там само. — С. 240, 242.

5 Винниченко В. Вечньїй имиератив. — С. 189.

6 АрендтХ. Джерела тоталітаризму. — К., 2002. — С. 145.

7 Винниченко В. Вечньїй имиератив. — С. 76.

8 Винниченко В. Конкордизм. — Т. 1, с. 55, Машинопис, 1938-1945.

9 Підтвердження цьому можна знайти у публіцистичній книжці І.Бушча “Золото партії”. — М., 1992.

10 Винниченко В. Лепрозорій. Машинопис. — С.103.

11 Винниченко В. Вечньїй имиератив. — С. 144.

12 Там само. — С.62

13 Там само. — С.66.

187

Сиваченко Г.М. В.Винниченко і М.Булгаков

Творчість В.Винниченка і М.Булгакова загалом викликає чимало аналогій. Обидва належали одній добі. У полі їхнього зору водночас перебували життя людини й людства, доля окремої особистості й суспільства. Індивід сприймався ними в контексті макросвіту людських стосунків, у потоці великих і тривожних процесів, шо у минулому сторіччі означились як глобальні. Обидва переймалися межовими, граничними питаннями й загадками самого феномену людини та людського буття. Чи не основним предметом тривог і філософських пошуків для обох була загрозливо зростаюча конфліктність сучасного 'їм світу.

І Винниченко, і Булгаков замислювалися над тим, чи не є вони сучасниками свого роду аномальної смуги в історії людського роду, позначеної небувалою дегуманізацією життя. Відтак обоє розмірковували над проблемою людської сутності, над тим, що ж саме робить людину людиною, над “людинотворчими” константами й відхиленнями від людської “норми” в суспільній та міжнародній практиці.

Обидва письменники були в 20-30-х роках переконаними противниками радикалізму, а також ідей, доктрин і теорій, шо виправдовували насильство. Також їхні ключові романи та драми значною мірою спрямовані своєю філософською енергією проти дегуманізації життя.

Посутніми рисами подібності позначена і структура творів Винничен-ка та Булгакова. В їхньому доробку співіснують різні види фантастики (аж до наукової), філософські настрої, гротеск, іронія, сатира, детективний та пригодницький жанри, іншомовлення, стихія пародії та комічної стилізації тощо.

Проте якщо Винниченко тяжіє до створення моделі явищ, то Булгаков радше схильний відтворювати конкретні події та їхніх творців. Зокрема, в “Сонячній машині” годі зустріти такі колоритні людські типи й характери, як, наприклад, професор Персиков з “Рокових яєць”, хірург Преобра-женський чи люмпен Шариков із “Собачого серця”, Маркізов із п’єси “Адам і Єва” Булгакова. Достоїнства антиутопії Винниченка полягають в іншому: автор акцентує на осмисленні філософських проблем буття людства через узагальнену фіксацію й тигіологізацію його тенденцій. Приміром, у драмі “Пророк” (1930) дійові особи виступають не стільки як персонажі, скільки як персоніфікації. В їхніх характерах, виписаних у експресіоністичній манері, зазвичай домінує якась одна риса. Тут, як і в “Сонячній машині”, подаються різні прояви дегуманізації сучасного життя, а образи персонажів багато в чому нагадують символи.

Іншу побудову мають антиутопії Булгакова, який не прагне до сумарного зображення явищ із “каталогізацією” їхнього складу й симптомів. Він іде дещо іншим, здавалося б, протореним шляхом: заінтригувавши

64

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

читача науково-фантастичною зав’язкою, організовує події навколо “наскрізних”, центральних героїв і в енергійному темпі розповідає про них. Хоча, з другого боку, захоплюючі науковоприродничі антиутопії російського письменника — це водночас філософські метафори, алегоричне зображення реальних суспільно-політичних подій. їхні контури можна завважити, приміром, у повістях “Рокові яйця” та “Собаче серце” (1924), написаних практично в один час із “Сонячною машиною”. Зміст повісті Булгакова “Рокові яйця”, як і зміст “Сонячної машини” Винниченка, охоплює проблематику квазі-наукового відкриття.

У типологічному ряду з цими творами можна поставити в російській літературі ще один маловідомий антиутопічний роман Андрія Бслого “Москва”Тут на тлі подій Першої світової війни змальовується боротьба професора Коробкіна та його тіні, чорного мага Мандро, що виконує накази сатанинського доктора Доннера — німецького вченого і глави ордену, який особливо захоплюється буддизмом і водночас постає як руйнівник європейської культури. У цьому зв’язку згадаймо загадкову фігуру з роману Винниченка — “чорно-срібного” Душнера, який вщент розбиває всі великі й малі “релігії” та “філософії”, “вищі інтереси” як “фетиші” та “божки”, що їм поклоняються люди і які вигадані для того, аби прикрити нині бажання ідеологів добре пити, їсти, кохатися з гарними жінками. При ньому, як слушно зазначає М.Зеров, “Винниченко ніде не говорить про Душнера як вульгарну людину, він уважно прислухається до його теорії “божків”2.

Фінал “Сонячної машини”, як і “Рокових яєць”, на перший погляд, має дещо помпезно тріумфальний характер, що не зовсім задовольняло письменника. 15 січня 1924 р. він записує в щоденнику: “Обдумування іншого закінчення “Сонячної машини”. Повинно бути напруження дії, боротьба до самого кінця. Розв’язка в самому кінці. Виразно зазначити пов’язаність з усім світом. Боротьба за “Сонячну машину” у планетарному масштабі”3.

“Рокові яйця”, “Собаче серце”, “Сонячна машина” — захоплюючі науково-фантастичні твори, позначені енергійним темпом оповіді, живописною образністю, колоритними типажами, рисами сатиричного гротеску, гумором. Але водночас вонй пронизані прихованими мотивами й таємними алегоріями. І основний сюжет, і значна частина образів героїв, і чимало епізодів, подробиць мають, крім прямого, ще й вторинний, прихований сенс. В основі алегоричної побудови у Булгакова лежить мотив червоного променя, який був відкритий московським професором, але потрапив до чужих рук і був використаний не за призначенням. Подібний прийом, до речі, застосував і Олексій Толстой у “Гіперболоїді інженера Гаріна”, цим же конструктивним ходом послуговувався і Винниченком — спершу в “Сонячній машині”, а згодом, у “Новій заповіді”, де йдеться про

65

Сиваченко Г.А1.

викрадення російськими розвідниками своєрідного аналогу лазерної зброї. Якщо у Булгакова варіюються самі визначення (“червоний промінь”, “промінь життя”, “краще життя”, “зародження нового життя”), то у Винниченка цю функцію виконує прикметник “сонячний”, який спершу теж символізує життя, але в подальшому виникаючі семантичні акценти все більш зміщуються, породжуючи нові смислові відгалуження, асоціативні пучки, ланцюжки, гра рефлексів.

Подібно до більшості антиутопій, “Сонячна машина” та “Рокові яйця” мають багатошарову структуру. Жанр антиутопії, завдяки певним узагальнюючим і символічним акцентам, набуває ознак притчі, філософського художнього застереження про небезпеку необачних радикальних вторгнень у макропроцеси людського буття. Це, як вважає російський дослідник С.Нікольський, “свого роду твір-троп, антиутогіія-метафора” 4. Утім, за цим міститься ще один, уже невидимий шар прихованих натяків на конкретні події в Росії та Україні, на реальні факти тощо.

Образи героїв часто створюються Винниченком і Булгаковим з використанням елементів подвійного коду. Семантика фігури персонажа разом із супутніми потоками асоціацій та натяків у них почасти немовби різновек-торна. Асоціації з певною реальною особою доповнює образ героя, що не тільки не збігається з об’єктом алюзії, а й явно відрізняється від нього — аж до того, шо часом виникає абсолютно інший типаж. У “Рокових яйцях”, наприклад, головний винуватець подій, який винайшов червоне проміння, зумів збільшити його потужність і почав експериментувати з ним, постає як фанатик науки, відсторонена від життя й політики людина, дивакуватий і неуважний професор-природознавепь. Водночас ця постать, на думку деяких дослідників, викликає асоціації з Леніним. Подібне гіпотетичне прочитання можливе і у зв’язку з братами Шторами як колективним образом. При цьому слід пам’ятати, шо йдеться загалом не про безпосереднє зображення реальних осіб, а про своєрідний ефект резонансу.

Спільною рисою в характерах професора Персикова і Рудольфа Штора є їхня одержимість ідеєю експерименту, наслідки якого й демонструються обома письменниками. Від самого початку в оповіді присутні два плани: науково-фантастичне відкриття червоного променя, шо має здатність особливого впливу на біологічну та соціальну природу живих істот (у Булгакова), і сонячної машинки (у Винниченка), а також розвиток — на метафоричному та ремінісцентному рівнях — подій революційних і пореволюційних років.

Складність сприйняття другого плану, що часто навіть повністю вислизає з поля зору читачів, пояснюється тим, що автор проводить аналогії здебільшого саме на рівні резонансів. Відтак, навряд чи багатьом спаде на думку шукати безпосередню схожість між вождем революції та булгаків-ським “диваком-зоологом” чи винниченківським Рудольфом Штором,

66

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

які, здавалося, цілковито поринули в лабораторну працю, чужі політиці, не симпатизують марксизмові (Персиков), діяльності лівацько-троць-кістської організації ІНАРАК (Штор). Подібний прийом використано і в “Собачому серці” Булгакова та “Вічному імперативі” Винниченка, де також ідеться про експеримент (цього разу медичний), що знову ж таки є метафорою ризикованих штучних змін у соціальних макропроцесів. У “Собачому серці” автор пішов ще далі, довівши прийом подвійного коду до його логічного завершення: аналогія з російським перетворювачем буття (звідси, на думку декого з дослідників, й прізвище-натяк Преобра-женський) прихована в образі людини, відверто опозиційної революції. У Винниченка цей подвійний код зосереджено в образі Штора та професора Даніеля Брена з “Вічного імперативу”.

Подвійний код має тут не тільки різноспрямовані, а й діаметрально протилежні вектори. І тим не менше другий, прихований сенс творів — і в їх загальному, філософсько-метафоричному, і в алюзійно-конкретному, можна навіть сказати, злободенному, аспектах — донесено з достатньою ясністю.

За цим же принципом створювалися й інші постаті. У “Рокових яйцях”, на думку декого з дослідників, в образах двох репортерів, які докучають першовідкривачеві червоного проміння, зашифровано фігури Троцького і Сталіна, про що знову ж таки сигналізують їхні прізвища — БРОНський (від Бронштейн) і СТепАНов (перегук звуків з прізвищем СТАліНа). Призначення натяків, що містяться в іменах персонажів, полягає передусім у тому, аби сигналізувати про присутність втаємничених аналогій. При цьому як у Булгакова, так і у Винниченка чимало рис у змалюванні персонажів не відповідають реальним моделям, але під цим прикриттям і проводяться аналогії, що на думку С.Нікольського, почасти виконує “маскувальну функцію стосовно “внутрішнього”5.

У “Сонячній машині”, “Покладах золота”, “Слові за тобою, Сталіне!” теж чимало безпосередніх натяків на реальних осіб. Скажімо, Наум Абра-мович Фінкель із “Покладів золота” — це адвокат Левінський, а Терни-ченко, Івонна Вольвен — сам Володимир Кирилович. Шифр, закладений у прізвище Вольвен (фр. УоМп) настільки очевидний, що свідому алюзію неможливо заперечувати, хоча, безперечно, зовнішні риси дівчини уводять далеко від “прототипу”.

Ведучи мову про структуру образів у творах Булгакова та Винниченка, не можна не згадати про ще одну особливість. Обидва автори створюють образи, що деякими параметрами абсолютно не схожі з об’єктом аналогії, у чомусь навіть протилежні йому, і тим не менше на іншому рівні, в іншій площині вони несуть у собі відповідні натяки й асоціації. Крім того, в одному персонажі можна зустріти алюзії відразу на двох осіб, одна з яких часто виконує маскувальну функцію. Такий спосіб творення образів слід

67

Сиваченко Г.М.

відрізняти від звичайного використання письменниками тих чи тих завважених у житті рис зовнішності, поведінки тощо. У даному випадку принципово важливо, що автори свідомо полишають у тексті натяк на конкретну особу (чи навіть водночас на кількох). Приміром, Дев’ятий із роману “Слово за тобою Сталіне!” — це очевидно збірний образ (Косіор, Постишев, інші, знайомі Винниченкові, керівники України), те саме можна сказати і про братів Шторів і братів Іваненків та ін.

Самий зв’язок персонажа з прототипом нехай приховано, але виконує в творі певну функцію, є елементом його поетики, а не лише фактом гене-зи образу, історії його створення (брати Іваненки у “Слово за тобою, Сталіне”, Терниченко у “Покладах золота”, Івонна Вольвен і професор Матур у “Лепрозорії”, професор Брен у “Вічному імперативі”).

Таким чином, емігрантські романи Винниченка, як і фантастичні повісті Булгакова, населені не лише вигаданими героями, а й (приховано) реальними особами, точніше — їхніми упізнаваними “двійниками”. Все це слугує засобом актуалізації твору, сама дія якого також вписана в сучасність. Знання подвійного коду та принципу резонансу пропонує ключ, який дає змогу упевненіше читати не тільки персональні натяки, а й прихований сенс сюжетних ситуацій та картин.

Присутні у творах Винниченка та Булгакова й іронічні натяки на події, шо розгорталися на початку 20-х рр. у Кремлі й були пов’язані з боротьбою за владу, яка в певний момент вислизає з рук вождя революції. Символіка імен підкреслює суть того, що відбувається. Прозивний сенс прізвища Рокк (рок!) фіксує фатальне відхилення подій від первинного задуму 'їхніх ініціаторів — поворот, що незмінно присутній в антиутопіях і Винниченка, і Булгакова, які протестують проти ультрарадикальних втручань у процеси макробуття, адже вони можуть призвести до непередбачу-ваних наслідків. Були випадки, коли непідкорення процесів волі їхніх ініціаторів і вершителів завважували й самі революційні діячі. Ф.Енгельс, наприклад, писав: “Люди, які хвалилися тим, що зробили революцію, завжди переконувалися наступного дня, що зроблена революція зовсім не схожа на ту, яку вони хотіли зробити. Це те, що Гегель назвав іронією історії, тією іронією, якої уникло не багато діячів” \ Цю ж іронію історії мали на увазі Винниченко і Булгаков. При цьому очевидно, що українським письменником висвітлюється доволі ускладнена ситуація, фактично, йдеться про дві революції — жовтневу і українську.

Для глибшого розуміння типологічних збігів у творчості Винниченка й Булгакова варто звернутися до розшифрування деяких імен. Зокрема, йдеться про тріаду асистентів Персикова, Преображенського та Берліоза зі “знаковими” іменами — приват-доцента Іванова, Івана Борменталя та Івана Бездомного. Усі ці образи знакові і в метафоричному вимірі немовби уособлюють російський народ, який спокусився принадами шкідливо-

68

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст / контекст

го соціального експерименту. Ескізним попередником подібного образу може вважатися, напевно, тяжкохворий Іван Русаков з “Білої гвардії”.

У “Рокових яйцях” доцент Іванов створює апаратуру для генерування “червоного променя” Персикова за допомогою німецької оптики. Подібним чином створюється і “сонячний хліб” у творі Винниченка, тільки для бездоганного оптичного приладу героєві необхідно було вкрасти діаманти з “коронки Зігфріда”, що теж є своєрідною алегорією соціалістичної революції.

Складне шифрування знакового сенсу образу Борменталя і Рудольфа Штора не повинно дивувати. Його можна пояснити тією нелегкою ситуацією, в якій опинилися обидва письменники. Адже якщо до “криптограм” і персональних натяків у повісті “Рокові яйця” тодішні критики не добралися, то їхній загальний сенс все ж було вгадано. І.Гроссман-Рощин, наприклад, писав, що “Булгаков у повісті “Рокові яйця” ніби говорить: “ви зруйнували органічні скрепи життя, ви підриваєте коріння буття; ви порвали зв’язок часів. Горде втручання розуму висушує джерело бутгя. Світ перетворюється на лабораторію. В ім’я порятунку людства немовби відміняється природний порядок і над усім безжально й міцно панує великий, але безумний, протиприродний, а тому на загибель приречений експеримент”7.

У “Сонячній машині” ця тема теж розроблена доволі докладно, посідає вона помітне місце і в житті Володимира Кириловича. Питання про втручання в існування Великої Матері (Природи), порушення законів фізичної й духовної гармонії були для українського письменника першорядними. Для Винниченка культура, що вступала у протиборство з природою, — це шлях у глухий кут, до виродження людства. Він слідом за Нішце вважав, що культура, яка вступає в боротьбу з природою — джерело “хворобливої зманіженості й змораленості”, завдяки яким тварина на ймення “людина” вчиться “соромитися своїх інстинктів”. І таким чином, врешті-решт, народжується сучасна людина — нице створіння, увесь організм якого неузгоджений, дивне створіння, яке не зуміло покращите свою природу, а лише спотворило її.

Можна провести певну аналогію між “роковими яйцями” і “коронкою Зігфріда”, завваживши тут прихований натяк, з одного боку, на міфологічний подвиг Зігфріда (Сігурда) — знищення дракона Фафніра, який можна тлумачити як подвиг культурного героя, з другого — на прокляття, яке має згубити кожного, хто володіє коштовностями. Таким чином, магічний засіб благополуччя — коштовності карликів і богів — перетворюється на рокове багатство, що приносить нещастя його володарям.

