Чтение иностранного текста дает некоторую иллюзию постоянной занятости: мол, и напрягаешься, и пауз на мучительный поиск сюжета (ну, или слов при написании лекции/статьи/другой-какой-гадости) не возникает. А поскольку человек я весьма ленивый, то эта иллюзия крепко бодрит. А заодно уж – дает некоторый материал для развлечения окружающих. Этим последним – в очередной раз – и попытаюсь сейчас заняться.
И позвольте представить еще одного автора, о котором хотелось бы сказать слово-другое.
Итак: Яцек Комуда, 1972 г.р., историк по образованию, автор более десятка книг, один из соавторов нескольких компьютерных игр, среди которых – более чем известный нам «Ведьмак» (вот оно, лицо врага :) ). Период, вокруг которого выстраиваются сюжеты подавляющего числа его романов и сборников – конец XVI – XVII вв. Сюжеты и герои – весьма разнообразны: от правобережной Украины (например, в «Волчьем гнезде») до Карибских морей (сборник «Черный флаг»); от полковника Ивана Богуна (в одноименном романе) до Лжедмитрия (трилогия «Самозванец»).
Сам о своем творчестве говорит так: «Я черпаю вдохновение равным образом как из произведений Словацкого и Мицкевича, так и из голливудских фильмов, например, гангстерского боевика, произведений Яна Химильсбаха (польский писатель, актер, сценарист). ... Я сентиментален, но не наивен, оттого не нравится мне «Огнем и Мечом». ... Как противник моральных побед, и сторонник аморальных викторий, в которых трупы врагов – единственное что остается, я решился воспроизвести величественный мир польской шляхты, не впадая, однако, в избыточность и героизм, показать климат польского «истерна» — и рассказы мои происходят в пространстве XVII-вечной Речи Посполитой».
Здесь отмечу лишь, что — и правда, текстам Комуды присуща этакая... э-э... кинематографичность — многое просится на перенос на экран, буквально готовая раскадровка. Хорошо это или плохо — сказать трудно; по крайней мере, чтение — вполне завлекательное
Несмотря на то, что романы Комуды – историчны, в них всегда находится место фантастическому элементу – что совершенно понятно, учитывая контекст событий, вокруг которых он строит свои сюжеты. Но среди прочего, обращу внимание на сборник «Рассказы с Дикого Поля» («Opowieści z Dzikich Pól»). По сути, это сборник чего-то среднего между готическим романом и классическими историями о призраках – в антураже Речи Посполитой конца XVI – начала XVIII веков. Обрамленные единой сюжетной схемой (что-то вроде того, что делал Сапковский в первом сборнике рассказов о ведьмаке Геральте), каждый из них – совершенно завершенная история. Сборник существует в двух редакциях, отличающихся числом текстов (восемь – в первой и семь – во второй) и составом (из второго издания автор изъял четыре рассказа, вставив вместо них три других), и наиболее доступным остается текст именно первого издания. По сути, порой это крепко напоминает исторические вставки из «Черного замка Ольшанского» — но именно что напоминает.
Но хотелось бы предложить именно рассказ, ставший заключительной историей второго издания – в силу, надеюсь, причин, которые станут понятны при его прочтении. И – да, язык снова «как-бы-украинский» (имея надежду, что он-таки меняется к лучшему сравнительно с более ранними попытками)
Комуда Я.
Nobile Verbum (1)
1. Castrum dolorіs (2)
То були похорони великого пана.
Сотні миготливих свічок освітлювали нутрощі костьолу. Тіні миготіли між колонами, ховалися за пілястрами. Жовті язички полум’я видобували з мороку абриси кам’яних епітафій, надгробків й саркофагів. Надавали блиску портретам та скульптурам, що зображували гордовитих чоловіків та чарівних, піднесених жінок, ангелів, які спиралися на алебастрові оздоби, кам’яні чаші. Освітлювали рельєфи, що представляли шляхтича в жупані з петлицями: спирався у бік правою рукою. Ліву простягав до смерті, що власне запрошувала його на танок.
Костьол був сповнений шляхтою та челяддю. Оббиті чорним сукном стіни тлумили відлуння. Восьмеро гайдуків у чорних жупанах, перерізаних поясами із золотим гаптуванням, несли до олтаря просту дерев’яну труну, вкриту червоною тканиною. Обік йшли члени братства із свічками у руках. Голови вкрили під каптурами. Тихо співали погребальну пісню. Позаду йшли слуги у деліях та каптанах, несли золоту булаву, кінську упряж, шаблю, калкан та кам’яний гербовий щит...
То був простий герб. Підкова та два хрести. Любіч.
За слугами сунув тлум шляхти. Ясніли поголені лоби панів-братів, видко було пишні вуса, делії та ферязі, вовчі та ведмежі коміри, жовті та кармазинові барви жупанів.
Двоє старих слуг підтримували молоду жінку в чорному. Не дивлячись на жалобу, до олтарю підходила випростана. Похитнулась, коли потрапила ногою в щілину на кам’яній підлозі. Один із шляхтичів, що товаришували почту, простягнув руку, щоб їй допомогти, але відіпхнула долоню гвалтовним жестом.
Труна спочила під стрілчастими castrum doloris – на катафалку, оздобленому різьбленими головами орлів та вовків. Високі античні колони возносилися над постаментом, вспираючи арку, криту чорним трауром. Дві статуї янголів стикалися там крилами, а світло свічок миготіло на їхніх обличчях.
Коли подув вітер, полум’я свічок затремтіло. Вистрелило вгору, і на білій стіні тіні на мить склалися у фігуру коня, що стояв дибки: ніс на собі їздця у плащі, що тріпотів по вітру.
Гайдуки відступили, відкриваючи погребальний портрет, прибитий до віка.
Каштелян Лігеза.
То був гордовитий шляхтич із довгою сивою бородою та очима, що блищали від гніву. Обличчя його прикрашало декілька шрамів, які виніс з битв. Навіть по смерті споглядав на світ огнистим поглядом. Ніщо і ніхто не могли б втекти від його уваги.
Члени братства співали й далі. Голоси їх бриміли зі смутком і жалобою під високим склепінням. Стишували голоси поволі, делікатно, аж нарешті запала тиша, переривана лише далеким завиванням вітру.
Хропіння коня, стукіт копит!
Один з прислужників тривожно роззирнувся. Ні, лише здалося. У костьолі панувала тиша.
Перед castrum doloris вийшов сивий ксьондз.
– Пане каштелян Лігезо!
Вітер завив навколо костьолу. В бічному нефі стукнули не причинені до кінця віконця.
– Пане каштелян Лігезо! – голосно повторив священик. – З пороху ти повстав, і у порох йдеш. Приходиш до Господа нашого не в кармазиновій делії, і на коні із збруєю, не із шаблею і в броні блискотливій, але нагий та беззбройний. Ото скінчив ти тяг життя свого, облишив гідність, гонор та владу. За всі гріхи спокутуєш, а рід твій ніколи вже не стане призваний до слави.
Кам’яний щит із гербом Любіч з лоскотом падає на підлогу. Б’ється на три частини; частини розлітаються по castrum doloris. З віка труни, з шестикутного портрету, дивиться на те обличчя каштеляна галицького Януша Лігези, старости брацлавського, долінського, кутського, диновського, білгорайського, меречицького...
Булава із гуркотом впала на підлогу перед труною. За нею впав і калкан. Потім – залізний щит, кінська упряж, шабля, шпага... Високий гайдук підняв над головою шаблю-карабелу. Одним швидким рухом зламав її навпіл й кинув перед обличчя мертвого каштеляна.
Ніхто й слова не промовив. Було так тихо, що чулося шкварчання свічок. Ксьондз відступив від труни. Вогні пригасли.
Раптом зацокали кінські копита. Їх цокання – гуркіт – зближалося, ставало дедалі голоснішим. Нарешті чувся вже під самим воротами святині. А тоді всі поволі, наче уві сні, повернулися в бік входу.
Між колонами стояв великий буланий кінь із огнистими очима. Здіймався на ньому величезний вершник в чорній броні і пошматаному плащі. В руці тримав чорну шаблю.
Їздець рушив. Кінь йшов шагом, голосно хропучи; ржав та мотиляв головою. Підкови мірно вдаряли у підлогу, кидаючи до стелі різке відлуння, будили жах та тремтіння. Ніхто не смів і з місця зрушити... Аж врешті один з гайдуків не витримав. Вдивлявся у вершника, а рука сама сягнула по гаківницю.
Кінь рушив чвалом. Ураганом проскочив до олтаря, крешучи іскри підковами. Коли в’їхав до частини, що була краще освітлена, на воронованій броні вершника зблиснули блакитні лілеї. Жеребчик скочив до castrum doloris, вершник осадив його при труні, зіп’явся у стременах та рубанув по погребному портретові каштеляна. Удар був потужним. Легко відбив бляху від віка і відкинув її у кут, просто в темну пащу відкритої крипти. Вершник обвів поглядом присутніх. Ніхто не бачив його обличчя, прихованого за важким забралом німецького шолома.
– Чорт! Диявол! – почулися верески з рядів. – Чорний вершник!
– Горе нам!
– Взяти його! Взяти його!
Гуркіт пострілів відізвався під склепінням святині. У нефі та за лавами зблиснув вогонь від пістолів та самопалів. Кулі засвистіли навколо чорного. Крики та стогони вдарили аж попід стелю, а тупіт ніг змішався із брязкотом зброї. Від головного нефу набігали вже гайдуки із шаблями, челядь із списами та алебардами. З боку каплиці застукотіли підкуті чоботи шляхетних панів-братства, блиснули видобуті шаблі та палаші. Всяк набігав до олтаря.
– Вперед, оточити його! Брати чорта! Лови!
Надбігаючий гайдук каштеляна ткнув в черево коневі партизаном. Буланий румак затанцював на задніх ногах, обернувся, уходячи з-під удару. А тоді скочив вперед, валячи супротивника. Чорна шабля впала із свистом, розрубала першу голову. Кінь заржав голосно, а тоді кинувся у вир битви. Вершник повернув його вліво. Швидкий, мов блискавка, спрямував зброю вістрям долу, відбив випад, що був направлений в бік коню, а тоді хльоснув супротивника по шиї. Шляхтич у жовтому жупані захарчав, впав на підлогу, просто під копита, а кінь стоптав його і скочив, штовхаючи тих, що стояли найближче.
Чорний перехилився в сідлі. Роздавав удари із швидкістю блискавки, із силою грому сіяв смерть і знищення. Вороги набігали звідусюди, намагаючись його оточити, приперти до муру, вдарити вістрями рогатин. Але він не підпускав до себе. Невразливий до зброї та ударів, мчав мов вихор. Молодий пахолок схопив його за лівий нагрудник, повис на ньому, бажаючи стягнути з сідла. Але вершник швидко вдарив шаблею під руку і вбив тому вістря просто в серце.
Інший слуга підняв аркебуз. Чорний дістався його раніше, ніж той встиг спустити гачок на полицю із порохом, та швидким ударом позбавив життя. Рушниця, падаючи, вистрелила у повітря, куля полетіла у темряву, потрапила у крило янгола, відбила його – те впало на підлогу.
Шляхта, гайдуки та слуги в паніці розбігалися. Чорний вершник обернувся навколо себе, у затятості битви відшукуючи супротивника. І знайшов! З боку каплиці йшов на нього ксьондз із розп’яттям та кропильницею у руках.
– Дух нечистий, диявол втілений! Згинь, пропади!
Ксьондз плеснув свяченою водою на вершника. І в ту ж мить буланий кінь встав дибки, вдарив копитами священика, і той впав назад, вдарився головою в оздоблений пілястр, зсунувся на підлогу. Кров бризнула на мармур, на епітафії, на траурні корогви.
Кінь відплигнув, ржучи та верещачи. Вдарив задом у труну, зіпхнув її з катафалку, розкидав свічки, із тріском перевернув. Легка тканина та важкий оксамит зайнялися відразу. Полум’я стрелило високо вгору. Плигнуло аж під стелю, загуло...
Вершник повернув коня до лав. Видко було, що мав якусь мету. У костьолі панував хаос. Всі кричали, тікали чи хапалися за зброю. Тканина займалася щоразу сильніше.
Чорний скочив у тлум, із гуркотом перекидаючи лави. Старий шляхтич вистрелив йому просто у груди. Але хоч кремінь скресав іскру... пістоль не стрелив!
Вершник рубанув шаблею, а дідуган поточився, впав із криком до роззявленого рота катакомб, скотившись по східцях у саму крипту.
Величезний кінь скочив наперед, а тоді заржав, стриманий сильною рукою.
Затримався перед стрункою постаттю, вдягненою у чорне.
Дівчина підняла погляд. В її очах спочатку був гнів, тоді переляк, а на останок – жах. Позаду, при олтарі, бухнули пекельні вогні. Стрелили високо, плигнули крізь вікна та запалили дах абсиди костьолу. Вогонь біг швидко, полум’я стовпами стрелило вгору.
– Горить! Горить! – озвалися крики. Хтось кинувся навтьоки. В паніці вибили бічні двері. Хвиля втікачів почала пропихатися до виходу, збиваючи з ніг та топчучись один одного.
Дівчина крикнула із страхом. Повернулась та побігла. Чорний вершник наздогнав її у два скоки. Похилився в сідлі, випустив шаблю, що повисла на темляці, схопив втікачку та підніс наверх. Кинув через передню луку кульбака (3), галопом рушив до виходу.
Був вже близько від дверей, може за крок від них. За собою мав знищення та відлуння пожежі. Перед собою – дорогу до волі.
Скочив у відчинені ворота і випав назовні. Встримав коня. У відкритій хвіртці костьолу стояв білий кінь. Закривав шлях. У гусарському кульбаці сидів шляхтич у високому ковпаку і делії, накинутій на кольчугу.
2. Під шибеницею
Йшли крізь морок, не бачачи й своїх облич. Ніч була тепла, душна та темна. З лук та мочарів вставала густа імла, пливла по узбіччям пагорбів, густішала в ущелинах та розпадках.
Владним рухом притягнув до себе дівку. Рвонув гудзики, розірвав застібку контушка, грубо розчахнув корсет та схопив голі груди Насткі. Писнула та відскочила назад, випручуючись з рук. Розсерджений, підкрутив довгого вуса та схопив її за плече.
– Ну, ходи, дурепа, – ревнув. – Золотом відплачу!
– Не так зразу, ясний пан, – прошепотіла. – Дам, як тільки в ліс ввійдемо.
Глянув за себе. Вози Рокіцького, в яких містився найкращий пересувний бордель у Пшемиській землі, залишився далеко позаду. Нетерпляче попхнув курву в бік дерев, що ледь-ледь бачились в імлі. До біса, що б воно значило? Це ж просто дівка, яка давала себе грати за жменю шелягів – і сміє опиратися йому, каштелянові Лігезі, старості любачовському!
Схопив її за карк, притягнув ближче, поцілував у розхилені вуста, а тоді почав грубо стягати з неї контушок. Хвильку боронилася, а тоді піддалася. Зірвав з плечей делію і кинув на землю, поклав на неї Настку, відчепив від перев’язі шаблю і почав зривати з дівки решту вбрання. Важко дихала, аж раптом мов заціпила в його обіймах.
– Там! Там, в імлі, – прошепотіла й шарпнулася назад.
– Що, хай йому грець?!
Скочив на ноги. Йому здалося, що десь в білому тумані заіржав кінь. Лігеза роззирався навколо. Імла отуляла їх мов щільний плащ, тлумила звуки, лізла в горло. Прислухався. Вже знову хотів допастися до плечей Насткі, коли почув стукіт копит.
Кін біг крізь імлу. Глухий тупіт то наближався, то віддалявся. Староста запалав гнівом.
– Яцько, хлопський сине, відізвися!
Тиша.
– Яцько! Шельмо! Я ж чую, що те ти!
Стукіт копит наближався. Лігезі почулося глибоке, міцне зітхання огира, але в імлі та пітьмі нічого було не розрізнити. Шляхтич почув стукіт, що стишувався... Кінь віддалявся.
– Яцько, до диявола! Сто різок по спині накажу. Більше, ніж тоді, коли позіхнув на месі!
Огир десь зник. Староста вже думав, що все минулося, але знову почув іржання. У тому звуці, що видобувався з кінського горла, було щось такого, що відчув дрижаки по спині. Настка перелякано споглядала на всі боки.
Витягнув з піхв шаблю й рушив туди, де чув дивні відголоси. Імла проковтнула його, вкрила непрозорою вуаллю, сховала в обіймах.
Тупіт копит почувся десь близько. Кінь заіржав знову – мабуть, заспокоєний залізною рукою вершника.
Лігеза почувався непевно. Що ж то значило? Хто насміхався з нього в імлі...
Ступив ще два кроки наперед і став нерухомо. Дивився в те, що вилізло з туману.
Була перед ним стара шибениця. Три почорнілі від віку деревини. Груба, просмолена мотузка вільно колисалася, а на її кінці... На кінці її звисало висохле, випотрошене стерво величезного вовка.
Лігеза відчув тиск у горлі. Пиха, гордощі та гнів миттєво десь ділися. Відчув, як біжить холодними краплями по хребту піт.
Вершник!
Обік вовчого стерва стояв вершник... Тіло його було закуте у чорну броню. На голові мав шолом із забралом. Лігеза почув свист леза, видобутого із чорних піхв.
Чорний кінь рушив чвалом. Староста почув його хропіння над собою, побачив блиск вістря, в якому відбився на мить вузький серп місяця.
Втікав крізь хащі, затинався за камені, плутався у високих травах, падав у кущі. Вершник гнав слідом. Лігеза боявся повернутися, боявся стати до нього обличчям. А страх був відчуттям цілковито незвичним його душі. Відчував за собою подих буланого коня і холодну смерть, вкриту у блиску вістря. Зненацька узгір’я наче розступилося перед ним. Скотився по гострим каменям униз, роздираючи жупана з адамашки та шаровари. Відчув, як щось липке стікає по потилиці, обліплює чоло... Кров.
Затнувся об корінь сухого дубу, гепнувся, покотився, але піднявся і став обличчям до загрози. Втім, як побачив величезного коня, що пер просто на нього, з вуст його почулося скавчання. Чорний вершник прокрутив палашем кілька петель коло боку, а тоді здійняв зброю для удару. Блиск сталі!
Відблиск світла впав на зблідле, скривавлене обличчя Лігези... Буланий кінь з розгону впав на каштеляна. В останню мить шляхтич повернувся, бо хотів вже знов втікати – або ж хоч ухилитися перед ударом, але дарма!
Палаш сік зі свистом, відрубавши праве плече та руку із шаблею. Чорна кров плеснула на стовбур дуба, на кущі, на хащі. Відрубана рука впала, дригаючись, стиснувши прикрашене клейнодами руків’я карабели. У нічній тиші розляглося виття. Ліс відповів відлунням, а тоді вже чулося лише ржання коня, стукіт копит, що віддалявся – і запала тиша.
3. Eques polonus sum (4)
Підйомний міст із гуркотом опустився. Виїхали з похмурих щелеп брами, а стукіт копит по дерев’яним колодам розлігся під склепінням голосним відлунням. Яцек Дидинській глянув вгору. Високо над воротами побачив кам’яну гербову таблицю із Любічем. Була тріснута. А може так лише здавалося...
В’їхали на вузький, тісне подвір’я сідоровського замку. Високо вгорі небо починало темнішати. Важкі дощові хмари затягли місяць та зірки.
– От, щастя, пані-коханка, зуміли ми оце, – просапав Анзельм Нєтикса. – А то б, пані-коханка, ночували б в полі.
– Чому б це?
– Пан каштелян брами зачиняти наказує. І нікому по сутінкам до замку потрапити несила.
Дидиньській роззирнувся. На мурах стояли гайдуки, а на вежах горіли факели.
– Боїться? Чого ж?
– Всього, пані-коханка, в ці наші часи, – висапав Нєтикса та зліз з коня. – Ще взнаєш, пані-коханка, таке, що все тобі прояснить.
Дидиньській зіскочив на землю. Кинув повід пахолкові.
Нєтикса, похитуючись, рушив слідом. Праву ногу мав дерев’яну. Як сам розповідав, відірвала її йому в битві куля з фальконету.
В битві, чи, як здогадувався Дидиньській, під час однієї з приватних воєн, які ще кілька років тому Лігези точили на Червоній Русі.
Раптом Нєтикса затримався. Вилаявся, бо дерев’яна нога потрапила між камінням. Безпорадно шарпав нею вперед-назад.
Дидиньській нахилився, схопив дерев’яну палю, вирвав ту якби-ногу зі шпарини, притримав Нєтиксу.
– Окуй собі, вашмосць, ту деревину. Бо як злапає тебе дружина із дівкою, не втечеш від неї далеко.
– Та ціле життя від неї втікав, а втекти не міг. Хоча тоді навіть оцієї дерев’яної шкутильгачки не мав. Змилуйся, Господи, над її грішною душею.
Рушили в бік сходів.
– Жалісливий ти, пане рубайло, – розсміявся Нєтикса. – А може, пані-коханка, ти й тих всіх жалієш... кхе-кхе-кхе, панів братів, яких січеш, га?
– Так і є, – твердо сказав Дидиньській. – Жалію.
– Відчитуєш молитву за свою душу?
– Ні. Ніколи.
– А за тих, кого вбиваєш?
– Та вічності б не вистачило б.
Вийшли на внутрішню галерею по кам’яним сходам. Перед великими, набитими бретналами (5) дверми до кімнати каштеляна стояли двоє гайдуків і високий шляхтич у лисячому ковпаку. Досить було пану Яцеку глянули на примружене око, перетяту праву брів та шрам на чолі, щоб відразу розпізнати старого і, як видко, поганого знайомого.
– О, пан Закліка, вигнанець та інфаміс (6)! Чолом б’ю!
– Дидиньській?! – прогарчав шляхтич. – Що ти тут робиш?
– З візитом, пані-коханка, приїхав, – промовив Нєтикса. – То гість пана каштеляна.
– Гість у дім – біс у дім, – промурмотів Закліка. – Ну, пане кавалере, так вважаю, що знайдемо можливість поговорити про наші давні справки. А тепер – шаблю віддай, як вже до каштеляна входиш.
Дидиньській завагався, але Нєтикса поклав йому долоню на плече.
– Такий вже в нас закон в останні часи. Хто до каштеляна має справи, той зброю віддає.
Дидиньській відчепив з перев’язі свою чорну серпантину (7) і віддав Закліці.
– Це та сама? – вороже запитав Закліка.
– Приклади до шраму, як не впізнаєш.
Закліка сплюнув. Кивнув гайдукам, а ті відчинили двері.
Ввійшли до сіней. Нєтикса впровадив Дидиньського до великої зали. Було тут темно, лише у величезній печі горів вогонь, а на столі – три свічки у золотому свічнику з вирізаними конями та лицарями. Обік свічника лежали старі папери – пожовклі, складені в кілька разів листи.
– Вітаю, вітаю вашмосць!
Януш Лігеза, каштелян галицький, йшов до нього з розведеними руками. Дидиньській роздивився його високе чоло, блискучі очі, довгу білу бороду та витончену делію з горностаєвим коміром. Обійняв Дидиньського і поцілував його в обидві щоки.
– Сідай, вашмосц, – вказав на оббите шкірою крісло. Кивнув Нєтиксі, і той налив із дзбана вино до кришталевого келиху і поставив перед гостем.
– Напевне вже перемовився ти, пане Яцеку, із Заклікою, – сказав каштелян. – Не переймайся ним, бо Закліка дістає шаблю лише тоді, коли я йому те дозволяю. Аж поки боргів не сплатить – висить у рукава моєї делії. Тут ось, – каштелян вказав унизаною перснями рукою на обшиту хутром пахвою. – Твоє здоров’я, – підняв келих вгору. – За зустріч. І за те, щоб ми домовились.
Випили. Угорське було непогане, напевне походило зі склепів каштеляна. А може і з льохів Боратиньських, чию фортечку Лігеза захопив навесні, у суперечці за Журавіцу?
– А про що ж ми повинні домовитися, ваша милість? Про Закліку? Так він не вартий стільки, аби ти мене сюди визивав. Про напад?
Каштелян впав на крісло. Глянув на Дидиньського швидко та хитро.
– А як вважаєш, чого б міг хотіти від найкращого рубайла у руському воєводстві? Не на теревені ж я тебе сюди запросив. Є для тебе завдання. Добре оплачене завдання.
– І що ж?
Каштелян і Нєтикса обмінялись поглядами. А тоді Лігеза опустив погляд.
– Хтось вбиває моїх людей. То розбійник, найманий вбивця, напевне якогось з моїх особистих ворогів. Б’є зненацька, завжди один. З-під облав втікає. Забив... – голос його зламався, – ..забив Олександра, мого найстаршого сина. Єдиного спадкоємця. А ще раніше вбив Самуїла...
– Як розумію, вбиває з укриття і ніхто не бачив його в обличчя?
– Якби хтось бачив його обличчя, то я б не мусив гукати Дидиньського. Якби знав, хто то, – видихнув каштелян, – забив би його вдвічі, втричі, вчетверо страшніше, ніж він вбив моїх синів. За одну руку відрубав би йому обидві. За одну краплю крові роду Лігез – випустив би з нього ціле море...
– Все почалось десь з півроку тому, може трохи раніше, – спокійно почав оповідати Нєтикса. – Спочатку загинув орендар Вєрушового, одного з наших селищ. На його подвір’я влетів вершник о чорній броні. І забив його, порубав на шматочки... Той чорний пізніше забив нашого економа з-під Галича. Тоді ще двох наших людей...
– Напевне, вершник був без голови, – пхикнув Дидиньській. – А коли їхав, то брязкотів ланцюгами, а душі вбитих увозив до пекла! А може то не вершник, а бестія, що жере хамів, що не дають пожертви на недільній месі?
– Той вершник, – муркнув каштелян, – має голову. Легко знімеш її з шиї, га?
Вдарив у стіл ребром долоні. При тому перевернув келих. Вузький струмочок вина потік вздовж старого листа, із печаткою чужоземного гербу із лілеями. Потік мов справжній струмок крові. Каштелян упав на крісло знову.
– Чорний вершник, – промурмотів Нєтикса, – хлопи гадають, що то кара за гріхи. Має вибити весь рід Лігезов.
– Ну що ж, – спокійно сказав Дидиньській, – то може вам треба ксендза чи екзорциста. Я привидів не ловлю.
– То не привід. То людина. Їздить на буланому коні, голову прикриває забралом, але даю слово, що під його чорною бронею б’ється звичайне серце. То вбивця чи розбійник, який хоче помсти.
– Ми ставили на нього облави, – вигарчав каштелян, – але – спритний, мов рись, жорстокий, мов вовк та сильний, мов ведмідь.
– Чого очікуєш від мене, пане Лігезо?
– Хочу побачити тебе, а обабіч – віз чи коня. А на тому возі бажаю, щоб лежало гниюче стерво того вбивці. Тоді зірву йому шолом з голови та загляну в його мертві очі. І вже буду знати, кому дякувати. Й подякую по-каштелянські. Хочу, щоб ти знайшов та вбив вбивцю. Отримаєш стільки золота, скільки той вершник буде важити.
– В броні чи без?
– В броні.
– Низько мене цінуєш, пане каштелян, – сказав повільно Дидиньській. – Мисливець, що висліджує рись, ставить капкан на вовка та береться на бари з ведмедем, дуже ризикує. Тому моя ціна буде високою.
– Знайдеш його?
– Знайду. Полюбляю ризик. Але то стане дорого. Хочу десять тисяч червонців.
Того разу каштелян загарчав куди голосніше аніж тоді, коли пригадував про смерть синів. Розкашлявся, і Нєтикса швиденько подав йому новий келих вина. Лігеза вихилив його одним ковтком, захрипів. Кашлянув...
– Стільки... – знову стало йому душно. – Думав, що ти мені приятель, пане Дидиньській.
– А я і є, пане. Одне лише, що кохаємося ми, мов брати, а рахуємо, мов жиди.
– Добре, – прохрипів Лігеза. – Дістанеш десять тисяч червонців. Але лише як його знайдеш та привезеш його стерво. А я насиплю тобі мішок дукатів, червонців, талерів, флоренів та рейнських...
Запала тиша. Полум’я у печі пригасло, тихо шкварчали гноти свічок. Каштелян та Дидиньській вдарили по рукам.
– Даю слово шляхетське, що отримаєш гроші, – урочисто сказав каштелян.
– Даю nobile verbum, що отримаєш, вашмосц каштеляне, голову вбивці, – пан Яцек поклав руку на серце. – Слово Дидиньського – не дим.
– Тоді – дійшли ми згоди?
– Nobile verbum.
– Що відомо про того вершника?
– Б’є ввечері або вночі. Носить чорну рейтарську броню і німецький шолом. Має страшну силу. Як шестеро гайдуків на нього кинулись – вбив всіх. Стріляли, але стріли відлетіли від броні. Їздить на буланому коневі, вишколеному до битви. Та бестія голови людям відгризає, якщо загрожують його планам. І ніколи не показує обличчя.
– Зброя вершника?
– Палаш. Довгий, важкий.
– Рейтар, – тихо буркнув Дидиньській. – То зброя вільних рейтарів.
Каштелян здригнувся і аж затрясся.
– Що?! Що ти сказав?!
– Вершник вживає зброю вільних рейтарів. Може – чужоземець. Коли вбив в останній раз?
– Місяць тому зарубав мого сина, – тремтячим голосом промовив Лігеза. – Вибач, але не маю сил про те говорити. З моїх дітей живою залишилась лише донька. Моя єдина ясочка... Чи повинно тобі про те зараз питати, шляхтичу?
– Чи є хто, пане, хто міг би тебе зненавидіти? Хтось кому зчинив таку велику кривду, що винайняв... Або й сам став тим вершником.
– Гольській ту думку облишив, із Стадніцькими маю договір. Гербут вже в пеклі, а Дрохойовській вбитий людьми каштеляна пшемиського...
– А Тарнавський? – втрутився Нєтикса.
– Тарнавський на щось таке не насмілився б. Зрештою – вже й помирає.
– А Вєруш?.. – знову втрутився тихенько ключник.
– Вашамосць, – звернувся каштелян до Дидиньського, – мій слуга вкаже тобі кімнату. Коли вирушиш по вбивцю?
– За кілька днів. Спочатку треба б розглянутись.
– За два дні полюю в хащах на ведмедя. Запрошую.
Дидиньській встав, вклонився. Нєтикса взяв його за руку, повів до дверей.
– Хочу порозмовляти із кимсь, хто останній раз бачив того чорного вершника, – сказав Дидиньській. – Є хтось такий?
– Ясько, пахолок пана Олександра, хай Господь змилується над грішною душею. Накажу йому прийти завтра до твоєї оселі.
Вийшли з кімнати. Каштелян на них навіть не глянув. Закліки за дверима вже не було. Гайдук подав пану Яцекові шаблю. Тоді Нєтикса повів гостя крізь зали та галереї. Сідоровський замок був великий та багатий. Дидиньській бачив чарівні гданські меблі, турецьку парчу, ковдри, картини... Споглядали на нього вибляклі обличчя з портретів. Нєтикса затримався.
– Нещастя спало на пана нашого, – сказав раптом. – Гніздо сідоровське залишилося без спадкоємців та наступників. Лише портрет по паничах залишився.
Дидиньській глянув на стіну. У світлі свічок розгледів картину, на якій було двоє молодих чоловіків у чужинському одязі. Мабуть, малювали той образ у часи, коли молоді Лігези вояжували по Європі і ще мали голови на карку.
– Ото молодший син каштеляна, Самуїл, і старший – Олександр, – мурмотів Нєтикса. – А тепер залишилась лише пані Єво. Успадкує почти та дукати. Ще взнаєш ту пані, пане брате. Лише голову через неї не втрать, бо легко такому статися.
Дидиньській дивився на портрет. У миготливому світлі свічки, що її тримав Нєтикса, обличчя молодих Лігезів виглядали блідими. Картина, здавалось, була нерівно підрізаною – не зрозуміло чому, постаті обох юнаків знаходилися при правому краю полотна.
– Веди до кімнати, – промурмотів Дидиньській.
4. Ясько
Перед дверима кімнати Дидиньського чекав молодий слуга каштеляна. Шапкою, оздобленою пучком соколиних пер, чи не землю вимітав.
– Ото Ясько, – сказав Нєтикса. – Пан каштелян віддає його до твоїх послуг. Бачив вершника через мить по тому, як вбив він святої пам’яті каштелянка Олександра.
Ясько виглядав саме так, як повинен був виглядати пахолок. Був щуплий, рум’яний на всі щоки, одягнений у короткий зелений жупан, зап’ятий на гудзики.
– Був близько від вбивці, як той зарубав єгомосць пана Олександра?
Пахолок склонився ще нижче.
– Пан Олександр з драгункою до лісу пішов. Мені казав між курвами чекати. Чекаю ’го й чекаю, ач, чую – копита стукотять. Я й помислив собі зразу ж, що – гвалт – щось з моїм паном не так. На коня – і в туман. Аж звідти щось таке велике на мене як гайне! Отуточки поза мене той чорний вершник й скочив. Як є – біс! Мов за чортом гнав, я ж подумав: що то воно? Ще повернеться та людинку задавить, – Ясько перехрестився набожно.
– Як виглядав?
– На великому коні їхав. Мав чорну зброю, як рейтари його королівської величності, як я їх у Кракові бачив... А на зброї мав видавлену лілею срібну, в руці палаш. Обличчя не показав, чорт такий, бо на морді мав шолом із забралом, великий як дзвін у костьолі бернардиновому у Львові. Чи як купола на замку у Вішнічу...
– Чекай, чекай, бачив його лише мить і стільки пам’ятаєш? А казав, що ще й туман був!
– Не знаю, пане. Якось вже пам’ятаю.
– Люди різне балакають, – буркнув Нєтикса. – Повторюють, що на торгу чують.
– Як думаєш, Яську? Той чорний вершник – то людина чи привид?
– Привид, пане, як Бог живий. Чув я, як баби у Підгаях теревенили, що то кара за гріхи наші. За те, що єгомосць наш каштелян часто іншим панам шляхетське слово давав і не дотримував.
– Йди до челядницької, – Дидиньській клепнув пахолка по спині. Ясько скулився та охнув.
– Бог зна, – Ясько опустив погляд. – За гордощі, пан каштелян мовили. Що голову високо ношу.
– А носиш?
– Не знаю.
– Ти шляхтич чи хлоп?
Ясько мовчав. Склонився низько.
– Хлоп, пане, – прошепотів, і дві сльози скотились йому по щоках.
– Йди вже до челядницької, – промурмотів пан Яцек. – А завтра на світанку приходь... І не бійся, – додав тихо. – Не стану тебе бити.
5. Амор і демон
Різна буває осінь. Є осінь волоська, тепла та сонячна. Осінь французька, сповнена дозрілого винограду, осінь надлишків та збору. Осінь інфляндська – чорна, понура і смутна. Осінь мультанська, гаряча, сповнена пилом та задухою.
Втім найкращою є золота польська осінь.
Так, принаймні, думав пан Дидиньській, рушаючи на каштелянське полювання в Бескиди.
Був початок жовтня. Ліси й поля вкрилися золотом, а дерева якраз губили жовте листя, що падало на килим, зітканий з трав, квітів та зіль. Небо над горами було блакитне і спокійне. Струмки тихо плюскотіли між камінням, а під вечір з ущелин та лісних хащів підіймалися перші осінні тумани. В такі часи звір виходив з лісу на поля, кабани рилися під дубами, гуси тягнулися на південь.. На стоках Бескид паслися стада сарн, під кущами ховалися зайці, вовки підходили під садиби. Тож той, хто відчував себе шляхтичем, той вирушав із гостями та слугами у хащі, пускав з повідків хортів та зграї гончаків, хапався за самостріли чи арбалети. Їхав у хащі із луком та списом, ловив зайців, ганявся за вовками, лосями та оленями. Полював із соколом на небесне птаство, ходив із сіткою на ведмедя чи ставив пастки на лиса.
Втім того вечора в голові Дидиньського було не полювання.
Каштелянова...
