облако тэгов
(Знаю, что на русском бы; постараюсь перевести. И на украинском-то вот только что дописал.
)* * *
«А ще, — пише він дрібним, гострим почерком (знаючи, що забуде), —
А ще — піди на Узвіз, краще в суботу зранку,
Не звертай до кав’ярень, не купуй окулярів біля старої будки,
Не зазирай за фіранку,
Що на першому поверсі, — там, у дворі, де торгують ляльками,
Де в продавців під гомілкою лівою — чорна, мов ніч, діра.
Не бери до рук ані гачків, ані чашку — оту з червоними павуками.
Взагалі поквапся!
(За фіранку — не зазирай!)
Бо за склом, у вікні, ти побачиш чи тінь, чи тендітну постать.
Бо коли побачиш — в повітрі почуєш криштальний дзвін.
Бо за рік, за годину, за тиждень потрапиш у пастку, в постіль,
У той простір межи її колін.
Там ти втратиш ся, згубишся, вибухнеш і розтанеш.
Не забудеш довіку: м’яч на пляжі, ту каву, джази, присмак чорниць.
Не забудеш як говоритиме (а бувало: ти їй) «Пробач» останнє;
Як ітиме (йтимеш).
Втім — опору не чини.
Можна ще отак: в суботу, Узвозом, все нижче й нижче;
Можеш сам-один зійти орфеєм, круком у брук, в пітьму,
І відлунням кроків кришталь чи в грудях, чи за плечем бриніти
Буде.
Не відповіси йому.
І тому, — він пише, — врешті той вибір — повір, аж ніяк не вибір...
Ще таке не забудь: частіше телефонуй батькам, хоч би в середу, ув обід;
А загублений ключ — у шафці».
Ставить крапку. Сніг надворі — немов хтось білизну виправ.
Він виходить у солнце, він ловить старою рукою вітер
І, немов до скриньки, кида листа в минуле — листа собі.