У “Собачому серці” Булгакова йшлося про “протиприродний експеримент” і гординю розуму, про зачарованість абстрактною гіпотезою та про ризиковане втручання в субстанцію природи й буття. Але у цьому творі Булгаков вдався уже до складнішого коду. Якщо загальним сенсом,

69

Сиваченко Г.М.

пов’язаним із головною діяльністю хірурга-експериментатора, цей образ відсилає до уявлення про радикальне й ризиковане вторгнення в бугтя, то психологічний типаж героя, навпаки, уособлює неприйняття ним відступів від освячених традицією норм життя. В уста професора вкладено протести та філіппіки проти тієї самої дійсності, що постала внаслідок таких же оперативних втручань у суспільний лад, які сам він практикує з живими організмами.

У творах муженського циклу Винниченком досить докладно розроблена тема Івана — Іваншца, щоправда, Іван для нього — це уособлення людської індивідуальності, тоді як Іваншце — символічний образ народу, нації, натовпу (“пролетарське Іваншце”, “емігрантське Іванише”, “світове Іванише”, “галицьке Іваншце”, “українське Іваншце”). Почасти герої творів носять похідні від імені Іван прізвища — родина Іваненків у “Слово за тобою, Сталіне”, їхній син Івасиктощо.

При цьому розмірковуючи доволі часто над екзистенціальним статусом “Івана” та “Іваншца”, Винниченко зазначав, що всупереч тому, що деякі вчені, зокрема Г.Лебон, вважають, що війна перемагає страх смерті й особисті інтереси індивіда, “річ зовсім не у війні, а в тому, що в певних випадках і умовах інститут Іваншца значно дужчий за інститут Івана” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 66; 16 лютого 1936 р.). Подеколи траплялося, що "Іванами”, “Іванцями” письменник називав у щоденнику своїх недоброзичливців: “Знову вилаяв мене “Іван” — якийсь співробітник Донцова. І знову (навіть з дивуванням) помічаю, яка цілковита байдужість до виявів оцінки цього чергового Івана” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 66; 20 червня 1936 р.).

Роман “Вічний імператив” (1936) спершу навіть мав назву “Бог-Івани-ще” (“Радіо-Гармата”). У щоденнику письменник так характеризує його: “ Іваншце — це велетенське Страховище з мільярдами помачок, клітинок, найскладніших органів і всевидячих очей, всечуючих ух, всемогутнє, все-благе, всемстиве й всеправдиве і всебрехливе. Воно є найвище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба і чеснота. Воно є джерелом всіх цінностів, всіх якостів, всіх приваб і огидностів життя. Воно є джерелом життя і смерти людини. Тож Іваншца нема — порожнеча, нуль” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 65; 22 липня 1935 р.). З другого боку, Винниченко, обстоюючи державну незалежність “українського Іваншца” як народу, часто наголошував на індивідуальній інертності “українських Іванів” як у процесі ініційованого ним плебісциту щодо незалежності України, так і у ставленні до діячів української культури, картаючи, наприклад, “галицьке Іваншце” за байдуже ставлення як до хвороби В.Стефаника, так і до нього самого. 10 березня 1938 р. (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 68) Винниченко занотовує: “У Франції мене часом називають “найбільшим письменником”. Івани дозволяють, щоб їхній “найбільший письменник” замість того, щоб писати книги, копав землю. Івани охочіше дозволять, щоб “найбільший

70

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

письменник” помер собі з голоду. Це показує рівень розвитку (інтелектуального, морального, національного) укр. Іванів. За це їх можна пожаліти. Але не можна ні пожаліти, ні виправдати того самого письменника. Коли він не робить всього, що залежить од нього, щоб робити ту роботу, яка є корисніша для отих самих Іванів...” І далі запис від 29 січня 1939 р. (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 69): “Укр. Іваншцу такі, як я, сини, не потрібні”.

Існує у творчості Винниченка та Булгакова ще один момент подіб-ності-відмінності. Ідеться про ставлення обох письменників до церкви загалом, її розгрому, переслідування й арешту патріарха Тихона, появи обновленської церкви, масових страт духівництва. Зокрема, ім’я патріарха Тихона промайнуло в газетних нарисах Булгакова “Москва краснокамен-ная” (липень 1922) і “Бенефис лорда Керзона” (травень 1923). Про боротьбу між живою, традиційною та автокефальною церквами на Україні він писав у нарисі “Киев-город” (липень 1923) і навіть виділив цю тему в самостійну — розділок під назвою “Три церкви”. Інтерес до неї відбитий і в щоденнику російського письменника, де 11 (28) червня 1923 р. зазначено, що патріарха Тихона випустили з в’язниці, і не без подиву, говориться про пом’якшення його позиції стосовно радянської влади. “Неймовірний конфлікт нині в церкві. Жива церква біснується. Вони хотіли п(атріарха) Тихона усунути, а теперь він виступає, служить еіс.”8.

Винниченко хоч відразу після еміграції не виявляв особливої уваги до долі російської православної церкви, зате під час Другої світової війни у його щоденниках знаходимо чимало нотаток про відновлення Синоду та ту роль, яку йому відводив “вождь народів”: “Сталін має намір визнати “Святіший Синод” і дозволити його існування, себто існування другої партії. Поруч з партією комуністичною” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 73; Кн.ХХХИ, 1 вересня 1943 р.).

Зовні ані Булгаков, ані Винниченко не справляли враження надто релігійних людей. Водночас їх не можна назвати невіруючими. Наприклад, перша дружина Булгакова Т.Лаппа свідчила: “Ні, він вірив. Тільки не показував цього... ніколи не молився, до церкви не ходив, але вірив”’. Приблизно те ж саме стверджувала і О. Булгакова у розмові з М.Чудако-вою10. Щоправда, письменник менше всього нагадував ортодокса, і ледь не авторські думки висловлює в романі “Біла гвардія” Олексій Турбін, який заявляє про свою повагу до віри, але водночас радить тяжкохворому Іванові Русакову надто не захоплюватися релігійними писаннями і не перетворювати ідею Бога на ідею фікс.

Подібні думки висловлював про церкву та релігію й Винниченко у своїх щоденниках. 13 березня 1945р. (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 75; Кн. XXXIV) він занотовує: “Не досить сказати собі чи навіть прилюдно і цілком щиро та переконано: я не вірю в бога, я — атеїст, щоб перестати буги релігійни-ком у своїм способі думання, почування і діяння. Щоб стати справжнім

71

Сиваченко Г.М.

антирелігійником, треба довго і настійно боротися в собі з усім спадковими нагіпнотизованими нахилами”.

Подеколи обидва письменники дозволяють собі й іронізувати над церковниками (зокрема й у пресі), що частково відчувається в нарисі Булгакова “Киев-город” та в щоденнику Винниченка. “Релігію, віру в Бога в надприродну силу, дуже часто називають реакційним ученням, опіумом, злом і т. і. Зло якого-будь учення в тій чи іншій вірі, є в тих стражданнях, яких те учення завдає людству безпосередньо чи посередньо. Страшний не Бог сам по собі, а ті муки, які завдавались людям за нього, він страшний як запона, якою прикривається егоїзм, паразитизм, визиск, насильство, панування людей над людьми. Большевизм виступив був проти релігії й Бога, як захисник проти зла, але хутко сам став джерелом зла і взяв релігію і Бога собі на підсилення. Нищити треба не віру в Бога, по-надприродну силу, а страждання людей. Найкраща віра, коли вона є джерело і причина страждання народів, є зло і проти нього треба боротись, чи то є віра в нього, грізного, мстивого, караючого триєдиного Саварта чи віра в злого, мстивого караючого триєдиного Маркса-Лєніна-Сталіна. Чи Христом, чи Марксом люди прикривають свій егоїзм, паразитизм, свої набухлі інстинкти панування й визиску — все одне це є зло і його треба нищити всіма силами, як чуму чи холеру” (ІЛШ, Ф. 171, од. зб. 76; Кн. XXXV, ЗО серпня 1946р.). Тим не менше український письменник рішуче й різко засуджував політичні переслідування церковних діячів, знущання над вірою й блюзнірське ставлення до моральних засад християнства.

Аналіз філософської фантастики Винниченка і Булгакова дозволяє передусім підтвердити думку про те, що в їхній творчості була яскраво виражена тенденція до кристалізації антиутопічної структури з конкретною розвінчувальною оповід дю про тогочасну дійсність.

До основних рис художньої структури антиутопічних творів Булгакова і Винниченка належить і двоплановість художньої побудови. Оповідь “працює” водночас і на послідовне розгортання науково-фантастичного сюжету, і на створення “другого” зображення, яке місцями немовби вимальовується за першим і просвічує крізь нього. І це друге зображення пов’язане вже не з біологічними та природними проблемами, а з су-спільно-історичними подіями в Росії, Україні, Європі, світі. Власне тут наявні два подумки співвіднесених хронотопи. Читач увесь час опиняється то в одному, то в другому просторово-часовому вимірі — уявному й реальному. Якщо в прямому значенні “Червоний промінь” — це конкретний, хоча й уявний радгосп із річкою, вербами та луками (де й розігрується трагедія: на дружину Рокка напав величезний змій), то в уявному просторі це вже ціла країна. Те ж саме можна сказати про Винниченкову Німеччину-Україну, сонячну машинку, яка виступає то реальним знаряддям вироблення хліба, то символом соціалізму, Івана-Іванише.

72

Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст

Зрозуміло, далеко не кожна образна деталь лягає відразу в обидва плани. Інакше перед нами був би не художній твір, а ница схема-шифровка. Між тим, Винниченко, як і Булгаков, володіє мистецтвом не тільки інтелектуальної гри, а й яскравого, пластичного зображення, і одне невіддільне від другого. Зберігається предметна конкретність, живописна повнота втілення сюжету. Інакше кажучи, повнокровно живе й розвивається науково-фантастична дія, але навколо неї увесь час виникають своєрідні алюзійно-асоціативні напливи.

Живою, схвильованою й безкомпромісною реакцією на сучасність були антиутопії Булгакова і Винниченка, які, здавалося б, у цілковито нестерпних умовах знайшли спосіб висловити власне ставлення до того, що відбувається — причому виразити не тільки в узагальнено-притчовій, параболічній формі, а й певною мірою на рівні конкретно-історичних оцінок.

Примітки

1 Бельш А. Москва. — М., 1926. — Т.1 Московский чудак; Т.2. Москва под ударом.

1 Зеров М. “Сонячна машина” як літературний твір. — С. 1 ЗО.

3 Винниченко В. Щоденник. — Т2. — С. 492-493.

4 Никольский С. Над страшщами антиугопий К-Чапека и М.Булгакова (Позтика скрьггах мотивов). — М., 2001. — С. 41.

5 Там само.

6 Знгельс Ф. Письмо Бере Ив. Засулич от 23 апреля 1885 г. //Маркс К., Знгельс Ф. Сочинения. — М., 1964. -Т 36. — С. 263.

7 Гроссман-Рошин И. Стабилизаїшя интсллигентньїх душ и проблеми литературьі // Октябрь. — 1925. — № 7. — С. 127-129.

8 Булгаков М. Дневник. — С.51 (Цит. за: Никольский С. Над страницами антиугопий К.Чалека и М.Булгакова. — С.57).

9 Прмшвин Л. Чертовщина в американском посольстве в Москве, или 13 загадок Михаила Булгакова. — М., 1991. — С.63.

10 Чудакова М. О мемуарах и мемуаристах (Вместо послесловия) // Воспоминания о Михаиле Булгакове. — М., 1988. — С. 489.

Сиваченко Галина Миколаївна.

Пророк не своєї вітчизни: експатріантський "метароман" Володимира Винниченка: текст і контекст:[монографія]/ Г.М. Сиваченко; Національна академія наук України; ред. Н. Сурич — К. : Альтернативи, 2003. — Бібліогр. в прим.. — Імен. покажч.: с. 272-277. — 280 с., ISBN 966-7217-96-5

Монографія присвячена висвітленню літературної та історіософської спадщини Володимира Винниченка доби еміграції з її гострими актуальними ідеями, незвичними для української літератури формами, новою постановкою проблем моралі та етики, а головне — процесу формування нового художнього мислення, яке вповні відповідало пошукам європейської культури першої половини XX ст. Окреслено також проблему співвідношення емігрантської та експатріантської літератури, виділено їх кореневі відмінності.

Роман "Сонячна машина" розглядається не лише як унікальне явище української літератури, а й у його стосунках з контекстом антиутопії XX ст. (Є.Зам'ятін, М.Булгаков, КЛапек, О.Гакслі та ін.) Трактат "Конкордизм" проаналізовано в дискурсі провідних етико-філософськими течій доби (буддизм, ніцшеанство, фройдизм, екзистенціалізм тощо). Твори муженського періоду "Лепрозорій", Вічний імператив", "Нова заповідь", Слово за тобою, Сталіне!" включено в русло європейського політичного роману (А.Мальро, К.Чапек, А.Кестлер, І.Еренбург, Дж. Орвелл та ін.), а також проаналізовано у співвідношенні з поглядами Л.Троцького під кутом зору "тоталітарного наративу". Велика кількість матеріалів, зокрема щоденники, вводиться в науковий обіг уперше.

ВСТУП С. 7

БІОГРАФІЯ ТА ІСТОРІЯ:

щоденники В. Винниченка і проблема історико-культурної та особистісної репрезентації. С. 13

"СОНЯЧНА МАШИНА" І РОМАН_АНТИУТОПІЯ ХХ ст. С. 24

В. Винниченко і Є. Зам'ятін С. 30

В. Винниченко і К. Чапек С. 42

В. Винниченко і М. Булгаков С. 64

Драми про нових Адамів

(К. і Й. Чапеки "Адам — Творець" — В. Винниченко "Пророк" — М. Булгаков "Адам і Єва") С. 74

В. Винниченко і О. Гакслі С. 85

В. Винниченко і А. Платонов С. 89

В. Винниченко у магічному колі німецького експресіонізму С. 92

ТОПОС "ВТРАЧЕНОГО РАЮ" АБО "ВИГНАННЯ І ЦАРСТВО" В ТВОРЧІЙ ДОЛІ В. ВИННИЧЕНКА

ТА ПИСЬМЕННИКІВ — ЕКСПАТРІАНТІВ 20-30-х рр.

("Поклади золота" В. Винниченка — "Машенька" В. Набокова — "Вечір у Клер Г. Газданова") С. 107

ПОШУКИ РАЮ В СОБІ:

"КОНКОРДИЗМ" У ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНОМУ ДИСКУРСІ ХХ ст. С. 122

Конкордистська парадигма у контексті Живої Етики С. 125

Вчення Епікура як підвалина конкордизму С. 127

Конкордизм як необуддизм: Шопенгауер — Ніцше — Винниченко С. 130

Становлення психоаналітичного дискурсу:

Винниченко і фройдизм С. 141

Конкордизм у контексті французького екзистенціалізму С. 150

"Конкордизм" і "позитивний екзистенціалізм" Н. Аббаньяно С. 166

Конкордистська парадигма і постулати еволюційно-епістемологічної етики С. 175

Конкордизм у постструктуралістському дискурсі С. 183

ОБРАЗ АВТОРА ТА ОБРАЗ ІДЕЇ В ІСТОРІОСОФСЬКИХ РОМАНАХ 30-років

"Лепрозорій": текст роману в контексті історії та долі С. 185

"Вічний імператив" Винниченка і "Повстання мас" Ортеги-і-Гассета С. 194

МУЖЕНСЬКИЙ ЦИКЛ У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО РОМАНУ С. 206

В. Виннченко і Дж. Орвелл С. 216

В. Винниченко і А. Кестлер С. 223

"Подвійна зірка": Винниченко — Троцький С. 237

ВИСНОВКИ С. 251

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК С. 272

МАССОВЫЙ ПСИХОЗ

Вчера вечером в городе наблюдалось странное явление. В одиннадцать часов ночи, в продолжение пяти минут, у многих людей – число их пока не установлено, но, по имеющимся данным, оно превышает несколько тысяч человек – появилась навязчивая идея, вернее, навязчивый мотив известной песенки «Мой милый Августин». У отдельных лиц, страдающих нервным расстройством, подобные навязчивые идеи встречались и раньше. Необъяснимой особенностью настоящего случая является его массовый характер. Один из сотрудников нашей газеты сам оказался жертвой этого психоза. Вот как он описывает событие:

– Я сидел со своим приятелем, известным музыкальным критиком, в кафе. Критик, строгий ревнитель классической музыки, жаловался на падение музыкальных вкусов, на засорение музыкальных эстрад пошлыми джаз-бандами и фокстротами. С грустью говорил он о том, что все реже исполняют великих стариков: Бетховена, Моцарта, Баха. Я внимательно слушал его, кивая головой, – я сам поклонник классической музыки, – и вдруг с некоторым ужасом заметил, что мысленно напеваю мотив пошленькой песенки: «Мой милый Августин». «Что, если бы об этом узнал мой собеседник? – думал я. – С каким бы презрением он отвернулся от меня!..» Он продолжал говорить, но будто какая-то навязчивая мысль преследовала и его...От времени до времени он даже встряхивал головой, точно отгонял надоедливую муху.

Недоумение было написано на его лице. Наконец критик замолчал и стал ложечкой отбивать по стакану такт, и я был поражен, что удары ложечки в точности соответствовали такту песенки, проносившейся в моей голове. У меня вдруг мелькнула неожиданная догадка, но я еще не решался высказать ее, продолжая с удивлением следить за стуком ложечки.