Як зайняв вказане боровим місце за купою пожовклих кущів, витяг зброю та причаївся – почув за спиною стукіт кінських копит. Повернувся та побачив молоду панянку у білому огирі. Вдягнена була по-чоловічому – у жупан, делію і ковпак, з-під якого вибивалися пасма чорного волосся. Під’їхала ближче, дивлячись Дидиньському просто в очі, а тоді зіскочила на землю. Поправила перев’язь на плечі. За той час пан Яцек встиг роздивитися її чарівні чорні очі, малі, але повні губи, вузькі брови й маленькі ніздрі, що тріпотіли, мов у породистого коня.
– Вітаю, пане Яцеку.
– Вашпані, – Дидиньській склонився і зняв ковпак. – Напевне ви – Єва Лігезова, йогомосці пана каштеляна галицького, мого добродія дочка, про чию вроду та величезну мудрість доводилось мені не раз вже чути?
– Бачу, що вашмосць рівно добре володіє як шаблею, так і словом. Чи й жінок здобуваєш так же легко, як звіра на полюванні?
– Дівчат захоплюю двома способами, – відповів Дидиньській, – шаблею та поезією. Поезією здобуваю серце, а шаблею рублю того трубадура, що кращий за мене у римах, аніж у фехтуванні. І що ж вашпані до мене привело?
– Було мені цікаво, чи такий відомий мисливець вже вполював вовка чи ведмедя?
– Я полюю на ще більшого звіра, пані каштелянова.
Єва всміхнулася легенько. Обійшла навколо товстелезної деревини, легенько ведучи по стовбуру пальцями.
– Знаю, пане Яцеку, на кого полюєш. Галопує на буланому коні, і кожного разу, як десь з’являється, спадає в когось голова.
– Безглуздо робить. Якби я був тим вершником, то полював би не на чоловіків.
– А на кого ж?
– На... лань.
Тихенько розсміялась.
– Чи той вершник не є кимсь, кому пан каштелян відмовив у руці вашпані?
– Якби хтось з них був би таким відважним, то дала б йому себе вкрасти... Пан отець має бажання видати мене за магнацького сина. А для таких рейтарська зброя – заважка, і заважка їх броня. Не знаєш, пане Яцеку, яке воно нудне життя у салонах при дворі. Ти, вашмосць Дидиньській, робиш, що бажаєш: хочеш – живеш, хочеш – вмираєш! А я завжди бачу принижені посмішки гладких панів й тоскувати за вільним життям. За таким, яке й ти знаєш...
– Таке життя швидко закінчується. В бою, у корчмі, на гостинці, під копитами коней. Від татарської стріли. Чи на поганських галерах. Чи під сокирою ката...
– А знаєш, пане Яцеку, нащо сюди прийшла? Хотіла відновити знайомство. Все пригадую, як колись приїздив до мого батька, до замку у Підгайцях.
– Не пам’ятаю.
– Не звертав на мене увагу... А направду, пане Яцеку, – сперлась щокою в його плече, так, що його прошило тремтіння, – пришла до тебе, бо знаю, що він ударить знову. Прийде по мою душу.
– По тебе? Чому б це?
– Я остання з роду. Рятуй мене, пане Яцеку... Врятуй перед ним. Мій батько колись та помре. І тоді треба мені бути когось сильного. Когось, як ти...
– А Закліка?
– То звиклий інфаміс та вигнанець. Закліка? І хто ж то є – той Закліка?
– То мій ворог. Я його поцілив у поєдинку.
– Але він – не Дидиньській. Не ти...
Здаля розляглося грання рогів. Зразу після того захрустіли галузки та кущі позаду Дидиньського та Лігезовою. Виступили каштелян, а з ними – Нєтикса, Закліка та кілька пахолків. Лігеза тримав в руках рушницю. Закліка підтяг перев’язь, глянув з неохотою на Дидиньського та каштелянову.
– Облава рушила! – крикнув каштелян. – Ведмідь у хащах перед нами. На коней, панство, бо як в шал впаде, то відбігти не встигнете!
Дидиньській допоміг всістися Єві, а тоді скочив в кульбаку, приготував гаківницю, підняв замок. Здалека крізь ліс неслося грання рогів, лоскіт палиць і крики загонщиків.
– Вийде на нас! – видихнув Нєтикса. – Був би я молодим, то вже б пограв в ведмедиком рогатиною.
Роз’їхалися, та укрилися у кущах. Високий, грізний рик роздавався зовсім близько. А зараз по тому – лай собак.
Дидиньській чекав у напрузі. Перед ними були лісові хащі, закриті пожовклими кущами – глибокий яр, порослий деревами, перегороджений струхлявілими стволами, завалений камінням. Щось вовтузилося у глибині ущелини. Лай псів зробився ближчим. Шелест та лоскіт роздалися неподалік. Ведмідь наближався...
Всі стволи скерувалися до виходу з ущелини.
Ведмідь? Дидиньській виразно чув тупотіння кінських копит... А якщо то?.. Але звідки?..
Із блиском світла від чорненої зброї... Із тупотінням копит та хеканням величезної буланої тварюки, критої обладунком... З-під балдахіну золотого листя вискочив чорний вершник у плащі, що вився позаду. Швидко скочив між деревами.
Верески, крики...
Блиск, грім і дими переорали галявину. Втім кулі вершника оминули. Швидко, мов уві сні, як примара, ринув туди, де стояв каштелян. Дидиньській почув лоскіт копит, а тоді свист повітря, яке рубило вістря рейтарського палаша. Яцек відкинув вбік гаківницю, схопився за шаблю й вихором поскакав за напасником.
Не встиг!
Привид, мов буря, впав на поблідлого Лігезу, закрутив вістрям – аж свиснуло! – і вдарив!
Каштелян зумів захиститися. Кінь під ним встав дибки, Лігеза ринув назад, на спину, а жеребчик впав зверху, придавив його своїм тілом.
Чорний лицар натягнув повід, його румак зіп’явся, затанцював на тонких ногах. Привид роззирнувся, його очі, вкриті за шпаринами забрала, глянули вправо, вліво...
– До зброї! Бий! – рикнуло кілька голосів.
Слуга каштеляна кинувся ближче, підняв рогатину над головою та пхнув в бік чорному. Вістря зслизнуло по броні, а вершник скочив наперед, замахнувся та зрубив пахолка, просто в голову. Обернувся; ззаду ринув на нього Барщевський – приближений клієнт Лігези. Відразу вдарив шаблею в обличчя під забралом. Вістря брязнуло, зслизнуло з шолому, вершник відбив ще один удар шляхтича, а тоді блискавично перейшов від оборони до нападу, вбив вістря у груди Барщевського, продавив глибше, та пробив його навиліт. Шляхтич загарчав, безвладно звис на кульбаці, а тоді звалився на землю.
Привид роззирнувся навколо.
Зліва напав на нього Закліка, справа – Дидиньській. Обидва били чи не одночасно. Втім вершник відбив удар Дидиньського, а шаблю Закліки прийняв на звинутий плащ на боку.
Закліка знову підняв зброю. Вершник зупинився, а шляхтич якраз вдарив. Швидко та плавно перекинув зброю з руки в руку.
То був несамовитий фінт.
Якби так бився на поєдинку з Дидиньськім...
Леза розминулися, але в ту ж мить буланий кінь скочив вбік, розділяючи тих, що билися. Чорний вершник завмер, мов би знайшов, що шукав.
Каштелянова!
Поблідла, шарпала повід коня, тицяла в нього острогами. Її білий скакун заржав та погнав чвалом в хащі. Привид скочив за нею. Буланий кінь захропів і поніс, мов буря. А за ним, на кілька кроків позаду, летів, із гривою по вітру, гусарський огир Дидиньського.
Дерева миготіли перед їх очима, камінці та земля з-під копит сікли обличчя. Вирвались на довгу галявину, заслану жовтим листям, зарослу висохлою травою. Кінь Дидиньського ані на крок не зміг наблизитися до буланого огира. Зате чорний вершник із кожним скоком наближався до білого скакуна.
Каштелянова крикнула. У пориві відчаю схопилась за пістолет і, повернувшись на кульбаці, вистрелила в бік лицаря, що наближався до неї!
Схибила. Куля пролетіла над плечем привиду. Яцек різко нахилився. Свинець свиснув в нього над головою, пробивши ковпак.
Чорна сталева рукавиця впала на плече каштелянової. Вершник вирвав Єву із сідла і кинув на кульбак. Дівчина шарпнулася. Застібки делії та жупанчика тріснули, і каштелянова в останньому пориві розпачу з усієї сили вдарила рукояттю пістоля у забрало лицаря.
Напасник від удару качнувся. Послабив утиск, а Єва вирвалася, залишивши в його руках делію. Впала між конями, покотилась по траві, знерухоміла.
Вершник розвернув коня тут таки, на краю галявини. Зіп’яв скакуна острогами, і саме в ту мить Дидиньській до нього дістався.
Зійшлися під засохлим дубом. Величезне дерево простягало до неба кукси гілок з обідраною корою.
Яцек крутонув шаблею над кінським карком. Мав супротивника зліва, то ж рубав з того боку – з двох рук. Чорний лицар відбив удар пласким боком клинка, тримаючи палаш вістрям до землі. Зараз по тому вдарив рукояттю в скроню Дидиньського. Яцек ухилився! Знав той фінт. Розвернув коня в бік ворога.
Зітнулися знову, тим разом на довше. Привид вдарив вліво, але в останню мить відсмикнув лезо над клинком Дидиньського та через фінт пхнув вістрям.
Схибив!
Яцек збив клинок, відкинув вбік, сам рубонув від ліктя, аж вістря шаблі скреготнуло по забралу шолома. Коні відскочили в боки, бійці ж знов направили їх один до одного. Лицарь вдарив першим. Дидиньській заблокував – відсмикнув легенько шаблю, а тоді провів коротку та сильну відповідь. Привид замахнувся, вдарив з розмаху, і тоді Яцек рубонув зліва, у кисть. Вже під час удару долучив ліву руку до правої і зі свистом рубанув трибунальським прийомом просто у лезо супротивника!
Палаш, вибитий з чорної рукавиці, зафуркотів у повітрі та встряв у ствол дуба.
Чорний лицар вдарив коня острогами. Дидиньській від’їхав до каштелянової, що лежала, де й була, повернув коня і завмер, придивляючись на супротивника, готовий боронити дівчину до кінця. Довго мірялись поглядами.
Далеко почувся лай псів.
Привид поволі опустив голову. Оминувши широким колом Дидиньського, погнав галопом, а минаючи дуб, мимохідь вирвав вбитий в нього палаш. Повернув коня на задніх ногах, глянув ще раз на Дидиньського, а тоді підняв рукавичку у рейтарському привітанні та погнав між дерев, щез у вечірній темряві.
Дидиньській зіскочив з коня, припав до каштелянової. Її чорне волосся розсипалося на ковдрі золотого листя, розірваний каптан оголив білі груди із рожевим соском. Шляхтич схопив її в обійми, потрусив.
– Живи! – прошепотів. – Живи, милостива пані.
Тихенько застогнала. Яцек, відчуваючи тепло її тіла, притиснув уста до вуст, поцілував міцно, брутально, насичуючись її дотиком, смаком її вуст.
– Єгомосць! Хей, єгомосць!
Відірвався від дівчини, поклав її бережно на траву. Блідість обличчя Лігезівни змінилась на рожу. Повільно приходила в себе.
Дидиньській схопився на ноги та побачив перелякані очі Яська, що тримав повід коня.
– На Бога! – закричав пахолок. – Живі?! А пані? Теж жива?
Застукотіли копита. Із сутінків виринули розгарячені коні, брехали пси. Нєтикса, Закліка та кілька інших панів-браттів зіскочили з коней, засвітили факели, світло заграло на шаблях та пістолях.
– На Бога! Пане Дидиньській! – закричав Нєтикса. – Живий, вашамосць? А кінь, а панні? Де панні?
– Жива! – видихнув Дидиньській.
То дивне, але з вуст пахолків не було й крику радощів. Лише Закліка припав до каштелянової. Зробив те дуже швидко, що не приховалося від уваги Дидиньського. Шляхтич став біля неї на коліна, доторкнувся до щоки, приклав вухо до грудей.
– Дихає! – крикнув. – Дякувати Богові!
Лише тепер помітив подерту одежу. Дидиньській відчув на собі його шалений, розпалений погляд.
– Сміло вашмосць розпочав! – просичав Закліка. Швидко вихопив шаблю, рушив в бік Дидиньського. – На каштелянську дочку руку підняв?!
Дидиньській, здивований такою поведінкою, навіть шаблі не здійняв. Закліка багато чому навчився від останньої їх зустрічі. Може навіть забагато. Дурнею було б ризикувати на поєдинку в таку хвилю.
– А чи не запитаєш, що сталося із вершником?
– Спокійно, зацне панство! – Нєтикса впав між Заклікою та Дидиньськім. – Візьміть панні! – наказав пахолкам.
Закліка скинув делію. Разом із слугами каштеляна поклали на неї Єву, підняли з землі. Закліка делікатно доторкнувся її щоки.
– Живи, соколице, – прошепотів. – Живи, прошу!
– А я все бачив, – прокричав Ясько і низенько склонився перед Дидиньськім. – Йогомосць із чортом бився. Вибив йому меча з руки і кістки всі порахував!
– Як то?! – прикрикнув Нєтикса. – Пане Яцек? Дрався із привидом?
Дидиньській поклав йому руку на плече.
– Що із каштеляном?
– Побив його кінь. Але жити буде.
– Тоді ходімо!
6. Пароксизм і геральдика
– Ваша милість добре знає, хто той чорний вершник.
– Досить! – ревонув Лігеза та відштовхнув Яська, що якраз похилився над тазом, до якого власне зціджували каштеляну кров. – Сказав: досить!
Ясько склонився, по чому перев’язав руку Лігези чистим бандажем. Каштелян відіпхнув його із злістю, закашляв, із стогоном схопився за лівий бік.
– Що там сказав? Що знаю вершника? Чому так думаєш?
– Бо він не хотів вбивати твою дочку. Вершник, – Дидиньській вбив зелені очі в Лігезу, – хотів її вкрасти.
– Аби вбити! – крикнув каштелян і схопився на ноги. Ясько услужливо подав йому келих із гарячим напоєм, але Лігеза його відвів.
– Та мовчи, до диявола! – Лігеза вибив з рук слуги келих, а тоді ще із розмаху ткнув того в обличчя. – І так здохну, – розкашлявся.
Ясько припав до землі. Лігеза сперся об стіл, а на його губах виступила кривава піна.
– Вершник – то хтось, кому якось відмовила чи панні, чи вашмосць, пане каштеляне, – незворушно продовжував Дидиньській. – Порахуй, скільком магнацьким синам наказав подати гарбуза.
– Та їх більше було, ніж зірок на небесах. Не віддам бо доньку за голоту... Досить вже тих питань! Бо забуду про наш контракт!
– Ви, пане, дали мені nobile verbum, що як знайду вбивцю, то й нагорода мене не мине. Каштелянське слово – не дим!
Обличчя Лігези почервоніло. Рука, яку витягнув в бік Дидиньського, тремтіла все сильніше.
– Як ми розмовляли вперше, пан Нєтикса промовив прізвище Вєруш... Хто то є?
– То хлоп, – видавив каштелян. – Я... Напевне... – Лігеза замовк, впав у крісло, а його обличчя почало робитися щоразу червонішим. – Єзус Христе! Єзус... душуся... – шарпнув застібки атласного жупана.
– Ясько! Нєтикса! Сюди! – Дидиньській підхопився з крісла. Двері із тріском відчинилися. До кімнати вбіг Ясько, пахолки і замковий медик. Підхопили хриплячого, апоплексією вдареного каштеляна, понесли в сусідню кімнату.
Дидиньській важко зітхнув. Вийшов назовні. Встав при галереї та обперся на поруч. Почув стукіт молотків на дворі. Внизу, біля виходу із замкової каплиці, столяри збивали з дерев’яних колод хреста. Двоє пахолків вносили досередини просту дерев’яну труну.
Дидиньській рушив до своєї кімнати. Зійшов сходами, тоді – коридором, затримався на хвильку в залі з портретами. Знову розглядав картину, на якій стояли обидва каштелянові сини – Самуїл та Олександр. Замислився на якусь мить.
Чому на портреті було двойко гербів? Один – то Любіш Лігезів, а другий – дивний, згори вниз поділений щит із чотирма лілеями. То не був герб Лігезів. То не був жоден польський герб.
Обидва молодика були намальовані близько правого краю картини. Надто близько. Гербовий щит у їх стоп напевне колись знаходився посередині картини...
Дидиньській знизав плечима і рушив до кімнати. Пхнув двері. Всередині покою лежала чверть паперу. Дидиньській підняв її, прочитав:
Стався випадок, який потребує сказати Тобі дещо важливе. Стану чекати нині ввечері у корчмі „Під шаблями” у жида Берка, на краківському тракті.
Підпису не було. Дидиньській зібгав папір у руці.
Й помацав при боці рукоять шаблі.
7. „Під шаблями”
Корчма „Під шаблями”, яка стирчала на тракті зі Львова до Кракова, називалася так з приводу багатеньких числом сварок та рубанин, що розігрувалися всередині її. Тут домовлялись про двобої панове браття, а корчму палили що кілька років. Востаннє вчинили те збунтовані солдати львівської конфедерації. Але й по тому на протязі минулого року на дошки підлоги, столів і лав натекло стільки шляхетської крові, що вистачило б її на те, щоб пофарбувати всі жупани у воєводстві руському на кармазиновий колір.
Корчма була повна гостей. Дидиньській ледве пропихався крізь тлум гербових. Розглядався навколо із усміхом і відповідав на чисельні поздоровлення, яких не заощаджувало йому панство браття. Адже був знаним та шанованим у всій землі Пшемисько-Сяноцькій, а за дерев’яними столами, позначений шаблями та чеканами, сидів сам цвіт шляхти того прикордоння Речі Посполитої. Якби пан Дидиньській ввійшов до господи чи заїзду у далекій Франції або в Нідерландах, із певністю оточували б його бліді та смутні обличчя кавалерства, що потягало б маленькими ковтками вино з келихів. А ще – багаті міщани та боягузливі шляхетники у напудрених перуках. Люди холодні і витончені, що цідили б слова з-під губи та пильнували б, щоб, боронь Боже, не зронити ані краплі з келиха, не говорячи вже про те, щоб впасти в пияцькому сні під стіл.
На щастя, була то господа у Речі Посполитій, то ж пана Яцека оточували червоні та доброзичливі обличчя польської шляхти, а у вуха вдарили пияцькі співи та окрики. Бачив пики, що були позначені шрамами від ударів шаблями, синцями та слідами від пороху. Пики рум’яні та бліді, оздоблені червоними від пияцтва носами, веселенькі, хоч і з блиском в оці. Жовті та темні підстрижені чуприни, пишні вуса – а часом й нерівні, по були підрізані сусідом чи конкурентом до панні. Обличчя поштиві й відверті, пияцькі, веселі, але понад усе – щирі.
Дидиньській розглядався навколо, але не бачив, щоби хтось в тлумі гостей кивнув йому. Прошов так крізь всю залу, аж нарешті заглянув в маленький альков. Заглянув та завмер.
Нєтикса.
Шляхтич сидів над кухлем пива. Кивав роздумливо, дивлячись кудись в далечінь. Чи не його чекав?
Дидиньській ввійшов до алькову. Із шумом присунув лаву до столу й вигідно розсівся на ній. Нєтикса глипнув одним оком.
– Нарешті, пане Яцеку. Чекав...
– Слухаю.
– Мабуть знаєш, про що я бажаю із тобою говорити...
– Про вершника.
Нєтикса глянув направо, тоді наліво, мов би перевіряючи, чи не підслуховує їх хтось.
– Вершник цілить у честь та гонор Лігезів. А понад усе в те, що пан в Сідорові кохає більш за все. В каштелянову!
– Хоче вкрасти її до олтаря?
Нєтикса всміхнувся, допив пиво та відставив пустий кухоль.
– Вершник на буланому коні, що приїздить із темряви. Не перемогти, не наздогнати. Швидкий, мов змія, відважний, мов лев і... справедливий, мов сама смерть.
– Як його звуть?! Скажи мені ім’я.
Нєтикса глядів вдалечінь. Пала тиша, навіть у головній залі стихли пияцькі крики.
– Я знаю, хто є тим вершником, – сказав тихо. – Знаю ту історію. І каштелян її знає, але не розповість ніколи, бо взагалі не бажає повірити, що вона могла статися. Той вершник – то привид.
– Привид?!
– Я думав, що чорний диявол ніколи не встане із гробу. Але він вижив, повстав з мертвих, хоча я сам бачив відтяті голови його товаришів.
Дидиньській глянув Нєтиксі просто в очі.
– Тож? Кажи, кажи, пане брате!
– Колись каштелян прийняв на службу певну людину, яка звалася Християном фон Турном. Казав, що він – шляхтич з-під Вюртембергу, але вважаю, що насправді то був бастард зі Шлоська, що присмоктався до чужого клейнода. Пан Лігеза зробив його доводцем сторожі та довіреним слугою. Як обоє паничів підросли, послав його з ними за кордон. Каштелян голубив його при дворі, живив та оточував ласками. А погано робив, дуже погано. Бо від панської ласки у чортового бастарда помішалося в голові. Щоразу сміливіше себе вів, щоразу більш впевнено. Одного разу каштелян поїхав до Кракову. Втім в дорозі перестрів його загін розбишак. Вибили його челядь та гайдуків. Був би загинув, але врятував його Християн. Вчасно встиг із своїми людьми та врятував горло пана Лігези від меча.
– І що на те каштелян?
– Дав nobile verbum, що віддасть за нього доньку. Але лише тоді, як виповниться їй двадцять один. Хитрий був пан Лігеза, але сам себе перехитрив. То було якраз перед погромом під Цецорою (8). Християн збирався на війну, став навіть капітаном загону рейтарів у полку єгомосці пана Казановського, а панночка була ще молода. Каштелян думав, що бастард загине або забуде про все. Але він вижив. Після Хотимської битви (9) повернувся – і не один!
– Як то – не один?
– Була із ним купа гультяйства. Християн набрав собі товаришів з вільних рейтарів, які не отримали, що бажали, і враз із ним грабували тепер села та міста. Каштелян боявся, що згадає про панночку, але мав щастя. Християн шалів та убивав, завзято жорстокий був до хлопів. І тоді почали говорити про нього – чорний вершник або чорний привид, бо їздив у чорній рейтарській броні і ніколи не показував обличчя. Але загинув від рук хамів. Спочатку староста Красіцький розгромив зі своїми людьми його загін, а тоді в одному селі оточили його озвірілі хлопи та витяли до ноги косами. Його та дванадцять рейтарів. Християн загинув у битві, але рейтарів кмети взяли живцем і всім постинали голови косами. Всі думали, що чорний вершник загинув. Аж тут раптом... У травні цього року панні виповнилось двадцять один... І тоді впав перший труп.
Нєтикса розкашлявся.
– Чорний вершник повертається. Ховається в імлі – і б’є. Хоче увезти до пекла те, що йому належить... Забрати до пекла пані Легізівну...
– Єву?!
– Пану каштелянову. Так і є. Пан Лігеза дав йому шляхетське слово. А пан Лігеза ніколи слово не порушить.
– Яким гербом користався Християн?
– Чотири лілеї на щиті, поділеному згори донизу...
Яцек завмер. Все завирувало перед його очима. Той самий герб був на портреті. Все потроху ставало ясним...
– Або Християн не загинув тоді, – промурмотів Дидиньській, – або хтось ще знає про ту історію й рядиться під вершника. Я з ним бився... То не привид... Вставай, вашмосць! – закричав. – Вже час нам рушати!
– Куди?
– Проведеш мене туди, де є гроб того Християна. Якщо й справді загинув, будуть там лежати його кості. А як ні – то значить, ще живе.
– Зараз? Вночі?!
– Й хвилини неможна втрачати!
Нєтикса схопився на ноги. Пошкутильгав до виходу. Дидиньській майже наступав йому на п’яти.
Вийшли до сіней, а з них – рушили до стаєнь за корчмою. Дидиньській відхилив двері. Зайшли до величезного залу, де пахло кіньми, сіном, кінським навозом. Поки розмовляли – запала глупа ніч. Місяць зазирав у вікно.
Нєтикса крикнув пахолку, але відповіла йому лише тиша. Рушив до величезних дверей, що вели назовні, стукаючи дерев’яною ногою у дошки підлоги. Дидиньській сам знайшов свого коня, надів на нього кульбаку, затягнув попруги, наклав мундштук та трензеля... Тоді глянув на двері й завмер... Щось було не так. Місяць світив сильно, його блиск падав у стайні через шпарини під воротами, втім на самій середині той блиск був розділений, наче щось його затуляло, стоячи назовні...
Почув шелест і майже побачив, як щось велике та чорне затуляє світло місяцю по той бік.
– Не торкайся, вашмосць, дверей! – крикнув. Запізно!
Нєтикса шарпнув обидві стулки. Ворота із скрипінням відчинились.
– Єзус Христе... Вершник...
Дидиньській побачив лише червоні очі коня та блиск світла на оголеному палаші. Нєтикса кинувся тікати, біг, ридаючи, просто до дверей.
Величезний огир зрушив з місця...
Кульгавий із криком біг до корчми...
Іржання коня, свист леза...
Нєтикса затнувся, завмер нахилений, коли дерев’яна нога вбилася у шпарину між дошками. Шарпнув дерев’яний обрубок, але не здужав вирвати його з пастки. Із криком втяв шаблею по дерев’яній нозі – раз, другий, третій.
Не зміг! Швидко, мов тінь, вершник пролетів обабіч нього. Лезо палашу впало із понурим свистом, а одрубана голова Нєтикси полетіла під стіну.
Вершник стримав коня, повернув і погнав за двері, вискочивши назовні.
Дидиньській скочив на коня, ударив огира п’ятами, кинувся за вершником.
Виїхали в ніч. Буланий мчав, мов вихор, не знаючи втоми. Гнав, мов буря, гостинцем, а тоді звернув на полудень. Скочив бродом, над яким вставала імла, і помчав до старого лісу. Покручені віти миготіли Дидиньському в очах. Місяць був повним, просвічував крізь гілки, лягав плямами світла на мхи та папороті.
Вершник вискочив на велику поляну, затримався, стишив біг. Дидиньській витяг шаблю.
– Християн! Стій!
Вершник завмер. Поволі повернувся в бік Дидиньського. Яцек відчув тремтіння, коли помітив чорні щілини в забралі супротивника. Не бачив там очей, не бачив пекельних вогнів... Нічого... Темінь.
Що там було, за тим забралом... Коня б віддав, аби побачити обличчя... Обличчя вершника.
– Пане фон Турн! – крикнув. – Відкрий обличчя.
Чорний вершник знизив палаш до удару, а тоді мов буря рушив на Дидиньського.
Зіткнулися на середині поляни, облиті місячним сяйвом. Чорний диявол рубанув вниз, а тоді вліво, з відмахом, у кисть, Дидиньській ухилився, рубанув, блокував підступний фінт і відповів коротким ударом вверх. Билися у люті, затято вдаряли та приймали удари. Коні вищали, били один одного, скалили зуби.
Несподівано Дидиньській збив лезо важкого палаша набік. Тоді пхнув під вістрям, бажаючи завдати вбивчого уколу. Втім в останню мить змінив напрям. Швидко, мов змія, скочив з сідла та всім тілом вдарив у броньовані груди супротивника, обійняв його.
Буланий кінь встав дибки, чорний вершник перехилився назад, випав з сідла. Впали на каміння, розділилися, як летіли. Дидиньській закрив голову, покотився по землі, а вершник впав на спину, вдарився об каміння.
Пан Яцек швидко скочив, плигнув до супротивника. Його шабля тоненько свиснула, відбиваючи вбік вістря важкого палаша. Шляхтич з усіх сил вдарив з ноги, копняком важкого, підкутого чобота вибив зброю з рук супротивника.
Тоді поставив ліву ногу на груди вершника, притиснув шаблю до шиї.
– Хто ти? – видихнув. – Покажи мені своє обличчя.
Чорний вершник мовчав. Не рухався. Дидиньській пересунув шаблю вище, до шолому. Вістрям підважив забрало.
Обличчя!
Побачить обличчя вершника!
Єдиним швидким рухом відкинув забрало.
Ржання коня, лоскіт копит.
Дидиньській кинувся вбік, покотився по камінню.
Величезний буланий кінь з червоними очима проскочив над ним. Повернувся та кинувся в бік шляхтича із похиленою донизу мордою. Скочив просто до Яцека, бажаючи стоптати його копитами. Дидиньській відкотився в останню мить, рубанув шаблею збоку у писок бестії. Кінь скрикнув від болю, повернувся, заржав. Дидиньській відплигнув. Почув за собою шелест сталі. Хотів глянути через плече, але почув свист леза, і щось вдарило його в бік. Провалився у темний колодязь без дна і стін – і падав в нього довго...
8. Nobile verbum
Не впав в ніщо, але й не вдарився об каміння. Упав на стос чогось м’якого. Лежав в тиші, слухаючи потріскування вогню у печі. Відкрив очі та побачив над собою побілену, із балками, стелю, по якій плигали відблиски полум’я.
Лежав на лаві у бідній хаті без підлоги. У червоних щелепах хлібної печі жеврів вогонь. У його миготінні побачив простий стіл, дерев’яне цебро, стос дров у куті, дерев’яне корито, киянку, кілька глиняних горняток. Дидиньській скочив на ноги. Серце стукотіло, бо подумав, що він у полоні. Втім, хата виглядала як комора у хлопській халупі, а не як розбійниче гніздо. Коли зірвався на ноги, відразу почув біль у лівому боці. Помацав там і відчув під пальцями грубі сувої перев’язки.
Живий, подумав. Він мене не вбив.
Пройшовся по хаті. Віконця позакривані наглухо. Цікаво стало – чи двері теж. Рушив до них, але встримався. Щось було заткнуте за піч.
В шпарині там хтось приховав шаблю – просту баторійку із широким, трохи скривленим лезом, із довгою гардою та скошеною голівкою рукояті.
Крім шаблі Дидиньській витяг щось ще. Малий мішечок, в якому зблиснуло щось золоте... Перстень! Шляхетський перстень із викарбуваним знаком стіжку. То був герб Лещиць.
Двері із скрипом розчинилися. Дидиньській схопився за шаблю. До хати ввійшов низький, плечистий чоловік у баранячій шапці та у хлопській сермязі. А за ним... За ним йшов Ясько із заклопотаною міною. Незнайомець завмер, побачивши шаблю у руці пана Яцека.
– Тихенько, пане рубайло, – промурмотів. – Ледь-ледь з того світу, а відразу хапаєшся за шаблю?
– Вашу милість добряче підрізали, – склонився Ясько. – Ми вас знайшли при дорозі, в лісі. Кінь стояв над тобою переляканий та погризений.
– Потроху, Ясько, – сказав чоловік у шапці. – Як бачиш, пане, ми не розбійники, але по християнському врятували тебе з біди. Я – Миколай Вєруш, батько твого пахолка Яська. А ти, пане, тримаєш в руках мою шаблю.
– Вже віддаю, – Дидиньській простягнув йому баторійку. – Перстень теж твій?
– Як Бог живий.
Дидиньській глянув на перстень, а тоді знову на Вєруша.
– То як воно так? Ясько – хлоп, сам так казав, а батько його – з печаткою?
– Забрали в мене шляхетство.
– Забрали? Розбійники? Зачаїлися і – хап! – забрали?
– Не розбійники. Один розбійник, найбільший у всьому світі. Пан каштелян із Сідорова. Пан Лігеза. Так собі уподобав нашу садибу, що вчинив нашому шляхетству нагану та перемінив на хлопство. Ясько тоді малим був. Колись називалися Вєрушовські гербу Лещиць. Тепер звуся лише Вєруш.
– Не знав, – промурмотів Дидиньській. – Але й так вдячний за допомогу і врятування життя, пани-браття.
– То ж чому б тобі дещо й для мене не вчинити?
– І що ж?
– Досить ловити чорного вершника.
– Що?! Чому ж це?
– Вершник вершить волю Бога. Слушно карає грішників. Не в правді владарював пан Лігеза, ламав слово й присягу, наїжджав на сусідів, брав, що хотів – чужих жінок, дівок і дочок, села, замки і містечка. А тим часом вершник взяв те, що Лігеза кохав сильніше за все. Його синів. Візьме ще й дочку.
– Кажеш так, бо ненавидиш Лігезу. А скількох невинних людей вбив вершник? Скількох вимордував?
– А чи забив тебе?!
Дидиньській опустив погляд. Помацав свій бік... Та рана аж ніяк не могла бути смертельною.
– Забивав людей пана каштеляна. Його слуг, його гайдуків, його дворян, – продовжував Вєруш.
– А чим завинив орендатор, якого порубав першим?
– Пан Любіч був сином каштеляна з незаконного ложа. Був кат над нами. Він батька мого Себастіана на чотири ночі поставив при стовпі, аж старець помер...
– Вершник – то людина чи привид?
Микола кивнув на Яська. Хлопець вийшов до сусідньої кімнати. Притягнув важкий полотняний мішок. Ледве поставив його на стіл. Шнур розв’язався. Брязнуло золото, на стіл сипонули червонці, дукати, срібні гроші, прусські талери, флорини, четвертні та мідні шеляги...
Дидиньській онімів. Сперся на стіл і з недовірою дивився на золото.
– Всі знають, що вашмосць наймається шаблею за гроші. Каштелян обіцяв тобі десять тисяч червонців. От, тут – дванадцять. Забирай їх, та їдь, куди хочеш.
Дидиньській покрутив головою.
– Не бійся, то не золото Вєрушовських. Не лише Вєрушовських. Але ж і ми сюди вклалися.
– Тут не про золото мова! Я дав шляхетське слово. Verbum nobile debet esse stable (10)!
– Чи може мало?
– Не про гроші йдеться.
Вєрушовский відіп’яв від пояса мішечок та кинув його на стіл.
– Бери, все бери.
– То не гроші мене тут тримають, – повільно повторив Дидиньській. – Я обіцяв, що переможу вершника, а я свій гонор маю. Хочу побачити, чиє обличчя криється під забралом того шолома.
– А звідки знаєш, що не побачиш там відбиття власного?
Дидиньській вперся в боки. Грізно глянув на Вєрушовського.
– Кажи, що знаєш про вершника.
– Нічого не скажу.
– Міг би доставити тебе каштеляну. Під мукою признався б навіть, що розпинав нашого Збавителя.
– Не зробиш того. Бо ти ж Дидиньській, не Лігеза.
– Бог тобі заплатить за опіку, пане Вєруш. Якщо подолаю вершника – то підмовлю каштеляна, аби повернув тобі шляхетство.
– Не підмовиш.
– Чому?
– Бо загинеш. Вершник тебе вб’є.
– А чому ж до того не зробив цього?
– Ти вибив йому шаблю з рук, але дав поїхати. А він – такий же гоноровий, як і ти. І як і ти дав слово, що вкраде каштелянову до пекла. Чиє слово є більш міцним, твоє, чи його? Не розраховуй на те, що буде милостивим іншим разом.
Запала тиша. Дидиньській вслухувався у тріск вогню у печі.
– Ясько, принеси жупан і делію!
– Пане Дидиньській, – тихо сказав Вєрушовський, – все було інакше, аніж Нєтикса розповідав. Християна фон Турна не вбили холопи, які озвіріли від грабунків. Потрапив у засідку, що зробили люди каштеляна Лігези. Заманили його в певне місце і забили.
– І хто заманив його у засідку?
Вєруш не відповів. Дидиньській довго вдивлявся в нього. А тоді вийшов з хати в чорну ніч.
9. Exitus (11)
Лігеза помирав. Тіні свічок, встановлених при ліжку каштеляна, кидали золоте світло на його обличчя. Підкреслювали чорні тіні під очима та кості вилиць. Обличчя його було обличчям трупу. Привезений зі Львову маляр вже скінчив портрет на труну на олов’яній дошці, а на вежах сідоровського замку вивісили чорні корогви.
– Так, то правда, – вихарчав каштелян. – Так воно і є, жив колись Християн фон Турн, якого наказав слухатись дворні, і який уподобав мою дівку. А тепер повернувся як чорний вершник. Не знаю, чи то той бастард, чи хтось під нього робить. Шість років тому наказав його вбити, заманив у пастку, але повстав із гробу.
Каштелян розкашлявся. Медик, що чатував при ложу, подав йому зілля у кубку. Лігеза із трудом кілька разів ковтнув трунок.
– Він прийде сюди... Прийде по Єву, забере її. Але то не має значення.