Дальнейшие события ошеломили всех!

– Зуппе, «Поэт и крестьянин», – анонсировал дирижер, поднимая палочку.

Но оркестр вдруг заиграл «Мой милый Августин». Заиграл в том же темпе и в том же тоне... Я, критик и все сидевшие в ресторане поднялись как один человек и минуту стояли, будто пораженные столбняком. Потом вдруг все сразу заговорили, возбужденно замахали руками, глядя друг на друга в полном недоумении. Было очевидно, что эта навязчивая мелодия преследовала одновременно всех. Незнакомые люди спрашивали друг друга, и оказалось, что так оно и было. Это вызвало чрезвычайное возбуждение. Ровно через пять минут явление прекратилось.

По наведенным нами справкам, та же навязчивая мелодия охватила почти всех живущих вокруг Биржевой площади и Банковской улицы. Многие напевали мелодию вслух, в ужасе глядя друг на друга. Бывшие в опере рассказывают, что Фауст и Маргарита вместо дуэта «О, ночь любви» запели вдруг под аккомпанемент оркестра «Мой милый Августин». Несколько человек на этой почве сошли с ума и отвезены в психиатрическую лечебницу профессора Стравинского.

В свою очередь, победа «Августина» над другими мелодиями напоминает сцену из «Бесов»:

...Юлия Михайловна решительно прогнала было Лямшина, но в тот же вечер наши целою компанией привели его к ней, с известием, что он выдумал новую особенную штучку на фортепьяно, и уговорили ее лишь выслушать. Штучка в самом деле оказалась забавною, под смешным названием «Франко-прусская война». Начиналась она грозными звуками «Марсельезы»:

Qu'un sang impur abreuve nos sillons!

Слышался напыщенный вызов, упоение будущими победами. Но вдруг, вместе с мастерски варьированными тактами гимна, где-то сбоку, внизу, в уголку, но очень близко, послышались гаденькие звуки «Mein lieber Augustin».

«Марсельеза» не замечает их, «Марсельеза» на высшей точке упоения своим величием; но «Augustin» укрепляется, «Augustin» все нахальнее, и вот такты «Augustin» как-то неожиданно начинают совпадать с тактами «Марсельезы». Та начинает как бы сердиться; она замечает наконец «Augustin», она хочет сбросить ее, отогнать как навязчивую ничтожную муху, но «Mein lieber Augustin» уцепилась крепко; она весела и самоуверенна; она радостна и нахальна; и «Марсельеза» как-то вдруг ужасно глупеет: она уже не скрывает, что раздражена и обижена; это вопли негодования, это слезы и клятвы с простертыми к провидению руками:

Pas un pouce de notre terrain, pas une pierre de nos forteresses!

Но уже она принуждена петь с «Mein lieber Augustin» в один такт. Ее звуки как-то глупейшим образом переходят в «Augustin», она склоняется, погасает. Изредка лишь, прорывом, послышится опять «qu'un sang impur...», но тотчас же преобидно перескочит в гаденький вальс. Она смиряется совершенно: это Жюль Фавр, рыдающий на груди Бисмарка и отдающий всё, всё... Но тут уже свирепеет и «Augustin»: слышатся сиплые звуки, чувствуется безмерно выпитое пиво, бешенство самохвальства, требования миллиардов, тонких сигар, шампанского и заложников; «Augustin» переходит в неистовый рев... Франко-прусская война оканчивается.

У этой сцены есть свои источники, но речь сейчас о другом. «Августин» в «Бесах» превращается из пошлой мелодии в воинственную. Кажется, и эта эволюция получила отражение в романе Беляева:

Полосой через город прошла волна какого-то массового пятиминутного помешательства. Крайнее возбуждение охватило всех. И пунктом помешательства на этот раз было слово «война».

– Война, война до победы! Смерть врагам! – кричали мужчины, размахивая палками и зонтами, кричали женщины, старики и дети в необычайном задоре и нестройно пели национальные гимны. Лица всех были страшны. Казалось, эти люди уже опьянены кровью и видят перед собой смертельного врага. <…> Припадок безумия прошел так же внезапно, как и начался. Ошеломленные, потрясенные люди смотрели на избитых и раненых, на следы крови на земле, на свои истерзанные, растрепанные костюмы и волосы и не могли понять, что все это значит.

Комиссия, созданная для расследования причин массового помешательства людей на мотиве веселой песенки, скоро была преобразована в комитет общественного спасения.

Устали? Тогда музыкальная пауза (Mozart vs 007).

PS По наблюдению Р. фон Майдель (устное сообщение), в 20 веке «Марсельеза» оправится от поражений, нанесенных ей песенкой «Oh, du lieber Augustin» («Бесы» Достоевского) и гимном «Боже, Царя храни» (увертюра «1812 год» Чайковского), и победит в поединке с «Die Wacht am Rhein» («Casablanca»).

***

Не думаю — у Булгакова "массовому помешательству" подверглись только виновные (в том, что соглашались на все эксперименты над собой), а у Беляева — все подряд.

Я бы скорее произвел булгаковское хоровое пение от

В ответ на ..............................

мы, геркулесовцы, как один человек, ответим:

<--->

и) поголовным вступлением в ряды общества «Долой рутину с оперных подмостков»,

к) поголовным переходом на новый быт,

л) поголовным переводом делопроизводства на латинский алфавит.

А также всем, что понадобится впредь.

*

Признаться, не вполне понял. Смотрите. Перед нами три ситуации: (1) в романе "Властелин мира"; (2) в романе "Золотой теленок"; (3) в романе "Мастер и Маргарита".

Мои рассуждения:

В (1) группа людей, попавших в сферу действия гипноиндуктора, против своей воли одновременно исполняет одну и ту же песню. Некоторых из них увозят в психиатрическую лечебницу.

В (3) сотрудники одного учреждения, загипнотизированные нечистой силой, против своей воли одновременно исполняют одну и ту же песню. Всех увозят в психиатрическую лечебницу.

Мой вывод: ситуация (1) повлияла на (3).

Теперь Ваши рассуждения:

В (2) сотрудники одного учреждения изъявляют готовность к совместным действиям.

В (3) сотрудники одного учреждения совершают совместные действия.

Ваш вывод: ситуация (2) повлияла на (3), а ситуация (1) не повлияла на (3).

Так? Где, на Ваш взгляд, совпадений больше: в (1)→(3) или в (2)→(3)? И почему, если (2)→(3), то (1) не →(3)?

*

Как Вы круто закрученно сформулировали вопрос...

В (1)(3) совпадений, может быть, и больше, но они чисто внешние.

А в (2)(3) совпадает уже психология. Причем сотрудники в (2) не просто изъявляют готовность: В особенности смущал пункт о латинском алфавите и о поголовном вступлении в общество «Долой рутину с оперных подмостков». Однако все обернулось мирно. Скумбриевич, правда, размахнулся и организовал, кроме названного общества, еще и кружок «Долой Хованщину», но этим все дело и ограничилось. Т.е. формально они туда вступили.

Хотел еще сказать, что не уверен в прочтении Булгаковым беляевского романа, но полез в Сеть за подробностями и обнаружил, что Впервые сокращенный вариант романа с предисловием автора был опубликован в октябре — ноябре 1926 года в газете «Гудок». Так что, наверное, (1) всё-таки →(3), но и (2) тоже.

*

Ну, можно было бы добавить еще, что комментаторами "МиМ" отмечался параллелизм сцены в прозекторской ("Маргарита увидела отрезанную голову человека <...> живые, полные мысли и страдания глаза") с рассказом, позже романом "Голова профессора Доуэля" (где "голова внимательно и скорбно смотрела", "в глазах была жизнь, была мысль") — цит. по: Белобровцева И., Кульюс С. Роман Михаила Булгакова "Мастер и Маргарита": Опыт комментария. Таллин, 2004. С. 270; см. также с. 162-163.

Это к вопросу о возможном влиянии Беляева на "МиМ". Что же касается "Властелина мира", то в связи с "МиМ" обращу Ваше внимание еще на фаустианскую тему в нем, а именно, помимо цит. места (дуэт Фауста и Маргариты), на характеристику одной из собак Штирнера: "будто сам черт сидит в этом пуделе".

*

О МиМ и Голове проф. Д. писал С. Шаргородский в содержательной статье "Голова Берлиоза" (Солн. сплетение. № 7. 1999. С. 50-54)

*

Вашими стараниями, да. Параллель Доуэль-Берлиоз, кажется, первым предложил Б. Соколов — еще в 1989 г. в коммент. к изд-ю МиМ "Высш. шк." (С. 545). Затем — в кн. "Роман М. Булгакова МиМ: Очерки творч. истории" (М., 1991. С. 140) и в "Булг. энцикл." (М., 1996. С. 349-350). Ссылаясь на послед. публикацию, Шаргородский не приводит аргументацию Соколова и объявляет его параллель ложной — в пользу собственной: "Бальзамо" Дюма — МиМ. Должен сказать, что здесь я на стороне Соколова.

*

Гораздо трудней предположить, что булгаковсуий хор сослуживцев, грянувший в сотый раз «Славное море, священный Байкал», возник без оглядки на массовый психоз берлинцев, к собственному ужасу вдруг запевших в совершенно неподобающих для этого местах «Мой милый Августин» (Беляев, «Властелин мира»).

*

В КАКОМ-ТО СМЫСЛЕ ПОЗИТИВИСТ БЕЛЯЕВ И САМ «ЧУДО В РЕШЕТЕ», «ЧЕЛОВЕК-АМФИБИЯ»

Текст: Леонид Гиршович

Итак, в ящике моего стола снова заживо погребен роман. Мне не привыкать к летаргическим снам моих текстов. Не в издателя корм. Как говорит некий персонаж: «Слова понятны, а мысль тю-тю, утюкает». Бывает, что текст выдыхается прежде времени. Не наполняет собою заранее предназначенный объем до надлежащей упругости. Тогда вещь композиционно не может за себя постоять, тогда она – собачка на трех ножках из анекдота: «Жила-была собачка без одной передней ножки. Захотела пи-пи и упала». Все бывает...

Словом, в хрустальном гробу моего письменного стола десять без малого лет как почивает роман в двух частях с хвостиком эпилога. И книжный переплет ему только снится. В начале нового тысячелетия я напечатал первую часть в «NB» (выходил в Иерусалиме такой славный журнал, даже пристойно плативший своим авторам). Якобы через сколько-то лет после встречи этого самого тысячелетия, произойдет еще одна знаменательная встреча – Земли с Мессией, как астрономы с «особым цинизмом» нарекли небесное тело, которое вскорости уже будет видно невооруженным глазом. Многие наши возмущаются: назвать «Спасителем» планету, с которой предстоит столнуться! Что это, примитивное невежество американского астронома китайского происхождения или намеренное оскорбление чувств верующих?

По «Эху Москвы» ведутся нескончаемые дебаты об исторической роли России в грядущем конце света. В интеллектуальных кафе Буэнос-Айреса злорадствуют по адресу глобалистов. Спецпосланник американского президента – чернокожий рэппер-проповедник – носится по столицам мира, спеша донести до человечества благую весть из Вашингтона: в Соединенных Штатах полным ходом идет подготовка к эвакуации населения земного шара вкупе со всеми культурными ценностями. (Голоса: «Хотят прикарманить».) Китай занят цитированием Борхеса:

Спускался вечер.

Небо кишело драконами,

На сей раз желтыми.

В Германии «зеленые» уходят из жизни на геббельсовский манер, целыми семьями: все кончено. А где-то в Гималаях оттягивается Юра Ясин, в прошлом солдат дивизии «Гивати». Он ни о чем не подозревает. К гималайским пофигистам Мессия пришел давным-давно, сидит вместе с ними и забивает косячок.

По вынесении Диагноза – ежели он с большой буквы – жизнь больного наполняется неведомым доселе опытом, им он спешит поделиться со сменившимся хозяином – выжидательно, собачьими глазами смотрит на врача, на сестру.

А человечество собачьими глазами смотрит на всякого, кто «что-то знает». На фоне дипломатического ажиотажа оно позволяет скармливать своему легковерию что угодно. То вдруг пускается во все тяжкие «последнего желания». Ярмарка тщеславия в полном разгаре. Москва раздулась от спеси, не может шевельнуть лапками: любимое слово – «престиж». Аэлита Чегодаева, корректор журнала «Знамя Октября», в отчаянии: нет никакой возможности записать дочку в лицей с космическим уклоном. У закончивших этот лицей реальные шансы улететь с Земли. Но туда привозят детей на «джипах» и шестисотых «мерсах».

На свое счастье Аэлита получает ужасно престижный заказ: в рамках проекта «Русский литературный канон» переработать все романы Александра Беляева в одну небольшую повестушку, объединенную общим сюжетом. Вышедшее из-под пера Аэлиты и есть вторая часть моего романа.

Если первая часть, «Планета Титаник», как я уже говорил, была напечатана, даже принесла своему автору сколько-то презренного металла (примерно тридцать серебренников по местному курсу), то вторую часть, именуемую «Головы профессора Доуэля», все дружно забраковали. Тем досадней, что на мой непредвзятый взгляд автор с задачей справился. В чем же она состояла? Определенно не в зубоскальстве, не в запоздалой пародии. Перемигиваться с ровесниками, с теми, кому за шестьдесят – тоже мне интерес. Сегодня Беляев это в лучшем случае «Эй, моряк, ты слишком долго плавал...». Нет-нет, вторая часть романа – вещь скорее концептуалистская. Ведь концептуалисты только на самый поверхностный взгляд – самых подслеповатых глаз – ерничают, потешаясь над «спелым золотом» соцреализма (как это, по крайней мере, могло казаться в советское время). Сегодня мы понимаем, что и Пригов, и Рубинштейн, и Сорокин – это глубоко искреннее и вообще очень глубокое переживание эпохи средствами современной ей эстетики. Только так и возможно удержать грохот советского времени. Вернее, только так этому времени по силам удержать тебя. Ты бы, может, и мечтал вырваться, но оно держит, не отпускает. Назад в Платонову пещеру! Выстраивать мир, осознанно не желая увидеть его извне, лишь по тем наскальным картинкам, в которых предписано было его запечатлевать. Отсюда бой шестидесятничеству с его «правдой жизни».

Беляевские романы сообщаются один с другим, как вагоны железнодорожного состава. Честно говоря, пока они были набиты читателями, я по ним не удосужился протиснуться. Однажды, гостя на зимних каникулах в Шяуляе, увидел книжку с картинно парящим юношей на потрепанной обложке. Фамилию писателя, разумеется, слышал. И вот, грызя сваренные в меду теннисные мячики – огромные литовские тейглах – и поедая ромбики морковного печенья непривычно пряного вкуса, я прочитал два романа, с тех пор ассоциирующиеся у меня с квазизаграничностью этих сластей. В одном маленький уродец на гоночном автомобиле с помощью науки – которая когда-нибудь все сможет – превращается в красавца. Другой назывался «Властелин мира» – Германия без гитлеровцев, хотя вроде бы налицо предвоенная современность. Сам Беляев представлялся фигурой загадочной: неясно даже где и когда жил. Потом шел фильм «Человек-Амфибия», все тех же неопределенных кровей: цветная капиталистическая злачность под советским углом зрения, роковой конец.

На рубеже «миллениумов» я задумался о Беляеве, о его романах, написанных рабкоровским пером, о его тревоживших советское воображение сюжетах, о его героях, выходящих из костюмерной провинциального театра оперетты. Согласен, костюмерная, она и в столице костюмерная. Но провинция мечтательна, эта мечтательность – оборотная сторона ее честолюбия. Беляев – Александр Грин русского гностицизма образца того времени, когда буквы, составлявшие аббревиатуру РСФСР, отделялись точками. Одна шестая суши с этим клеймом едва лишь стартовала в дикий космос, но все, кто не успел попрыгать на землю, сказали себе: больше под ногами земли не будет, а значит неизведанное счастье нас ждет в условиях невесомости, мирового холода и специального питания.

Миф о загранице, он же миф о планете Земля, завладел воображением провинциалов с живостью, недоступной москвичам. Единственно возможным способом исцелиться от этой напасти было превратиться в москвичей. Беляевская фантастика, где сквозь хрустальную мечту о Рио-де-Жанейро, как в телескоп, во всех подробностях смакуется хрустальная мечта человечества о чудесах, поставленных на научную ногу, – чем была она для нового советского горожанина, уже приученного к идее переустройства мира в духе провозглашения Союза Советских Социалистических Республик на Марсе, но еще не отвыкшего от пирамиды из подушечек на постели? Примерно тем же, чем для меня были шяуляйско-еврейские сласти: приторно-пряное лакомство чуть-чуть из другой жизни.

Вдруг имя Беляева повстречалось мне в мемуарах эмигрантки военной волны. Авторесса, тип разночинной интеллигентки, описывает, как, будучи жительницей Царского Села, ушла с немцами, впоследствие вместе с Ивановым-Разумником работала в рижской газете «За Родину». Текст малоинтересный. К сожалению, у всей второй эмиграции скулы сведены. Упоминает она и о смерти жившего по соседству Беляева, чья жена с дочерью тоже бежала с немцами.

В 20-е годы Москва с Берлином водилась. Вчера еще с Германией воевали, а сегодня две парии послевоенной Европы разгуливали под ручку. Прикажут, будем воевать завтра. И все равно этот враг не как все, «немец» рифмуется с «образец». Берлин был нам примером, немецкие инженеры были нам примером. А немецкий порядок, а немецкая пунктуальность, а их умение работать... Да чего говорить! Кабы не наши исконные пороки – следует перечисление наших достоинств – русский бы сделался немцем. (Вопрос о превращении недисциплинированного русского в дисциплинированного француза никогда не стоял.) «Американская деловитость» тоже неплохо, но раз этот локоть не укусишь, то незачем выкручивать им руки. В общем и целом для толкового русского Германия превыше всего. И да будет «золлинген» синонимом качества, а Марбург родиной премудрости.

-- Беляев забыт настолько, что пора его вспомнить, – сказал я себе.

Некому меня было поправить: «Еще не настолько забыт, чтоб вспоминать». Я прочитал подряд все его романы. (Точно так же с задержкой в двадцать лет я просмотрел подряд все «Семнадцать мгновений весны».)

У Беляева много разного географического добра: и Индия, и Аргентина, и Калифорния, и Лазурный Берег, и океанский пароход, «плывущий средь красноватых водорослей, принесенных течением из Саргассова моря». Но Германия у него иная, не имеющая ничего общего с вышеперечисленным собранием деликатесов. Птичьего молока там нет – там есть просто молоко. Ловцов жемчуга там тоже нет – там ходят в добротных костюмах и культурно ведут себя на улицах.

Немцы вошли в Пушкин в сентябре сорок первого года. Беляев – автор уймы научно-фантастических романов, написанные «не то подростком, не то переодетой женщиной». Отсутствие художественных претензий не спасло НФ как жанр. Сугубая иллюстрация научно-популярных статей, научная фантастика тем не менее была изгнана из советской литературы тридцатых. Каково было наследнику Циолковского, посылавшему в космос флот – под алыми парусами – оказаться во власти вермахта? Той самой, взлелеянной в мечтах, заграницы... Или в своем скафандре из гипса, полуживой, он приветствовал конец ненавистной «Р.С.Ф.С.Р», которую, стиснув зубы, как от привычной боли, приходилось славословить? Предпочла же его вдова для себя и ребенка нацистские ужасы большевистским (расстрел евреев был произведен едва ли не на глазах у всех, и потом кидали в толпу вещи прямо из окон).

Мир беляевской фантастики покоится на трех слонах. Это импортный торт, увенчанный марципановой фигуркой гениального ученого-одиночки. Это «чудеса в решете» в результате сделанного им открытия, прекрасно вписавшегося бы в стихию всего иностранного, будь его гениальность поуживчивей. И это звездный поселок, основанный энтузиастами на бескрайних просторах космоса под эгидой какой-нибудь аббревиатуры, где наши ученые без труда ладят с иностранцем.

Звезда КЭЦ – аллегория космического ГУЛАГа. Молодого ленинградского ученого втолкнули в остановившийся автомобиль – и вот уже захватывающее дух этапирование в космическое будущее. У входа в баню, где перед отправкой на звезду КЭЦ проходят санобработку, он к великой своей радости встречает жену: Тоня тоже здесь! Ему объяснили, что «он – разносчик тифа, паратифа, коклюша, дизентерии, холеры. Что на руках у него синегнойные палочки и туберкулез. На ботинках сибирская язва. У него полные карманы анаэробов, столбняка. В складках пальто возвратная лихорадка, ящур. На шляпе – бешенство, оспа, рожа». Много лет ему предстоит провести на звезде КЭЦ – в отсутствие гравитации, получая такую пищу, для которой не нужны зубы, не произнося ни единого слова и не слыша ни единого слова кругом. Да и зачем, когда все мысли читаются. Лишь изредка приходили письма с Земли, на которые он жадно набрасывался. «Письмо было от Тони. Оказывается, она досрочно вернулась домой. Ее затребовал назад Институт Хлеба, там вовсю шла работа по созданию «вечного хлеба». Принцип очень прост: хлеб добывают из воздуха...»

Конец «Звезды КЭЦ» имеет общую интонационную окрашенность с финальной сценой «Доктора Живаго». Пастернак, кокетничая «созвучьем» эпохе, вполне мог в какой-то момент зазвучать в одной тональности с Беляевым, даже не подозревая об этом и уж наверное ни разу в него не заглянув. Гораздо трудней предположить, что булгаковсуий хор сослуживцев, грянувший в сотый раз «Славное море, священный Байкал», возник без оглядки на массовый психоз берлинцев, к собственному ужасу вдруг запевших в совершенно неподобающих для этого местах «Мой милый Августин» (Беляев, «Властелин мира»).

В каком-то смысле позитивист Беляев и сам «чудо в решете», «человек-амфибия», представляющий собой симбиоз федоровских идеалов с «петит мор» красивой жизни, на которую он, извиняюсь, торчит, как прыщавый гимназист. Герань в иллюминаторе его ракеты, «Интернационал», исполняемый на мотив танго, – благодаря этому вклад Беляева в формирование советской культуры сопоставим с вкладом Дунаевского-Александрова. Подобно их фильмам и музыке, романы Беляева вполне могут находиться в концептуальной разработке, попытку чего, собственно, я и предпринял, однако, к моему великому непониманию, поздравлений не удостоился. Конечно, я никакой не концептуалист, если уж на то пошло – контекстуалист. А то что бы я делал в эмиграции?

В советском пантеоне имя Беляева закамуфлировано. Он лично – белое пятно. Но камуфляжная сетка в любой момент может быть сорвана. А там, глядишь, в ЖЗЛ выйдет книга: «Властелин полумира – Александр Беляев». Поздно, слишком поздно. Тогда как свой роман я попытался напечатать рано, слишком рано. Утешусь тем, что из нас двоих время работает на меня. Напишу еще одну, недостающую часть: «Планета Мессия» – о том, что происходит на ней. Как мессианами намеренно изменена траектория полета Мессии. Они, давно уже сподобившиеся ангельского чина, стремятся к своей утраченой человеческой природе. «Великое бессмертие за маленькую смерть!» «Петит мор...» Роман нуждается в еще одной части, в еще одной точке опоры, без которой он опрокидывается, как собачка о трех ножках, захотевшая пи-пи.

Значит, повторяю. Первая часть – «Планета Титаник». Вторая часть – «Головы профессора Доуэля». Третья часть – «Планета Мессия». И эпилог – «Уцелевший из Атлантиды». А весь роман – «Конец света».

10007449-belyaev-STAND.JPG

https://static.megashara.com

опубликовано у нас 7 Октября 2010 года

https://stengazeta.net/?p=10007449

*

https://m-bezrodnyj.livejournal.com/19588...

Иностранец, иногородний вошедший, вдруг обнаружившийся в городе впоследствии — очень распространённое начало произведениий с мистическим элементом (И. Кочерга — произведения с персонажем Карфункель, Ильф/Петров — об Остапе Бендере (сыне турецко-подданного), Лагин — Старик Хоттабыч, Гайдар "Судьба барабанщика" — дядя (иностранный шпион)...

https://fantlab.ru/blogarticle31402

https://fantlab.ru/blogarticle31367

1938 год, как вы понимаете, не самое благоприятное время для фиксации того, что происходит вокруг. Мы поговорим, собственно, о двух книгах этого года, и обе детские. Это «Старик Хоттабыч» Лагина и, понятное дело, «Судьба барабанщика» Гайдара. Они образуют, вообще все эти книги 1938 года, такую своеобразную тетралогию. «Судьба барабанщика», «Хоттабыч», «Пирамида» Леонова, начатая тогда, и, естественно, «Мастер и Маргарита». У трех книг были проблемы с публикацией, только «Хоттабыч» был опубликован легко и сразу. А повествуют они о вторжении в Москву потусторонних сил. В повести Лагина находят джинна, в романе Леонова прилетает ангел, или ангелоид, как он там назван. В романе Булгакова Москву посещает сатана, а в повести Гайдара в Москву приезжает такой инфернальный, тоже со свитой, дядя, шпион западный, как выясняется впоследствии. На вопрос о происхождении этого дяди НКВДшник показывает куда-то в сторону, куда садится солнце, стало быть, с Запада приехал. Но дядя, он тоже, как и все остальные инфернальные персонажи, Воланд, в частности, он обладает свитой, обязательно. У дяди есть старик Яков, помесь Паниковского и Коровьева, и есть роковая старуха, бывшая, видимо, аристократка, с которой встречаются герои в Киеве. Помешанная такая страшная баба, которая потом перекочевала в рыбаковскую «Бронзовую птицу».

https://fantlab.ru/blogarticle50089

— Гигант мысли, отец русской демократии ....Он думал! Как Ваше имя? Спиноза? (И-П. 12 стульев)

Потный и красный, проскочил я на площадку своего вагона. Дядя вырвал у меня сумку, сунул в нее руку и, даже не глядя, понял, что все было так, как ему надо. – Молодец! – тихо похвалил меня он. – Талант! Капабланка! (Гайдар-Судьба барабанщика — дядя)

свита Воланда (Азазелло, Коровьев, кот Бегемот, Гелла) — свита старика Хоттабыча — Волька, Женька (в первых редакциях — ещё и Серёжка) — свита Бендера (Балаганов, Паниковский, Козлевич) — свита дяди (брат Шаляпина, старик Яков, киевская старуха)

Из конца в конец романов в начале мира, в разгаре действия или под занавес тянутся, летят пожарные обозы. Где пожарный обоз, там всегда пожар, а где пожар — там бесы, и, стало быть, отец Федор один из них. Бесы, бесы... Сколько их, куда их гонят авторы? А в свиту Главного. Вот Ипполит Матвеевич Воробьянинов. Даже не знай мы о его кошачьих повадках, по одному только имени должно понять, что он — Бегемот: Киса. Рыжий широкоплечий Балаганов — Азазелло. Его дублер — кроткий Адам Казимирович, поскольку Козлевич — «козел отпущения»: Азазел. Все на того же Азазелло указывает и золотой зуб Паниковского.

Если человек хочет иметь эффективную компанию, ему нужно создать архетипическую бизнес-семью, в которой обязательно должен быть отец — вожак (причем не назначенный, а естественно выделившийся); мать — человек с моральными устоями, ограничивающая власть отца; и дети, среди которых старший — умный, а младший — озорник. Именно в такой группе возникает высочайшая эмоциональная поддержка. Возьми любое произведение, и ты найдешь следы той же архетипической семьи. Например, в «Мастере и Маргарите»: Воланд — отец, Азазелло — мать, Клетчатый — старший, Кот Бегемот — младший; в «Золотом теленке»: Остап Бендер — отец, Козлевич — мать, Балаганов — старший, Паниковский — младший.

https://fantlab.ru/blogarticle49755

Г. В. Балашов. Как стать авантюристом?

***

Два любопытствующих иностранца в Москве 37-го года. Первый написал об этом книгу, второй стал героем повести.

В 1937 году Лион Фейхтвангер посетил Москву и написал об этой поездке книгу. Само собой, Фейхтвангер не был тогда единственным иностранцем в Москве: и другие тоже навещали наш стольный град. Вот я и хочу рассказать о пребывании здесь одного заморского чудака. Он оказался в СССР в тот же год, что и Фейхтвангер, и ему в Москве до того понравилось, что он решил натурализоваться. Случай, как известно, далеко не единственный, но стоящий того, чтобы о нем рассказать. Звали иностранца Гассан Абдуррахман ибн Хоттаб. Нечего и говорить, что у имени этого не было тогда никаких иных коннотаций, кроме сказочных.

В отличие от Фейхтвангера Гассан Абдуррахман ибн Хоттаб, которого мы в дальнейшем вослед за мудрейшим из отроков будем по-простецки именовать Хоттабычем, не оставил письменных свидетельств о пребывании в столице страны победившего социализма. За Хоттабыча это сделал его жизнеописатель — автор одноименного бестселлера Лазарь Лагин. «Старик Хоттабыч» был опубликован в тридцать восьмом — естественно считать, что Гассан Абдуррахман прибыл в Москву годом раньше и, может быть, даже (почему бы и нет?) столкнулся как-то на улице Горького с Фейхтвангером, но они не обратили друг на друга ни малейшего внимания.

Фейхтвангер был западным еврейским интеллигентом, эмигрантом, бежавшим от нацистских преследований. Все это отразилось и в его московских заметках. Книга Фейхтвангера представляет собой попытку понимания со стороны: социальный и культурный опыт автора внеположен советской действительности. В каком-то смысле он тоже был Хоттабычем. Хотя в отличие от него не захотел в Москве задержаться.

Из соображений симметрии Лазаря Иосифовича Лагина (Гинзбурга) следовало бы назвать советским еврейским интеллигентом (ничего, что я раскрываю псевдоним? в этом нет ничего безнравственного?), однако национальная характеристика, столь важная в отношении Фейхтвангера, в отношении Лагина (во всяком случае, здесь) совершенно бессмысленна. Лагин родился в 1903 году в Витебске, и у него, разумеется, был еврейский опыт, но этот опыт никак не сказался в его книге. Не был востребован. То есть, возможно, если специалист станет смотреть в микроскоп, он что-то и заметит, но я как читатель без сверхзадачи не вижу здесь ни следа, ни тени какой-то национальной подоплеки. Лагин типичный советский столичный интеллигент тридцатых, человек, смотрящий изнутри советского социума, Лагин воспевает прекрасную советскую жизнь, показывает ее огромные достижения и преимущества, он талантливо делает это в своей приключенческой фантастической повести для подростков — случай, когда социальный заказ счастливо совпадает с пафосом самого автора.

Фантазии невинные и винные

Тем не менее некоторые образы Лагина представляются достаточно амбивалентными. Вот, например, знаменитая сцена экзамена. Парализованный чужой волей Волька вынужден повторять кажущиеся ему чудовищными слова только потому, что этого хочет дядя за дверью: «Волька вдруг почувствовал, что какая-то неведомая сила против его желания раскрыла ему рот». Дальше еще сильнее: «. . .отвечал убитым голосом Волька, и слезы потекли по его щекам», «. . .продолжал против своей воли отвечать наш герой, чувствуя, что ноги у него буквально подкашиваются от ужаса». Сцена из кошмарного сна. В одноименном фильме, снятом, кажется, в пятидесятых, уже после смерти Сталина, гротескность ситуации усилена: Хоттабыч диктует несчастному Вольке ответы не из-за закрытой двери, а с портрета! С портрета-то как раз все и диктовалось!

Экзамен смотрится внятным эвфемизмом больших процессов. Такого рода черный юмор был уж совсем несвойствен Лагину. Надо полагать, он бы вознегодовал (и вострепетал! о как бы вострепетал!), услышав подобную интерпретацию своей невинной фантазии. Однако же написал текст, из которого естественным образом извлекается содержание, которого он как бы и не вкладывал. Сознательно не вкладывал. Причем эпизод этот не единственный. Чего стоит превращение москвичей («меньше чем в полминуты») в стадо «печально блеющих баранов», которых направляют в исследовательский институт — для опытов. «Стадо дружно заблеяло. Бараны хотели сказать, что ничего подобного, что они вовсе не подопытные бараны, что они вообще не бараны и что несколько минут назад как они перестали быть людьми, но вместо слов из их широко раскрытых ртов вылетало только печальное «мэ-э-э». Само собой, интересному эксперименту будет посвящена статья в журнале с не случайным названием «Прогрессивное овцеводство».

Хоттабыч:

«Не могу без смеха вспомнить, о мудрейший из отроков, как эти люди превращались в баранов! Сколь забавно это было, не правда ли?»

Кому забавно, кому нет, кошке игрушки — мышке слезки: «Волька не находил в происшедшем ничего забавного. Его страшила судьба новоявленных баранов. Их свободно могли зарезать на мясо».

Вот Пушкин, например, Александр Сергеевич, нисколько не разделял опасений воспитанного в демократической традиции советского мальчика:

К чему стадам дары свободы?

Их должно резать или стричь.

Наследство их из рода в роды

Ярмо с гремушками да бич!

То есть считал, что бараны ровно для того и созданы. И Иосиф Виссарионович Сталин придерживался того же мнения.

Я набираю этот текст на компьютере. В текстовый редактор встроен лексический контроль: слова, не известные редактору, подчеркиваются волнистой красной линией. Это позволяет избежать множества ошибок, которые я по незнанию или невнимательности допускаю. Каких слов не знает редактор? «Жизнеописатель» ему неизвестен, писателя Лагина не знает, «Хоттабыч» для него просто набор литер. Но что куда интереснее, ему неведом и «Виссарионович»! Иосифа знает, Виссарионовича — нет! Господи, да можно ли было вообразить такое полвека назад! Изощренная (хотя и неумышленная) месть объявившему кибернетику лженаукой.

Но вернемся к нашим баранам. В отличие от книги Лагина, где для них все кончается хорошо, в реальной жизни не сыскать было доброго сердцем Вольки, обладающего неограниченным влиянием на мага; кроме того, кремлевский маг в отличие от сравнительно добродушного Хоттабыча любил резать и получал от этого удовольствие.

Предшественник Абдуррахмана

Незадолго до появления Хоттабыча в Москве столицу посетил другой иностранный специалист, причем тоже явился при водах: правда, возник не из пучины реки, а на берегу прудов. Эти явления сопровождались подчеркиваемым обоими авторами безлюдьем места действия — совпадение, как бы диктуемое ситуацией. Однако у «Мастера и Маргариты» и «Старика Хоттабыча» вообще полно совпадений. Воланд выступает в варьете, Хоттабыч — в цирке. Воланд сбрасывает с небес деньги, Хоттабыч — тоже. У Булгакова есть сюжет изъятия золота — и у Лагина есть! И Булгаков, и Лагин тяготеют к фельетону. Оно и понятно: рука сама писала фельетон — школа «Гудка» и «Крокодила» (у Лагина). (Кстати, А. Беляев публиковался в "Гудке" в 1924-1926 гг.)