– Чому це?
– Я вмираю. Мої села... Все здобув власною кров’ю. Дивись, – захарчав і вказав рукою на столик, на якому лежали стоси паперів. – Вже знають... Вже збираються. Як вовк старіє, молодь його розриває. Моя донька маєтності не утримає. Навіть якщо не вб’є її вершник, родичі та сусіди візьмуть її під опіку та все розграбують...
– Я дав тобі, пане, слово, що вб’ю чорного вершника. І слово своє дотримаю.
– Обіцяв тобі десять тисяч. Але тепер хочу скласти нову угоду, – із зусиллям продовжив Лігеза. – Врятуй Єву, вбий вершника, і... призначу тебе опікуном. Дістанеш дівку і весь маєток. П’ятдесят сіл, яких у диявола з горла вирвав... Ех-х-хе-е. Ех-хе-е-е-е!!
Каштелян знову захарчав, схопився за груди. Давився, душився власною слиною.
– Ч-ч-чи-и то не д-д-добра ум-м-мов-в-ва? Вб’єш вершника, а тоді отримаєш опіку.
– Забагато аж даєш. Забагато, як на каштеляна Януша Лігезу.
– Не маю вибору. Лише ти-и-и. Ти-и-и вийшов живим з битви з ним. Ін-нш-ш-ші... Наймав вже інших. Рожнятовського, Дебіцьких... Всі загинули... Лише ти-и-и зможеш-ш його подолати. І знаю, що ти і Єва...
– Хочу письмово.
– Дістанеш... вже тепер, зараз накажу вписати до книг гродських.
– Хочу бачити, де поховано фон Турна.
– Ц-ц-це п-п-під Наружновічами... Там... Знайдеш перехрестя. Не йди ані вправо, ані вліво, але на полудень, прямо, куди не веде жодна дорога. Дійдеш до лісу, до яру. А в яру є каплиця від часів морової зарази. Там мої люди повбивали рейтарів та заховали тіла.
– Чи поховали Християна із зброєю?
– Їдь! – крикнув каштелян. – Їдь! Чого тут стоїш? Я не... я не... Єзус! Маріє!
Дидиньській вийшов з кімнати. Медик і двойко помічників кинулись до Лігези. Один з них обернувся, чи ніхто не дивиться, і швидко здер з пальця помираючого персня з рубіном.
Пан Яцек вийшов на галерею й рушив сходами наверх, до зали із портретами.
Картина із зображенням братів Лігезів висіла, де й була. Дидиньській глянув на герб із чотирма лілеями, а тоді взяв у руки картину, зняв її з гаків. Тримав із хвильку перед собою, врешті кинув об підлогу. Дерев’яна рама розлетілася на друзки. Дидиньській відірвав її від полотна. Як і думав, правий край картини був не відрізаним, але просто загнутим та захованим під дерево.
Розправив полотно та глянув на портрет.
Невідомий фламандський художник намалював трьох чоловіків. Був там Самуїл, Олександр і...
Той третій.
Християн фон Турн.
Високий молодик у рейтарській броні. Без шолому. Але...
Мав довге темне волосся, а очі дивились уважно і спокійно. Втім Дидиньській не бачив його обличчя. Хтось здер фарбу нижче очей фон Турна, хтось здряпав її нігтями так, аби ніхто не міг розпізнати рис обличчя юнака.
– Пане Яцеку!
Повернувся. Перед ним стояла Єва у чорній сукні. Не прикрила волосся ані вуалькою, ані чорною хусткою.
– Я була в батька, він записав тебе опікуном... Я... Чи захистиш мене?
Дидиньській мовчав.
– Пане Яцеку. Я люблю тебе вже стільки років, відколи вперше приїздив до мого батька... Чи хочеш мене?
Випустив портрет, який із шурхотом впав на підлогу. А тоді схопив її у руки. Її вуста зразу знайшли його губи, її язик прослизнув в них такий швидкий, а руки Дидиньського зімкнулися на тонкій талії, гладили по спині, сунулись під сукню, під корсет. Провела йому долонею по обличчю, відчув її нігті, як пазурі, що були готові пошматувати йому шкіру і видряпати очі, якщо б лише...
Якщо б лише не кохала його так сильно.
– Так, – видихнула у перерві між поцілунками. – Вб’єш його, мій пане. А тоді візьмеш мене. І замки, і двори, в села, і староства Лігези... Тільки знищ його, прошу...
– Я дав слово, що стане трупом.
Цілував її у шию, розіп’яв сукню, дійшов до грудей.
– Єгомосць, хей, єгомосць! – роздалося за спиною. Дидиньській відірвався від чудового тіла Єви.
У дверях стояв Яцек, а на його обличчі було здивування та страх.
– Ти хлопський сину, – крикнула каштелянка. – Ніс тобі видеру, а очі накажу видлубати! Під батіг підеш! Нащо ти приліз!
– Єгомосць... Кінь сідланий, зброя готова...
– Мушу йти, – прошепотів Дидиньській. – Але повернусь. Повернусь по тебе!
– Буду чекати... Чекати на тебе, мій пане...
Дидиньській почув, що тіло його огортає гарячка. Прагнув каштелянову. У ту єдину хвилю відчував, що побвивав би всіх, підпалив би весь світ, здобув би всі замки, аби лише дістати хоч один її поцілунок...
– Люблю тебе! – крикнув до неї. Дивилась на нього очима, сповненими сльозами. А тоді зняла з шиї хрестик та подала йому.
– Принесе тобі щастя.
Слухала його кроки по сходах. Тоді підняла портрет з підлоги та кинула його у вогонь пічки.
– Іди до пекла! – прошепотіла.
Плеснула в долоні та посміхнулась широко, коли скрипнули, відкриті, двері.
10. Каплиця черепів
Яр, яким їхали Дидиньській і Яцек, ставав все більш диким, зарослим і неприступним. Проїхали вже зо три милі від перехрестя, а все ж не було каплички. Коні тривожно хропли, перескакуючи над зваленими деревами, часом грузли у трясині чи затинались об каміння чи корені. Навколо вершників стояли хащі, де не ступала нога людини, один із диких лісів на схилах гір Червоної Руси. В їх гущавині мешкали дикі звірі, а часом й здичавілі, небезпечні смолярі чи й опришки. По селам кружляли гадки про вовкулаків або й упирів, що жили в тих лісах, а по дворах – розповіді про те, як на полюваннях, замість вовків чи ведмедів ловлено вовчих дітей-потвор, що поросли шерстю, із великими кривими іклами і страшнючими мордами.
Заглибилися в гущавину... Дидиньській вже подумував, чи не збрехав йому каштелян, коли дерева раптом розступилися. Виїхали на велику поляну. На її краю стояла широка, низька будівля із гострим дахом. Коні пирхали, йшли боком, не хотіли просуватися далі. Дидиньській заскочив, взяв коня за узду. Із гострого даху каплиці скалили зуби людські черепи... Стіни й дах були з почорнілих або пожовтілих, зігнутих та поламаних людських кісток... Колись, років сто чи двісті тому, як на тих теренах буяла зараза, такі каплички будували досить часто.
Ясько перехрестився, а Яцек прив’язав коня до дерева і став у дверях, витягши шаблю.
На кам’яній підлозі лежали стоси кісток, валялися черепи. Згнилі лахмани та проржавілі рештки броні, перемішані з ребрами та кістками гомілок, спочивали під ногами у Дидиньського.
В кінці поміщення, при старому олтарі, пан Яцек побачив никлий вогник.
Ввійшов всередину. Внутрішнім зором бачив, як кидали тут закривавлені тіла. Бачив, як набиті на держаки коси падали на шиї поставлених на коліна рейтарів. Навіть через роки на камінні залишилися сліди кривавих струмків.
Ступив по кісткам – хрупали під ногами, – доторкнувся черепа, що покотився зі стукотом. Добрався до олтаря. Кам’яна плита тріснула, роздробили її коріння дерев, що пробились крізь підлогу, брутально обійняли її та здавили, роздавивши у друзки.
При олтарі горіла свічка. Дидиньській роззирнувся, шукав тіла у чорній броні, але нічого не знайшов. Ніде не побачив ані шолома, ані лахміття з чорного плащу. Тут не було рештків Християна.
– Ваша милість, ваша милість, – шепотів Ясько. – Ту свічку люди запалили, щоб відігнати дияволів та злих духів.
– Чи твій батько був тут, коли перебили загін фон Турна?
– То було не тут. Холопи та гайдуки пана Лігези напали на них під нашим маєтком... Під Вєрушовою... Мій батько каштеляну допомагав поставити засідку.
– Добре. Їдь звідси!
– Ваша милість, пан Дидиньській... Чи ти його мусиш вбивати?
– Я дав слово Лігезі.
– То ж кат без честі та сумління! – вибухнув Ясько. Дидиньській бачив, як в очах хлопця блиснули сльози. – Чому ж...
– Але я – Дидиньській. Я завжди притримуюсь слова! Тікай! Не хочу, щоб тобі тут щось сталося...
– Пане...
Єдиним швидким рухом пан Яцек вдарив шаблею. Гніт, відтятий від свічки, впав на олтар. Мить ще горів, миготів, а тоді згас.
– То наказ! Їдь!
Ясько розглядався.
– Давай! Рушай!
Хлопець побіг в бік виходу. Яцек чув стукіт його чобіт, тоді ржання коня – і тиша.
Довго стояв із шаблею біля олтаря. Нарешті відіп’яв піхви та кинув на підлогу, заклав за пояс поли жупану. Чекав.
Здаля наближався стукіт важких копит. Величезний кінь йшов довгим скоком через хащі. Заржав голосно – раз, другий, третій. Потім... Потім Дидиньській почув брязкіт металу. Лоскіт важелезних кроків. Тяжке дихання. І свист витягненого з піхв палаша.
Дидиньській уникнув удару, який відрубав би йому голову. Присів, повернувся в піруеті, рубанув сам. Чорний привид заблокував удар лезом, сам рубанув від ліктя, а тоді – хрест-нахрест через груди.
Блиск! Фінт! Відхід! Укол!
Колона з кісток із гуркотом розпалася, коли Дидиньській, відіпхнутий супротивником, вдарив в неї. Швидко перекотився по підлозі. Чорний лицар рубанув палашем, схибив. Кам’яна плита тріснула на шматки.
Дидиньській відіпхнув його ногами, скочив з навприсядок. Польська шабля заскреготіла по панциру. Дидиньській, мов змія, повернувся – та рубанув супротивника в ногу, понижче коліна. Чорний відплигнув, а тоді випустивши палаш кинувся на Яцека! Схопив броньованими рукавицями за горло шляхтича, нагнув назад, бажаючи розбити йому голову о кам’яний постамент.
Дидиньській швидко, мов блискавка, кинув шаблю, сягнув правою рукою до боку, а потім, як падав, з розмаху – скоса – вбив кинджал під пахву рейтару, там, де не було броні... Чорний захарчав. Дидиньській вдарився головою об камінь, побачив в очах зірки, відчув на губах солоний присмак крові. Гепнулись на підлогу. Рейтар завалився набік. Захрипів. Силувався встати, але лише перевернувся на спину, ворухнувся – раз, другий – і знерухомів.
Дидиньській скочив на ноги. Темні плями стояли перед очима. Кров з розбитої голови капала на комір жупана.
Хитаючись, підійшов до чорного вершника. Кінець... Нарешті кінець.
Єва... Спокійно. Тепер – буде його. Буде його – все... Як же прагнув її в ту мить.
Похилився над тілом, вкритим чорною порубаною бронею із лілеями. Зараз побачить його обличчя.
Обережно доторкнувся забрала. Чиє ж обличчя під ним скрите? Хто то був?
Вєрушовський?
Лігеза?
Заруба?
Ясько?
Хтось інший...
Відкрив забрало і завмер. З-під важкого шолому на нього дивилося двоє мертвих блакитних очей...
Але під ними не було обличчя. Обличчя того чоловіка було жорстоко зрізане. Не мав носа, залишки губ відкривали пожовклі, вищерблені зуби.
Саме тому приховував обличчя!
З боку, під пахвою, натекла ціла калюжа крові...
Портрет! Обдерте від фарби обличчя.
Опустив забрало на скалічене обличчя. Хто і коли спотворив ту людину? За що?
Сягнув у капшук загиблого. Не було там золота, лише якісь папери. Лист, складений вчетверо, запечатаний Любічем Лігезів
Вельможний та умилований пане брат!
Кохаю тебе і не можу перестати про тебе думати, відколи лише тебе побачила, як приїздив відвідувати мого батька. Знаю, що мій батько тобі відмовив щодо заручин, але скажу тобі одне – то нічого не значить! Втечемо, як і хотів, на Шлоськ. Будь назавтра о полудень під хрестом на перехресті, при селищі Наружновічі. Там зустріну тебе, мій милий. Чекай на мене, прошу...
Єва з Лігезів.
Папір випав з руки Дидиньського. Він заточився, всівся обік чорного лицаря, сперся на броню. Сиділи так поруч – мертвий і живий, поєднані страшною правдою
Коли уклав Християна фон Турна у каплиці на вічний спочинок, вже смеркло. Тоді всівся на коня і вирушив вперед.
11. Чорний вершник
Вистрелив мушкет. Кінь Дидиньського звалився із криком на землю. Вершник впав, привалений його тягарем.
Чотири постаті скочили ближче. Вистачило одного удару руків’ям рушниці, щоб Дидиньській безвладно впав. Швиденько зв’язали його та понесли під дерево. Обперли на стовбур.
Дидиньській поволі опритомнив. Відкрив очі. Пахолки. Чотири. У кольорах Лігезів.
Найстарший із пишними вусами і обличчям із шрамами, похилився над шляхтичем.
– Приготуйся до смерті, кавалере. Кажи молитву.
– А може ти єретик, – сказав інший.
– Та й так загину, – буркнув Дидиньській. – Хоч би скажіть мені, хто наказав мене вбити.
Переглянулися.
– Як то хто? Пані каштелянка. Їй – наказувати, нам – слухати.
– Насиплемо тобі високу могилу. І каменями накриємо.
– Не встанеш з гробу, як чорний вершник.
Найстарший підірвав Дидиньського вгору. Інші підняли рушниці.
Постріли були глухими. Один з пахолків впав набік, знерухомів. Інший впав горілиць, тіпався у дрижаках.
Дві тіні скочили з-за кущів. Старий гайдук потягся до пістоля, але раніше, ніж встиг направити його на супротивників, Дидиньській, хоч і зв’язаний, підтяв йому ноги. Куля свиснула мимо Яська, відлупала шматок кори від стовбура. За мить по тому чекан Яська розвалив голову пахолку. Останній з ворогів схопився за шаблю, стикнувся із Вєрушом, а тоді й впав, порублений: стогнав якусь хвильку, а потім знерухомів.
– В останню мить! В останню! – видихнув Ясько.
Вєруш та його син підняли Дидиньського с землі. Перерізали мотузки. Старий швиденько влив до рота шляхтичу ковток горілки.
Довго сиділи, дивлячись на тіла вбитих, на кров та аркебузи, що так і лежали на землі. Нарешті Яцек відізвався.
– Я його вбив.
– Знаю. Небагато йому залишалось. Тоді, шість років тому, скінчилося його життя. Приїхав під капличку із своїм загоном. Там вже чекали його люди Лігези. У засідку ж затягла його каштелянова... Панна Єва. Наказала зрізати йому обличчя. Тому й ховався під шоломом.
– Допомагав йому?
– А чому ні? Але не вбивав.
– Звідки він прибув?
– Приїхав десь з півроку тому. Казав, що смерть краща, ніж таке життя.
– Хотів помсти?
– Нічого йому не залишилось. Що тепер, пане Дидиньській? В ліси?
– Ні, – Яцек всміхнувся. – Ще не всі борги віддав. Поїдемо.
– Але куди?
Дидиньській не відповів.
12. Castrum Dolores
Полум’я заревло, обійняло весь дах костьолу. Повіяло жаром, жахом, тріснули, валячись додолу, балки. Величезна заграва від пожару освітлювала все місто.
Чорний лицар і вершник на білому коні стояли серед диму та полум’я. Коні хропли, налякані близькістю пожежі, виривалися, щоб втекти.
– Куди ти, чорний дияволе! – крикнув Закліка, притримуючи коня, що вставав дибки. – Пусти пані! Залиш її в спокою. Я – не Дидиньській... Він був дурнем!
– Пане Закліка, змилуйся! – кричала каштелянка. – Вбий його! Вбий його, прошу, – заплакала. – Я не...
Вершник вдарив її броньованою рукавичкою в скроню. Голова Єви безвладно повисла.
Закліка у гніві скрикнув й ударив коня острогами. Погнав прямо на чорного вершника. Як буря впав на рейтара. Шабля його свиснула в повітрі, завдаючи вбивці удар.
Брязкіт сталі... Вістря відбилося від леза.
Свист шаблі.
Коні відскочили один від одного. Закліка крикнув, коли шабля чорного вершника прорізала йому руку. Схопився за передпліччя, мажучись у кров.
– Відступись від мене, – відізвався вершник холодним, крижаним голосом. – І будеш жити.
– То пусти її! Звільни її – соколицю мою найдорожчу!
– Ні, пане Закліка, вона – моя.
Шляхтич послав коня галопом. Копита загриміли по камінню. Вершник дав коню остроги. Розминулись ледь-ледь. Шабля Закліки мелькнула над вістрям вершника...
Гусарське ж лезо розітнуло кільця кольчуги, наче шмаття, скреготнула по костях.
Закліка встримав коня, з недовірою глянув на кров, що лилась з рани на боку, а тоді випустив шаблю й зсунувся по спині коня на землю. Кінь брикнув, скинув його, побіг в бік брами.
Закліка зіп’явся на руках. Хотів встати, але сил йому не вистачило.
– Вмираю! – крикнув. Повернувся в бік вершника.
– Все ’дно помру, – простогнав. – То ж покажи мені своє обличчя. Хочу бачити, хто ти такий.
Вершник завагався. А тоді підняв забрало. Блиск пожежі висвітлив його молоде засмагле обличчя, позначене кількома шрамами. Обличчя Яцека Дидиньського.
Закліка застогнав.
– Але ж ти дав слово, – вигарчав. – Дав слово Лігезі, що вб’єш вершника.
– І дотримав його. Але не обіцяв нічого після того, як той помре...
– Чому... Люблю Єву... Ніхто...
– Спи, – прошепотів Дидиньській. – Спи, пане Закліка. І не думай про неї.
Закліка впав на спину, розкинув руки і так і залишився, мертвий, у калюжі крові, під бічною хвірткою палаючого костьолу.
Чорний вершник рушив наперед. Далеко в ніч понісся зловісний тупіт копит та тривожне іржання буланого румака. Біг просто до пекла, аби віддати дияволу те, що тому давно належало.
13. Ex oriente lux (12)
Сиділи на килимі в садибі турецького купця Селамета Улана у Кам’янці. Червоний блиск вогню витанцьовував на стінах та біленій стелі, висвітлював два обличчя: похмуре Дидиньського та хитре Селамета, оздоблене довгою, рідкою борідкою.
Купець вийняв з вуст чубук кальяну. Був здивованим. Ціна, яку запропонував той лях, була аж занадто велика. Десять тисяч червонців – це була ціла купа грошей. Втім і полонянка, яку пропонував, варта була й тричі по стільки. Ясна річь, якби спродав її очаківському берлейбею. Хоча ні, то було б не найбільш вигідно. Краще за все треба було б її виставити на базарі в Стамбулі, хоча дорога туди важка і небезпечна. Так може й справді – в Очакові? Ні! З пори, як буджацька орда полює на Подолі, ціни на молодих невільниць значно впали. То не настільки добре, як було б в Стамбулі.
– Вісім тисяч, – сказав. – І ані талером більше, гяуре! Або по хребту тебе батогами перетягну!
Дидиньській широко всміхнувся. Погрози завжди були неодмінною частиною торгівлі із Селаметом.
– Думай, що кажеш, купчино! Невже знайдеш на Подолі когось, хто наважився б підняти на мене руку? А як сам спробуєш, то станеш шукати свою п’ясть он на тому килимі.
Турок сапнув. Підтяг трохи диму з кальяну.
– Згода! Але гроші виплачу за два дні. Такої суми в мене немає.
– Заплатиш тут і зараз. А гроші маєш в отій-он скрині.
– Добре, добре, – Селамет посміхнувся. Вдарили в знак згоди по рукам. Купець плеснув у долоні і наказав слузі принести трохи добрячої арабської хербати (13) із зіллями. То був знак, що власне дійшли згоди.
14. Епілог
Через два дні по нещасному погребінню, при якому дощенту згорів сідоровський костьол та тіло пана каштеляна, до міста приїхав відомий лицар, колишній лісовський солдат Яцек Дидиньській гербу Налуч. Привіз із собою та склав на попелищі чорну броню жорстокого вершника, який раніше вбив синів старого каштеляна та вкрав красуню пані каштелянову Єву. Вість про те, що молодий лицар переміг чорта, блискавично розлетілась по цілому воєводстві. У Підгайцях та Сідорові били у дзвони, а ксьондзи справили благодатний молебень за душу пана Дидиньського. Отець пріор Жабчинський у Підгайцях навіть виголосив довгу вдячну промову, в якій назвав пана Яцека захисником християнства, збавителем отчої віри і сином щасливим Польської Католицької Корони – а також лицарем, сповненим найрізніших чеснот. Щоправда, злостиві голоси казали потім, що раніше на тому лицарі тяжіли вигнання та інфаміси, і що пан Дидиньській, ще як був лісовчиком, грабував кляштори і накладав контрибуції на церковне майно. Втім відомо ж, що там, де знайдеться єдиний святолюбивий чоловік, зразу ж його єретицькі плюгаві язицюри починають обмовляти.
Вже скоро про вчинки Дидиньського почали кружляти легенди: як чорта за роги схопив та з костьола викинув, а по роках – і про те, як каштелянку, що присвятила своє дівоцтво Найсвятішій Панні Марії, оборонив перед дияволом. Найбільше про те оповідав єгомосць пан Артур із Забежова Махловській, який нібито був наочним свідком, коли диявол у постаті рейтара-єретика вдерся до костьола у Сідорові. Втім деякі пани браття тим словам не дуже вірили і твердили, що пан Махловській, знаний п’яниця та брехун, всю ту подію проспав у корчмі і те, про що говорить, знає лише з оповісток інших.
І що ж вчинив пан Дидиньській? Як справжній незганьблений польський шляхтич, оборонець християнської святої католицької віри і лицар прикордонних станиць, посилаючись на записи у книгах, згідно яким пан Лігеза встановлював його опікуном пані Єви, загорнув швиденько всі волості каштеляна собі, в чому йому допомагав один довірений клієнт, шляхтич Вєруховський. Пан Яцек потім вів довгі процеси і війни із кревними та спадкоємцями Лігезів, нападав на села і фільварки, брав з добра сусідів, а панам возним (14), які приїздили до нього із позовами, наказував ті листи з’їдати. Втім, залишаючись дійсно милосердним католиком, дозволяв їм передохнути між з’їданням одного позову і другого, хай навіть ненадовго.
Нарешті, пан Дидиньській осів, наче лев, на замках та староствах можного роду Лігезів і сидів на них, поки смерть не закрила йому очей.
Переклав С. Легеза
(1) Букв. „слово шляхтича”
(2) Букв. „замок страждань”, місце в церкві, де ставлять труну
(3) Рід татарського високого сідла із широкими дерев’яними луками
(4) З лат. „Я є лицар польський”
(5) Бретнал – довгий залізний гвіздок із великою шляпкою.
(6) Від лат. „infamis” – зганьблений.
(7) Серпантина – рід шаблі, близької до східної.
(8) 1620
(9) 1621
(10) Від лат. „Слово шляхтича повинно бути твердим!”
(11) Від лат. «відхід», переносно „смерть”.
(12) З лат. „Зі сходу світло”
(13) В сучасному польському – взагалі-то „чай”, але в даному випадку, мабуть, – „кава”
Новый год – это еще и планы на будущее, те обещания, например, редакторов и издательств, исполнения которых мы ждем и ворчим, когда они не исполняются (а порой – о, Зеленая Бумага! – и когда исполняются). И если планы русскоязычные – сократились до месяца-полутора (словно наш издатель боится заглядывать дальше), а англоязычные – более-менее осознаны, то планы ближайших наших соседей – белое пятно «отсюда и до Нью-Йорка». А поскольку, например, полякам тоже есть что обещать и чем удивлять, и поскольку те планы приобретают очертания на год вперед (а для первого и, частично, второго квартала – с датами предполагаемого начала продаж), то предлагаю заглянуть в это где-то удивительное, а где-то и поучительное Зазеркалье и нам ..по крайней мере, некоторые из этих планов могут вызвать зависть – а там, глядишь, и брожение читательских масс, что вдруг, да и будут услышаны/замечены (типа, мечтать – так мечтать) добрыми Господами Издателями
Итак, начинаем.
Январь 2011.
П.Бачигалупи. Nakręcana dziewczyna / Pompa numer sześć (соединенные в один том The Windup Girl – готовящаяся, по слухам, к выходу и у нас, – и Pump Six and Other Stories – авторский сборник рассказов). Обложка – дублирует западную к The Windup Girl.
О.С. Кард. Pamięć Ziemi (The Memory of Earth, 1992) – довольно старенький роман Карда (http://www.fantlab.ru/work4819); впрочем, учитывая, что, например, цикл об Мастере Альвине в Польше издан весь, нам-то ворчать и кривить в ухмылке губы – как-то не с руки.
К. Маккарти. W ciemność (Outer Dark) – второй роман К.Макарти, чье действие происходит в южных штатах США. В аннотации: «страшная, жестокая сказка о ребенке, оставленном в лесу. О грехе, кровосмешенье, трагичной неминуемости судьбы»
М. Хуберат. Vatran Auraio. Новый роман известного польского фантаста, представителя «твердой НФ», более чем известного у себя на родине. О сюжете сказано примерно так вот: «Пронзительное, красивое и одновременно ужасное повествование о – вероятно – последних людях; об их страстях, слабостях, об относительности человеческого познания, малости знания и границах человечности». И чуть подробней: «В неопределенном будущем, на негостеприимной планете живет маленькое сообщество, с примитивным, даже относительно современности, уровнем развития – потомки бывших колонистов. Жизнь их коротка и полна опасностей, проходит на небольшом клочке суши, в борьбе с неблагоприятным климатом, болезнетворными микроорганизмами, ужасными «медвадями» и «пороками»; за обрядами и сохранением знания наблюдают «аурайо» и «аурика», обладающие специальными симбионтами, «кормовыми перьями», которые позволяют им черпать солнечную энергию и жить дольше остальных». Ну и цивилизация, ясное дело, оказывается на грани существования.
Дж. Вандермеер. Finch – последний (2009) роман Вандермеера. Полагаю, в представлении особо не нуждается?
Б. Уикс. Czarny Pryzmat (The Black Prism) – новый роман уже вполне известного у нас Брента Уикса, о котором недавно вздыхали Добрые Люди где-то на форуме. Формат – чем-то близок, насколько понимаю, к Mistborn’у Сандерсона: Император, обладающей Силой; сын, нашедшийся на чужбине; точное знание об оставшемся сроке жизни и несколько незавершенных дел.
Г.З. Мартин. Przywoływacz dusz (The Summoner) – первый (а чуть глубже в год – и второй) романы цикла, в котором нынче – не то четыре, не то пять книг; стандартная завязка (сводные братья, борьба за трон, предательства и преследования, Злые Огненные Колдуны и Жестокие Негодяи), но – на фоне умения главного героя общаться с духами мертвых (откуда – и название, собственно); как по мне, пытавшемся заглядывать в английский текст, вполне крепко сбитая развлекательная книжица.
Steampunk – тот самый, собранный супругами Вандермеер, сборник (см. http://www.fantlab.ru/work89127). Вот здесь я с трудом проглотил слюну, н-да.
Март 2011.
Дж. Блейлок. Night Relics – роман 1994 года; попытка сыграть на поле хоррора – но в Блейлока я, например, крепко верю
С. Кинг. Czarna bezgwiezdna noc (Full Dark, No Stars) – новый (насколько понимаю, ноября 2010) сборник немолодого уже «короля ужасов»; четыре новеллы („1922”; „Big Driver”; „Fair Extension”; „A Good Marriage”). ..ну и вопросы «доколе?!» и «когда?!» в сторону сборника предыдущего (не говоря уж о «Под куполом») – оставим другим
2-й квартал 2011
Еще один сборник: Pieśni Umierającej Ziemi (Songs of the Dying Earth) – собран, как известно, Дж. Мартином и Г. Дозуа; среди авторов: Дж.Вэнс, Р.Сильверберг, К.Баркер, Дж.Мартин, Н.Гейман, Л.Шепард, Л.Вильямс, Т.Вильямс, Г.Кук... В общем, еще один повод обзавидоваться.
А. Рейнольдс. Diamond Dogs, Turquoise Days – ну, Рейнольдса в Польше любят и публикуют (и переиздают, что характерно); потому для них – в формате «ну, еще один А.Рейнольдс, угу).
Р. Косик. Różaniec – новый роман известного в Польше писателя тамошних рамок «твердой НФ»; предыдущий роман, «Хамелеон», получил приз им. Я.Зайделя, оттого – вполне достойно внимания.
3-й квартал 2011.
С. Эриксон. Crippled God – нам на зависть, запланированный на июль-август десятый том «Малазанской книги павших»; плачьте же, как плачу я
И.К. Эсслемонт. Stonewielder (в двух томах) – как бы «..и соратники»; очередной переведенный на польский том соратника Эриксона по миру Малазанской империи.
И. Макдональд. Dervish House / Cyberabad Days – соответственно, роман (2010) и сборник рассказов (2008; восемь текстов), тематически и сюжетно связанных с «Рекой Богов». Тоже не без того, чтобы пролить слезы и просить издателей быть милостивыми
Ч. Стросс. Halting State – роман (2008), начинающий новый цикл Стросса; на день сегодняшний – единственный, с запланированным вторым томом; переплетение виртуальности и реальности, орки на драконах, грабящие банк, и многое разное другое, ага.
Вообще 2011 (то есть, не дописанное, не допереведенное, но готовое в дело по первой готовности; здесь мы, конечно, можем начать себя уговаривать: «да вы сначала издайте», н-да).
П. Уоттс. State of Grace. – тематически – продолжение «Ложной слепоты» (или уж, вернее, одновременно с ней, на Земле); на Западе, насколко понимаю, не вышел и только ожидается. НО:
П. Уоттс. Rozgwiazda (Starfish) – ага, «Рифтеры». Здесь я тоже прослезился (ну, а очередным поводом к слезам была польская обложка к «Ложной слепоте»).
Я. Дукай. Chrześcijanin kwantowy – книжка, которую я, собственно, буду ждать с большим интересом; впрочем, это ближе всего к «Библиотеке 21 века» пана Лема – рецензии на несуществующие книги (впрочем – в том числе и существующих авторов – Тома Кленси или, там, Иэна Бэнкса).
На следующем анонсе я тоже заплакал – но по другим совсем причинам
Ф. Крес. Opowieści Szererskie – не то сборник рассказов по миру Шерера, не то отдельный рОман; впрочем, пан Кресс имеет у нас устойчивую аудиторию
Я. Пекара. Rzeźnik z Nazaretu – давно обещанный Пекарой роман (сборник рассказов?) из вселенной Мордимера Маддердина, но рассказывающий о событиях Евангелия ТОГО мира – Иисус, сошедший с креста, улицы Иерусалима в крови (не даром же «Иерусалимский мясник»; впрочем, выход книги автором обещается вот уже четыре-пять лет, потому – типа зарубка на память и формат «не верю!»
Еще одна антология: Wielkie dzieło czasu. Составлена, насколько понимаю, поляками; сквозная тема – вокруг проблем времени; среди прочих авторов – К. Уилхельм, К.Доктороу, Т.Биссон, П.Кэдиган, Л.Шепард, Т.Чан, К.Линк...
К. Пискорский. Wolta. – тематическое продолжение известного двухтомника «Zadra», «Заноза» — стимпанк по-польски; эфирный Врата, всплеск науки, польские повстанцы, приближение «весны народов», здравствуйте, товарища «Алюмены»; книга, полагаю, может оказаться небезынтересной (хотя «Заноза» была не без клюквенного сока на страницах, ага).
С. Вестерфельд. Leviathan / Behemoth. – оба недавних стимпанковых романа (для, кажись, юношества); надеюсь, что – с оригинальными иллюстрациями, что придавали тексту дополнительную прелесть.
Ч. Прист. Boneshaker – обещанный и нам роман, первый том цикла. ..ну и интересно, кто кого перегонит в этой гонке (хотя, конечно, участники друг о друге и не подозревают).
Ч. Мьевиль. Kraken – без комментариев. ..ну разве что скажу, что остальной Мьевиль – уже издан по-польски.
С. Линч. Republika złodziei (The Republic of Thieves) – ну, тут у нас тоже немалые шансы ;)
Между тем, продолжаю осматривать пределы польской F и SF. Там — много полезного, забавного и познавательного (причем — и переводного: я-то уж все слезы выплакал, на те списки "что было и что будет" глядючи).
А так как "информация должна быть свободной" и все такое — попробую еще раз поиздеваться над русскоязычным читателем, сперва растравив (надеюсь) аппетит, а потом — призвав совершенствоваться языковО
Итак: позвольте представить: Яцек Пекара, 1965 года рождения, успевший начать писательскую карьеру еще в ПНР (1983 и 1987 — выход первого рассказа и первой книги соответственно), пишущий по разному и на разные темы (от политической антиутопии о будущем Польши под властью клерикального режима "Пресвятейшая Речь Посполитая" до триллера-ужастика "Некрозис: Пробуждение". Однако наиболее известен Пекара как автор цикла "Огонь и распятие" о Мордимере Маддердине, инквизиторе (на сегодняшний день — четыре тома рассказов, повесть и сборник-приквелл).
О Мордимере Маддердине, собственно, я и.
Действие цикла происходит в мрачном альтернативном мире, где точка расхождения — история Христа: будучи распят, он сошел с креста и прошел по городам и весям как Судия, с мечом и огнем. К тому же, в этом мире демоны и ангелы — вполне реальны; а порядок поддерживается Святым Официумом, к которому и принадлежит наш герой сотоварищи (товарищей тех — трое, как минимум: гопники на службе Церкви и Инквизиции, наделенные, как и главный герой, рядом сверхъестественных способностей — разговоры с мертвыми, считывание эмоциональной информации со стен строений и всякое такое).
Но в отличие от Ведьмака пана Сапковского (или поствведьмаковских подорожных с мечами), Мордимер Маддердин — человек, давно сделавший этический выбор в сторону служения вере (при этом, он не фанатик и не ханжа: быть верным для него — придерживаться четких внутренних принципов, не склоняясь к неким внешним формам "только-вида-и-поведения" — но деятельных принципов; он не дурак выпить и поесть, он водит знакомства с сомнительными типами, он не станет отказываться от заработка — но при этом там и тогда, когда дело касается веры и борьбы с колдовством, Мордимер становится безжалостен).
Ниже — первый рассказ цикла (правда, в одном из дальнейших изданий появился этакий пролог: "Черные плащи танцуют", ну да ладно). Язык — как и в предыдущем случае — такоже украинский (и такоже — в первом приближении и с вероятными перекосами, поскольку Днепропетровск — не Киев, увы).
Пекара Яцек
СЛУГА БОЖИЙ
Бо він знаряддя Боже для відмірювання справедливого гніву тому, хто чинить зле
Св. Павел. Лист до Римлян
Ракшілелу не відмовляють.
І коли його служник повідомив, що майстер чекає, я тієї ж миті надягнув плащ і вийшов надвір. Було дуже гаряче, парувало, сморід із стоків забивав подих. Ненавиджу міста. А особливо Гез-гезрон. Бо воно – найгірше з усіх. Але саме тут краще за все заробляти на життя та краще за все служити Богу. Ну й що робити?
Ракшілел мав кам’янець у два поверхи із дверями на вулицю, з металивим билом. Як на майстра гільдії різників, було це не занадто, але Ракшілел був знаним як жахливий скнара. І скнарності тій дорівнювала лише його жорстокість. Ніколи не любив того чоловіка, але він знався на місцевих справах так добре, що не скористатись з такого люб’язного запрошення було б дурістю. До того ж, пару разів давав мені заробити. Небагацько, але часи важкі й кожен грошик доречний. А я, милі мої, був лише інквізітором без відповідної концесії, мало кому знаним прибульцем з провінції, або ж, щиро кажучи, – ніким.