Лагин переносит сюжет изъятия золота в Италию. Там происходит много интересного, чего ни при каких обстоятельствах не могло бы произойти в СССР: ведь в стране победившего социализма зло уже уничтожено, а отдельные фельетонные недостатки («пережитки прошлого») по природе своей неспособны породить драматического конфликта — вот и приходится искать его за морем. Кроме того, это небольшое путешествие очень в духе социального заказа. В Италии Хоттабыч стремительно проходит путь русской социал-демократии — от благородного сочувствия униженным и оскорбленным до изготовления фальшивых банкнот. Большой проект купца русской революции Парвуса: всеобщая стачка, фальшивые рубли — и Россия повержена. Мудрецы из германского генштаба качают многодумными головами: стачка — ладно, но фальшивые деньги?! Невозможно! Протестантская этика не велит.

http://www.jewniverse.ru/modules.php?name...

***

20 нояб. 2014 г. — И. Кочерга — Песня в бокале (1910), Зубний біль сатани (1922), Майстри часу (Часовщик и курица ) (1933) — Карфункель — прототип Воланда (немец, предсказатель, появляется в самом начале произведения). А. Чаянов "Венедиктов, или Достопамятные события жизни моей" (1921) ...

slovar06: Іван Кочерга — Лаборатория Фантастики

https://www.fantlab.ru/blogarticle33513

slovar06: Іван Кочерга. ... До свого улюбленого романтично-алегоричного, майже казкового світу драматург повертається 1919 р. в одноактівці «Вигнанець Ваґнер». Із тогочасними ...... Так, цей іноземець дуже виразно нагадує Воланда з відомого роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита». Уточнимо: не ...

https://www.fantlab.ru/blogarticle33475

***

Повесть Александра Чаянова «Венедиктов, или Достопамятные события жизни моей», главный персонаж которой носит фамилию Булгаков, была известна М. А. Булгакову; её экземпляр был подарен писателю в январе 1926 года художницей Наталией Ушаковой. Согласно утверждению второй жены Булгакова Любови Белозерской, прочитанная Булгаковым повесть Чаянова послужила толчком к написанию им первоначального варианта «романа о дьяволе».

***

6. Ильф — Петров. 12 стульев. М. АСТ-Олимп.2002 ( Критика и комменты- в т.ч. Мастер Гамбс и Маргарита).

Ильф — Петров. Золотой телёнок. Двенадцать стульев (авторская редакция).М. Текст. 2006.

7. М. Чудакова. Новые работы: 2003-2006 гг. М.Время.2007 ("Три советских нобелевца"; ассоциации,взаимосвязи,переплетения, -Капитанская дочка+Тимур & команда; Мастер & Маргарита+Старик Хоттабыч ).

8. М. Золотоносов. Слово и Тело. М. Ладомир. 1999.

9. Каганская М., Бар- Селла З.- Мастер Гамбс и Маргарита. Тель-Авив. 1984.

10. Лурье Я.- В краю непуганых идиотов. СПб. 1997.

11. Петровский М. Уже написан Бендер. Литература №13. 1997.

12. Сарнов Б. Что же спрятано в 12 стульях ( там же).

13. Одесский М., Фельдман Д.- Москва Ильфа и Петрова. Легенда о Великом Комбинаторе, или Почему в Шанхае ничего не случилось.

Долгов А. — Великий комбинатор и его предшественники.

14. Левин А. Б. «Двенадцать стульев» из «Зойкиной квартиры».

http://masterclub.at.ua/forum/63-177-1

15. А. Н. Барков — Роман МБ "МиМ": альтернативное прочтение. К. 1994.

16. Д. Клугер — Дело гражданина Корейко http://kackad.com/kackad/?p=12834&fb_......

17. Д. Клугер — Потерянный рай шпионского романа http://www.rf.com.ua/article/952. Штандартенфюрер Румата Эсторский.

19. Петровский М. Книги нашего детства.

20. Петровский М. Городу и миру.

21. http://samlib.ru/s/sapiga_a_w/tolstoj_ael...

** Анри Барбюс

**** Г. Уэллс

Возможные истоки романа «Мастер и Маргарита» (1929-1940)

В дополнение к уже известным исследованиям.

И.-В. Гёте «Фауст» (1808) Мефистофель — Воланд, Фауст — Мастер

И. Кочерга — Песня в бокале (1910), Зубний біль сатани (1922), Майстри часу (Часовщик и курица ) (1933)      — Карфункель — прототип Воланда (немец, предсказатель, появляется в самом начале произведения)

А. Чаянов «Венедиктов, или Достопамятные события жизни моей» (1921) — замыслы и сюжетные ходы МиМ М. Булгакова ( М. Чудакова )

В. Брюсов «Огненный ангел» (1908)

Вопрос. Кто научил тебя колдовству, сам дьявол или кто из его учеников?

Ответ. Дьявол.

– Кого ты сама научила тому же?

– Никого.

– Когда и в какое время дьявол с тобой справил свадьбу?

– Три года назад, в ночь под праздник божьего тела.

– Заставил ли он тебя, в пакте с собой, отречься от Бога Отца, Сына и Святого Духа, от Пречистой Девы, всех святых и от всей христианской веры?

– Да.

– Получила ли ты второе крещение от дьявола?

– Да.

– Присутствовала ли ты на танцах шабаша, три раза в год или чаще?

– Гораздо чаще, много раз.

– Как ты туда переносилась?

– Вечером, под ночь, когда собирался шабаш, мы натирали свое тело особой мазью, и тогда нам являлся или черный козел, который переносил нас по воздуху на своей спине, или сам демон, в образе господина, одетого в зеленый камзол и желтый жилет, и я держалась руками за его шею, пока он летел над полями. Если же не было ни козла, ни демона, можно было сесть на любой предмет, и они летели, как самые борзые кони.

– Из чего состояла мазь, которой в этих случаях натирала себя?

– Мы брали разных трав: поручейника, петрушки, аира, жабника, паслена, белены, клали в настой от борца, прибавляли масла из растений и крови летучей мыши и варили это, приговаривая особые слова, разные для разных месяцев.

– Видала ли ты на шабаше Злого Духа, восседающего в виде козла на троне, должна ли была поклоняться ему и целовать его нечистый зад?

– Это мой грех. Притом мы приносили ему наши дары: деньги, яйца, пироги, а некоторые и украденных детей. Еще мы кормили своими грудями маленьких демонов, имевших образ жаб, или, по приказанию Мастера, секли их прутьями. Потом мы плясали под звуки барабана и флейты.

– Участвовала ли ты также в служении богопротивной черной мессы?

– Да, и дьявол как сам причащался, так давал и нам причастие, говоря «сие есть тело мое».

– Было ли то причастие под одним видом или под двумя?

– Под двумя, но, вместо гостии, было нечто твердое, что трудно было проглотить, а вместо вина, – глоток жидкости, ужасно горькой, наводящей холод на сердце.

– Вступала ли ты на шабаше в плотские сношения с дьяволом?

– Дьявол выбирал среди женщин ту, которую мы называли царицею шабаша, и она проводила время с ним. А другие все, в конце пира, соединялись, как случится, кто к кому приблизится, женщины, мужчины и демоны, и только иногда дьявол вмешивался и сам устраивал пары, говоря: «Вот кого тебе нужно», или: «Вот эта подойдет тебе».

– Случалось ли тебе быть таковой царицей шабаша?

– Да, и не один раз, чем я и бывала очень горда, – господи, помилуй мою душу!

http://www.litmir.net/br/?b=113969&p=...

А. Беляев «Властелин мира» (1926-1929) :

В «Гудке» роман начинался со второй половины четвертой главы второй части — с репортерской заметки «Массовый психоз»:

«Вчера вечером в городе наблюдалось странное явление. В одиннадцать часов ночи в продолжении пяти минут у многих людей появилась навязчивая идея, вернее, навязчивый мотив известной немецкой песенки „Ах, мейн либер Августин“. У отдельных лиц, страдающих нервным расстройством, навязчивые идеи или мотивы бывали и раньше. Необъяснимой особенностью настоящего случая является его массовый характер.

Один из сотрудников нашей газеты сам оказался жертвой этого психоза. Вот как он описывает событие:

— Я сидел со своим приятелем, известным музыкальным критиком, в кафе. Критик, строгий ревнитель классической музыки, жаловался на падение музыкальных вкусов, на засорение музыкальных эстрад пошлыми джаз-бандами и фокстротами. С грустью говорил он о том, что все реже исполняют великих стариков: Бетховена, Моцарта, Баха… Я внимательно слушал его, кивая головой, — я сам поклонник классической музыки, — и вдруг с некоторым ужасом я заметил, что мысленно напеваю мотив пошленькой песенки — „Ах, мейн либер Августин“… — Что, если бы об этом узнал мой собеседник, — думал я, — с каким бы презрением он отвернулся от меня? Он продолжал говорить, но будто какая-то навязчивая мысль преследовала и его… От времени до времени он даже встряхивал головой, точно отгонял надоедливую муху. Недоумение было написано на его лице… Наконец критик замолчал и стал ложечкой отбивать по стакану такт, и я был поражен, что удары ложечки в точности соответствовали такту песенки, проносившейся в моей голове… У меня вдруг мелькнула неожиданная догадка, но я еще не решался высказать ее, продолжая с удивлением следить за стуком ложечки.

Дальнейшее событие ошеломило всех.

— Зуппе. „Поэт и крестьянин“! — анонсировал дирижер, поднимая палочку.

Но оркестр вдруг заиграл „Ах, мейн либер Августин“…

Заиграл в том же темпе и том же тоне!.. Я, критик и все сидевшие в ресторане поднялись, как один человек, и минуту стояли, будто пораженные столбняком. Потом вдруг все сразу заговорили, возбужденно замахали руками, глядя друг на друга в полном недоумении. Было очевидно, что эта навязчивая мелодия преследовала одновременно всех… Незнакомые люди спрашивали друг друга, и оказалось, что так оно и было. Это вызвало чрезвычайное возбуждение. Ровно через пять минут явление прекратилось. По наведенным нами справкам, та же навязчивая мелодия охватила почти всех живущих вокруг Биржевой площади и Банковской улицы. Многие напевали мелодию вслух, в ужасе глядя друг на друга. Бывшие в опере рассказывают, что Фауст и Маргарита вместо дуэта „О, ночь любви“ запели вдруг под аккомпанемент оркестра „Ах, мейн либер Августин“… Несколько человек на этой почве сошли с ума и отвезены в психиатрическую лечебницу.

О причинах возникновения этой странной эпидемии ходят самые различные слухи. Наиболее авторитетные представители научного мира высказывают предположения, что мы имеем дело с массовым психозом, хотя способы распространения этого психоза остаются пока необъяснимыми. Несмотря на невинную форму этого „заболевания“, общество чрезвычайно взволновано им по весьма понятной причине: все необъяснимое, неизвестное пугает, поражает воображение людей. Притом высказываются опасения, что „болезнь“ может проявиться и в более опасных формах. Как бороться с нею? Как предостеречь себя? Этого никто не знает, как и причин ее появления. В спешном порядке создана комиссия из представителей ученого мира и даже прокуратуры, которая постарается раскрыть тайну веселой песенки, нагнавшей такой ужас на обывателей».

Для массового газетного читателя Беляев дает перевод: «Ах, мейн либер Августин» — «Ах, мой милый Августин!»

Мы привели столь обширную цитату по нескольким причинам. Во-первых, чтобы указать на ошибки: песенка об Августине названа «пошленькой» и, наряду с «пошлыми джаз-бандами и фокстротами», должна служить образцом современного «падения музыкальных вкусов». Беляев почему-то забыл, что в своей сказке «Свинопас» Андерсен назвал «Милого Августина» старинной песенкой, а сказано это было в 1841 году — за пять лет до появления увертюры Франца фон Зуппе «Поэт и крестьянин» («Dichter und Bauer»)… Да и сама песенка не немецкая, а австрийская…

Короче, Беляев ошибся абсолютно во всем… — и при этом попал в точку!

Слова «болезнь», «заболевание», поставленные в спасительные кавычки, — это не пугливая ирония газетного репортера, а самая суть: песенку «Ах, мой милый Августин!» сочинили в 1679 году в Вене, пораженной эпидемией чумы. И рассказано в песне про то, как пьяница Августин свалился в яму, а проснулся в окружении трупов. Его и самого приняли за бездыханный труп:

Rock ist weg, Stock ist weg,

Augustin liegt im Dreck,

O, mein lieber Augustin,

Alles ist hin.

Нет одежды, трости нет,

Августин лежит в дерьме…

Ах, мой милый Августин,

Вот и всё, тебе кранты!

Вот и в нынешнем 1926 году на Берлин катится новая чума… С одной только разницей — куда страшнее. Психическая! Когда люди перестают быть собой.

А теперь вторая причина обширного цитирования — сравните два отрывка, приведенный выше и такой:

«Городской зрелищный филиал помещался в облупленном от времени особняке в глубине двора и знаменит был своими порфировыми колоннами в вестибюле. Но не колонны поражали в этот день посетителей филиала, а то, что происходило под ними.

Несколько посетителей стояли в оцепенении и глядели на плачущую барышню, сидевшую за столиком, на котором лежала специальная зрелищная литература, продаваемая барышней. В данный момент барышня никому ничего не предлагала из этой литературы и на участливые вопросы только отмахивалась… <…>

Поплакав, барышня вдруг вздрогнула, истерически крикнула:

— Вот опять! — и неожиданно запела дрожащим сопрано:

Славное море священный Байкал…

Курьер, показавшийся на лестнице, погрозил кому-то кулаком и запел вместе с барышней незвучным, тусклым баритоном:

Славен корабль, омулевая бочка!..

К голосу курьера присоединились дальние голоса, хор начал разрастаться, и, наконец, песня загремела во всех углах филиала. <…>

Слезы текли по лицу девицы, она пыталась стиснуть зубы, но рот ее раскрывался сам собою, и она пела на октаву выше курьера:

Молодцу быть недалечко!

Поражало безмолвных посетителей филиала то, что хористы, рассеянные в разных местах, пели очень складно, как будто весь хор стоял, не спуская глазе невидимого дирижера»…

http://www.litmir.net/br/?b=196944&p=44

А. Беляев «Борьба в эфире» (1928) :

Но был у романа еще один читатель…

Вспомним начало:

«Я сидел на садовом, окрашенном в зеленый цвет плетеном кресле, у края широкой аллеи из каштанов и цветущих лип. Их сладкий аромат наполнял воздух. Заходящие лучи солнца золотили песок широкой аллеи и верхушки деревьев».

А теперь сравним:

«Однажды весною, в час небывало жаркого заката, в Москве, на Патриарших прудах, появились два гражданина…

Попав в тень чуть зеленеющих лип…

…пуста была аллея».

Читаем дальше:

«Это не могло быть сном. Слишком все было реально, хотя и необычайно странно и незнакомо».

Сравним:

«Да, следует отметить первую странность этого страшного майского вечера»…

Героя Беляева мы застаем уже сидящим в садовом кресле, а Берлиозу с Иваном Бездомным это только предстоит… Но вот и они «уселись на скамейке лицом к пруду и спиной к Бронной».

После этого Беляев описывает «[с]овершенно пустячный случай: мне захотелось курить. Я вынул коробку папирос „Люкс“ и закурил».

А у Булгакова так:

«— Вы хотите курить, как я вижу? — неожиданно обратился к Бездомному неизвестный, — вы какие предпочитаете?

— А у вас разные, что ли, есть? — мрачно спросил поэт, у которого папиросы кончились.

— Какие предпочитаете? — повторил неизвестный.

— Ну, „Нашу марку“, — злобно ответил Бездомный.

Незнакомец немедленно вытащил из кармана портсигар и предложил его Бездомному:

— „Наша марка“».

У Беляева:

«Это невинное занятие произвело совершенно неожиданный для меня эффект.

Несмотря на то, что все эти юноши (или девушки) были, по-видимому, очень сдержанными, они вдруг целой толпой окружили меня, глядя на выходящий из моего рта дым с таким изумлением и даже ужасом, как если бы я начал вдруг дышать пламенем».