Ракшілел сидів у садку, а вірніше у тому, що садком називав, і жер фініки з великої срібної миси. Спльовував шкоринки на коліна, розчахнута на грудях сорочка була вся в плямах від вина та олії, а пальці – заважкими від золотих перстнів.
– Сідайте, пане Маддердін, – промовив, навіть не глянувши на мене, і недбалим рухом відіслав служників.
Зникли, мов серпанок. Добре їх вишколив, треба признати.
– Є для вас певне діло, але ж – чи бажаєте заробити?
– Церква платить своїм слугам не дуже багато, – відповів із усмішкою, – і кожен додатковий грошик є доречним.
– Елія Карране: щось вам каже це ім’я?
Знизав плечима. Хто в Гез-гезроні не знав про те, що Елія публічно дала Ракшілелові відкоша? Хіба глухий та сліпий. Елія була самотньою, багатою панянкою, ніби під опікою старших братів, але насправді вони танцювали так, як грала. До того ж, була відважна та рішуча. Вважала, що з її грошима та станом може не боятися Ракшілела. І це останнє, ясна річ, говорило не на користь її розсудливості. Якщо вже не хотіла шлюбу, то, принаймні, не треба було принижувати майстра різників публічно. Особливо якщо ти лише міщанка без знаного чоловіка чи коханця. А чи першого, чи другого при своїй уроді та грошенятах могла б отримати дуже легко. Що ж, мабуть-таки полюбляла волю, а це буває як приємним, так і небезпечним.
– Скінчи із нею, Мордімер, – сказав, накривши своєю рукою мою руку.
Його – була горячою та липкою. Не дивно, що Елія не бажала, щоб такі лапалки її торкалися. Я теж не хотів, то ж прибрав руку.
– Я не найманий вбивця, – сказав, знизавши плечима. – Звернись до когось ще.
Не був ані сердитим, ані ображеним. Скоріш розчарованим, що майстер різників міг прийняти мене за найманця, що на все готовий за пару корон. Встав, але той схопив мене за плече. Я зупинився, глянув. Той, дещо зволікши, прибрав руку.
– Скінчи із нею офіційно, – сказав, зробивши наголос на останньому слові.
– Я не маю права щось робити на тих теренах, – відповів я обережно, бо був здивований, що того не знає. – Моя концесія не обіймає Гез-гезрону. Я ж лише бідний хлопець з провінції, але, як бажаєш, можу відрекомендувати тобі когось з місцевих. Знаю одного чи двох ще зі школи...
– Що треба – зроблю, – промурмотів Ракшілел, і мені подумалось, що його лапалки сягають аж надто далеко. – До того ж, я не бажаю її вбити, тільки налякати, що встане перед Лавою. Як побачить майстра Северуса та його знаряддя, відразу і серденько її пом’якшає.
Дивлячись на Ракшілела, я подумав, що не був би таким впевненим, чи Елія Карране вибере його, чи сеанс із майстром Северусом – славетним своїм широким набором катівського знаряддя. Ну, то вже буде її вибір. До того ж, я мав великі сумніви, що як Елія встане перед Лавою, то Ракшілел зможе визволити звідти кохану. Справи, яким дали хід, важко зупинити. Різника чи засліплює любов, змішана в добрячих пропорціях із ненавистю, або ж насправді бажає не стільки здобути Елію, скільки знищити її. То ж – ошукує мене, чи сам себе? Втім, не мав бажання це йому тлумачити. То була його – і виключно його – справа. До того ж, може Елія й пом’якшає, як побачить, що Ракшілел настільки зацікавлений, що послав за нею гончого песика у вигляді вашого покірного слуги.
– І послухайте мене уважно, пане Маддердін. В мене є поводи припускати, що Елія не така вже й богобоязнена й цнотлива панянка, якою б хотіла видаватися...
От тепер мене зацікавив. Зрозуміло, в його словах треба було відділяти зерна від плевелів, але ж хто зуміє зробити таке найкраще, аніж бідний Мордімер?
– Про що це ти? – запитав й замислився, чи не скуштувати мені фініків, але Ракшілел так гріб лапою у мисці, що, мабуть, все вже там замацкав.
– Щосуботи, ввечері, потайки виходить з дому і повертається лише у неділю пополудні...
– Має коханця, – розміявся я.
– Не перебивай мене, Мордімер, – заричав. – Де б тому коханцю сидіти? У підземеллях під Сареваальдом?
Скоріше за все, слова про коханця знервували майстра різників. Мене це, скажімо відкрито, розрадило, але цього задоволення бажав би не розкривати. Нащо мені ворогів більше, ніж є зараз? Не сказав би, щоб надмірно лякався неприязних до мене людей, але ж нащо збільшувати їх кількість? Я ж, врешті-решт, тихе та покірне серце, так як і наказує Писання.
– А звідки має стільки грошей на новий віз, нові сукні, стада служників, на всі ті прийоми? На деякі ж запрошує чи не по двісті осіб, – казав. – Як по всьому – таке справа нечистої сили, – поспіхом перехрестився.
Заклався б, що в тих прийомах найбільше йому дошкуляє факт, що на них не запрошують його.
– У підземеллях під Сареваальдом, – повторив я. – Ну-ну, це й справді цікаво. Але ж Елія досить богата.
– Не така вже й богата, – сказав Ракшілел. – Це я взнав докладно, вже повір мені.
Тут, якщо вже йшлося про фінанси, важко було б не довіряти думці Ракшілела. Адже, як був би дурнуватим, то не став би одним з найбагатших купців в місті й майстром різницької гільдії.
– Посилав когось за нею? – запитав.
– Аякже, – відповів понуро. – Посилав. Тричі. І мої люди ніколи не повертались. Уявляєш собі?
Оце вже й справді було цікаво. А маючи на увазі, що справа була небезпечна, це могло б вплинути на розмір мого гонорару.
– Чому не зробиш те офіційно? Склич Лаву та зажадай слідства, або ж склади формальне донесення до Інквізиторіуму...
– Пане Маддердін, – глянув на мене гостро – і я зрозумів, що втрачає терпець. – Я хочу не вбивати її, чи спалювати, а лише пошлюбити. А якщо б твої конфратрії довідались би про єресь, то навіть я не зберіг би її від полум’я! То ж вирішуй: берешся за роботу чи ні, Мордімер?
Ракшілел заплутався, мов п’яничка в гачах. Чи думав, що зможу прикрити очі на справу єресі? Мій Ангел-Охоронець тоді завдав би мені приємностей, щодо яких сеанс у майстра Северуса здався б еротичною прогулянкою. Хіба що побачив би якусь користь, яка б з такого випливала, бо незбагненні стежки, якими простують думки Ангелів!
– Скільки? – запитав, знаючи, як непросто вичавити щось з того скнари.
– Домовлюсь із єпископом за концесію на цілий округ Гез-гезрону. Чи то аж занадто? – задер брови, мов би дивуючись з моєї невдячності.
– Концесію завжди можна дати, і завжди можна відібрати. Все залежить від настрою епископа, – сказав, добре знаючи, що як Його Ексіленція потерпає від подагри, то його поведінка стає непередбаливою. – А крім того, холера, треба ж мені мати дещицю грошенят. Чи ти вважаєш, що Кирпатий й близнюки підуть за мною за гарні очі?
Ракшілел ворухнув губами, мов щось там собі обраховуючи в голові.
– Двадцять корон, – нарешті сказав через силу.
– Там вже загинули люди, – нагадав я йому. – Триста – ані монетою менше.
Різник почервонів.
– Не глузуй з мене, попіку, – сказав тихо, – бо й тобі можу влаштувати візит до Северуса.
Вже й не знаю, нащо дехто з людей називає нас, інквізиторів, попіками. Ми служили Церкві та вивчали теологічні науки (настільки, наскільки воно могло придатися нам у справах), але, на меч Пана нашого, священиками ж ми не були!
Подивився йому просто у очі. Вже повірте мені, як доходить до торгівлі, то страху не маю. Дукати, корони, талери, піастри, сестерції, ба й навіть сама думка про них, містить в собі магічну силу. А крім того, погрози входять до церемонії торгівлі, то ж не мав наміру брати їх до уваги. Хоча безумовно треба визнати, що Ракшілел не належить до добре вихованих людей. Але ж щодо сеансу у майстра Северуса він перегнув. Хто б ото пам’ятав, коли офіціально вислуховували інквізитора? Такі справи вирішують інакше. І до такого повинні бути причини більш важливі, аніж гнів різника, хай навіть із великими зв’язками.
– А хотів би колись зустрітися із Кирпатим? – запитав без усмішки, але й без злісті.
– Погрожуєш мені? – Ракшілел встав та нависнув наді мною як величезна брила смальцю.
Раптом відчув страшенну ненависть та жадобу розсадити ту величезну, схожу на пудинг морду – розсадити у криваву кашу. Але встримався. Врешті-решт, домовлялись ми про справу, а тут не було місця для особистої симпатії чи особистої нелюбові.
– Триста, – повторив я, а він вільно всівся в крісло, наче вийшло з нього повітря.
– Двадцять п’ять, – сказав, – і це моє останнє слово.
– Підгадав ти не найкращий час, – розсмівся я. – Акурат маю досить грошенят, щоб спокійно зачекати на якусь насправді вигідну пропозицію. До того ж подумай: після всього отримаю собі на голову її братів.
Як же хотілося мені сказати: „то твоя справа”, але ж якось себе вгамував.
– П’ятдесят, – вирішив він, а я собі подумав, наскільки ще можна тягти ту гру.
– Плюс двісті, – додав і таки потягся по фініка.
– Тридцять тепер і ще п’ятдесят по справі.
– Сто тепер і ще сто двадцять п’ять по праці. І в разі чого задаток не повертається.
– По п’ятдесят, – Ракшілел стиснув руки в кулаки.
– Сімдесят п’ять і сімдесят п’ять, а ще до кінця року у твоїх склепах за тридцять відсотків.
– За десять відсотків, – сказав.
Зрештою погодились на сімнадцять з половиною відсотків й урочисто вдарили по руках. Був я навіть трохи заскочений, бо думав уторгувати якісь там сто крон, а ідея із знижкою прийшла у голову лише в останню мить. Ракшілел повинен був знати більше, аніж сказав, або ж готував якесь свинство. Але ж й насправді багато залежало для нього від шлюбу із Елією. Я ж лише сподівався, що не був він настільки нерозумним, щоб думати, що по справі мене позбудеться. То правда, що я не мав концесії у Гез-гезроні, але ж, на Бога, був я інквізитором! Навіть Ракшілел не був ані таким скупим, ані таким дурнуватим, аби задиратися із Інквізиторіумом, який напевне пригадав би про свого конфратра. Навіть такого, якого в Гез-гезроні знають не дуже, і який, до того ж, не має своєї концесії. Зрештою, я не потребую охорони Церкви. Так-так, милі мої. Бідний Мордімер є людиною обережною, розважливою та лагідною, але як щось там станеться, так будиться в ньому лев.
Ракшілел відлічив мені сімдесять п’ять корон, а я ще й наказав йому поміняти дві золоті п’ятидукатові з обрізаними краями, і сховав мішечок під кафтан.
– За кілька днів отримаєш концесію, – пообіцяв.
– Буду чекати, – відповів я – й насправді було мені цікаво, чи встигне вирішити все те у такому темпі.
Врешті, так чи інакше, але завдатку віддавати я й не думав. Бо хтозна, чи наступить ще одна виплата? Як Елія стане перед Лавою, Ракшілел не стане дуже вже поспішати та знову тягтись до капшука.
– Улагодь це швидко і чисто, Мордімер. Ах, – глянув на мене прохолодно, – і не пробуй мене ошукати. Якщо вирішиш домовитись з тією дівкою за моєю спиною, я про те буду знати.
– Знаєш мене, – сказав я з докорою.
– О, так, тебе я знаю, – сказав, та повернувся спиною.
– Ще не скінчили, – сказав я твердо.
– Та-а-ак? – протягнув той, та із нехіттю глянув в мій бік.
– Саме так, – відповів. – Як стану виходити, маєш з’явитися перед дверима. Й там відіграєш певну сценку.
– Сценку? – малі оченята дивилися на мене із підозрою – з глибини тих брил жиру, що у нормальних людей звалися щоками.
– Скажеш: „Добре, Мордімер, дам тобі на десять корон більше”. Так, щоб почули про те слуги. А я відповім: „О ні, навіть якщо б давав мені тисячу – не зроблю того!”.
– Вважаєш, що маю шпигів в своєму домі? – обурився.
– А вважаєш, що людина в твоєму становищі їх не має? – гречно запитав я.
– Так, то правда, – всміхнувся по хвильці, а я знав, що добряче полоскотав його гордощі. – Напевне маєш рацію!
* * *
Кирпатий та близнюки сиділи у „Кульгавому Поні” та грали. По їх мордам зрозумів, що грали, до того ж, нещасливо. Ну, а тоді розгледів людину, яку намагалися обіграти – і розреготався.
– Віддай їм грошенята, Мерри, – сказав, всідаючись. – Або ж, принаймні, половину того, що програли. Чи ніколи не читав, що Писання каже: „хто до того крав, хай перестане красти, та краще хай працює поштиво!”?
Шулер широко роззявив рота в усміху, світячи чорними деснами та гнилими залишками зубів.
– Я ж лише годний жалощів грішник, – сказав із театральним каяттям, – і не знаю так добре слів Писання, як слуги нашого Пана.
– То Мерри? – запитав Кирпатий та тицьнув кривим пальцем йому в груди.
Близнюки щось промурмотіли під носа і одночасно, хоча й непримітно, потяглись по ножі.
– Ні-ні, – повстримав я Першого. – Ми ж не бажаємо тут бійок, правда, Мерри?
Шулер всміхнувся та попхнув в їх бік купку срібла.
– Сприймайте те як дармову лекцію, – сказав. – Нап’єшся зі мною, Мордімер?
– Чому ж ні? – відповів, а Костух та блюзнюки встали, залишаючи нас самих.
Корчмар приніс вина, але перш ніж випити, я вмочив губи.
– Завжди обережний? – всміхнувся шулер.
Я дививсь на нього і деякий час не міг зрозуміти, про що каже.
– Ах, ні, – сказав нарешті. – То така звичка.
Мерри схилився до мене:
– Був у Ракшілела? – запитав шепотом.
– Як завжди, коли буваю у місті, – сказав, не знизивши голосу.
– Балакають, що то одному, то іншому пропонував цікаве діло, – засміявся Мерри. – Але дурних немає, хлопец. Знаєш, кого ми давно вже не бачили у Гезі? Вирвадла Плову і його людей.
– А звідки ж їм тут взятися? – наморщив я брови, бо Вирвадла останній раз бачили у льохах барона Берга. А з того, що знав, з льохів тих швидко не виходили. А як і виходили, то не на своїх двох.
Мерри знизав плечима.
– Та що я, ворожка, чи що? Але ж – був, а тепер немає.
– Взяв завдаток та змився, – сказав, бо ж всі знали, що Плови та його люди – то не дуже солідні люди.
– Та чи ти дурний – щоб Ракшілел дав йому завдаток! – парскнув. – Та справа, хлопче, смердить, а раджу тобі: тримайся подалі від клопотів.
– І то значить?
– Виїжджай звідси, Мордімер. Попросту виїжджай.
– А як так, – промурмотів, – то яку ціну буде мати моя гречність?
– Спитай краще, яку ціну матиме твоя невічливість, – сукин син навіть не намагався вкрити погрозу у голосі.
– Лохемерр, ти мене стільки років знаєш і повинен пам’ятати, що купити мене можна, а от залякати – зась, – сказав я з докіром.
Шулер допив вино та піднявся.
– Мені здавалося, що завжди знаєш, звідки вітер віє, Мордімер, і що завжди падаєш на чотири лапи. Не помились тепер.
Кивнув йому.
– Дякую за вино, – сказав. – І – навзаєм. Хотів би лише, щоб ти знав таке: зараз я на певний час з міста їду, а справою Ракшілела займуся, як повернусь. Або ж не займуся. Буде залежати від багатьох речей, і між іншим – від стану моїх фінансів.
Ясна справа, брехав, але то був непоганий спосіб, щоб заспокоїти Лохемерра. Як мав щось спільного із Елією Карране, а здавалося, що мав, то без сумнівів передасть, що Мордімер Маддердін залишає Гез-гезрон. І навіть якщо не повірять, то зерно сумнівів буде кинуте.
Мерри відійшов, махнув мені ще з порогу рукою, а я хвильку посидів за столом сам, допиваючи вино. Коли нарешті вийшов, побачив, що Кирпатий та близнюки сидять в товаристві пари обірванців перед корчмою та грають в монети. Кивнув їм. Неохоче відірвалися від забави. Відійшли ми осторонь.
– Нічого не вийшло, – сказав.
Кирпатий скривився, а скривленим виглядав ще страшніше, ніж звичайно. Блюзнюки похнюпились.
– То ж чогось пошукаємо самі, – промовив Другий.
– Як хочете, але, – підняв палець, – маю на думці щось інше. Будьте тут щоденно від полудня до другої. І жодних авантюр, бо ще раз витягати вас з льохів буркграфа не стану!
Кирпатий знову скривився, як припомнив собі ті хвилини. Довгим, криваво-червоним шрамом від підборіддя до правого вуха завдячував катовському челядникові, що дав йому розпеченим прутом. Мені і справді прийшлося вжити всі сили, щоб витягти хлопців з льохів. Чекала їх кара за вбивство, гвалт та крадіжку. В найкращому разі – повішення. В найгіршому – із попереднім дертям пасів, обрубленням кінцівок чи ламанням колін. Втім вдалося мені виклопотати для них лише публічні батоги та місячну покуту. Щодня мусили вісім годин лежати на підлозі собору, у покутних лахах та із поголеними головами. Також щоденно отримували по п’ять батогів на ринку, куди самі повинні були доповзти на колінах. Ну, але ж нарешті увесь тот вертеп скінчився, а хлопці здобули собі життєвого досвіду. Мав надію, що зможуть винести з цього висновки.
* * *
Концесія на парафію прийшла за вісім днім, й повірте мені, що перевірив її дуже ретельно. І печатка, і підписи були автентичні. Червона печатка з левом і драконом, а також розмашистий підпис самого єпископа Гез-гезрону. Щоправда, я й не припускав, аби Ракшілел вирішив сфальшувати церковний документ, але стереженого Пан Бог стереже. Ті вісім днів присвятив не лише розвагам. Зрештою, які там у Гез-гезроні розваги? Дешеві дівки були брудні та хворі, а дорогі, як і вказувала сама їх назва, – дорогі. Задорогі для бідного Мордімера, що ледь-ледь зводив кінці з кінцями. Отож, замість розваг, прислухався там і сям тому, до чого прислухатися належало і... Ракшілел мав рацію: Елія робила щось дивне. Мерри теж не помилявся: вся справа смерділа. Але я мав концесію, і завдяки такому майбутнє малювалось у ясніших барвах. При умові, що повернусь з Сареваальду. А вже як не повернувся звідти отой лайдак Плови, ясно було, що справа не з легких.
Сареваальд – то руїни замку, годинах в двох від Гез-гезрону. Замок згорів менш ніж сто тридцять років тому, і разів зо три його пробували відбудувати, але нічого з того не вийшло. Якийсь єпископ хотів навіть поставити на горі церкву, але по тому вибухнула війна із хаджарами, і єпископа спалили, а по війні всі мали більш важливі проблеми. Тому руїни фортеці так і лякали, стоячи на горі, завжди огорнуті імлою та обвинуті легендами. Частіше за все говорили про дітей, що не повернулись з гори, хлопи присягали, що поночі видко там вогні та чутно страхітливе виття та діявольске хихітіння. Те, що гинули діти – було не дивно, бо ж навкруги досить болот та кар’єрів, а щодо хлопів, то ж відомо: не зустріти серед них тверезого. Але всі в околицях були впевнені, що в руїнах зачаїлося Зло і навіть подавали прохання єпископу, щоб прислав до них екзорциста чи інквізитора. Немов би єпископ не мав більш важливих справ.
До Сареваальду вирушили ми у п’ятничний вечор, так, щоб всю суботу чекати на місці. Не крилися з виїздом. Навпаки. Виїхали ми через північну браму, а Кирпатий та близнюки були впевнені, що прямуємо на роботу в містечко Вільвен, за півдня дороги. Що метою є Сареваальд, сказав їм лише як мури Гезу зникли з очей. Чому ж виїздили ми через північну браму? Бо руїни Сареваальду лежали саме на північ від міста. Як хто за нами й слідкував, напевне подумав: „дивіться, хитрий Мордімер та його люди виїздять через північну браму. Якби простували до Сареваальду, виїхали б через браму полудневу й тихцем обійшли б місто”. Але не здавалося нікому з нас, щоб хоч хтось йшов за нами слідом, а вже повірте мені, що вашого покірного слугу вишколили на впізнання таких речей.
Ми не поспішали, то ж до Сареваальду додибали вночі. Небо було захмарене, й місяц лише вряди-годи визирав з-за сірої вуалі хмар. Але навіть такого світла було досить, щоб помітити, що зовнішні стіни фортеці тримаються дуже незле. До того ж, було цілком зрозуміло, що як будь-хто тут з’явиться, то буде повинен пройти крізь браму, а вірніше – через той вилом, що від брами залишився.
То ж знайшли ми собі безпечне місце та лягли спати, виставивши трьогодинні варти. Вранці суботи пошперались трохи в руїнах, і Кирпатий знайшов заржавлену сокиру. Таке-от вам таємниче місце. Але далекий був від того, щоб легковажити завданням. Адже Ракшілел висилав вже три групи людей, і ніхто не повернувся. А те про щось, та свідчило. До ночі підкріплялись ми непоганим винцем, якого Кирпатий притяг цілий бурдюк. Не бачу поводів, за яких хлопці не повинні були б пити перед ділом. Були достатньо досвідченими, щоб знати: як нап’ються та щось завалять – можуть загинути. Якщо не вб’є їх ворог, то вб’ю їх сам. Власноруч, та ще й так, аби дати добрий приклад іншим, що воліють нерозважливих дій. Але ж як близнюки, так і Кирпатий мали справді міцні голови. Сам бачив, як Кирпатий колись єдиним духом вижлуктив п’ятилітрове барильце міцного солодкого вина – і навіть не кліпнув. Лише проригався від надмірку солодощів та дав по морді дурбецелу, що насмілився тоді розсміятися. Та ще двом його приятелям, які відчули себе ображеними таким ставленням до компаньона.
Раптом Другий, що теоретично стояв на варті (а практично раз по раз прибігав до нас, щоб ковтнути винця) крикнув пугачем. Ми зірвались та припали до дірок у стінах. До руїн, по трактові, поволі повзли світляки.
– Ідуть, – прошепотів Перший.
– Та отож, – Кирпатий витяг із піхов шаблю.
Дивну мав Кирпатий шаблю. У найширшому місці – з долоню, але гостра, мов бритва. Розтинала залізний злиток так, мов би це була спорохніла деревина. Колись Кирпатому давали за неї село, але не продав, воліючи краще голодувати. Мав характер той мій Кирпатий і, між іншим, за те його я й полюбляв.
Світляки наблизилися, ми почули мурмотіння розмов, а тоді побачили людей із факелами. Було їх семеро, шестеро чоловіків та одна жінка, якщо вже в тій теміні щось можна було побачити вірно. Чоловіки, один спереду та один іззаду, несли факели. Ще двоє тягли чималий згорток. Коней мусили залишити внизу, і через мить я жалкував, що не залишив там нікого, щоб той перебив сторожу та забрав коней. Все були б додаткові грошики. Особливо маючи на увазі, що не вірив, аби Елія Карране їздила на якійсь там шкапі.
Прибульці вели себе так, наче Сареваальд був найбезпечнішим місцем у світі. Жартували та сміялися, хтось затято лаявся, бо збив собі ногу о камінь, хтось перехилив фляжку та пив, голосно ковтаючи. Чекали ми напружено, куди скерують. Бо ж повинна бути якась хитра криївка, яку ми не помітили. Так і сталося. Один з чоловіків, замало не велетень, вперся та пересунув в бік каменюку. Під нею була залізна плита із трохи заржавленою ручкою. Бачив я все добре, бо ж стояли ми десь за кілька кроків від них, у рештках внутрішньої галереї, десь метрах в трьох над двором. Тепер я вже впевнився, що ота жінка насправді була Елією Карране. Треба признати – гарненькою бестією! Мала довге світле волосся, високо зіп’яте на маківці, та хиже личко о малим носику та великих смарагдових очиськах. Факел, який ніс один з чоловіків, добре її освітлював, тож я не дивувався, що навіть Ракшілел міг в таку жінку закохатися. Може б і сам в неї закохався, якби не отой факт, що я хотів доправити її до гибелі. Жодного з товаришів Елії до того не бачив, хоча, щиро кажучи, щодо одного мав певні сумніви, але ж той весь час стояв поза блиском факелу.
Велетень підняв залізну плиту, й усі зійшли сходами в темінь. Той же зачинив за ними вхід, обперся на стіну, набив люльку, та ліниво пихкав з неї, споглядаючи у небо. Кирпатий глянув на мене запитливо.
– Живцем, – видихнув йому просто у вухо.
Той лише кивнув, й ми тихесенько відступили. Зійшли на подвірья та зачаїлись недалеко. Як дав знак, то скочили, всі четверо, але той велетень був винятково швидким. Плигнув назустріч, вириваючи з-за халяви стілет – такий довгий, що міг би стати кожному з близнюків за меча. Кирпатий мало не попався. Ледве здужав ухилитися та перекотитися по землі. Велетень опинився переді мною, то ж я й сипонув йому в очі шерскеном. Завив і підняв руки до обличчя. Перший вдарив його палицею у низ живота, а Другий пхнув у кадик. На тому все й скінчилось. Тоді зв’язали йому надгарстки і ноги в кісточках, протягли мотузку між вузлами – і от вже велетень лежав на брюсі мов велика незграбна колиска. Був беспорадним, наче слимак. Ми скресали вогонь і в світлі лампи придивились до нього ближче. Мав широке, позбавлене виразу безволосе обличчя без лівої ноздрі й з величезним шрамом прямісінько через ніс.
– Чепурняга, – сказав я.
Був задоволений. Бо хлопці впорались справно та швидко. Щоправда, було цікаво, як би їм було, коли б ваш покірний слуга не кинув шерскен, але чого ж... в такій справі ризикувати нема нащо. В кожному разі, шерскен зробив своє, бо велетень і тепер ще мав закриті очі й припухлі повіки, з-під яких дзюркотіли сльози. Ха, шерскен не перемогти! Можеш собі, чоловіче, мати зо два метри зросту та двісті кіло живої ваги, а як дитинка кине в тебе шерскеном в лупалки, то й будеш тільки думати про те, як добігти до найближчої калюжі. А як будеш таким вже дурним, що почнеш терти очі, то в більшості випадків твої власні пальці на повіках – буде останнє, що побачиш.
Наш в’язень не міг терти очі, бо руки мав зв’язані, але я бачив, що лише силою волі встримується, щоб не заверещати від жаху та болю. Я вийняв фляжку та плеснув собі води у підставлену чашечкою долоню. Притримав велетню голову та сполоснув йому обличчя. Повинен був відчути полегшення, бо перестав пручатися. Дяки тому, я спокійно використав ще й другу жменю води і ретельно промив йому очі. Врешті-решт не хотів, щоб думав про страшезний пекучий біль – лише щоб гречно відповідав на питання. Але Кирпатий вирішив, що я аж занадто милосердний, тому з усієї сили копнув лотра підкованим чоботом під ребра. Хрупнуло.
– Ох, Кирпатий, – сказав я, але навіть не розсердився.
Знав, що кирпатий сердиться, бо велетень мало його не підловив. Бо ж ніхто й не сподівався, що при такому зрості та при такій вазі буде таким вже швидким. Але ж, якщо подумати, то приятелі Елії не були такі вже дурнуваті, щоб їх наперсником залишився перший ліпший забіяка з вулиці.
– Звідки ти, хлопче? – запитав я.
Велетень у відповідь виплюнув якусь там лайку. Дуже негречна реакція, зваживши на те, що за мить до того саме я вимив йому шерскен з очей. Другий тицнув в’язневі у рота шматок ганчірки, а Кирпатий всівся на плечі й зламав мізинчик на лівій руці. Тоді зламав йому безіменний, середній та вказівний. За кожним разом чути було хрупання, зойки, що добігали з-під шмаття, а очі велетня робились мов тарілки. Другий нахилився, приклав пальця до вуст, наказуючи в’язню бути тихим, й вийняв ганчірку йому з рота. Велетень болісно сапав, з кутиків губів спливала слина.
– На мої питання відповідати в ту ж мить, – сказав я лагідно. – Бо ж, як каже Святе Писання: „немає нічого вкритого, що не було б виявлено, і немає нічого таємного, про що неможна було б довідатись”. То ж повторюю: звідки ти, хлопче?
– З Тіріану, – вихекнув.
Тіріаноннаг, що тепер звався Тіріаном (хоч вбийте мене, але не відаю, звідки ота варварська назва походить), був невеликим, хоча і досить заможним містечком при самому кордоні мархії. З того що знав, там можна було підняти непогані грошенята на охороні купецьких статків, що йшли у досить небезпечні райони уверх по річці. Але ж отой бідний бовдур думав, що зробить кар’єру у Гез-гезроні. А кар’єра його мала скінчитися власне тут, у руїнах фортеці Сареваальд. Кепське місце для смерті, але ж, з іншого боку, а яке місце для смерті добре? Про те, що мусить померти, знали ми всі. Питання було лише в тому, чи то буде смерть швидка і в міру безболісна, чи ж наш забіяка потрапить під пекельну браму, виючим з болю і пошинкованим на шматочки.
– Куди вони пішли? – запитав я знову.
В’язень не відізвався і словом, хоча я ввічливо почекав хвилинку. Тоді перший копнув його просто у рота, так, щоб захлинувся кров’ю та власними зубами. Також зламав йому ніс.
– Куди вони пішли? Що там? – повторив я гречно.
– Не знаю, — вихаркотів, спльовуючи червоним. – Не знаю, благаю вас. Я ж лише пильную. Вони ополудні повертаються. Мають гроші... купу грошей... Благаю, не вбивайте мене, стану вам служити, мов пес, благаю...
Коли дивився на нього, то бачив, що вже не є великим, сильним забіякою, але лише скривдженим хлопцем, що прагнув, аби нарешті перестали його бити. Любив, коли в людях ставалася така зміна, і хоча бачив її аж занадто часто, все ж незмінно відчував задоволення, бо ж саме я ставав причиною такої зміни.
Кирпатий глянув на мене, а я на мить завагався. Взагалі-то я справді знаю, коли людина бреше. Цей же, здавалося, мовив правду. Кирпатий, говорячи щиро, мав чималу охоту на хвильку забави, але ж, по-перше, не мали ми часу, а, по-друге, не люблю зайвої жорстокості. А Кирпатий колись працював в провінції як челядник при одному з тамошніх майстрів. Навчився парі штук та полюбляв їх робити. Я завжди стверджував, що кати та їхні учні жорстокіст’ю маскують свої проблеми у Мистецтві. Адже тут йдеться не про те, щоб завдати жертві страждань, навіть не про те, щоб видобути відповідне зізнання, але – лише про те, щоб викликати каяття. Щоб злодій, відчуваючи біль та скруту, впав у обійми свого інквізітора і, ридаючи вголос, визнавав себе винним, від усього серця кохаючи того, хто завдав йому радісний біль і наставив на стежку віру. Зрозуміло, в нашому випадку не йшлось ані про каяття, ані про милість. Нам йшлось лише про зізнання. Швидкий та ретельний звіт. Якщо, звісна річ, вдасться такий скласти. Велетень же, як виявилось, знає небагато, але ж не було то питання доброї волі, вірно? Для чого ж тоді мав страждати?
Глянув на Кирпатого й заперечно покрутив головою. Тоді вперся велетню у спину й підірвав йому голову вгору. Тріснуло. Швидка, безболісна смерть. Кирпатий був виразно незадоволений.
– „Якщо занепаде прибуток тлінного нашого замешкання, будемо мати замешкання від Бога, дом не рукою зведений, але вічно тяглий у небі”, – зацитував я Писання, дивлячись на тіло. Не припускав, щоправда, щоб наш велетень опинився біля нібесної брами, але ж: завжди треба мати надію.
Близнюки скинули тіло велетня вниз по схилу, й воно пропало десь у густих кущах. Не скоро його хтось знайде. Замислився на мить над плинністю людського життя. Ех!
Булиган, що прикривав вхід до підземелля, і справді був важким. Заледве впорались вчотирьох. Коли вже мали спускатися, Перший раптом затримався.
– А як його, скажімо, хтось назад пересуне? – запитав.
– А хто ж сюди може прийти? – знизав я плечима. – Та й хто б мав стільки дурної сили? Зрештою, я впевнений, що там повинен бути інший вихід. Не довірилися б такому лобуряці настільки, щоб вручити життя до його рук.
– Х-х, курва, – забурчав Кирпатий, бо запнувся на сходах і ще б трохи – злетів би на самий низ.
Східці були круті, довгі та стрімкі. Скінчились так раптово, що Перший вткнувся в стіну.
– Кінець, – сказав, світячи тут і там лампою. – А, правда, є, – мрукнув по хвильці й лапнув заіржавлений важіль тут же біля підлоги.
– Облиш, – сикнув я.
Відскочив, наче обпечений.
– Пастка? – запитав.
– А чорт його зна, – відповів, хоча був майже впевнений, що то – пастка. Принаймні, я б зробив саме так.
Ми почали уважно приглядатись по стінах. Що ж, кінец-кінцем тут загинули люди, і щось мало їх вбити. Чому ж би це не пастка, наприклад, на самому початку подорожі. Кирпатий ретельно обстукував стіну, тоді всміхнувся і обережно вийняв одну із цеглин. Ніша була дуже глибока, та ще й завужувалася так, що несила була розгледіти, що в ній криється. Кирпатий взяв у мене палицю та встромив її всередину. Пхнув, як натрапив на опір. Щось преразливо скреготнуло, і мур зліва пересунувся, відкриваючи вузький, низький коридор.
– Ну, що ж, мабуть – вперед, – сказав я, але справа подобалась мені дедалі менше.
Зрозуміло, якщо взагалі можна було сказати, що подобалась мені хоч коли-небудь. Сто п’ятдесят корон вже не здавалися такою вже великою сумою, щоб наражатися з-за неї на небезпеку. Крім того, як зазирнув у коридор, затулений спиною Кирпатого, то вирішив, що веселе товариство Елії напевне туди не заходило. Тунель був низесенький, із і надалі зниженим склепінням, із мокрими від вологи стінами. До того ж, звідти йшов страшенний сморід: якоїсь гнилизни, мов коридор багато років не провітрювали. Не міг уявити Елію Карране, що на чотирьох суне в тій теміні та шоркає по брудному склепінню чудовим, досконало укладенним волоссям. Сказав про те хлопцям, а вони певний час стояли мовчки, роздумуючи над моїми словами. Мислення ніколи не було їх сильним боком, але зараз не хотів би приймати рішення самостійно.
Дав їм трохи часу, а сам із лампою при стіні ретельно вивчав камінь за каменем. І нарешті побачив те, що побачити хотів. Малесеньке заглиблення. Скажімо так: дірку від ключа. Тільки й того, що дірка ця вимагала дуже специфічного ключа. Може перстня, може амулету, а може, на додаток, ще й взможеного закляттями. Той шлях, із всією впевненістю, був для нас зачинений. Зрозуміло, що міг би скористатися специфічними можливостями Першого, але той потім не зміг би продовжити подорож. До того ж, нас могли ще чекати несподіванки й попереду. То чи не повинні б були ми скористатися отим шляхом через низький огидний тунель? Подорожувати у цілковитій темряві? І що за проблема насторожити пастки саме там? Інша справа, що, знаючи дещо про давніх будівників, я вважав, що той тунель – лише запасний шлях, приготовлений на випадок, якщо особа, що користується головним, раптом забуде чи загубить ключа. Тоді тунель міг бути незручним, але щоб були в ньому пастки... Важко ж бо вважати, що власник того підземелля брав собі клопіт поконувати всілякі перешкоди, які тут встановили вийняті ним будівники.
– Добре, йдемо, – вирішив я, бо товариші мої і надалі лише дурнувато глипали в темінь.
Кирпатому довелося йти майже навкарачки, щоб не возити головою по склепінню, але я бачив, що посувається вперед дуже обережно. Що ж, знав, що як там щось, то вгелемсить по ньому першому. В кінці коридор скінчився глухою стіною. Втім, вистачило лише сильно надавити, щоб розчахнулись секретні дверцята. Опинились ми у величезній залі. Якщо я ще щось розумів, саме сюди добрались би, якщо б користувались магічним ключом. Або ж, говорячи зовсім коротко: мав рацію. Скористались ми забутим запасним шляхом. При одній із стін побачили ми заіржавлене залізне кільце, а ще я б заприсягався, що де-ніде видко руді потьоки.
– Катівня? – запитав у Кирпатого.
Кирпатий якусь хвильку вслухувався у мову стін. Може не дуже розумним виглядав мій Кирпатий, але ж мав своє спеціальне вміння. Була в нього геніальна пам’ять, а крім того, вмів відчитувати почуття, емоції, думки та слова, закляті в стінах. Ні, нічого особливого. Не може ввійти до кімнати та сказати, про що тут говорили із тиждень тому. Але скаже, чи зруйнований дім був корчмою чи лупанарієм.
– Так, мабуть що правда, – сказав – на цей раз невпевнено. – Відчувається тут багацько болю, Мордімере, але це було дуже давно.
Близнюки встали при великих сталевих дверях. Оці виблискували так, наче кількість минулих років ніяк на них не вплинула. Двері як двері, тільки й того, що не було тут жодної клямки, замка чи шпарини. Металева плита, вбудована у стіну. Кирпатий обережно доторкнувся до металу долонею.
– Хто не лякається смерті? – запитав голос, що добігав нізкуди та звідусіль.
Близнюки нервово озирнулись та витягли стілети.
– Вмерлі, – відповів я, бо загадка була проста, а знаходження відповіді на такі запитання було частиною моєї освіти.
Втім, справа прибирала поважного звороту. Якщо вже підземілля було забезпечене некромантськими закляттями, то таки була тут робота для загону інквізіторів, а не для одного бідного Мордімера Маддердіна, який ото тілько-но отримав концесію і мав намір заробити кілька грошиків на буханець хліба та гарнятко води.
– Тоді ввійди до вмерлих, – сказав голос, і сталева плита безшелесно зникла у мурі.
– Я злегковажу, – промурмотів Перший. – Змиваємось, братку?
– Я тобі змиюсь, – сказав я, навіть на нього не глянувши.
Другий не погоджуючись струснув головою, а його брат знизав плечима.
– Та я ж так лише запитав, – сказав.
Ввійшли ми у коридор, а вхід за нами закривсь так само безшелесно, як і відкривався. Встали ми перед наступною металевою плитою, і Кирпатий знову доторкнувся її долонею.
– Хто помирає при світлі? – запитав той самий голос.
– Сон, – відповів я відразу ж, бо не знав, скільки там буде закляття чекати.
Перешкода зникла, як і попередня.
– А що буде, як не вгадаєш? – занепокоївся Перший.
– Наприклад, давилка, – відрізав Кирпатий і дурнувато засміявся.
Я покивав головою. Так, це було дуже правдоподібно. Але ж були й речі набагато гірші від механічних пасток, і я власне почав їх відчувати. Сам того не бажаючи, затрясся, а тонесенький струмочок холодного поту сплинув мені по хребту аж до куприка.
– А чому ти не відповів, що, типа, ніч? – запитав Другий.
– Та я навмання, – ворухнув плечима й всміхнувся, хоча було мені не до сміху.
– Що гризе, хоч не має ікол? – запитав голос на третій плиті.
– Сумління, – сказав я без вагання – сказати по-правді, був трохи занепокоєний легкістю загадок.
Але ж знав, що проста людина вже давно б була мертвою. Опинились як раз під сходами. Близнюки дурнувато посміювались та клепали мене по плечах.
– Слухайте, ідіоти, – остудив їх. – Плови також досюди доходив, то ж, мабуть, клопоти ще попереду.
– А чом’ це – доходив?
Мій Боже, – подумав я. – З ким я працюю?
– Бо не було трупів, – відповів я. – Ані навіть костей, дурбецели!
Те, що Плови зумів дістатися аж сюди, заскочило мене. Пройшов тунелем та відповів на загадки. Не хотілося вірити, що його вимочений у горілці мозок міг впоратися із таким високим рівнем абстракції.
І коли так-от замислився над долею Плови, побачили ми на сходах тінь. Відскочили назад, всі готові до битви, але тінь спокійно колисалась – мовби у ритмі якоїсь музики, яку чула лише сама.
– Нащо входите у Темінь? – заспівала. – Йдіть до світла, діти Дня. Залиште Ніч тим, хто помер.
У тому співі було щось таке пронизливе та жалісне, що й мені схотілося завити. Подумалося про луки над берегом річки, й про дівчину, що збирає волошки, про смак сочистого стебла на зубах. Про сонце, про шум води, про блакитне небо. І про хатинку о червоному дашку, що стоїть у садку, повному п’янко пахнучих, обсипаних білим квітом лип. І тоді одна із стін розхачнулась. А там, за нею, була і ріка, і волошки, і дівчина, і небо, і сонце. Там було місце, про яке марив все життя, тож без вагання рушив у той бік.
Другий збив мене з ніг і вгатив кулаком у шлунок. Я впав та обригав собі кафтан. Коли підняв голову, побачив, що ногам моїм забракло, може, одного кроку до прірви у землі. А внизу стирчали великі загострені палі. А на палях побачили ми тіло чоловіка у кольчузі. Шолом впав йому з голови, відслонивши зарості сіро-золотистого волосся.
– Оно вам й Плови, – сказав Перший.
– Що ти там побачив, Мордімер? – запитав Другий, дуже задоволений собою, бо нечасто бувало так, що рятував мене із халепи.
Тінь хилиталась ще десь із хвилинку, якби очікуючи, що хоч хтось спокуситься твореними нею видіннями, але ж потім зникла зі сходів.
– От, холера, у що ж ми тут влізли? – прошепотів Другий.
Я старанно зчищав з кафтана блювоту. Треба було признати, що холерний близнюк вгатив мені від душі.
– У говно, – відповів я і знову, в котрий вже раз у тих підземеллях, відчув страх. – У глибоке говно, малий.
– Виведеш нас звідси, Мордімере, правда? – очі у Першого були, мов чашки. – Я ще не бажаю помирати! Прошу, Мордімере!
Кирпатий схопив його за плечі та бемкнув лобом об стіну. Не міцно, але так, щоб близнюк прийшов до тями. Щось тут повинно було бути, щось, що викликало у Першому такий панічний переляк. Те саме, що показало мені луки та дівчину. Бо Перший не з лякливих. Завжди був обережним, але не панікував ніколи. А тут вів себе, мов дівчина перед першим гранням.
– А що, хотів би жити вічно? – засміявся, дивлячись йому у вічі. – Не при нашому занятті, близнюк! Пішли, – наказав й ступив на сходи.
Східці були липкими, такими липкими, що, йдучі, мало-мало міг відірвати підошви. Мерзенність.
– Ну що воно, га? – почувся з-позаду голос Другого.
– Спокійно, хлопці, – сказав, стоячи на східцях й розглядаючись навколо. – Тут на будь-який смак, – додав, бо ж далі вело чотири коридори.
Всівся на каменях.
– Хвиля відпочинку, – проказав та хильнув з баклаги, а тоді подав хлопцям.
Кирпатий вилаявся, бо пив останнім й залишилось йому малувато. Кинув пусту фляжку за себе, й та із шумом відбилася від сходів. Але ж і відлунання тут стояло! Уявляв собі, як оце тепер Елія Карране із її товаришами оглядають нас із зацікавленням й закладаються на те, як далеко дійдемо. Чи можливо було б, що ми лише пішаки, які ходять по шахівниці, сповненій пасток? Хоча ні, це в мене просто розігралася уява. Але може те й на добре, бо люди, що позбавлені уяви забавляються тепер в тому ж самому місці, що й Вирвадло Плови з його друганами.
– Підемо на північ, – заявив Кирпатий, а я не мав наміру із ним сперечатись.
Кирпатий знає, що говорить, але як на мене, то північний коридор виглядав паскудно. Стіни там були викладені із криваво-червоної цегли. До того ж, щось там в ньому рухалось. Дриготіло, мов гаряче повітря над вогнищем. Але пішли. Стіни, здавалось, йшли хвилями, немов стискались, а тоді розходились, мовби ліниво прикидали – чи нас розчавити, чи ще почекати. Коридор вився то туди, то сюди, закручувався під якимось несподіваними кутами, оплутував сам себе.
– Напевне вибирав дорогу? – запитав у Кирпатого, але той навіть не став відповідати.
А зразу по тому я відчув померлих. Колись, як був ще дитинкою, думав, що кожен їх відчуває, бо той запах такий пронизливий, такий різкий, що аж боліло. Але потім стало ясним, що більшість людей не розуміє навіть, про що кажу. А тут – були померлі, знав, що чигають буквально за крок від нас. Тож почав молитися до свого Ангела-Охоронця, й мав надію, що той почує молитву. Зрозуміло, що Ангел-Охоронець молитву вислухає, але – може таке стати ще гіршим, аніж небезпека, що нас чигала. Міг вирішити, що я ним легковажу, викликаючи по такій простенькій справі, а вже Ангели над усе не терпіли легковажності. А вже повірте мені: розгніваний Ангел страшніший, аніж найстрашніші ваші жахи. Крім того ж, стежки, якими простує розум Ангелів – незбагнені.
Побачив побіліле, мов полотно, обличчя Першого. Той знав, коли починаю молитися до Ангела, і знав, які можуть бути наслідки з такої молитви. Але ж померлим не могли ми дати раду самі. Не тут і не тепер. Не без святих реліквій, благословінь й чистоти серця. Тут, бачте, щодо чистоти сердец у декого з нас – це було б важкувато... Між тим сморід дещо зменшився. Померлі вагалися. Молитва їх не перестрашила, але знали, що можуть мати справу із моїм Ангелом. А таке для них було б найстрашніше з усього. Відіслав би їх на самий низ пекельної безодні, звідки й смутне напівіснування на землі здавалося б щирим раєм. Звідки б тим вмерлим знати, що мій Ангел не дуже швидкий щодо допомоги? Тихцем припускав я, що він міг бути таким самим скурвисином, як і сам я, та й старався не випробовувати його терплячесті.
Я заглубився у молитву. Слова плинули з мене як світлий, прозорий струмок. Уявляв собі, що так повинен був молитися наш Господь, аж поки не зійшов з Розп’яття й не покарав грішників вогнем та стражданням. Потім відчув нарешті, як вмерлі відходять. Відмовились від полювання, і тільки ще якийсь час у моїй свідомості вирували їх біль та туга за втраченим життям.
Ніколи не знав, ким можуть бути вмерлі і чому не зазнали щастя небес чи вогню пекельних безоднь, чому ходять по землі. Не раз і не два читав суперечки теологів щодо цього, але жодне пояснення не здавалось мені достатнім. Зрештою, ми – інквізитори – існували не для мислення. Ми ж – люди вчинку, іншим же залишаємо шанс в теоріях доказувати вірність наших вчинків. В будь-якому випадку, проти вмерлих ефективного захисту не було. Хіба що стати проти них із реліквіями та благословіннями, але й таке не завжди допомогало. Було щастя, що вмерлі тримались лише місць, забутих Богом і людьми – таких-от, як Сареваальд. Ніколи не бачили їх там, де легко їх достерігти. Може, саме самотність і надавала їм силу? Хто ж зна?
Але коли відчув вмерлих, зрозумів вже майже все. Домислив, чому чарівна Елія та її товариші сходять до підземель Сареваальду, знав майже із стовідсотковою впевненістю, що неслі із собою у тому важкому згортку. І признаюсь вам, що всі докіри сумління, які міг мати ваш покірний слуга, миттю випарувались. Тепер вже знав, що поєднаю приємність заробляння грошей у Ракшілелу із обов’язком інквізитора. То була втішна думка, бо відчував якийсь неприємний присмак, прислуговуючи тупому різнику із напханим золотом капшуком. Такий вже наш світ, в якому люди шляхетні, поштиві та керовані поривами серця (змовчу через скромність, про кого тут кажу) потерпають у бідності, а різні пройдисвіти, негідники та облудники спочивають у повному достатку. Могли мене втішати лише слова Писання, яке мовить: „легше верблюду пройти крізь вушко голки, аніж богатому ввійти у Царство Небесне”.
– Ми вже майже на місці, – звістив понуро Кирпатий. – Десь тут всі вони... – замовк на мить, – недалеко від нас, – додав.
– Ха, – зітхнув Перший із полегшенням.
Я знав, що його втішає думка, що через короткий час буде мати справу із людьми. З реальними лайдаками із плоті та крові, яких можна дістати мечем чи стілетом, зламати їм кості чи відрубати голову. Не хотів вказувати на його помилку, бо я ж знав, що за тими стінами можемо спіткати не лише людей. Але що ж робити? Мусимо йти далі, якщо вже ступили на цей шлях.
– Перевірь, – наказав Першому.
Перший притиснувся до муру й розкинув руки. Виглядав так, наче його розіп’яли на стіні. Запав у транс, й раптово очі його закотились так, що стали бачені лише білки. Щось там мурмотів тихцем до самого себе, пальці ж вбивав у мур так сильно, що почали кривавити, а з рота потекла змішана із кров’ю слина. Кінец кінцем впав на землю, мов стара ганчірка.
– Бачив, – прошепотів важко. – Якщо тут проб’ємось... – урвав себе та захлинувся повітрям.
– Ну! – підігнав його.
– Опинимося в їх залі... нагорі!
Ми мали із собою кайло, але важко було б уявити, що ніхто не почує, як почнемо рубитись крізь старезний товстий мур коридору. Могли ж ми також йти далі, туди, куди вів тунель, але голову б дав на відсіч, що крилися в ньому ще якісь несподіванки. Ну, й мертві могли іншого разу не перелякатися. Адже, кажучи щиро, до цієї пори ми мали більше щастя, аніж розуму. Елія та її товариши напевне пішли коридором, що проводив вниз, але вони були ухоронені від зла, яке чаїлося в цих стінах. Тоді як ми могли бути заатаковані кожної миті. А я ручаюся вам, що навіть й знати не хотів би, як виглядає напад вмерлих. То ж Другий мусив зробити нам тунель, про що я йому й сказав.
– Прошу, – заскиглив він, – тільки не те. Мордімере, приятелю, прошу тебе.
Мій Боже, на яку чуйність його пробрало! „Приятелю”? Ні, близнюк, ми не приятелі, а як навіть були б ними, видав би тобі той самий наказ. Хоча добре знав, що Другий може загинути. Справді, мав в собі чималу силу, але запобіжником для кожного, хто силою володіє, є той факт, що кожне його використання може вбити. Ну, принаймні, якщо використовувати силу із такою величезною напругою. Я ж наказав Другом сягнути до найглибших резервів тіла та думки. До самого ядра, суті та центруму.
– Починай, – зажадав я холодно.
Якщо Другий помре, його заступить Перший. Було в нього меньше сил, аніж у брата, але може вдасться. А як не вдасться, то буде це – на погибель нам усім! Оце ж хвильку назад питав їх, чи б хотіли жити вічно...
Перший всунув братові у рота якусь ганчірку та перев’язав її шнуром. Ми всі знали, як воно боляче, то ж не хотіли, щоб крики Другого вструснули все каміння в цьому підземеллі. Я відвернувся. Вже раз бачив, як Другий робить тунель, і того мені вистачить до кінця життя. Ті шалені, сповнені болем очі. Кров та слиз, що стікають з носа, рота та вух... Пообіцяв собі, що дам йому більшу, аніж іншим, частку. Бо йому це належатиме. Якщо, ясна річ, звідси взагалі вийдемо – в чому досі не було впевненості.
Почув стлумлене виття і побачив, як Другий почав. Кляп добре гамував крик, але в тому здавленому горловому витті було стільки страждання, що й не знаю, чи колись в житті мав справу із такою мукою. Я не святий, й багато разів бачив тортури, не раз піддавав тим тортурам сам, але навіть людина, якій лили ми на яйця киплячу сірку, не страждала, здавалося, так страшно. До того ж, я відчував його біль. Не просто чув. Він страждав десь в моїй голові, з’являвся у вибухах сліпучих кольорів, припалював найчутніші зони мозоку голками із розжевреними вістрями. Закусив до крові губи, аби не почати кричати самому. Ще бракувало, якби я не міг опанувати свої відчуття!
Під кінец Другий зомлів, а його біль ще десь хвилину вібрував у мене під черепом. Повернувся та глянув. Близнюк лежав на землі, а його брат – похилений над ним – зрошував йому обличчя водою з фляги. Другий виглядав страшно. Його обличчя було алебастрово біле, а голубі вузли жил пульсували під шкірою, мов були величезними, оживленими дивною силою глистами, що бажали б вилізти назовні. До того ж Другий, хоч і в обмороці, мав відкриті очі, і тепер з їх кутиків спливала кров. Раніше його обличчя здавалося товстеньким, а тепер кості вилиць, здавалося, от-от проб’ють нап’яту та тоненьку, мов пергамент, шкіру. Але тунель викопав добрячий. У висоту в метр, й широкий настільки, що кремезний чолов’яга міг би вільно стояти в ньому навкарачки. Все відбулося безшелестно. Каміння, цегла, розчин – все зникло. Не було ніякої купи бруду, а лише трохи кам’янистого пилу на землі. Куди поділися рештки муру? Хто ж таке міг знати? Важніше було те, що ми мали вільну дорогу до головного залу – туди, де Елія Карране і її товариши віддавалися грішним втіхам.
Ми прослизнули крізь тунель Другого. Самого близнюка залишили попід муром, бо нащо б тягти його туди, де через мить відбудеться битва? Підозрював, що не прочуняє досить швидко, й назад прийдеться нести його на собі. Якщо взагалі буде хоч якесь „назад”. Врешті-решт, знав, що із Другим може й не бути добре, незалежно від того, чи донесемо його до Гез-гезрону та передамо в опіку лікарю, чи ні. Міг ошаліти чи стати овочем. Але я мав надію, що назавтра просто пробудиться, сплюне та запитає: „як пройшло, хлопці? Маємо вже грошики?”.
Були ми на чомусь схожему із балконом для музик. Внизу була величезна, добре освітлена зала із підлогою, викладеною рожевим мармуром. Посередені зали стояв зовсім не пасуючий сюди чорний камінь, а на ньому лежала нага жінка. Як я і передбачав. То вона власне була у згортку, який несли приятелі Елії. Побачив, що руки та ноги жертви прибиті до каменю, а з ран до чотирьох гарняток сочиться кров.
– Отакої, – прошепотів Перший.
Навколо кривавого олтаря трусились у дивному танці шестеро у яскраво-червоних туніках. Під стелю взносився нудотний дим із кадил. Танцівники щось співали, але була то дивакувата пісня без слів та мелодії. Серед них побачив й Елію Карране. Красиву, золотоволосу Елію. Кирпатий глянув на мене.
– Вона має бути моя, – промовив горловим шепітом.
– Вона вже лише Богова, – відповів я із смутком.
Перший поглянув на мене із запитанням в очах. Що ж, ми мусили зійти, то ж тихцем прив’язали до балюстради три мотузки. Зіскочити мусимо одночасно, бо лише Бог відає, які там ще несподіванки очікують нас на низу. От ми й зіслизнули. А тоді, вже із криком та зброєю у долонях, кинулись у їх бік.
Все сталося так швидко, що вони не встигли навіть здригнутися. Кирпатий тріснув одного із чоловіків рукояттю шаблі. Наступному близнюк вперещив у низ живота палицею, а третьому я кинув в обличчя гірсточку шерскену та одночасно вдарив четвертого в голову – з півоборота. Трохи задуже. Репнула, мов дозрілий кавун. Але все те від нервів. В ту ж саму мить Елія Карране почала кричати, чолов’яга, якому дали в пах – протяжно вити, а осліплений мною – кататися по підлозі та терти повіки. Це він дуже даремно. Якщо вітре шерскен в очі, то засліпне до кінця життя. Наприклад, не побачить полум’я, що огортає висушену деревизну, в яку, вважайте, як раз попавсь. П’ятий чоловік був мій знайомий шулер – Лохемерр, званий Мерри. Стояв та трясся. Дивився на мене дуже перелякано.
– На милість Божу, Мордімере, – простогнав, наче думав, що Бог може змилостивитись над кимось таким, як він.
Елія була відважніша – скочила в мій бік, цілячи нігтями в очі, але Кирпатий підбив їй ноги, то ж впала до моїх чобіт. Копнув їй з усієї сили в обличчя, і щось там хрупнуло. Потім довідався, що зламав їй носа та щелепу. Перший же приглядався до дівчини, розіп’ятій на камені. Була мертвою, або ж у близькому до смерті трансі – мала заплющені очі.
– Красунечка, – сказав, провівши долонею їй по грудях. – Могу... правда ж, Мордімере?
Кивнув, бо їй і так вже нічого не могло зашкодити, а близнюк полюбляв такі от забавки.
– Застерігав тебе, – звернувся до Мерри, – але ти не схотів дослухатися до слів приятеля, – щоправда, приятелем його я не був, але так воно краще звучало.
Шулер всівся на підлогу та закрив долонями обличчя. З-під пальців текли сльози. Було то настільки ж жалісливо, як і огидно.
– Ми ж не робили нічого злого, – хлипав. – То ж звичайна курва, Мордімер. Адже ж її життя нічого не варте, й Бога зацікавити не могло!
– Ідіот, – сказав я без гніву, бо Мерри був вже трупом. – Призивали мертвих та складали у жертву людей. Богу й Інквізиції немає діла до життя тої дівки, дорогий приятелю. Є діло лише й виключно до ваших безсмертних душ, які ви занепастили й забруднили. До ваших душ, які без нашої допомоги відправлються прямісінько до пекельної безодні!
– Як ти можеш мені допомогти, Мордімере? – очі шулера були мов очі скривдженого пса.
– Буду розмовляти із тобою так довго, аж поки в глибині серця не зрозумієш своєї вини, і всім собою, всією душою і тілом, чи, радше, тим, що в тебе від тіла залишиться, будеш бажати спокутувати гріхи й зріктися сатани. А вже тоді, як будеш погоджений із Богом та людями, віддам тебе полум’ю, Мерри.
– Чи варто, Мордімер? – скрикнув. – Заради неї? – скинув на дівчину на каменю, над якою сапав тепер Перший.
– Нічого ти не розумієш, – відповів я, покрутивши головою, бо знав вже, що наші розмови у Гез-гезроні, у льохах Інквізиції затягнуться. – Але зрозумієш, вже повір мені, зрозумієш напевне...
– Ми добували золото, Мордімере, – Лохемерр підняв голову, і я побачив, як в його очах зблиснула надія. Не міг погодитись із думкою, що насправді вже помер. – Добували ми золото, багато золота. Бажаєш? Скільки? П’ять тисяч? Десять? А може сто тисяч, Мордімере?!
– Сто тисяч? – перепитав Кирпатий, і я побачив, що в його очах зажевріли небезпечні зблиски.
Я б заклався, що не до кінця розуміє, що можна зробити із ста тисячима корон.
– Ми приносили жертви вмерлим та добували гроші, – видавив з горла Мерри. – Раз тисячу крон, тоді ще п’ять тисяч, тоді знову дві. Приєднуйтеся до нас, до мене, забийте, як бажаєте, отих, я все знаю, я...
Я вдарив його палицею в зуби – перекинувся на спину.
– Кирпатий, – сказав я лагідно, – не дурій. За все колись треба платити. Вони платять вже зараз.
Глянув, чи скінчив Перший та визвав Ангела-Свідка. З’явився, перевірив мою концесію – я на мить аж захолонув від думки, що Ракшілел сфальшував документи. Ангел-Свідок не жартує. Якби концесія не була справжня, міг би не звернути на те уваги, зваживши, що ми й так зробили досить доброго, але ж зарівно міг би нас вбити одним чосом огнистого меча. А врешті, не думаю, що став би й виймати його із піхов. Кінець-кінцем тарганів б’ють п’ятою, а не молотом. На щастя, все було у порядку, і Ангел-Свідок благословив нас. Тепер, після його благословіння, не треба було боятися, що повернуться вмерлі, бажаючи помститися за те, що ми знищили їх прибічників. Ніколи не розумів, чому вмерлі прагнуть людських жертв? Що воно їм дає? Чи сповнює їх силою, чи дозволяє скуштувати присмак життя, щоб припомнити собі, що воно було раніше? А може збігаюче життя зменшує хоч на мить їх нескінченний біль, а кров жертв гасить пекельний вогонь, що жере їх нутрощі? Ха, ото добре питання для теологів, й повірте мені, що ті пробували на нього відповісти. Тільки й того, що якби то хоч якийсь теолог опинився на моєму місці – то обісрав би гачі.
Ангел-Свідок при оказії також оздоровив Другого, то ж я вирішив запам’ятати його уприємненість. Мати доброзичливого Ангела-Свідка – то чималий виграш. Може навіть попросив той мого Ангела-Охоронця, щоб пильнував нас на зворотньому шляху, бо вже нічого нас не непокоїло. Але клопотів й так було чимало, бо ж деякі з в’язнів не могли йти самі. Що ж, вміння ходити вже їм не знадобиться. До вогнища провезуть їх кріз місто у чорних дерев’яних візках, до радощі тлуму, що збиратиметься вздовж вулиць. Гез-гезрон був правовірним містом. Тут не треба охороняти в’язнів, щоб ніхто їх не відбив – а лише пильнувати, аби хтось, гнаний нерозумним запалом, не схотів сам відміряти справедливості єретикам та блюзнірам.
Але для мене справа ще не скінчилась. Треба було довести до кінця справу із Ракшілелом. Знав, що товстий різник не дарує мені, що його кохана замість шлюбної карети поїде на чорному візку – і до вогнища. Напевне жаль йому буде всіх ночей, якими міг би відгодованим, спітнілим пузом гнітити її зграбне тіло. І хтозна, як далеко пійде у своєму жалю? Старе прислів’я каже, що найкраща оборона – то напад. І, повірте мені, що хоч не мав охоти атакувати, знав, що в іншому разі можу втратити життя. Може воно і підле, але ж, принаймні, допоки живу, можу мати надію на зміни. Саме тому на зворотньому шляху до Гез-гезрону інтенсивно думав, як ту справу улагодити, щоб все скінчилося щасливо. І нарешті, хоча таке можна було б і передбачити, дещо придумав.
* * *
У Гезі наше прибуття викликало сенсацію. Як і сподівався, в’язнів той же час прийняв Інквізиторіум і, також згідно із моїми очікуваннями, наступного дня Його Екселенція єпископ Гез-гезрону передав впровадження по ділу саме мені. То правда, що був новачком у місті, але кінцево важливим був лише факт, що посідав важливу концесію. Брати-інквізитори – декотрих з них, зрештою, непогано знав – прийняли мене без заздрощів. У нашому фаху важлива є солідарність. Забагато існує вовків, що хотіли б з’їсти Божих овечок, щоб ми не тримались разом.
Праця в Інквізиторії під час проведення напруженого слідства, поєднаного із допитами, не є ані легкою, ані приємною. День розпочинається з меси о шостій та із спільного з інквізиторами сніданку – із тими, хто проводить інші справи. Тоді медитація та молитва і лише тоді розпочинаються, власне, допити. Не любив я того стилю життя. Ваш бо покірний слуга є лише людиною, обтяженою багатьма слабкістями. Люблю пити до пізньої ночі, а тоді спати до полудня, добре їсти та відвідувати будинки платних втіх. Але сила людини в тому, що, як буде треба, зможе відмовитись від власних звичок та присвятити себе Справі. Чим би там та Справа не була.
Першою відвідав чарівну Елію. Вже не була чарівною. Мала подерту сукню, зваляне та скроплене кров’ю волосся, вибиті зуби, розпухлий на півобличчя ніс та щоку, що нагадувала згнилий персик. В камері не було люстерка, але я їй приніс. Мале люстерко в оправі із слонової кістки. Коли побачила в ньому своє обличчя, вальнула люстерком об стіну і розплакалася. Але це ще не був такий плач, на який я сподівався. Поки що плакала з ненависті та злості. Повірте мені: ще прийде час, щоб плакала із жалю. Всівся навпроти неї на стільці, принесеним понурим охоронцем із вибитим оком.
– Елія, – сказав ласкаво. – Ми повинні поговорити.
Щось так проричала у відповідь, а тоді підняла голову. З-під синцю блискотіло одне око. Повне ненависті.
– Заберу тебе із собою, Маддердін, – сказала здушено. – Повір мені, заберу тебе із собою.
То ж все ще жила ілюзіями. Звідки походила та віра? Чи думала, що може врятувати її рід, гроші, брати, чи впливи Ракшілелу? Що б там не думала – помилялась. Тіло її вже було лише деревиною, що спалять у очисному полум’ї. Дивився на неї і думав, як то можливо, що колись відчував до неї потяг? Ясна річ, була красива, верніше – могла б знову стати красивою за кілька днів, як загоїлись би її рани та зійшла пухлина. Але, так чи інакше, вже була мертвою, а я, на противагу Першому, не маю тяжіння до мертвих чи вмираючих жінок.
Визвав охоронця та наказав доставити її до зали допитів. У невеликій кімнатці, викладеній темно-червоною цеглою, стояв стіл та чотири крісла. Для мене, протоколяра, медика та ще, можливо, для другого інквізитора. На північній стіні знаходилося чимале вогнище, до жевріло вугілля. Проте найважливішим вмістом зали були знаряддя. Дерев’яне ложе із залізними дужками, мотузками і коловоротом. Завішений на стелі гак. Залізні чоботи із гвинтами. На столі, обок вогнища, комплект інструментів. Щипці та гострорізи для шарпання тіла, рожна та пилки для дірявлення та відтинання кісток, батіг о семи хвостах із залізними кульками. Нічого занадто вже витончоного та нічого занадто складного. Але здебільшого самого їх вигляду вистачало, аби збудити у серцях грешників тривожні дрижаки. Так само було і з Елією Карране. Роздивилась по залі – і від щок її відлила кров. Дивився на неї із задоволенням професора, що знає, наскільки втішить його новий учень.
Стражник розтягнув її на ложі та закрив руки та ноги у залізні лещата. Дав йому знак, щоб йшов собі і замкнув двері.
– Тут зможемо порозмовляти спокійно, — сказав. – По суті, без нервов та звинувачень. Чи треба тобі пояснювати, в який спосіб діють знаряддя?
Не відповіла, але я й не сподівався на відповідь. Лежала, впираючись лівою щокою у невиглажену деревину ложа. Дивилась на мене здоровим оком.
– Почнемо від підвішування – на отому-от гаку, – вказав пальцем під стелю, а її погляд покірно пересунувся за моєю рукою. – Зав’яжу тобі руки за спиною, а крізь пута пропущу мотузку, яку проволочу, власне, через гак. Досить буде лише потягти за другий кінець мотузки, щоб твої зв’язані за спиною руки почали виламуватись з плечей. Щодалі більше і більше. В кінці кінців, виламаються суглоби, тріснуть кістки. Твої руки опиняться над головою.
Підійшов та став обабіч неї. Взяв в пальці пасмо її волосся та почав ним бавитись. Накручував на палець – та розкручував знову.
– Може думаєш, що допоможе тобі, як зомлієш. Але – ні. Для того тут сидить наш медик. Як буде треба, дасть тобі трізвлячі ліки. Перечекаємо, як знов прийдеш до тями, та почнемо наново. Як будеш вже стояти тут, із плечима, виламаними із суглобів, можемо ще почати тебе хльоскати, щоб збільшити кількість відчуттів. Отой батіг, – погляд Елії знову послушно помандрував за моїм пальцем, – нашпигований малими залізними кульками. У руці вправної людини – а вже повір мені, що наші кати вправні – не тільки витинає паси шкіри, але й може роздерти м’язи, ба й навіть ламати кістки. Та-а-к, – протягнув. – А як зійдеш з того гака, дорога Елія, залишиться з тебе саме лахміття. І не май ані найменших ілюзій, що хтось тобі допоможе. Все було списане Ангелом-Свідком. Зараз від вогнища не врятував би навіть Папа. Чи треба говорити мені далі?
– Ні, – прошепотіла. – Того досить. Що маю робити?
Була тямущою ученицею, але не занадто тямущою. Не повинна питати.
– То залежить лише від тебе, –сказав. – Я не можу тебе ні до чого змусити. Каяття та жаль повинні плинути з самого серця.
Закрила очі, наче над чимось замислившись. Раптом відкрила.
– Ракшілел, – сказала і подивилась на мене допитливо. Я всміхнувся самими кутиками вуст. – Це він стояв за всім тим. Моя відмова від шлюбу була лише грою, аби люди вважали, що ненавидить мене. Але ж то саме він підмовив мене на каверзи із дияволом та мав з того зиск. Бо чи заробив би стільки багатства лише на торгівлі м’ясом.
Я був дуже здивованим. Справді. Яким чином так швидко зрозуміла, що йдеться мені про майстра різників? Якщо вже подумати, то яким шляхом могли б бігти її думки: „Мордімер слідкував за мною за наказом Ракшілела та вислідкував. Але справа прибрала поважний зворот, і Ракшілел мало того, що не сплатить гонорару, але ще й спробує прибрати Мордімера за те, що той не доставив мене до олтаря. То ж Мордімер повинен знайти гачок на Ракшілела, і отой гачок знайде дякуючи мені”. Отож я бачив, як задає собі питання, що отримає взамін.
– Щире каяття, правдивий жаль та виказування спільників є необхідними умовами, Елія, – сказав я поважним тоном. – А інквізитор може вирішити в тому випадку щодо непіддавання звинуваченого тортурам і про спалення його тіла же після повішення чи страти.
– Так, – сказала та знову прикрила очі. – Так, – повторила. – Дякую тобі.
Визвав стража та наказав доправити Елію у камеру.
– Подумай про все добре, – сказав. – По полудню вислухаємо тебе в присутності протоколяра.
Як повертався до Інквізиторія, думав про Елію. Була цікавою жінкою. Холодна та нещадна, але така, що вміє погодитись із поразкою. Майже жалкував, що доля не дозволила нам зустрітися раніше. Не міг її врятувати. Ніхто не міг. Ну, може майже ніхто, бо кажучи, що навіть Папа не зможе нічого зробити – я трохи перебільшив. Проте, єпископ Гез-гезрону не мав досить влади, аби наказати про довічне ув’язнення її у монастирі. Такий вирок міг скласти лише папський суд, а дорога до столиці не близька. Врешті, аж поки б закрутились колещата бюрократичної машини, ніхто б навіть вже не пам’ятав би про вогнище, на якому згоріла б. Що ж... доводилось погодитись із думкою, що Елії вже серед нас не буде. Шкода. Як і завжди, коли зі світу зникає шматочок краси.
* * *
Знав, що слуги Ракшілела спробують мене відшукати, але ж навіть вони не могли продертися крізь стражників, що пильнують Інквізиторіум. Втім, нарешті я знайшов час, щоб самому відвідати майстра різників. Встав перед дверима із металевим билом й подумав про те, що від мого останнього візиту минуло небагато часу, але ж скільки всього сталося. Постукав. Якийсь час усередині панувала глуха тиша, аж нарешті почув чалапання ніг.
– Хто? – ревонув голос з-за дверей.
– Мордімер Маддердін, – сказав я.
– На меч Господа, чоловіче, – вереснув там хтось. – Хутко входь, майстер шукає тебе по всьому місті.
– А я вже тут, – відповів я знову.
Лише й того, що, коли відчинили двері, не став входити туди сам. Товаришувало мені четверо солдатів у чорних плащах, вдягнені у кольчуги та з окутими залізом палицями у руках. Слуга, що відчинив нам двері, впав, відіпхнутий, попід стіну, а погляд його був сповнений здивування. Так реагує кожен, якщо в його дім входить оточений стражею інквізитор у службовій одежі. Мав на собі чорну пелерину, зав’язану під шиєю, та чорний кубрак із величезним зламаним розп’яттям, гаптованим сріблом. Дехто каже, що не повинні б ми шанувати символ, на якому потерпав наш Господь, але не пам’ятають про те, що саме мука Розп’яття надала Йому силу, аби зламав дерево та зійшов поміж ворогами із мечем та вогнем у долонях. Так само, як я із мечем у долонях та вогнем у серці входжу до дому блюзніра та грішника.