Потрясены и Бездомный с Берлиозом:

«И редактора и поэта не столько поразило то, что нашлась в портсигаре именно „Наша марка“, сколько сам портсигар. Он был громадных размеров, червонного золота, и на крышке его при открывании сверкнул синим и белым огнем бриллиантовый треугольник»...

http://www.litmir.net/br/?b=196944&p=51

Наблюдения М. Чудаковой из «Жизнеописания Михаила Булгакова»:

Появление же дьявола в первой сцене романа было гораздо менее неожиданным для литературы в 1928 году, чем через десять лет — в годы работы над последней редакцией. Эта сцена и вырастала из текущей беллетристики, и полемизировала с ней. «26 марта 1913 г. я сидел, как всегда, на бульваре Монпарнас...» — так начинался вышедший в 1922 году и быстро ставший знаменитым роман Эренбурга «Необычайные похождения Хулио Хуренито и его учеников». На следующей странице: «Дверь кафе раскрылась и не спеша вошел весьма обыкновенный господин в котелке и в сером непромокаемом пальто». Герой сразу понимает, что перед ним сатана, и предлагает ему душу и тело. Далее начинается разговор, получающий как бы перевернутое отражение в романе Булгакова: «Я знаю, за кого вы меня принимаете. Но его нет». Игерой добивается у сатаны ответа: «Хорошо, предположим, что его нет, но что-нибудь существует?.. — Нет»; «Но ведь на чем-нибудь все это держится? Кто-нибудь управляет этим испанцем? Смысл в нем есть?» — эти безуспешные взывания героя-рассказчика у Эренбурга заставляют вспомнить как бы встречный вопрос «иностранца» в первой главе романа Булгакова: «Кто же распоряжается всем этим?» (редакция 1928 г.) и последующий спор. Мы предполагаем в первой сцене романа Булгакова скрытую или прямую полемику с позицией героя-рассказчика романа Эренбурга, нарочито сближенной с позицией автора (само собой разумеется, что и та, и другая сцены проецируются на разговор Федора Карамазова с сыновьями о боге и черте).

Непосредственное ощущение литературной полемичности подкрепляется и тем фактом, что отрывок из романа Эренбурга печатался в том же № 4 «Рупора», где и «Спиритический сеанс» — один из самых первых московских рассказов Булгакова; здесь же помещен был портрет автора — возможно, первый портрет Булгакова, появившийся в печати. Не будет натяжкой предположить, что этот номер был изучен писателем от корки до корки. В дальнейшем личность Эренбурга быстро привлекла не слишком дружелюбное внимание Булгакова: роман Эренбурга в 1927 году — накануне обращения Булгакова к новому беллетристическому замыслу — был переиздан дважды.

В том же 1927 году в московском «альманахе приключений», названном «Война золотом», был напечатан рассказ Александра Грина (знакомого с Булгаковым по Коктебелю) «Фанданго». В центре фабулы — появление в Петрограде голодной и морозной зимой 1921 года возле Дома ученых группы экзотически одетых иностранцев. «У самых ворот, среди извозчиков и автомобилей, явилась взгляду моему группа, на которую я обратил бы больше внимания, будь немного теплее. Центральной фигурой группы был высокий человек в черном берете с страусовым белым пером, с шейной золотой цепью поверх бархатного черного плаща, подбитого горностаем. Острое лицо, рыжие усы, разошедшиеся иронической стрелкой, золотистая борода узким винтом, плавный и властный жест...» Три человека «в плащах, закинутых через плечо по нижнюю губу», составляют его свиту и называют его «сеньор профессор». «Загадочные иностранцы», как называет их про себя рассказчик, оказываются испанцами — делегацией, привезшей подарки Дому ученых.

Яркое зрелище — экзотические иностранцы в центре города, живущего будничной своей жизнью, — использованное Грином в качестве завязки рассказа, не могло, нам кажется, не остановить внимания Булгакова.

Замечается сходство многих деталей сюжетной линии Воланда в романе и рассказа «Фанданго»: например, описание сборища в Доме ученых, где гости показывают ученой публике привезенные ими подарки, заставляет вспомнить сеанс Воланда в Варьете, так поразивший московских зрителей в более поздних редакциях романа: «Публика была обыкновенная, пайковая публика: врачи, инженеры, адвокаты, профессора, журналисты и множество женщин. Как я узнал, набились они все сюда постепенно, привлеченные оригиналами-делегатами». Глава их «сидел прямо, слегка откинувшись на твердую спинку стула, и обводил взглядом собрание. Его правая рука лежала прямо перед ним на столе, сверх бумаг, а левой он небрежно шевелил шейную золотую цепь... Его черно-зеленые глаза с острым стальным зрачком направились на меня» и т. п. («Фанданго»). Прозу Грина Булгаков, судя по воспоминаниям друзей, не любил, что не исключало возможности взаимодействия.

Фигура «иностранца» как сюжетообразующего героя возникла в прозе той самой московской литературной среды, в которую вошел в 1922—1923 годах Булгаков, в эти же годы формирования новой литературы. Появляется герой, в котором подчеркивается выдержка, невозмутимость, неизменная элегантность костюма, герой, который «брит, корректен и всегда свеж» (А. Соболь, «Любовь на Арбате»). Это иностранец или квази-иностранец (скажем, приехавший со шпионским заданием эмигрант, одетый «под иностранца»). В нем могут содержаться в намеке и дьявольские черты.

Приведем сцены из двух рассказов этих лет. «На другой день ветра не было. Весь день человеческое дыхание оставалось около рта, жаром обдавая лицо. Проходя городским садом около самого дома, Фомин присел на скамейку, потому что от мутных дневных кругов, ослеплявших и плывших в глазах, от знойного звона молоточков в виски закружилась голова. И когда на ярко блестевшую каждой песчинкой дорожку выплыл James Best, иностранец, он показался Фомину только фантастической фигурой в приближающемся и растекающемся знойном ослепительном круге. <...> Проходя мимо Фомина, он вежливо снял кепку:

— Добрый день.

Растерявшийся Фомин в ответ не то покачнулся, не то заерзал на скамейке. И стал думать о Бесте. Кто он, откуда и зачем здесь» (О. Савич. Иностранец из 17-го №.1922; подчеркнуто нами. — М. Ч.).И еще одна сцена...

В рассказе А. Соболя «Обломки» (1923) в Крыму влачит существование случайная компания «бывших» — княжна, поэт и др. Они взывают: «Хоть с чертом, хоть с дьяволом, но я уйду отсюда»; «Дьявол! Черт! Они тоже разбежались. Забыли о нашем существовании. Хоть бы один... Черт!

http://www.litmir.net/br/?b=121477&p=...

Сравнительный анализ Мариэтты Чудаковой из «Новых работ 2003-2006»:

ВОЛАНД И СТАРИК ХОТТАБЫЧ

В конце 1930-х годов дописывались два очень разных, но сближенных в важной точке произведения – «Мастер и Маргарита» М. Булгакова и «Старик Хоттабыч» Л. Лагина.

Литературному произведению невозможно задавать вопрос – почему оно появилось. Но иногда все же хочется высказать свою гипотезу. Почему замысел со всемогущим героем в центре, распоряжающимся реальностью по своему усмотрению, разрабатывался столь разными беллетристами – одновременно?

Персона, стоявшая в тот год во главе страны, давно уже воспринималась ее жителями как воплощение всемогущества – и в сторону зла, и в сторону добра. О зле разговоров вслух не было, о звонках же кому-либо прямо домой, о неожиданной помощи и т. п. слагались легенды. Само это всемогущество, владение – в прямом смысле слова – одного человека жизнями десятков миллионов во второй половине 1930-х годов было столь очевидно, столь ежеминутно наглядно, что можно представить, как литератора неудержимо тянуло – изобразить не близкое к кровавой реальности (это могло прийти в голову только самоубийцам), а нечто вроде сказки: о том, как некий падишах может в любой момент отсекать людям головы. Неудивительно, что такая тяга возникла одновременно у разных писателей – удивительно скорее, что таких сочинений не было гораздо больше. В этой тяге могло присутствовать и бессознательное желание расколдовать страну, изобразив фантастику происходящего в сказочном обличье, – ведь оцепенелость страны чувствовали и те, кто не осознавали, что они ее чувствуют.

Разительно сходны прежде всего наглядно демонстрирующие всемогущество героя сцены в цирке («Старик Хоттабыч») и в Варьете («Мастер и Маргарита»).

«– Разве это чудеса? Ха-ха!

Он отодвинул оторопевшего фокусника в сторону и для начала изверг из своего рта один за другим пятнадцать огромных разноцветных языков пламени, да таких, что по цирку сразу пронесся явственный запах серы»[707].

После серии превращений «оторопевшего фокусника» Хоттабыч возвращает его «в его обычное состояние, но только для того, чтобы тут же разодрать его пополам вдоль туловища». Не подобно ли тому, как булгаковский кот пухлыми лапами «вцепился в жидкую шевелюру конферансье и, дико взвыв, в два поворота сорвал голову с полной шеи»?

«Обе половинки немедля разошлись в разные стороны, смешно подскакивая каждая на своей единственной ноге. Когда, проделав полный круг по манежу, они послушно вернулись к Хоттабычу, он срастил их вместе и, схватив возрожденного Мей Лань-Чжи за локотки, подбросил его высоко, под самый купол цирка, где тот и пропал бесследно».

Опять-таки приближено к действиям кота, который, «прицелившись поаккуратнее, нахлобучил голову на шею, и она точно села на свое место», а затем Фагот хоть и не отправил конферансье под потолок, то, во всяком случае, «выпроводил со сцены».

Поведение публики, созерцающей действия старика Хоттабыча, тоже весьма напоминает атмосферу на сеансе черной магии в Варьете:

«С публикой творилось нечто невообразимое. Люди хлопали в ладоши, топали ногами, стучали палками, вопили истошными голосами “Браво!”, “Бис!”, “Замечательно!” <…>»

Ну и, конечно, «в действие вмешались двое молодых людей. По приглашению администрации они еще в начале представления вышли на арену, чтобы следить за фокусником» (функция Жоржа Бенгальского у Булгакова).

«На этом основании они уже считали себя специалистами циркового дела и тонкими знатоками черной и белой магии[708]. Один из них развязно подбежал к Хоттабычу и с возгласом: “Я, кажется, понимаю в чем дело!” попытался залезть к нему под пиджак, но тут же бесследно исчез под гром аплодисментов ревевшей от восторга публики. Такая же бесславная участь постигла и второго развязного молодого человека» (с. 65–66; курсив наш. – М. Ч.).

Те же самые, кажется, молодые люди подают голос в романе Булгакова:

«– Стара штука, – послышалось с галерки, – этот в партере из той же компании.

– Вы полагаете? – заорал Фагот, прищуриваясь на галерею. – В таком случае, и вы в одной шайке с нами, потому что колода у вас в кармане!» (с. 121).

Главное же – подобно Воланду, Хоттабыч вершит свой суд над жителями Москвы, руководствуясь моральными соображениями: наказывает жадных и злых, иногда поясняя свой приговор, в отличие от Воланда, с восточным велеречием:

«Вы, смеющиеся над чужими несчастиями, подтрунивающие над косноязычными, находящие веселье в насмешках над горбатыми, разве достойны вы носить имя людей?

И он махнул руками.

Через полминуты из дверей парикмахерской выбежали, дробно цокая копытцами, девятнадцать громко блеющих баранов»[709] –

подобно тому, как Николай Иванович в романе Булгакова превращен в борова.

Буквальное значение приобретают в ходе этих расправ ходячие выражения:

«– Катись ты отсюда, паршивый частник! – <…> – Да будет так, – сурово подтвердил Хоттабыч Волькины слова». И жадный человек «повалился наземь и быстро-быстро покатился в том направлении, откуда он так недавно прибежал. Меньше чем через минуту он пропал в отдалении, оставив за собой густое облако пыли» (с. 79).

Так и Прохор Петрович в «Мастере и Маргарите», подобно Вольке, в разговоре с непрошеным посетителем неосмотрительно

«вскричал: “Да что же это такое? Вывести его вон, черти б меня взяли!” А тот, вообразите, улыбнулся и говорит: “Черти чтоб взяли? А что ж, это можно!”» (с. 185)[710] –

с известными читателям романа последствиями.

http://flibusta.net/b/147812/read

М. Каганская, З. Бар-Селла «Мастер Гамбс и Маргарита»:

ПРОЛОГ

«И книгу спас любимую притом.»

Вас. Лоханкин

Многие (а то и все) жалуются на бездуховность нашей эпохи. Жалобы их не по адресу — эпоха наша духовна! Что есть свидетельство духовности? — Чудо! И все мы доподлинно являемся свидетелями чуда: на наших глазах возникло новое Евангелие — Евангелие от Михаила. Михаила Афанасьевича Булгакова. В миру — роман «Мастер и Маргарита».

Узрели чудо все, поняли по-разному. Выдающийся теолог Нового Средневековья утверждает, что Евангелие это гностическое и манихейское. Причин же явления данного евангелия в романной ипостаси — две, точнее — одна: затравленная иудейским монотеизмом, манихейская истина вот уже два тысячелетия пишет записки из подполья. Столько же примерно лет известно, что наиболее безопасной формой иносказания является художественная. Первый и прославленный опыт манихейской притчи принадлежит Данте («Божественная комедия»), второй — Булгакову. Первого не поняли, второго пытались не понять. Не вышло!

Зло, запечатленное в образе Воланда, — продолжает все тот же теолог, — есть творческая и созидательная сила. Утаить эту правду небезуспешно пытались Авербах, Блюм, Кайафа, Нусинов, Латунский, Квант, Мустангова, Павел, Лука, Розенталь и Матфей. Не впадая в преувеличение, резюмируем: евреи.

Ешуа Га-Ноцри евреем не был, его папа — по слухам — был сириец. Булгаков тоже евреем не был: его папа был преподаватель. Результат: обоих затравили (евреи). Ариец П.Пилат пытался спасти Ешуа, но не преуспел из-за чистоплотности, позже одумался и содеянное постарался исправить — зарезал Иуду, То есть, конечно, не сам зарезал, а по причине чистоплотности приказал подчиненным зарезать. Арийские традиции сохранились до наших дней, чего не скажешь о чистоплотности. Так вот, в отместку за Булгакова пришлось прирезать уже целую группу театральных критиков. То есть, опять-таки, не Самому, конечно, прирезать. Но это уже не от любви к чистоте, а по причине загруженности — все время руки мыть, до всего руки не дойдут. А чтобы память о Рукомойнике не стерлась в потомстве, мероприятие это назвали «Чисткой», ибо стремление очиститься движет всей жизнью одной — отдельно взятой — страны победившего манихейства.

Другой, намного менее прославленный, но более ортодоксальный теолог утверждает, что Раб Божий Михаил был, напротив, истинно русский православный евангелист, и гнозис его не манихейский, а православный, истинно русский, нигде и ни в чем не оторвавшийся от родимой византийской почвы.

При таких разных чтениях куда податься читателю, буде он не манихеец, не язычник и не православный иудео-христианин? Одно остается ему чудо — чудо искусства. А что есть Искусство? — Оно есть Храм!

И вот, опустившись внутри себя на колени, читатель открывает неумелые губы для привычной молитвы:

«В белом плаще с кровавым подбоем, шаркающей кавалерийской походкой, человек без шляпы, в серых парусиновых брюках, кожаных сандалиях, надетых по-монашески на босу ногу, в белой сорочке без воротничка, пригнув голову, вышел из низенькой калитки дома номер шестнадцать«!

В ужасе вскакивает читатель с колен внутри себя и с испугом оглядывается по сторонам, не подслушал ли кто, не донес..? Ведь предупреждал, предупреждал лучший, талантливейший из Белинских наших дней о двух продажных фельетонистах, совершивших поклеп со взломом на интеллигенцию!. Как могли приплестись поганые их строчки к Святому Писанию?!

«Что это со мной? — думает читатель, вытирая лоб платком. — Этого никогда со мной не было. Сердце шалит... Я переутомился... пожалуй, пора бросить все к черту и в Кисловодск...»

«На горизонте двумя параллельными пунктирными линиями высовывался из-за горы Кисловодск. Остап глянул в звездное небо и вынул из кармана известные уже плоскогубцы».

«О боги, боги, — с отчаянием подумал читатель, — за что вы наказываете меня?.. Опять начинаются мои мучения. И почему я не поехал в Крым? И Генриетта советовала!».

«Веселая Ялта выстроила вдоль берега свои крошечные лавчонки и рестораны поплавки. На пристани стояли экипажи с бархатными сиденьями. Подождите, Воробьянинов! — крикнул Остап».

«Не зная, как поступают в таких случаях, Степа поднялся на трясущиеся ноги.

— Я не пьян, со мной что-то случилось... я болен... Где я? Какой это город?

— Ну, Ялта...

http://flibusta.net/b/228935/read

М. Петровский «Мастер и Город»:

Происхождение Мастера. Мефистофели и прототипы. «Писатели из Киева».

Сравнение рассказа «Каждое желание» (переработанного в «Звезду Соломона») А. Куприна с МиМ М. Булгакова.

http://fantlab.ru/blogarticle31367

Предположения:

возможные прототипы Воланда — граф Калиостро (А.Н. Толстой), Вольф Мессинг,

кот Бегемот — «Мелкий бес» Ф. Сологуба

О. Бендер — Триродов «Творимые легенды» Ф. Сологуба

Частицы людей, проглоченные, химерные,уменьшенные или удалённые люди: В. Маяковский «Прозаседавшиеся», В. Катаев «Растратчики», Ильф/Петров «Двенадцать стульев»: редакция газеты, «Золотой телёнок» — контора Геркулес, Л. Лагин «Старик Хоттабыч». В. Брюсов «Огненный ангел».

https://www.fantlab.ru/blogarticle33513

***

Мефистофель — Воланд — Фауст — Мастер — Маргарита (М. Булгаков), А.Б. — Маргарита — (А. Беляев); Мефистофель (иврит) — Скорина — Фауст — Маргарита (О. Лойка)

***

Да вот эта еще... ночная красавица.

Он кивком головы указал на труп женщины с красивым, но увядшим лицом. На лице сохранились еще следы румян и гримировального карандаша. Лицо было спокойно. Только приподнятые брови и полуоткрытый рот выражали какое-то детское удивление.

— Певичка из бара. Была убита наповал шальной пулей во время ссоры пьяных апашей.

...

Голова Брике, — так звали женщину, — реагировала более бурно на свое оживление. Когда она окончательно пришла в себя и заговорила, то стала хрипло кричать, умоляла лучше убить ее, но не оставлять таким уродом.

http://lib.ru/RUFANT/BELAEW/doul.txt_with...

***

Зачином до повісті „Ясновидець Гері" (1965) є сцена у пеклі, куди

потрапляє Гнат Гері після невдалих кінозйомок на річці Гудзон.

Звідси він „повертається‖ завдяки операції на мозку, яка спричиняє

здатість передбачати майбутнє та зчитувати характер і думки

людини з її обличчя. Перші спроби скористатися цим приводять

Гері до місця схову награбованих грошей кримінального авторитета

Романо Пекі. Гангстеру сниться сон з демоном, який обкрадає його,

і невдовзі після цього його вбивають товариші-бандити,

підозрюючи самого Романо в крадіжці. Це чи не перший прояв

нового амплуа ясновидця Гері – бути своєрідним Мефістофелем, чи

то пак Воландом, для американського мультиетнічного

суспільства (роман „Майстер і Маргарита" (1967) М. Булґакова на той час

іще не був опублікований). Так само демонічно викриває Гері і

представників старого російського дворянства. Про свою „місію‖

він говорить так: „Моє призначення – викривати фальш,

демаскувати негідників, вказувати проповідникам моралі, що вони

самі розпусники, сторожам законности показувати, що вони злодії,

носіям фальшивих чеснот і облудним правдоносцям доводити, що

вони брехуни, ганебним сріблолюбцям стягати маску

щедротности‖ [5, с. 186].

Олександр Вешелені / Жанр „сенсаційної повісті” в українській еміграційній літературі.

***

Конференція добігала до кінця. Науковці, дослідники, доктори медицини з’їхались з цілого світу, щоб поділитися досвідом, винаходами, останніми новинами цілого десятиріччя. За цей короткий час наука зробила колосальний стрибок у кожній галузі людського життя. Подорож на інші планети — то залишився тільки промір часу на будову апаратури, що досконало розроблена й розрахована. В Англії будують телескоп, з допомогою якого можна буде фотографувати спіральні туманності на віддалі шістьох мільярдів світлових років від землі. Коли додати, що світло пролітає за рік десять тисяч мільярдів кілометрів, то від цієї аритметики голова обертом закрутиться.

Не відстає від цього шаленого гону винаходів в астрономії і фізика та хемія, а особливо медицина. Винаходи та удосконалення з медицини пішли так далеко, що людину можна порізати на куски, а потім зшити докупи й вона знову житиме. Тому то конференція науковців медицини була така цікава. Вона ще набирала особливого значення тому, що на ній вперше брали участь науковці сходу, що тисячоліттями тримали в таємниці важливі винаходи від цілого світу. Особливо пильно оберігала свої таємниці Індія. Жовта раса, — японці, китайці та червона — індіяни, завжди були замкнені в своїх кордонах. А тепер на конференцію прибув з Індії науковець доктор — Орберт Чандрасемор, що творив з людиною просто чудеса, переробляючи її на свій лад. Коли німецькі науковці привезли з собою клітини людського організму в ліофілізованому, себто сухому стані, а японці привезли в рідині, то індійський дослідник д-р Орберт Чандрасемор Чандрасемор все це привіз у законсервованому вигляді готовому кожночасно до застосування. Тут він мав і людське серце й печінку й легені, очі, носи, щелепи тощо. Особливо великий подив викликав законсервований мозок померлої дитини. Доктор Орберт Чандрасемор свою доповідь робив із наявними експонатами, а до того ж демонстрував фільм і це ще більше зосереджувало увагу науковців цілого світу. Доктор твердив, що може повернути життя людині, яка померла 20 хвилин тому, себто за час поки жива клітина не відмерла. Але його вакцина, яку він назвав початковими літерами свого імени «ОР», має таку чудодійну силу, що повертає до життя навіть уже завмерлі клітини, себто після біологічної їх смерти. Усі ці досягнення в медицині роблять нечувану революцію в житті людини. Раніш термін смерти не перевищував 5 хвилин. Тепер можна оживити людину після біологічної смерти через 20 хвилин.

Демонструючи свої винаходи, д-р Орберт Чандрасемор витягнув із скриньки спеціяльний пульмотор до переливання, потім узяв слоїк з рідиною, — кров змішану з адреналіном і ґлюкозою, і показав присутнім, а далі потряс в руці, високо над головою, свою вакцину «ОР» і вигукнув:

— Тут зберігається життя вже мертвої людини! По великій залі пронісся тихий шелест здивування. Дехто підвівся з крісла, щоб ліпше оглянути вакцину та прилади, інші розглядали на столі формулу вакцини, ще інші цікавились фотографіями дослідів.

— Я свій дослід міг би й зараз перед вами продемонструвати, коли б під руками виявився відповідний об’єкт для експерименту, — раптом промовив гордо д-р Орберт Чандрасемор і обвів сміливим поглядом усіх науковців.

— Пане докторе! — нагло вигукнув американський науковець. — Такий об’єкт маємо!

— Ви маєте труп померлої людини? — весело перепитав Орберт Чандрасемор і його обличчя просвітлішало від задоволення, а очі загорілися гордими вогниками.

— Щойно привезли утопленика. Людина перестала жити десь 25–30 хвилин тому. Чи можете застосувати на цьому об’єкті свій експеримент?

— Спробую. Із таким довгим терміном смерти я ще не пробував, однак. — і він поспішно почав складати в скриньку свої препарати. Всі підвелись з крісел.

— Куди приставити труп? — запитав американець.

— В операційну! І то негайно! — по-діловому наказав. За хвилину всі були в операційній. На столі вже лежав голий труп людини. Біля столу тихо шумів стерилізатор, а поруч до послуг два помічники. Ще за пів хвилини на всіх приявних були білі халати, а на устах марлеві пов’язки. Утопленик, охолоджений у воді, був, як під наркозою, у стані гіпотермії, при якій температура тіла

понизилась нижче від норми, і діяльність тканин не була зрушена.

Доктор Орберт Чандрасемор хутко увімкнув пульмотори й застосував над трупом штучне дихання. Потім підвісив колбу, і протягнувши гумову рурку, на кінці якої була голка, розпочав переливати кров. Зробивши два впорскування своєї вакцини «ОР» у праве й ліве стегно, приклав стетоскоп до грудей покійника й насторожено слухав.

В операційній кімнаті була така тиша, що можна було чути стукіт людського серця на віддалі. Так минала довга хвилина. Очі д-ра Чандрасемора звузились, обличчя витягнулось, брови насуплені, а уста затиснені аж побіліли. Він напружено прислухався, пильно дивився на годинник. І раптом його обличчя блиснуло промінням.

— Б’ється! — гукнув він, і знову перетворився ввесь у слух.

Пульмотор працював виразно й досконало, крізь скляну секцію видно було, як пливе рідина з колби в тіло людини. Минуло ще тяжких десять хвилин і утопленик рухнувся, легенько мов би зідхнув.

— Почали оживати нервові центри, — тихо ствердив д-р Чандрасемор і поспішно зробив ще два впорскування вакцини «ОР». Цим разом в площині серця. Потім звелів одному із своїх помічників подати невеликий рентген. Просвітливши голову покійника, що ожив він насуплено стягнув брови. Частина мозку вже так розклалась, що навіть вакцина не в силі його привернути до життя! Доктор Чандрасемор нагло наказав приготувати хірургічне приладдя і зразу ж зробив трепанацію черепа. Оголений мозок утопленика увесь був рожевого кольору, і тільки в одному місці легенько потемнів, немов би сірим туманом пройнявся. Доктор Чандрасемор був надзвичайно здивований, що мозок мав рожевий кольор. Такого випадку в житті він ще не мав. Що це за людина була в житті? — думав він. А тим часом сміливо й пильно вирізав посинілу частину мозку, а на те місце вставив такий самий кусочок мозку привезеного з собою в законсервованому вигляді з Індії. Потім дбайливо поставив на місце череп, прикріпив його срібними клямрами, зашив тканину голови й наклав марлеву пов’язку.

— Тепер житиме, — зітхнув заспокоєно д-р Чандрасемор і скинув з рук гумові рукавиці. Вийшов з операційної. Усі науковці пішли за ним до залі продовжувати конференцію. Це була подія, що приголомшила відомих світові науковців.

Врятованого утопленика Гната Кіндратовича перевезено в теплу кімнату під постійний лікарський догляд. Д-р Орберт Чандрасемор дав докладні вказівки, що робити кожних п’ять хвилин. Повернена до життя людина рівномірно дихала, і пульс, хоч і слабкий, бився виразно й нормально. Кожний день приносив людині поліпшення, і під дбайливим доглядом тіло набирало природнього, рум’яного кольору, м’язи міцнішали, і незабаром, замість штучного харчування, почали чайною ложечкою, запускати рідину через рот, Гнат Кіндратович ковтав і поправлявся.

***

І як це могло статися? Звідки він знає чужі мови? Подумавши над цим дивним явищем, він збагнув, що знає не тільки японську, китайську, а досконало розуміє індійську й то не одного племени, а десятьох різних. Крім того розуміє будизм, знає анатомію, фізіологію людини, а також астрономію. Усі ці знання були йому відомі з такою докладністю, немов би він ці науки студіював десятками років. Він бачив перед собою університетські викладові залі, експериментальні лябораторії, наукові з’їзди, в яких брав участь, і крім того, йому здавалось, що він не Гері, не Гнат Кіндратович, а індійський філософ, науковець, мудрець. І що всі ці людські знання перейшли до нього завдяки кусочкові мозку, що його вставив йому помилково доктор Орберт Чандрасемор з голови померлого жерця-ясновидця індійця Марнохарина. Цей великий мислитель помер десять років тому, проживши 93 роки. Доктор Орберт Чандрасемор, зацікавлений великими людьми, вийняв мозок щойно померлого ясновидця Марнохарина, законсервував тільки йому відомим способом, і привіз тепер на конференцію. І довелось трапитись випадкові, що саме Гері потрапив для досліду. Цей випадок призвів до того, що кусочок мозку ясновидця Марнохарина попав у голову комбінаторові Гнатові Кіндратовичеві, який тепер зветься Гері.

Своїм сміливим винаходом д-р Орберт Чандрасемор відкриває світові великі можливості. У майбутньому мозок кожного великого мислителя після його смерти буде консервуватися і зберігатися в спеціяльних баньках. Набуті наукові знання тепер не будуть пропадати, а передаватимуться поколінням не книжковими записами, а натуральним мозком. Ця велика сторінка в науці принесе людству не тільки чималі полегшення, а й... безмежне горе, коли розум купуватимуть в баньках сріблолюбці-багатії для своїх ледачих дітей. Маршуючи браво хідником, Гері самовпевнено приглядався до людей, міркуючи про свої фінансові проблеми. У своїй кишені він мав гарненький рахунок із шпиталю за лікування впродовж шістьох місяців. Раніш цей рахунок готували Фріді, яка привезла втопленика. З часом, як Фріда катастрофально скочила з літака й загинула, а покійник ожив і довелось його лікувати, рахунок переписано на Гері Боброва.

goo.gl/zDXt9S

***

Українська літературна еміграція не тільки самоутверджувалася за важких умов чужини, відкривала нову сторінку в письменстві, а й постійно перебувала в конфліктах, які іноді виходили за межі глузду. Таким, наприклад, було звинувачення Зенона Дончука (17 квітня 1903 -- 2 серпня 1974) в плагіаті, в чому запідозрила прозаїка Галина Журба, вважаючи, що він "списав" її роман "Тодір Сокір" у свій твір "Перша весна". Насправді то були різні тексти, лише на початку яких спостерігалися певні фабульні збіжності. Вона добилася того, аби З. Дончука виключили зі складу Об'єднання українських письменників "Слово". Такою була її вдячність за те, що він дбав про її творчий і життєвий комфорт. Вони обидва окарикатурили один одного у своїх романах ("Тодір Сокір", "1313"), Про це я вже писав. Письменник лишив велику літературну спадщину. Він належав до традиційників ,часто переповнював свої різножанрові твори публіцистичною стилістикою, що шкодило їхньому художньому рівню, як в романі з іронічною назвою "Куди веде казка", в якому мовиться про одну з причин втрати Україною незалежності на підставі зради психотипів на кшталт Данила Передерія, який запопадав перед московсько-більшовицькими окупантами, був ними знищений за вірну службу. Письменник усував міф жовтневого перевороту ніби соціалістичної революції, насправді його реалізували за гроші банкіра Варбурґа при успішних операціях агента О. Парвуса (Гельфанда), використавши для втілення свого проєкта В. Ульянова (Леніна).

Українська література має свою пікареску. І не вигадану. Якщо придивитися до наших краян, то можна знайти крутіїв на кшталт Гната Кіндратовича, перед яким бліднуть не лише грек Христофор Хрисантович Копронідос («Афонський пройдисвіт» І. Нечуя-Левицького), а й єврей Остап Бендер («Дванадцять стільців», «Золоте теля» І. Ільфа й Є. Петрова), а Шельменко-денщик з однойменної п'єси Г. Квітки-Основ'яненка видається милим типажем. Такого персонажа, який міг легко (в разі потреби) бути і Бобровим, і Бобровенком, і Гершком, змалював на повен зріст уманець й емігрант З. Дончук в тетралогії сатиричних повістей «Гнат Кіндратович» (1957), «Море по коліна» (1961), «Ясновидець Гері» (1965), «Шалом, Месіє!» (1974). Вони відповідають жанровому типу крутійського наративу, генетично пов’язаному з античними ателланами, середньовічним фарсом і шванком, започаткованого анонімним «Життям Ласарільо із Тормеса…» (1554), освоєного європейською прозою, починаючи від М. Алемана-і-де Енеро («Життєпис крутія Гусмана де Альфараче»), не минаючи й української літератури (В. Наріжний, Г. Квітка-Основ’яненко, В. Чечвянський, Б. Нижанківський та ін.), де змальовано колоритні образи шахраїв, волоцюг, зальотників, клептоманів та ін. хитрунів в оточенні абсурдної дійсності, трактованих засобами сміхової культури, передусім сатири й комізму.

Фах експедитора солідного вінницького заводу дозволяв Гнату Кіндратовичу вільно почуватися у стихії виробничих афер, замаскованих під законні договори між підприємствами –– чи то йшлося про два вагони варення й два вагони сульфатованих яблук, забраковані у Слов’янську, на яких за «волею» «віртуоза шахрайства і спекуляції» (Ганна Черінь) виставили сертифікат вищого ґатунку, чи про «ліквідацію» залишку картоплі, роздарованої очільникам НКВС, РНК, паспортного стола, міськради, чи то про списання розтриньканих на власні потреби державних грошей, чи то про маніпуляції з яблуками, виміняними в колгоспі ім. Мікояна за пальне й цвяхи, перевезеними в позаплановому вагоні до Ленінграда і вигідно там спроданими. Всі махінації непогамовного комбінатора відбуваються на тлі радянських п’ятирічок, навіть відгомону голодомору, але вони ніколи не цікавили Гната Кіндратовича –– «типового спекулянта з-під московсько-комуністичної дійсности», який «воліє доганяти капіталізм, ніж мати завершений соціялізм». Він не був винятком, бо, як зазначав автор, крадіж та хабарі в радянському соціумі від безпритульного на базарі й до Й. Сталіна переросли «в культ, в життєвий засіб; віртуозність їх застосування перейшла всі феноменальні уявлення. Особа, запідозрена в цьому суспільному злі, зовсім не вважалася в очах суспільства злочинцем. Навпаки, –– така особа викликала тільки заздрість». Тому наочною видається комічна історія показового суду над підлітком Скалозубом, який за допомогою шовкових ниток легко відкрив наймодерніший радянський замок на дверях кондитерської і вже на другий день городяни в такий спосіб справилися із замками по всьому місту. Злодіїв так і не було «викрито».