Ракшілел був лише у нічній сорочці, капцях із примхливо загнутими носками та у нічному ковпаку, конець якого зисав йому через плече. Виглядав забавно, але я навіть не посміхнувся.
– Ракшілел Дан? – запитав я. – Чи то ви є Ракшілелом Даном, майстром гільдії різників?
– Заплатиш мені за те, Мордімере, – прошепотів той крізь стиснуті зуби, бо був настільки мудрим, щоб все зрозуміти.
– Ви заарештовані ім’ям Інквізиції за наказом Його Екселенції єпископа Гез-гезрону, – сказав я. – Беріть його, – наказав солдатам.
„Прошу” в його устах бриміло досить цікаво. Так цікаво, що кивнув, аби відійшов зі мною убік. Вийшли ми до садочку, і Ракшілел трясся мов холодець. Я шанував його за те, що не грозив мене і не сипав прокльонами. Розумів, що як вже заарештований за наказом самого єпископа – то справа тут поважна.
– В чому мене звинувачують? – запитав тремтячим тоном.
– Сам нам розкажеш, – відповів я, легенько всміхаючись. – У нас буде багато часу на розмови.
Обоє знали, що в такій, як оце, ситуації, від людини тікають всі його прибічники, а вороги піднімають голови. А Ракшілел ворогів мав вдосталь, і ніхто не подасть йому руки допомоги. Не тепер.
– Десять тисяч, – сказав він.
– Ні, – покрутив я головою, – навіть і за сто. І знаєш чому?
Дивився на мене дурнувато.
– Бо тобі вже нічого купувати, а мені – нічого продавати.
– Тоді чого ж ми розмовляємо? – тліли в ньому якісь там рештки надії.
– Бо хотілось мені знати, наскільки високо ти оцінюєш своє життя, і довідався, що лише в десять тисяч. То ж світ не дуже втратить від твоєї смерті.
Кивнув сторожі, та чекав, аж поки двоє з них його заберуть, а тоді почав ревізію дому, користючись допомогою тих двох, що залишились. Через годину долучився до нас нотаріус, та почав описувати всі цінні речі, які лише знайшов. Що ж, я знав: та праця розтягнеться на багато годин. Я ж тим часом знайшов сейф Ракшілела й легко відчинив його, бо був навчений і такому. У сейфі лежали стоси золотих монет, перев’язані шворками векселя, облігації та зобов’язання. Продивився їх уважно і частину, ті, що були на пред’явника, заховав у кишеню плащу. Знав, що можу відшукати вдячності багатьох осіб, віддаючи їм ті векселі. А вдячність у нашому фахові – то важлива річ. Людина, що вдячна – схильна до допомоги та надання інформації. А життя нас, інквізіторів, в чималій мірі залежить від доступу до інформації. Тоді ще відлічив собі сімдесят п’ять корон, бо саме стільки був винен мені Ракшілел. Сімдесят п’ять корон і ні гроша більше. Адже ж я не цвинтарна гієна, хоча той дом був вже лише склепом.
* * *
Слідство не затяглось надовго. Звинувачені готові були допомагати, а звинувачення було таке промовисте, як рідко коли. Згідно із моєю обіцянкою, Елію не піддаввали тортурам. Час до виконання вироку провела в маленькій камері, а коли їхала по місту у чорному візку, знову була красива, як і завжди. Від єпископа Гез-гезрона я отримав офіційного листа із подякою та грошовою винагородою, розмір якої свідчив про те, що в Гезі Ракшілела дуже полюбляли.
Коли на ринку горіли багаття, ми, інквізітори, стояли півколом навколо помосту. У чорних плащах та чорних капелюхах.
– Цікаво, скільки ж ти на тому заробив, Мордімере, – тихенько промовив один з них, на ім’я Фуффел. Мав на устах ширий усміх, але очі його були наче лід, що сковуває далеку північ. – Круппер, напевне, чимало сплатив за те, що Ракшілел став не при справах, га?
Круппер був головним конкурентом Ракшілела на м’ясному ринку і найповажнішим тепер кандидатом на місце майстра гільдії різників.
– Ні, – відповів я, не ховаючи погляду. – Ні, – повторив, і той першим відвів очі.
– Чи ж в полум’ї немає чогось такого привабливого? – запитав, дивлячись на багаття. – Можу запросити тебе на вечерю, Мордімер?
– Чому ж ні? – відповів я. – Немає нічого кращого шклянки вина серед приятелів.
Дивився у полум’я, що било в небо, і на стовп білого диму, слухав верески збудженої юрби й думав про питання Фуффела. Сказати по правді, певний час мене розважала думка вбити зразу двох зайців. А вже б Круппер заплатив би із радістю, бо ж, до того ж, не був таким скупим, як святої пам’яті Ракшілел. Але, бачте, в моїй праці не гроші є найважливішими, а лише свідомість того, що служу Добру та Закону. Чи ні?
Прошу прощения за все никак не дописанные (и все никак не дописываемые) пометки на полях Креса – как-то я его переел: материал лежит, отобранный и скомпонованный, но вот никак руки не поднимаются, чтобы, значит, совладать окончательно. Впрочем, нет худо без добра: собирая материал на «мир-по-Кресу», пришлось тряхнуть стариной, вспомнить позабытые уже, казалось, навыки чтения на польском, походить по сайтам...
Как же мне, добрые дамы и господа, сделалось завидно :) Стивен Эриксон – весь, недавно вышла восьмая книга; Бретт (тот самый «Раскрашенный человек»/«Painted Man», которого многие ждут здесь) – оба тома; номинованный (а то, кажется, что-то там и взявший) «Палимпсест» — вота он, переведенный; «Под куполом» — уже вышел; «Ускоряясь» Стросса; вся "Баррочный цикл" Стивенсона... И это я не считаю сугубо поляков, где, в общем-то, процесс последние лет семь-десять идет вполне себе небезынтересный. ..в конце-концов – прочитал «Змею» Сапковского...
И вот, среди прочего разного, вокруг которого я хожу, приоцениваясь, попробовал я Анджея Земянского, «Ахайя», трехтомный роман (сквозное действие; то есть, скорее, все же, не «трилогия», а именно что «в трех томах»). И вот что скажу – в какой-нибудь «чОрной фэнтези» роман был бы куда как более уместен, чем тот же Крес. Ну, как на мой вкус.
Поскольку же первый том – за плечами, постараюсь в двух-трех словах обрисовать сюжетец и прочее.
Земянский – автор условного «поколения Сапковского» и, что немаловажно, «эстетики Сапковского»; там, например, где Крес сурово-серьезен и старается сделать «как у больших», Земянский остается сдержано-ироничен. Мир – усреднено медиевальный: армия с копьями, но уже есть и… э-э... ружья; сюжет, думается, должен – в конце-концов – совершить этакую петлю и превратить фэнтези в почти-нф. В романе три сюжетные линии: княжна Королевства Троя по имени Ахайя (угу, меня тоже дергало это вот нарочитое использование земного контекста; но, насколько понимаю – и надеюсь, угу, – автор отыграет и это), этакая Золушка того мира – в результате интриг мачехи попадает в плен в Империю Луан, с которой Троя ведет постоянные войны; плен – рабство – работа на строительстве дороги – побег – публичный дом... Этакий «сюжет воспитания» в варианте «черной фэнтези». При этом события, что происходят, – нисколько не голые приключения духа: автор охотно, устами героев, излагает самые разные версии «правильного социального поведения» (причем, понятное дело, они не обязательно будут действительно «верными» — проблема «свидетеля, не пользующегося доверием» в полный рост; по сути, та же игра, которую вел с читателем в своем «Ведьмаке» Сапковский). Вторая линия – пока что, в первом томе, наименее явственная – волшебник Мередиф (ну, трансформация, истинные слова, в остальном – скорее мудрец, чем кудесник) и линия... э-э... космологическая, связанная с Богами, историй подготовки конца мира, некими загадочными сущностями-Земцами (да, мне тоже подозрительно это название), которые желают добра, но делают лишь зло и должны прийти откуда-то извне; также тут, в этой линии, трикстеры, рыцари Ордена и тайна самого этого Ордена – странной островной организации, что повелевает королями и императорами. Наконец, третья линия – этакий плутовской роман (сперва; потом события становятся все более мрачными): храмовый писец-скриб Заан и юноша, принявший «княжеское» имя Сириус и выдающий себя за странствующего рыцаря, пытаются совершить самый невероятный обман в истории этого мира...
И еще одно: я, ничтоже сумняшися, попытался перевести некоторое количество той «Ахайи» (а то, ежели сдюжу, и весь роман – поскольку случиться-то может всякое). И вот что понял: «дистанция транслятора» при переводе на украинский здесь все же покороче, чем – на русский; ритм и... э-э... «смак», вкус текста на русском требует несколько большего усилия. Ну и – попробую предложить свой вариант перевода одной главки (на украинский, что для меня, скажем честно, непривычно — уж прошу прощения и у сугубо русскоязычных читателей, которым будет непонятно, и у украиноязычных, которым будет понятно ).
Розділ 2
Темні, задимлені нутрощі корчми не справили б доброго враження на когось, хто б зайшов до неї з розблисканого, молочнобілого від свіжого снігу простору назовні. Проте ті, що тут сиділи, здебільшого селюки, інколи – заблукалий купець чи мандрівний ремісник, вміли оцінити добрі її сторони. Можна було не звертати увагу на чорні старезні лави, заплетені павутинням крокви чи прокапчені димом дошки, якщо б мова пішла про беззаперечні переваги. А насправді – про одну перевагу. Був нею старий орендар, що по новій моді звався ще корчмарем: щоправда той ще скнара, завжди відмовляв в кредиті, але... Але ж, в певному сенсі, був людиною поштивою. Мав вироблену ним самим, незфальшовану горілку, та найдешевше пиво по всій окрузі, в яке, до того ж, ніколи не доливав води.
Заан, старий писар при храмі, саме сидів, похнюпившись, над великим кухлем, думаючи про те, чому йому довелося скінчати життя саме тут. Народився, щоправда, в недалекому селищі, тому, як і всім хлопам, написано йому було б десь поблизу й померти. Але... Заан, на власну думку, на таке не заслуговував. Колись-бо він відчув, що воно таке – усміх долі. Дуже давно монахи з близького храму Всіх Богів побачили в ньому, відмінній від інших дитині, потяг до знання і, не звертаючи увагу на низьке його походження, взяли хлопця в науку. Заан був щасливий. Швидко навчився добре та каліграфічно писати, й замість того, щоби піти на службу у якійсь там провінційний шляхетський маєток, де може навіть дозволено було б йому подавати на стіл, залишився писарем-скрибом при храмі. Оминуло його биття чи дурнуватий гумор того, хто звався б шляхтичем, а насправді залишався б лише сільським дурбилом та хамом, як і кожен шляхтич в тій віддаленій околиці. Залишився скрибом. Якщо вже казати правду, то скриб це ще гірше, аніж шляхетський слуга, але ж таке становище надавало й доступ до одного з найкращих місць в його світі – до храмової бібліотеки. Пополудні, а взимку по сутінкам давало це йому доступ до всіх згромаджених тут книжок, і Заан читав... Про лицарей, про драконів, про Богів та людей, про далекі країни, про подорожі та пригоди, про ідеї та думки тих, хто ці книги створив. Насправді скриб – то щось лише трохи краще за храмових щурів, але... Ні, це ще і хтось, хто мав доступ до іншої частини бібліотеки. Тієї, що для священиків. Тієї, де найбільш обізнані в таємницях повинні вивчати найбільші таємниці буття. Хе... Колись у храмі могли б бути такі-от люди. Тепер же він підупав, тому й священики тут були такі ж, як і по всій околиці, позабутій добрими людьми – тупі, обжерті хлопською десятиною „намісники Божі”, що не різнились нічим від дурнуватої навколишньої шляхти, від жирних урядників держави, яких колись було заслано сюди за якусь там провину в містах – чи просто тому, що були конче дурні, щоб служити десь-інде. Ні. Єдиною людиною, яка по-справжньому читала грубі томи із втаємниченої частини бібліотеки, був сам Заан. То було його королівство. Королівство демонів, Справжніх Богів та Бога-Зрадника, Ордену та Його місії. Чогось, що було втаємничене, віддалене від простих їдців хліба, що було наче трутизна в тілі хворого. Заан же читав. Читав все, та пам’ятав все, мав на руках всі томи настільки важкі за змістом, що й не могли б їх зрозуміти місцеві священики. Почав розуміти, почав мислити, почав марити. У снах бачив себе лицарем, чарівником, що розв’язує найбільші загадки, лікарем, що лікує королів. Почав марити про інше життя, якого йому дано не було. Мав сорок років. Його долею була нудьга. Нудьга та пиво у корчмі, на яке йому ледве вистачало. Почав ловити себе на тому, що замість читати, замість дивуватися, йшов до корчми, і розумів, що робить так щоразу частіше. Що повинен робити таке щоденно. Віддав під заставу вже майже все, срібну каблучку, яку якось дав йому шляхтич за написаний позив, та кільце від молодої пані за написання любовного листа. Пропив всі із своїх маленьких статків. Знав також, що проп’є і весь залишок – чотири бронзові, зашиті глибоко в подушці в його барлігу. Чотири бронзові – все, що заробив за життя храмовий скриб. Буде отак-от сидіти, вечір за вечором, нічого не говорячи, нікому не переказуючи те, що знає про далекі країни, про чудові міста, про пригоди, людей, Богів, навіть про страхітливих Земців, найбільшу таємницю храму... Аж в котрийсь із днів вже буде не в змозі піднятись. Хлопи занесуть його до храму, священики пошлють когось-там по цирюльника, який прийде та закриє йому очі. Ото таааак... Не чекало вже його нічого. Нічого, що міг би прагнути, жадати, бажати. Ні до чого всі ті знання, ні до чого навіть єресі, які пізнав із заборонених книжок, ні до чого оповістки з сивої давнини. Залишились йому лише нудьга, почорнілі лави у корчмі, товариство селян та пиво, на яке ледве вистачає. День по дню, рік по року, аж до кінця життя.
Іззовні почулися кроки. Сніг скрипів під чоботями. Тоді скрипнули й двері, впускаючи всередину сліпучий блиск зими та вихор лапатого снігу. Чужинець швиденько, щоб не вистудити залу, прикрив двері. Заан глянув із зацікавленням. Чоловік, а скоріше навіть хлопець, десь близько шістнадцяти чи сімнадцяти, не більше, був одягнений у тісні шкіряні штани та в простору, також шкіряну, куртку із високо піднятим коміром із білого баранячого хутра. На стегні мав довгий меч. Очі йому закривали окуляри з прикапченими скельцями, які носить гірська шляхта, щоби не осліпнути від снігу, але ці, в нього, виконані були більш майстерно, із тонкою, добре зробленою оправою, та й скельця видавалися більш темними, та при тому – затемненими рівномірно. Проте, це була найкраща річ, яку на собі мав. Бо чоботи, як і куртка чи штани виглядали так, наче ношені були здавна, та мали сліди багатьох ремонтів, виконаних геть погано. Але не те привернуло увагу Заана. Чужинець мав шкіру таку білу, якої не мала б навіть заслабла від хвороби людина – була мов найкраще відбілене полотно, як мука, як цвіль. Це ж людина з-за Великого Лісу, білошкірий, чи як їх там... так, вони звуть себе „людями”, наче ж ми – тварини. Заан впіймав себе на тому, що чи не вперше в житті його мудрість, взята із старезних книжок, стала для чогось придна. Так, повинен був одразу зрозуміти: біла шкіра та світле волосся. Він був єдиним у корчмі, хто знав, з якого далека прибув цей хлопець, а може й єдиним у всьому краю. А-а-а... Ну й що з такого знання? Відчував, що й по тому здохне тут, на лаві, при пиві, як і сидів, і недовго того вже чекати.
Хлопець, тим часом, пересунув окуляри на лоба так, щоб стирчали серед його світлого, майже білого волосся та й пішов до столу при коморі. Орендар встав, беручи до рук дзбан та кружку, але хлопець повстримав його порухом руки. То було дивно. Чужий, так здалеку? Оце тільки закінчив неблизький шлях і нічого не бажає? Проте Заан зловив його тоскний погляд на засолені окороки, що звисали по полицях, і все зрозумів. У того не було грошей.
– Я шляхетний лицар, – сказав хлопець, розглядаючись по корчмі. Те, що навкруги були лише тупі хлопські морди, трохи перекривило йому обличчя.
– І де ж лежать твої землі, пане?
– Нема в мене земель, – щось в голосі хлопці бриміло трохи сконфужено. – Я мандрівний лицар, – пояснив. – Йду собі шляхами і... – ковтнув слину, – і вбиваю драконів, демонів, потвор.
„Мандрівний лицар”, – всміхнувся собі Заан. Без землі. В такім разі, цікаво, з чого живе? Йде собі шляхами. А гроші звідкіля? Де його села, де його фольварки? За який кошт це він йде шляхами? З чогось же ж повинен їсти, платити мито, віддавати за ночівлю. Вбиває драконів. Заан покрутив головою. Драконів, як відомо, немає. Демони... Демони – чи є, чи їх також немає. Як є, то цей ось хлопчак для них замалий. А потвори? О, та-а-ак. Потвор ти вбиваєш. Таких, що ходять на двох ногах та розмовляють людською мовою. За гроші. Що ж. Вбиця чи не вбивця, але це був перший лицар, якого Заан бачив на власні очі. Повинен бути у скруті, якщо оце так навголос наважився об’являти про свої вбивчі зайняття. На світі було повно таких от шляхтечів та лицарів, що вбивали драконів, демонів та потвор, а також, як оцих повищих навколо не було, могли за малий грош поштрикати мечем в боржника, що гребує віддавати грошенята. Але цей ось – зовсім без макітри. Казати в корчмі про такі речі? Що це він, не боїться нічого, чи як? Заан мав враження, що це не лише його перший лицар, але ще й перша насправді вільна людина, яку йому довелося побачити.
– Я... Того... Ну, перепрошую, що запитую про землю... – сказав арендарь.
– То що?
– Бо я бажав би знати, як найясновельможного пана звуть?
– Сіріус.
– О! Те, те, те... саме так.
– Знаєш мене?
– Ні-ні... Я, того... Бо тут був один такий пан... Ну, значить, вельможний пан.. і він... ну, залишив для пана листа. Для вашої ясновельможності листа.
– Якого ще... – хлопец лише на мить після Заана зорієнтувався, що ніякого листа немає. – І де ж він? – запитав.
– Та тут в коморі, – арендарь вказав долонею. – Сюди, прошу ясновельможного пана, прошу сюди, – зігнувся в укліні, пропускаючи хлопця наперед.
Заан в одну мить позабув про майже повний кухель. Діялось щось таке, про що раніше він лише читав у книжках. Щось таке, чого ніколи раніше не траплялось у цьому богами забутому краю. Справжній лицар! І до того ж ніякий не з Ордену, а вільний. На хвильку Заан готовий був навіть повірити у драконів. Цікавість підіпхнула його в бік входу до комори. Не звертаючи увагу на селян, заглиблених у свої розмови, припав біля дверей.
– Хто то має бути? – був то голос хлопця.
– Пекар. Пекар, тут недалечко, ну... десь чотири хати далі.
– Якийсь там борг маю забрати?
– Ні.
– Ну тоді що? Щось там сказати?
– Про що?
– Ну, що то за твою кривду, чи щось таке.
– Ні, чого там говорити. Я на нього ображений.
– То добре. Десять срібних, і пекарові можна заказувати воза.
– Що?
– От, курва, зроблю те за десять срібних, дідугане.
– Шість, – голос арендаря дивно затвердів. – Шість бронзових.
– Що?!
– Шість бронзових. Не домовились ми з ним, як...
– Двадцять бронзових.
– Шість.
– Десять?
Було ясно, що хлопець зробив би те навіть за миску їдла.
– Ні, кажу ж – шість.
– От курва. Ну добре. Давай.
– Дам, як зробиш. Зустрінемось на буланому лузі.
– А де ж те, зараза, є?
– За селом, там, біля річки. Там десь із дванадцять весен тому буланий жеребчик...
– Добре, добре. Шість бронзових, і дай мені зараз-от пожерти, бо аж гризе з голоду.
– Поїсти дам. Але від тих шести відрахую. А з голоду ж воно не гризе. Як шлунок пустий, так немає чим йому гризти.
Заан відскочив в останню мить та повернувся до свого кухля. Господарь, перед іншими знов весь в уклінах, провів хлопця до столу. Зараз по тому, кинув на плиту яйця, накроїв хліба та відтяв чималий шмат солонини.
– І горілки!
На столі швидко з’явився добрячий кухоль оковитої. Заан допив пиво, встав та, вдаючи байдужість, почав вдягати довгий плащ. Вийшов з корчми, як хлопець їв свою поживу.
До пекаря було недалеко. Заан йшов, наче зачумлений. Лицар! Ні, лише вбивця, горлоріз... Та й хай йому! Діялось щось дивне. Сорокарічний писар чув, що життя може йти, наче стародавня сага, наче оповість про померлих героїв. Може, буде свідком чогось, про що міг би розповідати онукам, якщо б ті онуки колись у нього були, чи приятелям в корчмі, якщо б тих приятелів колись мав. Йшов, наче в горячці. У його житті повинно було відбутися щось важливе, щось таке, чого раніше не було. Біля самої пекарні повернув та заховався за рогом хати навпроти. Мороз був чималий, але довго чекати не довелося. Хлопець з’явився хвилькою пізніше, ще отираючи губи після їдла. Однак, кроки його, не так, як у Заана, були тверді та рішучі. Хлопець, чи „шляхетний лицар”, як сам себе називав, лише раз зиркнув на пекарню. І відразу пійшов до хати пекаря, що була тут же, поруч.
– Відчиняй! – загатив кулаком у двері. Проте двері були закриті. – Ей, ти-и-и! Відчиняй, курва!
Пекар, між тим, мабуть щось відчув. Його обличчя на мить з’явилося на другому поверсі, і було зрозуміло, що і думки не мав відчиняти.
– Ей, ти! Я тут швиденько! – хлопець хотів взяти його підступом. – Хліба хочу купити!
– Хліба немає, – голос десь згори.
– Ну то муки куплю. Мені то все одно!
– Муку-у? Та то на млин треба їхати!
– Та ж зима, – дуже схоже сдивувався хдопець. – Млин же зачинений.
Пекар контраргументу не знайшов. Тиша запанувала надовго.
– Ей, ти! – хлопець зрозумів, що той не відкриє по-доброму. – Знаєш, чому прийшов?
– Та здогадуюсь.
– То відчиняй! Бо... Бо червоного півня підпущу!
– А як станете кресати вогонь на холоді?
І дійсно, поривчастий вітер почав набирати силу, мороз ставав сильніший, посипало снігом.
– Та вже не переймайся, півня підпущу. Дружина та діти згорять. І нащо?
– Аякже! Халупа ж в снігу вся, не займеться.
– От же ж ти, – у хлопця також скінчились аргументи. Застогнавши від зусилля, підхопив корито, з якого влітку напували коней, розмахнувся та вдарив у двері. Але двері були міцні. Хлопець вдарив коритом ще раз, потім ще, потім розігнався та вдарив знову. Тим разом корито переломилось навпіл.
– От курва! – Сіріус зняв окуляри і сховав їх під шкіряну куртку. Обійняв стовп, що підпирав ганок, та постарався вирвати його із землі, але стовп і не здригнувся. Разом з тим, це навело його на певну думку. Підхопив стовпець, на який було зіп’яте корито, та, похекуючи від напруги, вдарив ним у вікно на другому поверсі. Потім ще раз і ще – попередні два рази потрапив у стіну. Нарешті черговий удар разгатив вікно. На мить там з’явилась чиясь голова, якщо гадати по довгому, віяному вітром волоссю, то жінка. Потім голова зникла, а її місце зайняв чималий нічний горщик, з якого плеснули вниз. Хлопець відскочив в останню мить. Виразно нервуючись, сперся стовпцем у раму вікна та почав, чіпляючись руками та ногами, підійматися, мо, верніше сказати, повзти наверх по нестійкому, тримтячему помості. Пекар із дружиною кидали в нього горнятками, якимось крамом, та й усім, що мали під рукою. Проте Заан, що стояв навпроти, бачив, що таке його не повстримає. Знав також, що до дому можна легко дістатися з іншого боку, від пекарні, де двері тримались лише на маленькому гачку. Не бажаючи гавити ані хвилі, побіг в той бік, захекавшись вже й на такій короткій відстані та, недовго думаючи, вдарив тягарем тіла у дверь в пекарню. Гачок злетів відразу, і Заан хоч на мить, але почувався наче Сіріус. Вбіг досередини, пройшов крізь сіни та опинився на першому поверсі. Чув зверху лемент та „шляхетного лицаря”, що лаявся, аж камні стугоніли. Хотів вбігти по сходам, але саме тоді по ним злетів донизу закривавлений пекар, якого гнав перед собою хлопець із мечем в руці. Пекар підвівся, мажучи стіну кров’ю. Хитався, але підхопив столик та, тримаючи його обіруч, відгородивя від лицаря.
– Та переставай вже, курва, тікати, – казав до нього Сіріус.
Пекар не дав себе вмовити, тихцем просуваючись до пічі, та відбиваючи удари столиком. Хлопець не міг як треба розмахнутися у тісній кімнаті. Вдарив мечем у низькі колоди стелі, тоді збив із шафи ліхтарь, розбив дзбан, що стояв на лаві. Нарешті черговим ударом йому вдалося вибити столик з рук пекаря. Той же і не думав здаватися. Показуючи дива гнучкості, вбився у тісну шпарину між піччю та стіною. Сіріус лаявся, не добираючи слів, пекар верещав, бо піч палила його досить сильно, три жінки – дружина та дочки, ревли, стоячи на сходах. Хлопець перестав вимахувати мечем, став перед шпариною та сильно ткнув туди наосліп. Не міг прицілитись в такій тісноті. Сіріус вийняв зкривавлений меч та вдарив ще і ще раз... Вересек почав слабшати, але хлопцю бракувало сил, щоб таким чином відразу забити огрядного чолов’ягу. Взяв меча двома руками, але так нічого й не зміг зробити – шпарина була завузькою. Відкинув меча, вийняв з-за халяви ніж та втиснувся за гарячу пічь: сичучи від болю, від опіків, двічи вдарив.
В хаті запала тиша. Жінки вже не плакали, а Заан боявся видохнути. Сіріус взяв із відкритого ларя якийсь там шмат та отер лезо, а тоді заховав ніж до чобота. Роззирнувся довкола.
– От ба, – глянув в бік неживого вже пекаря, – через тебе залили ми юшкою всю оселю, – потрусив головою. – Та й піч треба буде розбирати, щоб тебе вийняти.
Взяв з підлоги меч, подивився на стлумлених одна до одної жінок на сходах.
– От ви тепер і сироти, – мрукнув. – Гроші маєте. З дому нічого не беру.
Шарпнув сильно потужні засуви, відчинив двері, затримався ще на хвильку.
–Дам вам пораду, – глянув на налякану мати, що тулила до себе обох дівчинок. – Ти ж ще не стара. Дом у тебе та пекарня. То й бери собі швидше парубка, що вміє хліб місити. Тоді дочки з голоду не помруть, – ступив за поріг. – Багато хто згодиться, бо придане в тебе чимале. Ще й вибирати будешь.
Сіріус вийшов назовні. Затримався ще та крикнув з двору:
– Якось воно дурнувато вийшло, хатинку тобі заюшили, та що пічь тре’ буде розбирати, – в останній раз глянув на жінку, що все ще стояла на середині сходів. – Ну, ти ж сама бачиш. Втікав.
Пішов засніженою вулицею. Хвилькою після з дому видобувся й Заан та зблював саме там, де ще донедавна стояло корито. Але те не була лише слабкість тіла. Думки його були поглинуті чимось іншим. Про оце ось, що сталося, навколишні люди будуть говорити ще років із п’ятдесят! Онуки їх будуть ще років зі сто розповідати ту історію приїзжим! Боги! Дванадцять років тому буланий кінь коваля зламав на луках ногу – так їх тепер так і називають „булані луки”. А та от пекарня? Село, що допоки не мало навіть назви, буде тепер називатися „Селом Вбитого Пекаря”? А він все бачив! Потрапив нині в історію, бо і про нього тепер будуть мовити. Заан витер рота та випростався, відчуваючи на щоках подихи зимнього вітру. Та хай хоч сгниють всі тутейшні люди! Хай хоч скільки балакають, розглядаються, дискутують хоч і всі вечори свого життя. А він вже до їх світу не належить. Побачив бо, що можна жити інакше, що можна не боятися, можна бути вільним, можна не гнути спину перед першим-ліпшим, хто хоч трохи багатший. І ще щось, було в тому ще щось, чого так і не міг собі усвідомити та й попросту назвати. І що? – сказав власним сумнівам. – Того хлопця схоплять та підвісять на гілці? Мабуть, на гілці, бо ж навкруги немає ніякого майстра топора, щоб стяв йому голову. Але й так це краща смерть, ніж на лавці, в корчмі чи в своєму берлігу – так тихо, щоб навіть власною смертю не порушити спокою тих, хто наглядав за порядком між людей. А, курва! Заан раптом зважився та кинувся слідом за Сіріусом.
– Та й так буду тут жити ще років із п’ятдесят, – крикнув, маючи на увазі свої думки щодо майбутніх тутешніх легенд. – Життям кращим, аніж до того.
Вітер, міцний за хвильку, здавалось, стишивсь. Зате знову почав падати сніг. Заан, втративши хлопця з очей, повинен був поспішити, але не боявся, що загубить слід – адже знав, де ті луки буланого. Коли додибав до місця, корчмар вже чекав. Не був сам, товаришило йому двоє здорованів. Заан укрився за купою засніжених кущів, звідки добре їх бачив. Побоювався, чи не помітять його, але, на щастя, ніхто в його бік і не повернувся.
– Гроші маєш? – Сіріус все тримав в руці меча. Ретельно та уважно обтирав лезо шматтям.
– Аякже, маю, – корчмар вручив платню. Був скнарою, не довіряв нікому, але на свій дивний манер був поштивим. Двоє парубків треба були йому лише для того, щоб упевнитись у власній безпеці.
– Якийсь рагуль лазив за мною весь час.
– А-а-а... Знаю, – корчмар кивнув. – Не беріть у голову. То скриб зі храма.
– Скриб?
– Та ніхто.
Заан лише тепер зрозумів, що мовлять про нього.
– Але ж...
– Хей ви там! – розлігся громовий голос.
Заан вздригнувся так сильно, що цілі пласти снігу посунулися з кущів, за якими сидів. Ніхто, проте, не звернув на нього уваги. Хтось наближався з іншого боку, Заан ніяк не міг зрозуміти, хто то, чия присутність призвела до того, що корчмар та обидва здорованя впали на коліна. Сіріус також дивився в той бік, але не виглядав дуже прераженим. Поволі чистив лезо свого меча.
– Зброю на землю, та ставай на коліна!
Заан лише тепер розгледів того чоловіка. Перехопило в горлянці. То був... То був... Лицар Ордену. Другий лицар, якого бачив того дня, але тим разом Заан відчував лише жах.
– До тебе кажу, пес!
Боги! Лицар Ордену! Мабуть, стояв десь поблизу – закони орденські не дозволяють їм ночувати в домі, навіть при такій погоді, – бо не мав на собі обладунку, лише паси із притороченим за плечима мечем. За плечима... навіть не думав вийняти – Сіріус не був для нього гідним супротивником.
Здоровані впали перед ним долілиць. Корчмар, може, зробив би те саме, але жах відібрав в нього саму можливість рухатися.
– Забив пекаря, пес, – лицар підійшов до хлопця на відстань меншу, ніж два кроки. На обличчі його відбивалось відкрита зневага до всього, що було занизьке, але до чого йому доводилось промовляти. – На коліна, бо візьму на мотузку, та потягну за кіньми, мов...
Сіріус викривився: мабуть, думав, що дуже грізно – сильно зморщив брови та надув щоки. А коли Лицар Ордену розсміявся, хлопець без попередження, через шмаття, яке все ще тримав на лезі, сильно пхнув мечем. Аж хекнув від зусилля. Був то найбрудніший прийом, який Заан міг собі уявити. В жодній із книжок про лицарів про таке не читав. Але удар досяг мети. Лицар Ордену не був якимось там товстуном-селянином. Піст, вишколення, змертвіння плоті призвели до того, що був, хоча жилавий та сильний, але худорлявий. Меч Сіріуса ввійшов йому в живіт наче ніж в тісто, а хлопець ще й, замість того, щоб вийняти його й дати супротивнику хоч шанс, повернув ним кілька разів на всі боки, розширюючи рану та витік крові. Лицар Ордену був добре вимуштруваний. Зумів видобути меча із піхов за плечима, навіть розмахнутися... а потім, все ж, завмер перед Сіріусом, а тоді впав обличчям в сніг.
– А він тут звідки? – хлопець по-новому почав чистити меча. – Хтось же ж на мене доніс.
– П... п... п... – очі корчмаря мало не вилазили з орбіт.
– Що ти там?
– П... пане... в-в-він...
– Що?
– Т... то... то ж... Лицар Ордену. В... вони ж найкра... найкращі на мечах та в битві... найкраще вишколені... н... н... найшвидші...
– Ха! От бач! – хлопец відкинув шмат та вклав меча до піхов. – А ото так попросту, курва... – розсміявся. – А я попросту не знав, що він такий занадто швидкий.
Прислужники лише тепер відважились піднести голови. Обоє кидали підозрілі погляди на всі боки.
– Ну. То бувайте, й один, і інші, – хлопець, все ще сміючись, рушив в бік шляху.
Заан лише тепер відійшов від паралізуючого жаху. Те, що побічив, було небувалим. Але те, що діялось із ним самим, викликало в ньому ще більше здивування. Побіг, спочатку криючись, потім щонайшвидше, посередені дороги. Наздоганяв хлопця у заметілі, що робилась лише більшою. Той повернувся, навіть легенько всміхнувся.
– А, то ти. І чого б оце за мною лазив?
– Хочу бути вашим зброєносцем! – випалив Заан, радісно всміхаючись.
– От, холера... – хлопець з подиву роззявив рота. – Це як?
– Хочу бути вашим зброєносцем
– Курва. Зброєносець старший від лицаря?
– Хм... Але ж таке може бути, – промурмотів Заан. – Але лише тоді, коли лицар молодший від зброєносця.
Хлопец легенько посміхнувся.
– А чи не ти, часом, доніс?
– Той, хто доніс, вже дома сидить... на винигороду дивиться. Та й що б з того? І так всі будуть знати, що то ви того Лицаря Ордену, – провів пальцем по горлу. – А за те кара одна.
– І ти все ж бажаєш...
Тим разом посміхнувся Заан. Відчував, як кров пульсує в скронях.
– Ну, я ж то бачив лише як ви в селі дракона забили.
Брови хлопця полізли догори.
– А потім ще й того... василіска!
Сіріус голосно розсміявся.
– Подобаєшся меня, – махнув рукою та рушив швидким кроком. – Ну то ходімо. Коня в мене немає.
– Лицар Ордену мав коня, – Заан ледве не впав на хлопця, як той затримався.
– От же ж... Але ж, – пошкрябав підборіддя, – а де він?
– А на дорозі. Той ясновельможний пан лицар не буде ж чимчикувати хащами.
– Але... В якому боці?
– Ну, зтамточки, – Заан вказав за себе, – прийшли ми. Мабудь же ж, буде отам от, – махнув рукою в бік, куди йшли.
Хлопець знову розсміявся.
– Як бити драконів та василісків зрання, то це мутить голову, – рушив по занесеному шляхові, але тим разом так, щоб Заан за ним поспівав. – Знаєш... Тішуся, що тебе взяв.
– До ваших послуг, – Заан відчував, що в такому темпі його хватить ненадовго. На щастя, не довелось йти надто далеко. Зразу ж за поворотом, у невеликій ниші серед дерев, що ослоняли від снігу, стояли два коня. Пильнував їх десь тринадцяти-чотирнадцятирічний хлопчик, напевне зброєносець лицаря.