Гнат Кіндратович виробив у собі особливий імідж, репрезентований «франтуватим шевйотовим костюмом» і портфелем, що в очах довкілля мав магічну владу, бо «чим більший і солідніший портфель, тим більша увага зосереджувалася на його власникові». Респектний головний герой ніколи не забував себе, вибиваючи під час відряджень додаткові дні для відпочинку, добираючи дефіцитні товари для себе й подарунки різним начальникам, відповідно їхньому службовому рангу. Таким чином він скористався санаторійною путівкою на Куяльник, адже робітники, аби не втратити роботу і не бути запідозреними в «контрреволюції», відмовилися від неї, опинився в товаристві близьких собі «совробітників» на морському пляжі. Потрапивши до війська на початку Другої світової війни, спритний головний герой став коптенармусом, захопився, як й інші червоноармійці, жадібним скуповуванням речей на щойно «визволених» землях Західної України, знаходив такі прибуткові джерела, як чай, випічка хліба, заготівля м’яса, з чого мав неабиякий бариш, підкупив політрука, подарувавши йому патефон «Телефункен», а командира –– дорогим годинником, аби вони не заважали йому в його оборудках. Війна з Фінляндією на певний час пригальмувала ґешефтні апетити Гната Кіндратовича, через крадені м’ясні консерви пониженого до очільника «господарської чоти». Він уник тюремного терміну завдяки підкупленому командуванню, як і в випадку заготівлі дров, коли підрізане дерево вбило червоноармійця, загибелі підлеглих йому вояків на залізничній колії, арешту рядового Кулака, обуреного, що в його родині забирають останню корову. Радянсько-німецька війна не змінила шахраюватої психіки головного героя, який з не меншою енергією, ніж в радянські часи, кинувся в улюблені махінації, починаючи з керівництва маслозаводом, заприятелював з німецькими офіцерами, розгорнув «прибуткове підприємство», «сватаючи» їм місцевих жінок, навіть за пропозицією гебітскомісара став «шефом» району, що відкривало перед ним неабиякі можливості наживи, бо, виявляється, «людське нещастя для таких категорій людей стає щастям, утіхою». На думку О. Вешенелі, «маємо вивернутий образ матінки Кураж (також пікаресси) –– заможного крутія, завжди готового наживатися в часи соціальних катаклізмів на потребах обох сторін, що воюють». Передбачаючи поразку Третього райху, Гнат Кіндратович один з перших добув «маршфебель», аби дременути на Захід Європи через стероризовану Україну, Угорщину, Польщу, по дорозі займаючись махінаціями з кіньми, фальшивими паспортами, зброєю тощо. Навівши контакти з Українським комітетом, переінакшивши себе на Бобровенка, не гребував ґешефтом на грошовому обміні. Під час однієї з оборудок познайомився з магістром Пронькою, який виявився таким же пройдисвітом, як і Гнат Кіндратович. Їм довелося пережити певні страхи від прорадянських словацьких партизанів, які, на відміну від тамтешніх селян, з підозрою ставилися до біженців, як і альянти-французи неподалік Мюнхена, надто агресивні «остівці», які, повіривши більшовицькій пропаганді, сприймали втікачів за зрадників, сподівалися невдовзі повернутися «на родіну», тероризували німців. Тільки-но вчорашні в’язні й остарбайтери опинилися у вагонах під брутальною опікою енкаведистів з автоматами, у них спала полуда з очей, що розкрито на прикладі Грицька й Марійки, драматична доля яких складає окрему сюжетну лінію повісті. Обидва «міцні, гарні, здорові», вольові персонажі постають антиподами головному героєві.

Шахрайська натура Гната Кіндратовича знайшла сприятливий ґрунт і в таборах Ді-Пі, в Сомме-Касерне. Вписавши себе й дружину до «неповоротців»-галичан, вступивши одразу до п’яти партій, він знову, почавши з дефіцитного тютюну, перекинувшись на прибуткові операції з цигарками «Камель», розгорнув свої оборудки, навіть став «працедавцем», добираючи фахівців на табірну кухню. Тонкий психолог, зупинявся тільки на потрібній йому кандидатурі. Так, підшуковуючи бухгалтера, зауважував не професійний рівень чи стаж, а шахрайські нахили, тому зупинився на особі, коли на невинне питання «Скільки буде два рази по два» почув відповідь: «А скільки вам потрібно?». Гнат Кіндратович знайшов «порозуміння» з таборовим керівником магістром Пронькою, який промишляв на одязі і взутті, виселив старого генерала Армії УНР Петренка з кімнати, аби туди поселити Гната Кіндратовича. Моральні критерії тут були зайвими. Кумедна історія трапилася шоколадом –– подарунком американського війська репатріантським дітям: обидва махінатори намагалися приховати ласощі, але їхні наміри зірвав чесний Грицько, який наскрізь бачив справжню суть шахраїв: «Ви ж –– безплідне дерево, що дає холодок бродягам, пройдисвітам, ви –– притулок паразитам».

Табори Ді-Пі стали для репатріантів останнім, хоч і не надійним прихистком свободи, адже скрізь нишпорили радянські людолови. Сувора правда наявна в аргументах репатріантів, які не мали бажання повертатися в більшовицький «рай», розкрита в епізоді їхньої зустрічі з червоним комісаром, змушеним ні з чим покинути табір. Амбівалентний головний герой і тут знайшов свій ґешефт, хоча в глибині його душі збереглися риси людської гідності, що спостерігалося на прикладах його протистояння енкаведисту Березову –– агенту, як висловився головний герой, –– «чорних сил імперіялістичної Москви!». Належачи до пікаресного психотипу, головний герой не міг бути, за класифікацією Кіри Шахової, ні «активним лицарем меча і шпаги», ні «наївним простаком», тому що його переслідувала манія зиску, спонукала домовлятися з власником друкарні про штампування формулярів для відповідних документів про примусову висилку до Німеччини (остарбайтеркартки), без яких репатріантів «сталінські хорти виловлювали, як зайців, і вивозили в пролетарський Сибір». За високу платню поширював він також метрики й німецькі паспорти, тому «люди дякували і молились за здоров’я рятівника Гната Кіндратовича».

Наприкінці своєї таборової «одіссеї» персонаж-крутій почав задовольняти попит на годинники, з якими репатріанти поривалися у вільний світ –– до Бельгії, Англії, надто Америки. Йому, дарма що зібрав відповідні документи, не відразу вдалося податися за океан, тому що його «впізнала» єврейка ніби як учасника погромів у Львові під час війни. То була прикра, рідкісна для головного героя помилка, якому пізніше завдяки спорожнілим валізам та зазначення справжнього міста народження –– Київ вдалося виїхати до Канади. Перед ним «знову розгорталися широкі можливості». Як би він не приміряв ефектні атрибути баварського капелюха й сигари «Кемель», його шахрайська суть лишалася незмінною, навіть, якщо вірити З. Дончуку, типовою. Схожими були й інші емігранти, гротескні «малороси і хахли», схильні продавати канапки й український борщ різним делегатам, позбавлені внутрішньої консолідації, поглинуті партійним розбратом, характерним для їхніх програм, де «всі за Україну. Всі вимагають грошей і жодна поки що нічого реального не дає». Очевидно, тут автор своїм узагальненням, в якому є гірка частка правди, кинув тінь на всю українську еміграцію, що не відповідає дійсності. Тому частина ображених читачів не сприйняла трактування українських реалій в дусі гоголівського Хлестакова, навіть повертала автору повість «Море по коліна». Ганна Черінь мала рацію, наголошуючи, що не варто в сатиричній повісті шукати «героїв позитивних, і зайвим було б вимагати від автора дати в творі справедливий балянс», адже «не вдалося свого часу Гоголеві збалянсувати негативних героїв позитивними, не вдалося це й іншим великим сатирикам, бо така вже природа сатири».

Уражений інстинктом накопичення, Гнат Кіндратович, прагнучи понад усе збагачення, усвідомив відмінну від радянської системи свободу прибуткової діяльності, тому після принагідного танцюриста в канадському порті обрав собі кар’єру диригента церковного хору, а невдовзі –– священика, отця Ігнатія на дві парафії. Однак його не цікавили духовні проблеми. Жага наживи за рахунок вірян переросла в манію, тому шахрая позбавили культового сану. Зазнавши фіаско на релігійних теренах, Гнат Кіндратович, переїхавши до США, відкрив крамницю-ломбард «Мрія», вирішив робити бізнес на етнографічних принадах, але, зважаючи на торгівельну кон’юнктуру, замінив означення «українська» на «слов’янська», вже імітував американський стиль життя. Крім того універсальний персонаж працював відповідальним редактором газети «Східняк», редагував й видав альманах «Волосожах», бавився байками, віршами, оповіданнями, літературно-критичними статтями. Зваблений статками сімдесятирічної вдови, він увійшов в роль ловеласа Гері, хоча невдовзі опинився в тенетах циркачки молодої служниці-пуерторіканки, тому дружина Маргарита, обурена любовними романами чоловіка, покидає його. Гнат Кіндратович з грошовитого крутія перетворюється на інфатильне створіння, ототожнюючи себе з безрідним сиротою, дає згоду «всиновитись до будь-якої багатої родини, врешті-решт перетворюється на блазня, учасника карнавальної травестії, полюбовника голлівудської артистки Фріди, під час кінозйомок гине посеред річки Ґудзон під ошалілим ослом Мунилом.

Твір З. Дончука, попри логіку сюжетного розгортання, всі сподівання й любовні романи головного героя, не має фінального happi end’у. Про його загибель на знімальному майданчику Голлівуду, автор повідомив наприкінці роману «Море по коліна», зазначаючи, що твір не завершено. Виявляється, головного героя «воскресили» на одній з наукових конференцій в інституті медицини. Він, реінкарнований, схожий на Мефістофеля, з’являється в сенсаційному романі «Ясновидець Гері» з ознаками наукової фантастики, що мимоволі набуває не властивих цьому жанру характеристик гротеску, сатири, алегорії, чорного гумору. На початку твору індійський дослідник Оберт Чандрасемор, винахідник чудодійної вакцини «О-Р», здатен оживити відумерлі клітини покійника через двадцять хвилин клінічної смерті, продемонстрував своє уміння на щойно загиблому Гнатові Кіндратовичу, але на місце пошкодженої частини мозку помилково інплантував мозкові фрагменти недавно спочилого ясновидця Марнохарина. Більше ніде в повісті не згадуються хірургічні й біологічні експерименти, наукові алгоритми, натомість її простір заповнюють жанрові структури химерної, кримінальної, детективної прози при збереженні ознак крутійського роману з певними корективами. Побувавши в колоритно описаному пеклі, переживши операцію, Гнат-Гері набув уміння завбачати майбутнє, вичитувати минуле, декодувати людські думки при безпосередньому спілкуванні чи за світлиною. Він в несподіваному для себе статусі сподівався не зловживати набутими талантами, викривав не тільки пройдисвітів і злочинців, а й «любителів» літератури, які у своїх бібліотеках замість книжок виставляли їх муляжі, виступав з лекціями на кшталт «Стережися книжки!» у філадельфійському «Клубі щасливих», що мали ознаки пародії на тогочасну графоманію, на одній з прес-конференцій радив авторам творів «із збоченням до еротики» продавати їх «з рамени Академії Наук», аби збити з пантелику наївного читача, навіть став літературознавцем, якому для свого присуду, відповідного кон’юнктурним запитам редактора, не було потреби читати рецензований твір, тощо.

Гнат-Гері мав відповіді на будь-яке питання, зважаючи на розумовий, фаховий чи психічний рівень тієї чи тієї особи, дарма що вони формулювалися двозначно, з натяками, як у піфій, адже, на його думку, «людина не в силі збагнути всіх таємниць не тільки всесвіту, а й своєї жінки. І тільки коли мудрець пізнає свою жінку, тоді можна братися до всесвіту». Коли в таких комічних ситуаціях головний герой тішився власною невимушеною грою, як у товариствах алкоголіків чи пігмеїв, то при викритті сутності російської еміграції не шкодував присоленого сарказму, змальовуючи «антикомуністичні з’їзди», дискусії, на яких слова втрачали свою семантичну верифікацію. Попри те амбіції Гната-Гері «були вищі від амбіцій пересічного волоцюги. Він мріяв ще про славу. Йому хотілося на цьому світі залишити по собі своє ім’я Гната Кіндратовича тривким на довгі віки. Грошей він більше не потребував, хоч і не відмовився б іще мільйончик-два роздобути й пригорнути. Та це не так важко». Іноді йому вдавалося викривати злочини, властиві Товариству легких заробітків або журналістам-«борзописцям», що стали відбитком соціуму, в якому «кожне ошуканство, обман чи фальш тепер називається комерцією, кожний підпал — санітарною потребою, проституція виправдується модою й сучасною свободою людини, а вбивство — самозахистом». Не минула така «жага» й українських емігрантів, яких З. Дончук не ідеалізував, вивертаючи справжнє нутро магістра Проньки, який, перекочував у нову повість, аби зайнятися кокаїном, хоча, про людське око, ніби переймався патріотичними справами, бажанням здобути собі шляхетське звання. Не минув письменник й ідейних емігрантів на кшталт «Американського комітету визволення», який за час свого існування так не звільнив жодного українця від більшовицького ярма, тому Гнат Бобров запропонував їм несподівану ідею обстоювати абсолютизовану свободу радянської молоді, позбавивши її моральних критеріїв, розкласти із середини. Тут помітно художній дискурс поступається перед публіцистичним, що шкодить повісті, в яку, за словами Г. Костюка, «автор понапихав усе, що трапилось на його шляху» –– від картярів і гангстерів до вбивства Дж. Кенеді, що призвело до «поверхового нагромадження фактів».

Нова кар’єра головного героя починається з виявлення місця прихованих грошей кримінального авторитета Романо Пекі, якого, запідозривши в крадіжці, вбивають його «побратими». Гнату-Гері доводилося маскуватися під поета-модерніста, музикознавця, картяра та ін., дарма що він не знався на мистецтвах та іграх, зате шукав зиск на несподіваніших, навіть екзотичних справах. Наприклад, новоспечений «нащадок» князя Долгорукого, як свого часу гоголівський Чічіков мертві душі, скуповував в завсідників салону «Три балалайки» титули графів, баронів, князів, високі військові та цивільні звання і т. п. ніби для «музею», тішився, ламаючи волю навіть таких непідкупних типів як колишнього генерала з царської охранки непідкупного князя Довгополого. Вичитавши з біографії достойника ретельно приховані афери, шокуючи його викривальною інформацією, Гнат змусив-таки «повернути» царські скарби, поклавши їх до власної кишені. В аналогійні майстерно розставлені капкани шантажу потрапив й герцог Насєдкін, який, працюючи креслярем в Пентагоні, шпигував на користь червоної Росії, але всевидющий вивідач цікавився не так секретними документами про новітні ракети, як золотою зіркою св. Анни, яку отримав від ошелешеної жертви. Одного разу йому трапилося видіння алегоричного сенсу, на кшталт дивної картини: тисячі «поневолених людей», схожих на комашню, зводили каркаси Вавилонської вежі з книжок, промов, мистецьких скарбів, писанок, футбольних м’ячів, емблем різних партій тощо. Будівельники марно прагнули сягнути недосяжної велетенської блакитної кулі з гаслом «Незалежність і воля всім народам», тому що будівля, розкрадена пройдисвітами й шахраями, підточена злостивими гномами в лапсердаках, постійно просідала й обвалювалася. Цей епізод сприймається як вставна новела, однак він латентно пов’язаний із вчинками головного героя, який порятував Клару, звичайно, не без платні, від небезпечного Джана.

Амбітний Гері, вбачаючи в собі покликання «викривати фальш, демаскувати негідників, вказувати проповідникам моралі, де вони самі розпусники, сторожам законности вказувати, де вони злодії, носіям фальшивих чеснот доводити, що вони брехуни, ганебним сріблолюбцям стягати маску щедротности», невдовзі сам, не гребуючи махінаціями, впадає в схожі гріхи, силкується коригувати Божі заповіді, сподівається заволодіти нью-йоркським транспортом, відбираючи таку спробу в містера Рой Чока, здобувається на незаконні статки, придбавши шикарну дачу, нарешті потрапляє до в’язниці за несплату податків, хоча й завдає слідчим чимало неочікуваного для них клопоту. Він почувається досить комфортно за ґратами, знаходить спільну мову з тюремниками, обводить круг пальців радянських агентів, які, завітавши в його камеру, прагнуть вивезти ясновидця до Москви, аби пересадити його мозок М. Хрущову, але самі потрапляють під силу магії головного героя.

Твір лишився нонфінальним. Тому З. Дончук дописав до трилогії певний додаток сенсаційного сенсу «Шалом, Месіє!». Повість розкриває подальшу долю ясновидця-авантюриста, засудженого на 125 років. Євреї, дізнавшись про феноменальні здібності Гері, звільняють його з в’язниці, проголошують Месією, сподіваючись, що він сприятиме боротьбі Ізраїлю у війні проти Єгипту. Впоравшись із новим завданням, втомившись від всіляких комерцій, він вирішив зайнятися благодійництвом. Задля цього створив «Бюро порад», аби, вичитуючи людські бажання, сприяти їх реалізації при незначній грошовій допомозі. Однак йому майже не траплялися чисті помисли, натомість він опинився в потоках марнолюбства, заздрості, наклепів, добре йому знайомого шахрайства серед різних прошарків суспільства, надто серед журналістів, партійців й політиків. Гнату-Гарі загрожував глухий кут безнадійної діяльності, якби не явлення його дружини Маргарити після 25-ти років розлуки, тому щасливе подружжя майнуло у світові мандри. Фінальний happi end не означає наративної розв’язки крутійства, котре лишилося в ситуації тут-і-завжди. Четверта повість мало що додає до трилогії, сприймається як еклектичний твір, в якому поряд з незначними за обсягом художніми фрагментами, панує публіцистичний дискурс, що нагадує реферативний переказ політичних подій, пов’язаних з жовтневим переворотом, здійсненим за німецькі гроші, ізраїльською анексією Суецького каналу, реакцією політичного проводу США, надто залежного від волі євреїв, та інших країн на кризу Близького Сходу.

Попри те що сатиричні повісті нагадують, як висловився М. Кучер, «зариси олівцем, побіжно і з поспіхом», головний герой, що їх об’єднує, постає цілісним образом, на відміну від дружини Маргарити чи магістра Проньки. Тільки-но з’явилася повість «Гнат Кіндратович», як журнал «Біблос» (1958. –– Ч. 4) назвав її однією з кращих в тогочасній українській літературі, І. Костецький зазначав, що роман «Море по коліна» –– «ситуаційно гостріший і композиційно окресленіший», ніж «Тигролови» І. Багряного («Сучасність», –– 1961. –– Ч. 12), А. Галан наголошував, що типи Гната Кіндратовича «будуть у нашій літературі такими ж вічними, як і невмирущі ″Мертві душі″ М. Гоголя».

Юрій Ковалів