– Ану хутко звідси! Бігцем! – Сіріус навіть не став витягати меча.
Зброєносец, проте, щось там таке почув в його голосі. Чмихнув в ліс так, що по хвилі вже чули лише тріск кущів, через які пер, та шурхотіння снігу, що сипався з дерев.
Заан з певним занепокоєнням подивився на лошака, що дістався йому. Наблизився до нього, але ж зразу відскочив, коли кінь поглянув скоса та раптово заіржав. Зиркнув убік. Сіріус вже із суворим виразом хапав коня за узду. Проте, коли той потрусив головою, відскочив так же швидко, як і Заан. Обоє лише після певного часу і досить незграбно при тому залізли на спини коням. Сіріусові, пошарпавшись, навіть вдалося вбити одну ногу в стремено.
– Слухай, – з виразним почуття вищості глянув на Заана. – Може треба б нам схопити того щурика?
– Ну, схопити можна. А нащо?
– Людям розповість. Зна масть коней. Може те щось важить?
– Е-е-е... Корчмар теж хоче жити.
– Що?
– Корчмар повинен буде його... Ну, в сніг. Міг бачити, як розмовляєте.
– А ті його слуги? Що, схоплять хлопця?
– Схоплять. Вони ж теж бажають жити.
Сіріус, виразно заспокоєний, зперся на луку сідла.
– Ну, тоді в дорогу!
– Кажуть: „на коня”, – поправив його Заан, що знався на лицарських романах.
Хлопець глянув на нього з-під брів, але по хвильці повторив:
Соль земли, основа бытия, девять десятых населения. Те, кого не замечают, но без кого нет мира. Третий «ордо» в привычных нам координатах средневекового мира.
Впрочем, во вселенной ГЛ, похоже, нет как раз первого «ордо», тех самых «молящихся», поскольку это мир – без бога и без богов.
Насколько различаются четыре провинции географически, настолько же, кажется, отличаются они и социальным контекстом существования крестьянства. И если между крестьянами Армекты и крестьянами Громбеларда, похоже, есть только «эти маленькие отличия» (по Винсенту Вега), то Дартан – пространство классического феодализма времен его расцвета.
В Дартане крестьяне находятся в полной феодальной зависимости – они не свободны. Более того, личная несвобода, кажется, одна из характернейших черт Дартана вообще. Например, именно отсюда происходит обычай, касающийся «Жемчужин Дома»: а ведь, несмотря на свой высокий статус, эти женщины – с юридической точки зрения – не более, чем вещь («Я – вещь, которая не тебе принадлежит!» (с.630) – слова Ленеи, Жемчужины Дома при Верене говорят сами за себя; причем, это вещь, которая проходит предварительную обработку: «Я мало о чем узнала случайно. Почти всему меня научили. Языкам, пению и математике... Я должна знать обо всем понемногу. Это входит в цену» — с. 628). Судя же по первоначальному уровню невежества (все же «почти всему меня научили») – берут в Жемчужины Дома отнюдь не из аристократов.
Еще более важна реакция на дартанских крестьян громбелардца (причем, имеющего – что естественно, как помним, для офицера, – опыт службы в Армекте). Гольд говорит о них не иначе, как о «животных» (159). В этом случае, кстати, чрезвычайно показателен следующий отрывок: «Они часто проезжали мимо деревень – обычно довольно больших, но бедных. … Гольд с неприязнью смотрел на этих рабов – ибо они были и в самом деле рабами, притом самого худшего сорта. Их удавалось продать в лучшем случае вместе с деревней и землей, без земли никто бы их не купил» (с.160).
Полная противоположность Дартану – Армект (а, впрочем, и Громбелард, пожалуй). Возвращаясь снова к впечатлениям Гольда (уже — об армектских крестьянах): «он уважал этих людей, как и своих солдат, – ибо в его глазах они были скорее неким нерегулярным войском, нежели деревенщиной. У них было чувство собственного достоинства, они слушались старосту деревни, к чужим относились спокойно, но вежливое к себе отношение с их стороны нужно было еще заслужить» (с.159). В отличие от Дартана, Армект – страна свободных земледельцев, из которых вербуются имперские легионы (кажется, «скорее неким нерегулярным войском» — вполне показательная цитата), этакая помесь республиканского Рима и раннефранкского государства.
Что более важно, Гольд воспринимает такую картинку без внутреннего неприятия или протеста (сравни, например, реакцию Лейны на дартанских крестьян и ее ужас от того, что, быть может, придется среди них ночевать). Между Гольдом и армектскими крестьянами психологическая дистанция – минимальна. Я бы рискнул предположить, что это дистанция между реализовавшим себя человеком и покинутым «родным домом», к которому не возникло негативных чувств. А отсюда – и следующий вывод: не столь уж велика и дистанция между армектанскими и громбелардскими крестьянами. Они остаются становым хребтом армии – и основой социальных связей.
Судя по описаниям дартанских крестьян Гольдом, крестьяне громбелардские живут довольно небольшими общинами, чье базовое занятие – земледелие и скотоводство.
Это же приводит нас к другой социальной группе: пастухам.
Пастухи
По сравнению с крестьянами, пастухи воспринимаются в Громбеларде специфично.
Так, бывший Посланник Шерни Дорлан, говоря о пастухах Громбеларда, характеризует их следующим уничижительным образом: «едва владеющие человеческой речью» (с.207) или «получеловек, пасущий овцу» (с.208). Посланник Шерни, конечно, стоит несколько выше по социальной лестнице (или верным было бы сказать «стоит несколько вбок»?), нежели командир гвардии, однако сами формулировки кажутся нам показательными.
Впрочем, боюсь, что мудрец Дорлан – историк, скорее, политический, чем социальный. Одновременно, одно замечание от него весьма познавательно: «деревни пастухов из долин, ибо именно они являются опорой для банд и именно в них появляются на свет новые разбойники» (с.210). Это – уже не оценочная, но аналитическая информация, оттого пометим себе эту связку «пастухи»/«разбойники»: в будущем она может пригодиться.
Вместе с тем, говоря о пастухах-горцах, мы оказываемся на довольно твердой почве исторических аналогий: словосочетание «пастухи-горцы» для Земли дает устойчивые экономические и социальные смыслы.
Прежде всего, скотоводство в горах подчиняется определенному ритму – хоть в Магрибе, хоть в Провансе. Ритм этот задается спецификой природных условий и вегетативными растительными циклами. Пастухи – всегда ведут полукочевой образ жизни: они своего рода «сезонные кочевники». С той лишь разницей (если сравнивать со скотоводами степи), что их перемещения – не горизонтальны, но вертикальны. Летом скотоводы и скот перемещаются на высокогорные пастбища, зимой – на равнины. Причем, заметим в скобках, что это – не десяток-другой овец. Стада, как правило, многотысячны (впрочем, не станем забывать, что и в Громбеларде население не менее двухсот тысяч; причем – населения, которое, если верить Ц.Зеризесу, обильно вкушает мясо).
Основания полагать, что в Громбеларде дела обстоять сходным образом – есть. По крайней мере, даже столь немного замечающий то, что не касается вплотную «легенды» летописец, как Ц.Зеризес, не раз и не два упоминает «высокогорные пастбища», контроль за которыми чрезвычайно важен для пастухов здешних гор.
Нам же важен еще и немного другой момент, связанный с горцами-пастухами в «текущей реальности»: среди них всегда сравнительно много тех, кого мы могли бы назвать «разбойниками». Это не то чтобы правило, однако же – довольно широко встречающаяся практика: от Корсики до Карпат и от Пиренеев до Балкан. Тот же Бродель отмечает, что горы чаще всего находятся вне (или уж – «над», в буквальном, физическом и географическом смыслах) устойчивой государственной власти. Свободолюбие горцев – устойчивое клише даже в литературе, а уж пастухи среди обитателей гор дадут остальным мирным жителям в этом изрядную фору. В качестве примера назову еще одну фамилию: французский историк-медиевист Ле Руа Ладюри, известный у нас прежде всего своей работой «Монтайю», рассматривает как раз социальную и культурную историю окситанской горной деревушки времен поздних катаров (рассматривает – на основе записей допросов при инквизиционных дознаниях в делах «чистых», катаров).
В деревушке Монтайю пастухи – наиболее мобильная часть населения (что объяснимо их постоянными челночными переходами в рамках годового цикла), но, к тому же, часть населения, наиболее активная еще и в социальном смысле. Именно из них вербуются новые активисты-катары, именно среди них находят укрытие преследуемые властью. При случае, именно они, пастухи, не брезгуют тем, что с полным основанием можно назвать разбоем.
Если судить по ГЛ, в Громбеларде ситуация сходная: с точки зрения официального летописца, именно из среды пастухов рекрутируются будущие разбойники с большой (пусть и разбитой – согласно официальной версии) дороги. Что правда, причинность, которую называет наш летописец, нельзя принять безоговорочно. Сама схема рекрутирования новых членов банд видится Ц.Зеризесом следующим образом: «У стен крепости собирались горцы из пастушьих селений, платя дань в обмен на защиту от нападения других банд. … Цитадель, расположенная, как правило, довольно высоко в горах, не соседствовала с территориями, где можно пасти овец. Так что горцы бросали пастушье ремесло, пополняя отряды хозяина крепости, или становясь ремесленниками» (с.306). Заметим, кстати, что в европейской (и – шире, например, в Средиземноморской, крепко связанной с горами) истории важным оказывался именно что контроль «сильных мира сего» за пастбищами – это едва ли не единственный рычаг воздействия на горные общины вообще и на пастухов в частности. Также, боюсь, не выдерживает критики и пометка летописца касаемо «дани в обмен на защиту от нападения других банд» — напомню, что даже контролирующий большую часть территории Громбеларда (и большую часть здешних разбойников) Король Гор не обеспечивает защиты. Напомним: «– я думала, что каждый, кто платит дань, как бы находится под вашей опекой? – Нет, Каренира. … Каждый, кто платит дань, может быть уверен, что мы оставим его в покое. И только. Не более того» (с.352). Именно поэтому, боюсь, представления Ц.Зеризеса об особенностях связи пастухов и разбойничьих атаманов остаются лишь схемой, затушевывающей реальность.
И, пожалуй, последняя деталь о пастухах-горцах, которая, кстати – как и многое иное – не упоминается в ГЛ напрямую: пастушьи собаки. ГЛ упоминает «костяные свистки», которыми пользуются пастухи, чтобы управлять своими псами, однако сами псы – оказываются за рамками повествования (хотя, заметим, само наличие их делает несколько инаковой и тактику ведения боя в горах, и особенности ведения патрульной службы – собака, если она имеется среди окультуренных животных, всегда занимает нишу активного оружия нападения; впрочем, это, боюсь, уже особенности существования другой социальной группы).
Ремесленники
Следующая социальная общность, важная для пространства мира ГЛ, – ремесленники. Как и крестьяне, ремесленники Громбеларда почти не появляются в описываемых событиях: исключения здесь лишь подтверждают правила. Вместе с тем, в номенклатуре социальных групп они занимают немаловажное место, поскольку, наряду с сельским населением, обеспечивают выживание провинции.
На страницах ГЛ из всей ремесленной палитры, описана лишь одна группа, и еще одна – упоминается. О существовании еще нескольких мы можем делать вполне обоснованные предположения.
Однако, по порядку.
Те, на кого составитель Легенды обращает более чем пристальное внимание (и которые здесь описаны) – это оружейники. Порой даже создается впечатления, что, говоря о ремеслах Громбеларда, по тем или иным причинам, Ц.Зеризес предпочитает именно на оружейниках сосредотачивать все внимание читателя. Согласно ГЛ, оружейников в Громбе, например, чрезвычайно много: «на каждой улице живут, самое меньшее, двое. Не считая Железного переулка» (с.372). Видимо, их число приближается, как минимум, к полусотне (а то – и к сотне) очагов (поскольку оружейник, на самом деле, редко когда работает один: это ведь всегда немалое количество мастеров и подмастерий – в условиях-то цехового производства).
Еще более удивителен перечень того, что в оружейнях можно встретить (а, по сути, — того, что они производят или производили). Вместо ожидаемого набора, так сказать, актуальных средств вооружения и защиты, мы видим здесь набор орудий убийства как новых, так и тех, о чьем предназначение уже начинают забывать: «на стенах небольшой комнаты, которую оружейник называл своей кельей, висело разнообразное оружие, по большей части мечи. Она легко узнала военные – короткие и довольно широкие. Среди них более легкие мечи конницы, мечи пехоты легиона, с простой крестовой рукоятью, и гвардейские – с рукоятью, несколько наклоненной вниз. Эти она любила больше всего, они были прекрасно сбалансированы. Но дальше висели мечи более длинные, которые обычно носили высокорожденные, наконец, полуторные и двуручные мечи пехоты. Она слышала, что когда-то пользовались и такими» (с.330).
Оставим на совести автора ответ на вопрос, как же весь этот арсенал разместился на стене «небольшой комнаты», которую, по сути, можно назвать «кельей» — похоже, что длинное перечисление оружия должно бы навевать определенные мысли потенциальному читателю текста – а к этому моменту нам еще придется вернуться в конспирологической части наших заметок. Важно другое: оружейники описываются как те, кто кует унифицированное оружие, идущее – не в последнюю очередь – на экспорт, за границы провинции («о чем думает человек, который кует клинки, проливающие кровь во всех уголках Шерера?» — с. 331).
Здесь, конечно, тоже возникают неудобные вопросы (ну, обычно оружейные школы вполне себе национальны – скорее возможен «толедский клинок», проданный в Шотландию, чем «толедский оружейник, кующий шотландский клеймор»), но станем предполагать, что летописец ГЛ лишь указывал на унификацию оружия в небольшом, в сущности, Шерере – и на то, что Громбелард, по сути, «всешерерская кузница».
Намного более неудобны по отношению к излагаемым обстоятельствам природных и ресурсных условий Громбеларда вопросы, так сказать, технического характера. И прежде всего: оружейня, по сути, финальная точка целого производственного цикла, который начинается среди рудокопов и лесорубов-углежогов. Базовые материалы в таком производственном цикле – руда и древесный уголь. И того, и другого необходимо много. Дадим слово Броделю, описывавшему обычную последовательность действий в Саарском регионе 11-13 веков: «Руду, истолченную, промытую, а при случае – и обожженную, укладывали в горны последовательными слоями, перемежавшимися со слоями древесного угля. … После задува, через два-три дня получали небольшую массу губчатого железа с множеством включений шлака, которую затем приходилось проковывать вручную, вновь нагревать, а потом ковать на наковальне» (Бродель Ф. Структуры повседневности. С.402-403).
По европейскому опыту, конечный выход продукта – не слишком высок: для Саарского региона, например, добываемая металлическая масса составляла порядка 15 % от массы руды.
Правда, в условиях Громбеларда возможен переход к более высоким техникам производства железа – учитывая водные потоки, которыми Громбелардские горы столь богаты. Водное колесо (а Громбелард его знает – вспомним упоминание мельницы на водяном потоке у стен Громба) дает более высокий выход железа (благодаря возможности непрерывной работы мехов и измельчителей руды).
Таким образом, мы можем добавить следующие непременные профессии Громбеларда: рудокопы (а значит – здесь существуют шахты (поскольку навряд ли добыча железной руды в горах ведется открытым способом); а значит – необходимость прокладывания штреков; а значит – необходимость крепежных материалов) и углежоги (а значит – немалое число леса; лесорубы, занимающиеся заготовкой подобного леса; специфические техники добычи древесного угля – в условиях-то непрекращающегося дождя в Громбеларде; причем – цикл добычи древесного угля вполне может оказаться круглогодичным (если технология может не обращать внимания на дождь) или же сезонным, летним и зимним – если технология не предусматривает длительную работу под дождем).
И рудное дело (проблема шахт), и добыча древесного угля требует немалых (и это мы говорим мягко) количеств дерева. Рудное дело – меньших объемов, но дерева лучшего качества (идущего на крепежный материал – если, конечно, рудокопам дорога жизнь). Того самого, кстати, дерева, которого в Громбеларде, если верить отчетам Ц.Зеризеса, ужасно не хватает (настолько, что дрова для костров приходится возить с собой, а вязанка хвороста уходит покупателю по цене золота). Мы могли бы, правда, вслед за летописцем, говорить о том, что дерево остается ходовым товаром для купцов – что именно его везут сюда в немалых количествах. Но, к сожалению, весь имеющийся опыт торговых перевозок говорит об утопичности таких проектов. По словам того же Броделя, «Перевозить дерево как топливо на расстояние, превышающее 30 км, – это разорение, если только перевозка не осуществляется сама собой» (Бродель Ф., Структуры повседневности, с.390). Предположения, что купцы везут сразу древесный уголь, боюсь, тоже не выдерживает критики: речь ведь идет не о десятках и даже не о сотнях килограммов, но о тоннах – доставляемых под дождем, в сырой местности и по плохим дорогам. Третий вариант – сюда везут железную массу, с которой уже работают в Громбеларде – тоже навряд ли вероятен, поскольку рудник-углежог-кузница представляют собой (при тех количествах конечного продукта, о котором нам говорит летописец) непрерывный в пространстве цикл.
Дополнительными косвенными данными относительно реального количества дерева в Громбеларде могли бы служить проговорки Ц.Зеризеса: описание домов и обстановки раз за разом настаивает на крупных деревянных вещах – лестницах, столах, лавках и табуретах; даже то, что солдаты имеют в своих вещмешках деревянные (а не, например, оловянные) кружки – ложится в ту же строку.
Следующее производство, которое упоминается в ГЛ – «цех портных» (в Громбе – как минимум – с.360). Но портные имеют дело с готовой материей (кстати, среди товаров купцов упоминается «одежда» (с.523), но не упоминаются ткани). А ткани необходимо откуда-то брать – и каким-то образом окрашивать. Если проблема окраски никак не отображена в ГЛ (а было странно ожидать еще и таких подробностей, если они не связаны с действием), то насчет производства тканей – определенные выводы мы сделать можем.
Пастухи – и ГЛ в этом отношении совершенно определенна – не просто выпасают овец и продают отары на мясо: они продают и шерсть («..пришлось бы сжечь все деревни, … особенно деревни пастухов из долин. … но кто тогда приносил бы шерсть на продажу?» — с.210). Полагаю (хотя, признаться, это – совершенно умозрительно и на уровне «выглядит логично»), что в этом случае конечной точкой продажи являются не столько купцы-экспортеры, сколько цеха по производству ткани, всякие там чесальные и прядильные производства (или уж – перекупщики, поддерживающие с ними контакты).
В общем-то, производство тканей, кажется, вполне укладывается и в природные условия Громбеларда – обилие водных потоков, что, в рамках известной нам истории, дает лишние бонусы при производстве тканей.
Наконец, последняя профессия, о которой стоило бы упомянуть относительно ее важности для ГЛ – это коневодство. На первый взгляд, это – совершенно неочевидно: все же, горный регион не лучшее место для разведения коней. Даже, пожалуй, очень плохое место (особенно, учитывая Армект с его коневодами-кочевниками и степями). Однако же – факт остается фактом: на протяжении ГЛ кони и коневодство упоминаются едва ли не чаще, чем оружейное производство. Более того, как нам уже приходилось упоминать, это – не породы, которые происходят из других мест: это местная порода (а, значит, должна бы насчитывать несколько сотен лет как минимум). Приведем цитату: «крепкие и выносливые горные верховые кони, столь высоко ценившиеся во всех провинциях империи» (с.135). Т.е., со всей определенностью можно говорить об экспорте громбелардских лошадей (а значит – об их относительной универсальности, приспособленности не только для горной жизни и горных дорог).
Второй факт – купцы массово импортируют в Громбелард седла (см. с.523), что было бы совершенно удивительно, если бы Громбелард не выращивал местных лошадей.
Наконец, третий факт – сама фигура Лошадника (при всей уничижительности описания этого персонажа в ГЛ – вплоть до обвинения в некомпетентности к качестве ветеринара: де, все дело исключительно в природной наблюдательности). В любом случае, мы можем твердо говорить об ежегодном обороте («Лошадник пользовался в Громбе всеобщим уважением. Он лечил лошадей. … он применял припарки и сотни разных удивительных процедур. … по слухам, но вылечил немало коней» — с.341).
При этом, сказать по правде, мы подразумеваем (имея в виду многие вещи – в смысле предметы, – о которых говорится в ГЛ), что номенклатура ремесленников могла бы быть расширена: от плотников и столяров до корабелов. Но, полагаю, и сказанного вполне достаточно для создания определенной картинки, что касается экономики Громбеларда.
Купцы
Следующая социальная группа, которая достаточно важна для пространства ГЛ – купцы. ГЛ много упоминает о них, но – что же она о них говорит?
Прежде всего – маршруты движения (поскольку они напрямую связаны с описаниями громбелардских дорог, постольку накладывают отпечаток на приемлемые для купцов ритмы передвижения). Здесь – несколько моментов, которые могут считаться аксиомами (поскольку о них либо говорит сам летописец, либо они могут быть выведены на уровне формальной логики).
Прежде всего, купцы, несомненно, добираются до самого Лонда, проходя Громбелард насквозь (портовый город Лонд просто не может быть исключен из зоны купеческих интересов; порт означает товары – товары означают присутствие купцов). Далее: каждый город Громбеларда обладает для купеческих караванов своей собственной притягательностью (Лонд, как уже было отмечено, порт; Рахгар – город, где расквартированы основные отряды громбелардской гвардии; Громб – столица, место, где находится дворец князя-представителя; Бадор – центр трибунала и, к тому же, средоточие купеческих представительств (заметим, что соседство достаточно знаковое); наконец, Рикс – первый город от границы, место, к которому ведут наиболее качественные дороги в Громбеларде).
Кстати, еще раз о дорогах. Говоря о географии и природных условиях, нам пришлось уже упоминать официальную точку зрения, изложенную в ГЛ: начиная от предгорий, дорога портится, до Бадора еще возможно доехать телегами (хотя с риском для колес); после Бадора возможно перемещаться (и перевозить товары) лишь конями. К этому разделу, что правда, у нас уже накопилась горсть-другая сомнений – начиная от упоминавшихся уже конных гонцах, перемещающихся по дорогами Громбеларда рысью до проблемы «связности» гор для местных жителей, требующей достаточно развитой системы коммуникаций.
Впрочем, судя и по описаниям городов, купцы достигают Громба (как минимум – поскольку остальные города на страницах ГЛ не представлены) в количествах весьма немалых (даже оставив в стороне проблему снабжения княжеского двора, мы встречаем упоминания о рынке (существование которого странновато без, собственно, торгующих) и целого ряда гостиниц – которые тоже занимают, полагаю, отнюдь не местные жители). Одно из самых забавных свидетельств о том, что непроходимость дорог в Громбеларде несколько преувеличена – то самое, упоминавшееся уже нами при анализе мира вещей, ростовое зеркало в замке князя-представителя (перевозить по плохим дорогам большое зеркало – подвиг, который, боюсь, почти невозможен).
Купцы, и это необходимо отметить, передвигаются по Громбеларду достаточно большими группами – не даром, если в ГЛ упоминаются «купцы-на-дороге», то чаще всего как караваны (т.е. сообщество нескольких подельников). Например, см.: «вместе с купеческими караванами она порой спускалась с гор до самого Рикса» (с.56); «..стояли купеческие повозки. Их было много. Большой караван. Может быть даже два» (с.210). Косвенное подтверждение – количество купеческих складов в Бадоре («дом, где размещался большой купеческий склад, не выделялся ничем особенным. Когда-то он был снабжен специальной табличкой. … Подобных домов и вывесок было в Бадоре не меньше сотни» — с.522-523). Т.е. число купцов, которые регулярно торгуют с Громбелардом и добираются, как минимум, до Бадора – «как минимум сотня» (в том случае, если склад всегда принадлежит одному купцу.
Касательно регулярности появления купцов в Громбеларде косвенно говорит и еще один факт: купцы платят «разбойничью пошлину» Королю Гор не за каждое посещение провинции, но раз в год (что, как минимум, предполагает не менее двух ходок в течении года) – «торговцы, вместо того, чтобы раз в год откупиться не такой уж и большой, в конце концов, суммой...» (с.382). Следовательно, мы можем говорить а) о нескольких поездках большей части из, как минимум, сотни купцов и б) о том, что большая часть их достаточно хорошо известна в горах.
Наконец, самый важный вопрос: что же везут (и что же вывозят) купцы в Громбелард – причем, заметим, с постоянным риском для жизни, а значит, считая, что их усилия и риски окупаются?
И вот здесь-то нас ждет определенная странность: несмотря на все уверения ГЛ, номенклатура товаров (а, главное, их цены) не вызывают, с нашей точки зрения, убежденности, что нам говорят правду (по крайней мере, всю).
По счастливой случайности, у нас есть данные как по перечню стандартных товаров, ввозимых в Громбелард, так и примерные расценки на них. В силу близкого знакомства одного из героев (Ранера) с одним из представителей купеческой братии, мы, глазами героев, видим один из типичных (напомним, «не меньше сотни») складов.
Приведем этот показательный перечень полностью: «седла; четверть помещения занимали мешки и сундуки с провизией, видны были крупы и фасоль, а дальше – неисчерпаемые запасы сухих колбас. … Всевозможное оружие. … Дальше находились попоны, пледы, сумки и мешки, еще дальше – разнообразная одежда. На многочисленных полках и полочках можно было найти какие угодно мелочи: домашнюю утварь, посуду, даже приборы для письма» (с.523). Отметим, что склад содержит как предметы, которые идут на экспорт (как минимум – оружие), так и те, что импортируются из других провинций.
Но здесь возникает главный вопрос: вопрос цены (поскольку купеческая деятельность – не благотворительность, она должна приносить прибыль). И снова же – у нас есть некоторая отправная точка: Каренира и Ранер покупают здесь же, на складе, ряд товаров. Полный список их следующий: «пурпурное платье», сундук с колбасами, два приличных плаща, тридцать локтей веревки, еды на неделю для двоих, хороший кремень (с.524). За все это заплачено – «немного серебра» (с.524). Заметим, что, конечно, с одной стороны, цена для Ренара (как для спасителя купца когда-то в прошлом) несколько меньше, чем для нормальных покупателей, однако же, с другой стороны, это цена сложного времени, когда Король Гор уже несколько лет как оставил Громбелард, а на дорогах (и даже в городах) теперь режут кого попало и почем зря (т.е. обстановка способствует увеличению цены – с учетом растущего риска). Да и все содержимое склада оценивается не слишком дорого: Каренира (находящаяся на содержании у Верены, но ушедшая от нее – вести собственное расследование) имеет при себе «мешочек, содержимого которого наверняка хватило бы, чтобы купить все содержимое склада» (с.523) — помещения, описанного как «большая комната на первом этаже, заполненная всяческим добром» (с.523). Это при том, что заполнить такую комнату мог бы караван (а то и несколько). Странная дешевизна для тяжелого пути суровых торговцев, рискующих попасть в руки кровожадным горцам. Чтобы иметь хоть какое-то сравнение с порядком цен, укажем, что несколько лет назад относительно «Лент Алера» (во время, когда порядок в горах жестко поддерживался Королем Гор) на границе Дартана и Громбеларда, чтобы снять домик лесорубов на ночь, героям пришлось платить «два слитка серебра», причем, эта плата характеризуется как «не слишком много» (с.155). Примерно та же цена – демпинговая, сказали бы мы, – произносится как цена за отару овец: будучи угнанной «бандитами», она продается именно что за «пару слитков серебра» (с.322).
Порядок цифр, полагаю, говорит сам за себя.
Заметим еще, что Громбелард – с точки зрения имперской администрации – провинция слабо платежеспособная: здесь даже взимаемые налоги чрезвычайно малы («Налоги, собираемые в Громбеларде едва покрывают потребности провинции и вовсе не пополняют имперскую казну» — с.382). Разговоры о «дровах», которые везут сюда из-за границы провинции, как и разговоры о необычайной дороговизне еды (напомним, в цену «немного серебра» входит недельный запас пищи для двоих – причем входит в том числе) – полагаю, не более чем «легенда». Три названных базовых товара – оружие, кони и ткани/шерсть – также навряд ли могут способствовать расцвету купеческого сословия (описание склада вообще воспринимается как бессистемное наполнение склада, только бы не ехать в Громбелард пустым).
Полагаю, что стоило бы рассмотреть еще один вариант, хоть каким-то образом объясняющий заинтересованность купечества в массовом посещении провинции – оттуда что-то вывозят. Что-то, что вполне окупает риски купечества.
И к этому нам еще придется вернуться дальше.
Армия
Армия – один из двух коллективных персонажей Громбеларда, о которых сказано, пожалуй, больше, чем об остальных вместе взятых.
Странного в этом нет ничего, особенно учитывая излагаемый летописцем сюжет, но попытаться взглянуть на громбелардский легион как на военную силу и социальную группу – стоило бы.
Громбелардский легион – военная единица, входящая в состав сил армектанской империи. Это ведет за собой военное единоначалие, сходство тактических решений, общее пространство материального мира.
Однако, насколько же это так?
Прежде всего, что мы знаем об армии Армектанской империи?
И здесь снова названия и факты входят в определенное противоречие. Прежде всего, название «легион» (и, добавим, «cesarz» — «цезарь», «кесарь» — именно так именуют «императора» в оригинале) четко заявляет (Древний Рим) о доминировании на поле боя пехоты. Об этом же говорит структура низовых звеньев легиона (сведений о военных структурах выше «сотен» из ГЛ почерпнуть не удается): подразделение под руководством десятника состоит из трех троек, каждая из которых управляется «тройником»; по сути, это типично пехотное подразделение (сравни, например, со структурой «копья» в европейском средневековье; кстати сказать, несколько выпадает из описанной структуры положение о том, что на привале палатка сооружается из плащей двух человек (с.19) – это требовало бы четного числа людей в минимальном подразделении – а вовсе не трех, как это происходит в ГЛ). То, что это структура громбелардского легиона – погоды не делает, поскольку структура военных подразделений – унифицирована (если уж офицеры, безо всякого насилия над собой и восприятием мира, перемещаются на Северную границу Армекта и, получив необходимый опыт, возвращаются назад, на место постоянной службы).
Вместе с тем, нам говорят, что ядро войск Армекта составляет не пехота, а «легкие конные лучники» (с. 209) (а-ля кочевники Великой Степи нашей реальности). Косвенно, более высокий статус конников подтверждают и размышления Карениры (впрочем, заметим, что Каренира упоминает как раз тяжелую конницу, что и вовсе странно: «Но что может показать девушка? Силу? … Никто, попав в щит, не сбросит ее копьем с коня, если она пойдет в конницу?» — с. 25). Видимо, в этом случае речь идет о сознательном искажении фактов (или, если принимать во внимание смягчающие обстоятельства, о непонимании летописцем сути структур, о которых он говорит); конница (и тем более легкие лучники) не могла быть ядром армии Армекта
Кроме прочего, необходимо учитывать, что кочевники южного и юго-восточного Армекта заведомо не воспринимаются армектанцами как свои. Заметим, что отношение к «всадникам равнин» (с. 20) – менее жесткое, нежели к громбелардским «разбойникам», – все же суть отношение к чужим: им запрещено охотиться в лесах, их передвижения контролируются мобильными отрядами Армекта. Всадник – как житель равнины – чужд для армектанского солдата. Полагаю, не было бы особой ошибкой говорить, что легковооруженные лучники являются, на самом деле, частями иррегулярными, а не основой армии. Кроме того, напомним, что для жителей Армекта не являются привычными даже турниры – а значит, под вопросом остается тяжеловооруженная конница, состоящая из индивидов, стремящихся к поединку (вместо скоординированного общего действия).
Наконец, отметим упоминание Карениры о том, что «в Армекте много дорог … очень хороших. Таких, по которым можно ездить даже под самым сильным дождем, твердых» (с.22). По факту – твердые дороги признак цивилизации, ориентированной на форсированные марши пехотных соединений (по крайней мере, опыт Европы – это опыт восстановления дорожной сети римского государства).
Одновременно, довольно много места в военном деле (и, что важнее, идеологии) Армекта уделено мечу – начиная с того, что «меч, воткнутый в землю, был армектанским символом сдачи в плен» (с. 288) и до номенклатуры мечей на стенах громбелардской оружейни: «Мечи: военные (короткие и широкие); более легкие мечи конницы; мечи «более длинные, которые обычно носили высокорожденные»; полутораручные и двуручные мечи пехоты (в данный момент – не применяются «уже много веков никто этим не сражается») (все – с. 380).
Отметим: как «военные мечи» описаны именно «короткие и широкие» — вероятно, пехотный меч; «мечи конницы» — несколько невнятное «более легкие», без указания размера (если они не больше пехотного, то совершенно непонятно их предназначение – кроме сугубо церемониального, конечно); «высокорожденные» выделены в отдельную страту – и длина меча является для нее маркером (но это – не рыцарство, исходя из всего, что мы знаем о высокорожденных Армекта). Наконец, «полутораручные» и «двуручные» мечи – признак той же пехоты, но – признак, переживший время, относящийся к прошлому (как минимум – трехсотлетней давности). Более того, искусство меча – как фехтование – не обладает сколь-нибудь значимой ценностью в качестве реального боевого умения («искусство меча уже почти умерло» — сетуют герои ГЛ. – С.259). А это последнее – достаточно небезынтересный штрих в копилку описаний военного искусства Шерера.
Еще одна немаловажная деталь, которую мы знаем об армектанской армии – приверженность традициям и доминирование горизонтальных связей над вертикальными (того, что именуется в нашей реальности «Sipe», военная семья).
Что до последнего, то эта тема – с плохо скрываемым (а то и вовсе не скрываемым) одобрением возникает в ГЛ неоднократно: прежде всего, как противопоставление нравам, что в большей степени характерны для Громбеларда (здесь – строгая вертикаль власти и закрепленность поведенческих особенностей за определенными статусами). Армектанская «простота нравов» (с. 12), упоминаемая с самого начала, на бытовом уровне воплощается в возможности невероятных с точки зрения Громбеларда действий («в Армекте офицер после службы охотно пил пиво или вино в обществе простых солдат» — с. 46). «У тебя армектанская душа – широкая, как наши равнины» — говорит армектанец высокого рода надтысячнику в Громбеларде (с.48); и тут же подчеркивается, что для внешнего вида армектанцев свойственна скромность: слишком явная демонстрация богатства в Армекте не приветствуется (с. 46).
С другой стороны, Армект – страна жестко кодифицированного поведения (по крайней мере, насколько это оговаривает Ц.Зеризес, в сфере военного дела). Говоря о войне, ГЛ раз за разом употребляет весьма характерное слово «священное» — что, несомненно, для описываемых культурных пределов, не «просто слово» («Армектанец не мог надругаться над убитым в бою врагом, законы войны были для него священны» — с. 63; «Священное перемирие Арилоры, заключенное на поле боя» — с.73). Достаточно показательны здесь размышления историка Дорлана относительно особенностей военной истории Армекта. Если судить по этим замечаниям, мировоззрение воинов Армекта – нечто среднее между «гомеровским» (ну, или «кельтским») и «римским»: максимальное уважение к персональной доблести, героический способ ведения поединков – но при этом максимальная кодификация массовых военных поединков («Коты смогли выиграть свое восстание, ... ибо армектанцы с большим уважением относились к подобной войне. … Были вожди, были победы, был враг, цель войны, а вдобавок ко всему – была военная слава, геройские подвиги, легенды. Армектанцы проиграли прекрасную войну за честь, ибо ни о чем другом речь не шла. Она проиграли войну за честь, сохранив честь, прекрасно ее проиграли» — с.209).
Определенным – пусть и косвенным – доказательством такого отношения к войне и сражениям является т.н. «Суд Арилоры» (или «Суд Непостижимой»): по сути, судебный поединок, «суд божий» который может разрешить исход не просто персонального противостояния, но – судьбу крупных военных отрядов. Более того, учитывая особенности восприятия Арилоры, можно говорить о сходстве для Армекта умирающего и солдата («Именем Арилоры мог назвать свою покровительницу лишь умирающий или солдат, человек, идущий на битву» — с.96). По всей видимости, и тот, и другой воспринимаются в Армекте как персонажи лиминальные, находящиеся на гране и границе – жизни и смерти как минимум.
Устойчивость военных традиций хорошо видны и в описаних вооружения не регулярной, но частной армии – той, что принадлежит отдельным благородным домам Армекта: по крайней мере, они несут на себе отпечаток преклонения перед стариной – даже там и тогда, когда такой отпечаток давно перестал быть функциональным («суконные сине-желтые (под цвет Дома? – ergos.) мундиры, скроенные по образцу формы легионеров. Однако на них были не кольчуги, как у армектанской легкой пехоты, а чешуйчатые доспехи; ножны же мечей были окованы бронзой, а не железом. Бронзовыми были и пряжки ремней» — с.60).
Да и сама система военной карьеры выдает архаические черты: «К наивысшим почестям и чинам в имперских легионах вел лишь один путь – от простого солдата, стоящего на посту с мечом в руках. Конечно, принадлежность к знатному роду делала этот путь короче … но пройти его должен был каждый» (с. 120). К тому же, в империи не существует внешних ограничений вступления в армию – нет ни родового, ни территориального, ни имущественного ценза («в войско никого силой не тянули, желающих хватало. Но если уж кто-то пришел, то должен был запомнить, что имперскому солдату можно, а о чем он даже думать не вправе» — с. 297-298; «В войско брали исключительно добровольцев, каждый из которых знал, что ему придется делать» — с. 578). Единственное ограничение, которое значимо для армектанской армии – отсутствие судимости потенциального солдата (и – офицера): человек, осужденный за рядовой проступок, не может служить в имперских войсках (с.601), причем эта норма существует не на уровне обычного права, но – как норма законодательная. Даже больше – похоже, что дисциплинарные меры в легионе – суровы до чрезвычайности: «за пьянство на службе могла грозить виселица» (с.297).
Таковы – основы армектанских вооруженных сил и таковы – общие условности, в которых существует и сам громбелардский легион.
И все же, здесь, в горах Громбеларда, фиксируют достаточное число отличий от армии империи – от ментальных, до сугубо технических.
Прежде всего, структура подразделений громбелардского легиона не подразумевает – в описаниях Ц.Зеризеса – копейного боя: основу здешних пехотных соединений составляют «топорники» и «арбалетчики». При этом, предположения о действиях тех и других – несколько странноваты: «громбелардский легион состоял из солдат двух подразделений: арбалетчиков и щитоносцев-топорников. Топорники – естественно, с одними лишь мечами, без щитов и топоров, – как правило, несли службу в городах. Горы и тракт обычно патрулировали арбалетчики» (с.298).
Обратим внимание на странность конструкции «топорники, естественно, с одними мечами» — поскольку картинка ведения боевых действий тогда вырисовывается несколько шизофреническая (зачем «топорнику» щит? чем лучше и выгодней топор для вооруженного щитом человека по сравнению с мечом? почему «топорники» несут службу «как правило, в городах»? – увы, на эти вопросы, как и на прочие, относящиеся к тактике и стратегии подразделений топорников, ответа мы не находим).
Более того, на протяжении книги, кажется, ни разу не показан, собственно, топорный бой – в противоположность остальным видам сражений. Учитывая, что кираса входит в строевой доспех топорника («–Топорники? – спросила она, показывая на видневшиеся из-под зеленых мундиров нагрудники» — с.298), и учитывая то, что мы знаем о армектской армии, можно предположить, что «топорники» – остатки того, что во времена покорения Громбеларда называлось «тяжелой пехотой» («Громбелардским арбалетчикам противостояла тяжелая пехота, ибо кираса, хотя и неудобная в горах, неплохо защищала от дальнобойных стрел» — с. 209).
Совершенно неясным остается и вопрос о роли меча в горах. С одной стороны, им здесь пользуются часто и умело (вплоть до того, что изготавливают и используют весьма специфические по форме и по применению клинки). С другой стороны, меч здесь носят непривычным способом, подстраиваясь под особенности горных путешествий: «меч он, по громбелардскому обычаю, нес за спиной. … для короткого военного меча это не имеет особого значения, но более длинный меч, обычно висевший на поясе, может стать настоящей помехой во время путешествия по горному бездорожью» (с. 144).
Странно, что древковое оружие почти отсутствует на страницах ГЛ: копье и дротик встречаются на страницах книги лишь иногда, а редкие исключения погоды не делают. Так, например, «копье» упоминается здесь раза два-три: сперва – во второй уже части ГЛ – как церемониальное оружие дворцовой стражи во дворце князя-представителя в Громбе (заметим, что в дворцовых коридорах действовать копьем, следуя логике Ц.Зеризеса, не многим удобней, чем воевать им в горах); во второй раз – как оружие горцев (причем, упомянутое столь мельком, что создается впечатление, будто оно-то как раз более чем привычно для здешних мест: «от хижин к частоколу бежали угрюмые мужики с арбалетами и копьями, быстро занимая удобные для обороны позиции» — с.426).
Несколько раз – и всегда в отношении легионеров, патрулирующих город – упоминаются короткие дротики («в качестве метательного оружия использовалось короткое массивное копье, древком которого можно было при случае действовать как дубинкой» — с.106).
Второе распространеннейшее оружие в Громбеларде (причем – именно в горах в целом, а не только в громбелардском легионе) – арбалет. Именно арбалетом вооружены солдаты громбелардских баронов при завоевании страны Армектом (именно арбалетный бой якобы заставляет армектанцев сменить привычную тактику и отказаться от легкой конницы в пользу тяжелой пехоты). Именно арбалет выводится наиболее пригодным дальнобойным оружием в условиях горной войны.
Что же нам известно об арбалетах, используемых в Громбеларде? Прежде всего, если верить ГЛ, арбалет чрезвычайно широко распространен: нет ни одной социальной группы, у представителей которой не было бы на вооружении именно этого стрелкового оружия.
Далее: арбалеты, которые описываются в ГЛ, Ц.Зеризес подразделяет на две большие разновидности – арбалеты легкие и арбалеты тяжелые. Легкий арбалет, например, описывается во фрагменте с селением Овраг: «Услышав отдаленный стук катящегося камня, детина воткнул дубину в щель между скальными обломками и схватил легкий, но вполне приличный арбалет, лежавший около валуна. Сунув ногу в стремя, он зацепил тетиву за прикрепленный к поясу крюк и взвел оружие, после чего сразу же вложил стрелу» (с.426).
Тяжелые арбалеты, как и необходимые для стрельбы из них действия, не описываются столь подробно, однако ряд характеристик их нам известно. Это – «массивные самострелы»; для их взвода необходимы «лебедка или рукоятка»; наконец, поражающая способность оценена солдатом-ветераном в триста с небольшим метров («но арбалет, госпожа, тяжелый арбалет – если хорошо прицелишься, с шестисот шагов попадешь ... прямо в крестец, и никакая кольчуга не поможет!» — с. 24).
Однако, именно с арбалетами связана довольно странная история: несмотря на то, что использование их уходит, как минимум, ко временам оккупации Громбеларда Армектом, и несмотря на то, что на вооружении громбелардского легиона арбалет состоит давно и прочно, – за несколько месяцев до начала, собственно, действия ГЛ якобы выясняется его главный недостаток: низкая скорострельность («мощный арбалет не натянешь так, как лук, нужна лебедка или рукоятка! Твои лучницы, госпожа, всех бы их перебили, до последнего!» — с. 24). Ударные слова в этом случае – все того же ветерана, сетующего на обстоятельства следующим образом: «и выяснилось во время всей этой облавы, что арбалет в горах, конечно, хорош, но немного лучников тоже бы пригодилось. Чтобы они прикрывали арбалетчиков, пока те взводят тетивы и накладывают болты, или приканчивали разбойников, когда те уже бегут» (с.24).
Необходимое количество этих «немногих лучников», кстати, оценивается в тридцать процентов от состава десятков («а я, госпожа, уж как-нибудь сумею командовать десяткой, где одна тройка будет состоять из лучников» — с.24).
Ситуация же со «внезапно открывшимися обстоятельствами» несколько странна. Во-первых, совершенно непонятно, каким образом за предыдущие триста лет подобное слабое место арбалета не было зафиксировано – и, главное, отчего совершенно не изменилась тактика горного боя. Во-вторых, явно преувеличенной остается и оценка скорострельности арбалета – напомню, что нынешние данные говорят о вполне возможном темпе в два-три выстрела в минуту даже для тяжелых арбалетов (тех самых, что натягиваются рычагами и кранкелинами). В-третьих, не менее непонятным остается и то, что солдат-ветеран говорит исключительно о тяжелых арбалетах (тех самых, напомним, чей вес в нашей реальности достигает 7-9 килограммов, не считая полутора-двухкилограммового кранкелина; тех самых, которые приходится нести на плече, поскольку по иному их не приспособить). Условия и условности природных условий Громбеларда и горного боя, как они описываются в ГЛ, позволяют заметить, что «шестьсот шагов» — суть максимальное расстояние выстрела; реальные же дистанции атаки здесь – не более сотни шагов; а для такого расстояния вполне достаточно легкого арбалета, взводимого руками или – чаще – поясным крюком, как мы видели в эпизоде с селением Овраг. Учитывая же, что кираса – несмотря ни на что – не является необходимым элементом экипировки, и что бандиты чаще облачены в кольчугу, нет никаких технических либо боевых ограничений применения легкого арбалета. Это, кажется, тем более так, поскольку эпизод со смертью Ранеры (сошедший с ума легионер, перестрелявший почти полный десяток своих товарищей из арбалета – того самого слабоскорострельного) ставит под вопрос неудобство применения арбалета в бою.
Лучники в мире ГЛ вообще достойны отдельного разговора – по крайней мере, взяв во внимание реноме главной героини, «единственной лучницы» в Громбелардских горах.
Прежде всего – оружие. Благодаря Ц.Зеризесу, мы более-менее отчетливо представляем себе, что представлял собой лук Карениры. В готовом к бою виде (то есть, с натянутой тетивой) он высотой около ста двадцати-ста тридцати сантиметров (доходит до подмышки невысокой лучнице – с.296); материал – тис (то есть, типологически и конструкцией он весьма близок к английскому длинному луку; это не композитный лук); отдельно описывается налуч: «Налуч был толстым и тяжелым как доска, из тройного слоя кожи, лишь бы вода не попала внутрь. И он закрывал всю тетиву, вместо того, чтобы доставать до половины лука, как обычно» (с.296). Остается, правда, совершенно непонятным, почему лук Карениры – постоянно с натянутой тетивой (а именно таков способ транспортировки его в описанном налуче); скорее, стоило бы предполагать, что лучница, пользующаяся немалым уважением в горах и в городах, готовит лук к бою непосредственно перед его применением (особо не опасаясь внезапного нападения в стране, где большая часть бандитов подчиняются приязненно настроенному к ней Владыке Гор, и где одиноких лучниц не столь уж, скажем прямо, и много); к тому же, извлечь лук из налуча (хорошо закрываемого, что оговаривается отдельно) можно немногим быстрее, чем натянуть тетиву в случае приближения опасности. Если же лучница не заметила засаду вовремя, то и в таком случае сражаться придется мечом (и совершенно не зря настойчиво говорится об умениях Карениры в мечном бою).
Заметим, что прославлена Каренира отнюдь не меткостью – она вовсе не Робин Гуд Громбеларда: единственное превосходство ее перед арбалетчиками состоит в скорости стрельбы (и в ночном зрении). В ГЛ есть очень показательный в смысле самоощущения Карениры эпизод, где лучница довольно эмоционально говорит о своих умениях, своем оружие и связанными с этим проблемами: «С пятидесяти шагов я могу попасть в человека, но в какое место – это уже чистая случайность. Тетива иногда мокрая, иногда сухая, стрелы иногда легкие, а иногда тяжелые, ибо из любой можно воду выжать. Впрочем, все равно – сухие, мокрые... Главное, что они всегда плохо сбалансированы и летят, куда им захочется, поскольку оперенье годится лишь для забавы с девочками. … Но попробуй достань в Громбеларде хорошие стрелы для лука! А если достанешь, то потом полгода мочи их под дождем, бейся колчаном о скалы, размахивай им, топчи его, садись на него, а под конец – стреляй» (с.553).
Также отметим, что, если оставить в стороне – как явное легендарное преувеличение – эпизод с дракой в трактире («Владычица гор»), где Каренира с легкостью швыряется дубовыми столами и успевает трижды прицельно выстрелить за время, пока воины преодолевают десяток метров, – так вот, если оставить в стороне данный эпизод, мы не увидим ни одного боя, где стрельба из лука давала бы какие-то дополнительные бонусы. Ни одного!
И напоследок – несколько слов о тактике и задачах громбелардского легиона, как они представлены в ГЛ. Первое, что здесь бросается в глаза – легион, в описаниях Ц.Зеризеса, выполняет-де исключительно функции патрулирования, будучи жестко закрепленным за городами и горными дорогами. При этом, если смысл действий легиона в городах более-менее ясен, то относительно патрулирования дорог – он остается куда более смутным. В городе легионеры выполняют сугубо полицейские функции: мы уже приводили цитаты, где указывается, что здесь место «топорников», вооруженных при патрулировании мечами и короткими копьями (которые, заметим, употребляются не как колющее оружие, но как дубинки). Их удел – наведение порядка, задержание воров и прочих криминальных элементов – и препровождение их в судебные инстанции. Эта работа рассматривается как выматывающее однообразная («Монотонность уличного патрулирования и возня с мелкими воришками и прочими отбросами общества» — с.115). Похоже, что это – совсем не то, ради чего приходят в легион.
Однако ситуация с городским пространством по крайней мере предельно ясна. Монотонная, но необходимая работа. Сложнее – с патрулированием на тракте. Прежде всего, о том, чем это патрулирование не является. Во-первых, это не выслеживание и уничтожение местных банд: такое, по словам легионеров, случается нечасто и не приводит ни к каким последствиям («с тех пор, как мы устроили облаву, разбойники сидят тихо; еще месяц, а может и два здесь будет спокойно» — с.20; но при этом: «Если на тракте и в городах спокойно, то что искать в горах? … Сколько солдат было в горах, аж не передать. Там, где мы шли, либо никого не было, либо нас ждал столь хорошо подготовленный отпор, что … бежать приходилось» — с.23). Во-вторых, это не сопровождение грузов – даже тех, что предназначены для легиона непосредственно. За весь текст ГЛ о возможном сопровождении купцов не упомянуто ни разу. Наконец, совершенно неясным остается радиус действия патрулей – то, насколько далеко от городов они отходят.
С горным патрулированием есть и еще два неясных момента, а именно система отдаленных фортов и курьерская служба. Несколько раз в книге упомянуты дальние форты (например, именно такой форпост сожжен Рбитом в «Черных мечах» (см. с.251). Единственное, что о них известно – стоят они на границе с Дурными Землями и что командиром там может оказаться подсотник («Байлей вез для коменданта форпоста письмо, написанное Гольдом; Гольд знал этого подсотника и его легионеров» — с.252). Заметим, разве что, что «подсотник» — достаточно высокое офицерское звание, добиться которого возможно лишь отслужив в Армекте, на Северной границе. Нигде не упомянуто о принципе сменности легионеров, служащих на форпостах. Сказано лишь следующее: «..есть лишь несколько форпостов, тут и там... от них больше хлопот, чем пользы, но войско не пожелало полностью уйти из гор» (с.210).
Еще один момент, требующий внимания, суть курьерская служба: мы знаем, что она есть, мы знаем, что курьеры передвигаются конно, днем и ночью, мы, наконец, знаем, что опасности, их подстерегающие, в большей степени связаны с состоянием дорог, чем с бандитами. Не знаем мы одного: отчего курьеры не становятся самыми распространенными жертвами бандитского произвола – сообщения ведь нередко касаются передвижений легионеров и возможных операций против местных разбойников. Впрочем, о горных бандитах – в своем месте.
И, чтобы завершить разговор о солдатах, упомянем, в двух словах, о некоторых особенностях материального мира, солдат окружающего. Прежде всего – форменная одежда: едва ли не с первых страниц нам позволяют фиксировать набор одежды солдата штаны (в случае с женщиной на службе, отчего-то «форменная юбка – с.13), рубашка, поддоспешник, кольчуга, офицерский мундир. Обувь в легионе – сапоги (которые, к тому же, приходится чистить (что и вовсе необъяснимо) – с.13); что характерно, в сапоги же обуты и остальные горные жители – как по нашему мнению, довольно странная обувь для хождения в горах. Характерно, кстати, что узнаваемым и опознаваемым является не столько доспех легионера, сколько именно форма.
Непривычным и несколько выбивающимся из ритма оказывается еще одна деталь: легионеры – по крайней мере, офицеры, – имеют право на отпуск, причем, это не возможность, а именно что регулируемый временной промежуток (буквально: «я попросил давно причитавшийся мне отпуск» — с.153). Удивительно, при такой формулировке, что нигде не упоминается страховка по несчастному случаю и солдатские профсоюзы.
И последний момент: с самого начала ГЛ, нам позволено фиксировать странные изменения, которые происходят с громбелардским легионом. И наиболее яркое из них – изменение условий проживания: «С некоторого времени сотники и подсотники Громбелардского легиона в Бадоре жили достаточно комфортно; у каждого была своя комната – большая редкость в других гарнизонах» (с.11). Учитывая же, что именно в Бадоре располагается штаб-квартира другой важнейшей организации империи – Трибунала – это навряд ли может быть простым совпадением.
Бандиты
Вторая социальная группа, в отношениях с которой разворачивается судьба Карениры-лучницы, – громбелардские разбойники.
И здесь – намного больше странностей и умолчаний, чем в рассказах о громбелардском легионе (порой даже складывается впечатление, что Ц.Зеризес сознательно затемняет смыслы, с которыми придется иметь дело читателям его Легенды).
Общие сведения, ориентированные, так сказать, вовне, для тех, кто не рожден в Громбеларде, представляют этот край в куда как невыгодном свете именно в смысле промышляющих здесь банд. Амбеген говорит дартанскому аристократу (направляющемуся, кстати, в Дурной Край, что – немаловажно): ««Не хочу говорить о собственной стране... Но тем не менее это родина разбойников» (с.50). Ветераны-солдаты говорят прожившей здесь меньше месяца Каренире: «Вопреки распространенному мнению, дикие горные банды, бродившие по громбелардским ухабам (!), отличались незаурядной дисциплиной» (с.16).
Впрочем, и для старожилов разбойники представляют собой куда как интересное зрелище.
Первое, что бросается в глаза, – это невероятно большая численность того, кого официальные власти называют «бандитами» — при полной неясности, с чего же они, бандиты эти, живут и существуют. Напомним, что в расцвет власти Короля Гор, контролируемые им отряды оцениваются в без малого две тысячи человек (не считая тех военных вождей, что сохраняют свою самостоятельность – и при этом не опасаются нападать на принадлежащие людям Крагдоба отряды – как, например, Вер-Хаген из «Перевала туманов»).
Типичный вид бандитов, при этом, отличается сходством экипировки и вооружения – по сути, это не «разбойники с большой дороги», но хорошо вооруженные отряды, чье назначение, если судить по оружию, – стычка с достаточно сильным противником («на каждом имелась прочная кольчуга, на спине – арбалет в кожаном чехле и сумка со стрелами на бедре. У всех наличествовали также мечи, а на плече или на груди висели большие мешки из козьих шкур» — с.62). Кстати, отметим в скобках это вот странное: «на спине – арбалет в кожаном чехле» — суть нечто, не имеющее аналогов в текущей реальности, поскольку боевой арбалет переносится на плече, а не на манер автомата, например.
Кроме подобных отрядов существуют, так сказать, иррегулярные части: «..сброд. Бандиты, признающие власть того, кто правит в горах. … обычно таким запрещают чем-либо заниматься, пока они не получат соответствующего приказа. Запрет они соблюдают. … Они знают, что им нельзя брать ни с кого дань, нельзя нападать на купеческие караваны, ибо это дело тех, кто лучше и сильнее их» (с.558). Правда, тут уж остается непонятным вдвойне способ существования в горах (где еда и топливо идут, дескать, по цене золота) подобных отрядов, которые не занимаются разбойничьим промыслом, но при этом умудряются выживать.
Эту двойственность тех, кого называют разбойниками, вполне осознают и герои легенды: «Ты думаешь, господин, что это такой же разбойник, как и все прочие? Из тех, что порой воруют стадо овец у пастухов, чтобы продать за пару слитков серебра?» (с.322). Кстати же, заметим в скобках, что «обычные» разбойники – нацелены не столько на горожан или купцов, а именно что на пастухов, то есть, навряд ли под ними понимаются те прекрасно вооруженные отряды, с которыми приходится иметь дело легионерам или главной героине. Эти вот «обычные» разбойники циркулируют не столько по горам (сюда они, если верить тексту ГЛ, призываются – и лишь при сильной к тому необходимости), сколько по направлению к долинам («Спокойно лишь оттого, что разбойники спускаются в низины» — с.23).
Главная же особенность Громбеларда в описываемый ГЛ период – это наличие в горах почти непререкаемой власти одного человека: Крагдоба, Короля Гор. Заметим, что «Король Гор» — устойчивая титулатура не человека даже, но, пожалуй, должности: тут даже данное не без усмешки прозвище Карениры («Королева Гор») отсылает к фигуре истинного властелина. Дадим слово Ц.Зеризесу: «С незапамятных временвсегда существовал вождь разбойников, который был сильнее других и которого – по крайней мере номинально – все считали своим предводителем. … уже несколько лет Тяжелыми горами владел человек по прозвищу Крагдоб, что означало «хозяин» или «король». Почти каждый предводитель разбойников брал себе это имя, но почти никто не в силах был заставить подчиненных к нему по этому имени обращаться. Однако на этот раз его носил человек, который стал легендой уже при жизни. Никто никогда не правил горами столь решительно; никто прежде не пользовался столь всеобщим признанием и уважением» (с.16).
Что же нам известно об этом человеке из ГЛ? По сути, очень немного. Однако, и этого немногого хватает, чтобы переоценить досужие суждения о Короле Гор.
Прежде всего, настоящее его имя – И.И.Глорм, что указывает на принадлежность к аристократии (по крайней мере – к линии Чистой крови). Он – не простой разбойник, но человек, который носит титул Басергор-Крагдоба не как прозвище, но как титул. Более того, на взгляд дартанского аристократа (по сути – персонажа, для которого происхождение человека значит куда как много), «этот мужчина тридцати с небольшим лет не вписывался в образ предводителя разбойников, сколь бы славен и знаменит он ни был. Байлей без труда мог представить его где угодно. В качестве гостя любого из Домов Роллайны. Во главе имперских войск. Или занимающим высокий пост» (с.250). Не правда ли, весьма лестная и необычная характеристика, как для «просто знаменитого разбойника»?
Более, сама манера разговора выдает в И.И.Глорме человека как минимум образованного: «когда он говорил, казалось, что с губ его льется вода. Медленно текли спокойные, тщательно подобранные слова, грудь ритмично набирала воздуха, сосредоточенно смотрели глаза. Он спрашивал и отвечал коротко. … К Старику он относился с огромным, неподдельным уважением» (с.250). Упоминается и «талант рассказчика» (с.251). Кстати сказать, характеристика «говорил мало и всегда по делу» для Байлея – признак высокорожденного (с.252).
Есть и еще одна приметная черта И.И.Глорма – его меч. «Невероятно длинный узкий клинок», который он носит у бедра (с.259). Это – «тарсан»: «лезвие было необычно длинным, предназначенным, собственно, лишь для уколов; его утолщенное основание могло принимать на себя любые удары» (с.330). Но «тарсан» – древний клинок шергедов. (с.278); тех самых, что исчезли без следа, оставив после себя систему коммуникаций и развалины замков.
С тарсаном связан и еще один момент, который не раскрывается в ГЛ: говоря о своих боевых умениях, И.И.Глорм замечает: «сражаться этим оружием научил меня однорукий старик почти моего роста. Он никогда не говорил мне, кто он, а я в конце концов перестал его спрашивать. … Человек этот также рассказал мне, как соединить выпады этим мечом с ударами другого, короткого» (с.259) – причем, высокий однорукий старик несомненно знаком Далену, мудрецу Шерни (да и сам И.И.Глорм говорит: «порой мне казалось, что он может быть мудрецом-посланником» — с.260). Более того, уроки этого однорукого не ограничивались мечным боем: «он никогда не брал денег за свои уроки, а научил меня многому, очень многому, не только умению владеть мечом» (с.260).
На фоне этого то, что разъезжает Басергор-Крагдоб на коне-лондере, что родился в Дурном краю (и имя которого Гальватор – Бессмертный) – не удивляет уже совершенно.
И еще одно: второй по значимости персонаж после И.И.Глорма в его владениях — Басергор-Кобаль, Л.С.И.Рбит, кот, принадлежащий к высшей аристократии второй разумной расы, «самый высокорожденный кот империи», чей род «получил свою фамилию из рук самого императора» (с.346). Тот, что служит не из-за богатства («идя в горы, я не искал богатства; идя в горы, я от него отказался» — с. 346). Более того, учитывая, что Рбит называет Глорма другом, и учитывая, что у котов нет абстрактного мышления, – мотивация кота становится и вовсе странной. Отметим лишь, пожалуй, одно немаловажное обстоятельство: Рбит выполняет при Басергор-Крагдобе функции начальника разведки («князь гор, правая рука Крагдоба. Это кот. У него десятки доносчиков и шпионов. Говорят, даже в легионах... даже среди членов трибунала... при самом дворце князя-представителя» — с.51).
Наконец, наиболее значимая характеристика деятельности Короля Гор в Громбеларде – установление контроля над торговыми и денежными потоками. По сути, Глорм собирает дань с любого в Громбеларде, кто занят доходной деятельностью: «в городах все платят Крагдобу. Купцы, что возят товар, а в городах – лавочники, даже какой-нибудь портной или сапожник» (с.23); «Крагдоб берет дань с каждого, у кого есть золото» (с.382).
Причем, заметим, эта мзда – дифференцирована: кто-то платит серебряную монету, кто-то – «пару десятков тройных золотых слитков» (с.342). Купцы – как нам уже приходилось отмечать по другому поводу, – платят единожды в год, а не с каждой поездки (а учитывая, что подобная плата – не столько обеспечивает защиту от других, сколько накладывает ограничения на отряды самого Крагдоба, и взяв во внимание тот, что купец более уязвим оказывается не столько на тракте, сколько в городе, где расположены его склады, можно предположить развитую агентурную и ударную сеть Короля Гор в том числе и в городах Громбеларда).
Однако же, заметим, что подобная практика ведения действий более чем странна для разбойников: к тому же заметим, что на протяжении всей ГЛ ни разу не описан случай нападения разбойников Короля Гор на купеческий обоз или, например, на патруль легионеров. Исключая случайные стычки (как результат плохой разведки) и одну запланированную акцию (причем, со стороны легиона), есть упоминание лишь об одном нападении бандитов на отдаленный форт – стоящий, напомним, на границе Дурных земель, что, кажется, имеет значение, о котором автор предпочитает умалчивать. Совершенно непонятным остается способ добывания армии в две тысячи человек средств к существованию – а вариантов здесь, конечно, есть несколько, но всякий из них будет своеобразным гаданием на чайных опивках, поскольку данных совершенно недостаточно (однако же, упомянем как минимум два наиболее вероятных способа: денежное довольствие со стороны Короля Гор – что, правда, превращает свободолюбивых горцев в наемников; либо же – чрезвычайно хорошо развитая система фуражирования, опирающаяся на добровольную помощь низовых поселений, поселений в долинах).
Отдельной проблемой остается способ рекрутации новых наемников в отряды Короля Гор – и проблема тренировки их, поскольку речь идет именно о хорошо подготовленных головорезах, а не о сопливых малолетках (юные разбойники вообще, кажется, не упоминаются в ГЛ ни разу). Автор настаивает, что рекрутация в «бандиты» происходит из пастушеской среды и из селений в долинах. Учитывая все, что говорится в ГЛ о пастухах и все то, к чему возможно прийти аналитически, это вероятный вариант – не объясняющий до конца высокие боевые возможности вчерашних пастухов (если только пастухи эти – вслед за всех громбелардской культурой и цивилизацией – не ориентированы на овладение основами военного дела, что, кстати, вполне возможный вариант в текущей реальности: достаточно вспомнить балканских юнаков или карпатских опришков. Это, однако, подразумевало бы существование здесь, в горах, специфических социальных организаций – всякого рода юношеских и мужских союзов).
Впрочем, заметим также, что рекрутация в громбелардский легион должна происходить сходным образом (если помнить, что комплектация низового и командного состава вплоть до пятидесятников производится на основе местных жителей). Единственная, пожалуй, разница, которую мы можем предположить – в легионе должно преобладать население городское, в то время, как в войсках Короля Гор – набранное в низовых селениях.
Наконец, последняя проблема, которую должно бы выделить, – сама история Громбеларда – в силу уже того, что она напрямую связана, согласно Ц.Зеризесу, со становлением своеобразной социальной структуры Громбеларда.
Официальная же версия настаивает на следующем: города Громбеларда созданы баронами-разбойниками, а местные военные отряды бандитские изначально. Вот что говорит летописец: «В Громбеларде есть только пять городов: Громб, Рикс, Бадор и Рахгар в горах, и портовый Лонд, у ворот Срединных вод. Все эти города (за исключением Лонда) возникли одним и тем же образом: более могущественный и богатый чем остальные предводитель разбойников возводил в горах цитадель. В этой цитадели жили его люди и кони, там же держали женщин и многое другое. У стен крепости собирались горцы из пастушьих селений, платя дань в обмен на защиту от нападения других банд. … Цитадель, расположенная, как правило, довольно высоко в горах, не соседствовала с территориями, где можно пасти овец. Так что горцы бросали пастушье ремесло, пополняя отряды хозяина крепости, или становясь ремесленниками» (с.306).
Версия эта, скажем прямо, совершенно не выдерживает критики: начиная от создания цитаделей исключительно «более могущественными и богатыми» предводителями разбойников (как будто строительство проводилось наемными рабочими, взятыми из ниоткуда и девшимися в никуда же) и заканчивая странной логикой пастушеских действий, которые, ради защиты своих стад от нападения разбойников, бросают стада и переселяются туда, где пастушеское ремесло невозможно. По сути, мы имеем здесь дело с официальной точкой зрения – причем, точкой зрения победителей (это, несомненно, банально, но именно к такому выводу склоняет известный нам фактаж).
Укажем, разве что, на один немаловажный для понимания логики размещения городов в горах момент: все они возникли а) неподалеку от мест древних селений шергедов и б) все они стоят на горном торговом тракте (специфика же горного рельефа такова, что не путь подстраивается под уже существующие селения, но селения возникают подле вероятных путей, пронизывающих горы насквозь). Города же Громбеларда как наследие сурового бандитского прошлого могло бы объяснить логику появления селений в предгорьях (как в случае с Риксом, о чем ниже), но – никак не в глубине горной страны.
Впрочем, то, что рассказывают о возникновении городов на окраинах горного рельефа, также вызывает вопросы. В качестве главного примера, приведем историю о Риксе – в древности Броле, первом городе на пути из Дартана вглубь гонной страны.
Ц.Зеризес, устами главной героини, излагает эту историю следующим образом: «Расположенный в Узких горах Рикс находился ближе к остальному миру. Броль – первый хозяин замка, грабил в основном дартанцев и армектанцев, но и торговал с ними; до них, правда, было сто миль, но они были богаты. Поэтому … в Риксе меньше занимались ремеслом и больше – торговлей. Продавать дартанцем ранее у них награбленное было не только забавно, но и выгодно» (с.306).
Заметим, что гешефт, предполагаемый Ц.Зеризесом как основное средство существования первого властителя Рикса, кажется весьма смелым, а о дартанцах заставляет думать и вовсе плохо. Упомянем, разве что, что в сходных ситуациях (Шотландское пограничье, Страна басков и т.д.) в текущей реальности никакой речи о торговле (да еще и тем, что едва-едва награблено и тех, кому собираешься это продавать) не шла; дело, как правило, ограничивалось налетами (т.е. даже не грабежом караванов – поскольку, чтобы туда их посылать, в горах должно быть нечто настолько ценное, чтобы риск, учитывая возможную их судьбу, оказался оправдан; здесь, боюсь, речь должна была бы идти отнюдь не о шерсти либо железе).
То, кстати, что «подследственный путается в показаниях», совершенно прозрачно, учитывая, прежде всего, те немалые усилия, что Армект прилагает, чтобы обеспечить контроль Громбеларда (заметим, кстати, что – даже не столько Громбелард, сколько пронизывающий его тракт).
Общая картина громбелардской войны вкратце обрисовывается Дорланом-посланником следующим образом: «Две армии, одна из Армекта, другая из ранее завоеванного Дартана, напали на дикий Громбелард. Громбелард никогда не был государством, даже горсткой княжеств, как много веков назад Армект. … Разбойники-рыцари, сидящие в своих замках». «Они объединили силы, договорившись в первый и в последний раз в истории, и была кровавая битва у стен Рикса, который тоглда назывался Бролем. Рикс – это армектанское название, и на высоком языке оно означает кровавую, достойную и нелегкую победу. … В битве полегло полторы тысячи дартанцев и армектанцев. … Битва под Бролем была первой и последней битвой в той войне. Войне, продолжавшейся еще тридцать с лишним лет» (с.208)
«Кровавая, достойная и нелегкая победа», заметим в скобках, суть как раз то, к чему, если верить Ц.Зеризесу, и стремился Армект всю историю своего военного существования. Также заметим, что мнение о том, что под стенами Рикса громбелардцы сплотились «первый и единственный раз» дезавуируются рассказом о том, что громбелардцы – и после поражения под его стенами – «сражались настолько яростно, что пришельцев удалось полностью изгнать из Тяжелых гор и почти полностью – из Узких. Целые гарнизоны легионеров погибли в десятках и сотнях столкновений» (с.209).
Сами же отряды, сопротивляющиеся Армекту тридцать четыре года Дорлан описывает следующим образом: «прекрасно знавшие горы остатки громбелардской армии, наемники перебитых разбойников-рыцарей, по разным мотивам – ради добычи, ради войны как таковой или же чист из ненависти к чужакам – сражались с армектанскими солдатами» (с.209); «десятки небольших отрядов, опираясь на укрепленные лагеря, обосновались в горах, заполонили Громбелард; они сражались по-разбойничьи скрытно, столь же часто прибегая к силе, как и к хитрости и предательству» (с.210).
По сути, можно сказать, что со времен битвы при Броле ситуация не изменилась ни на гран; и, судя по всему, те, кого в громбелардском легионе называют «разбойниками», сила, принципиально большая (и к большему, чем просто захват добычи, стремящаяся).
Трибунал
Напоследок – некоторое количество слов о наиболее влиятельном игроке в мире ГЛ.
Организация, чье существование в Армекте (со значимостью для имперской ментальности проблем воинской чести и «героического» способа ведения боя) несколько странновато (хотя – совершенно оправданно с точки зрения функционирования империи: как государственного образования, соединяющего различные в культурном и этническом плане территории).
Речь идет – о Трибунале, тайной службе императора-кесаря.
Общие сведения о Трибунале нам (что характерно) открывают ближе к концу ГЛ: «Наиболее распространенной функцией трибунала было преследование и предание суду разного рода преступников, но намного важнее были иные, не столь заметные задачи: контроль над завоеванными территориями, осуществлявшийся при участии войска и, наконец (а вернее – прежде всего), надзор за любыми действиями императорских представителей» (с.594). Здесь отметим лишь тот факт, что трибунал должен существовать в таком вот неизменном виде вот уже несколько сотен лет (если уж речь идет о «контроле над завоеванными территориями»).
Эту странную группу, столь долго существующую в героическом обществе, называют – довольно презрительно – «серыми урядниками» (с.593), что, на наш взгляд довольно показательно. Тем более показательно, что по имеющимся в ГЛ сведениям Трибунал управляется непосредственно из столицы (с.549) – и слухи утверждают, что к деятельности трибунала непосредственно причастна императрица (с.595). При этом, ГЛ открытым текстом говорит о слабом знании о сути имперского трибунала («мало кто представлял себе истинное значение и силу Имперского трибунала» — с.593).
Еще более показательным является способ действия Трибунала: шпионаж, провокации, пытки. Первое, впрочем, вполне понятно и для государства, которое высоко ценит военную доблесть. Второе – уже находится на грани нормального существования (как не вспомнить сетования Дорлана касаемо представлений Армекта о «нормальной» войне: «армектанцам везет именно на такие войны, которые они больше всего ненавидят, – тяжелые, не приносящие крупных побед, малые войны на уничтожение» — с.208). Третье, пытки, и вовсе должно находиться для армектанца-военного за гранью добра и зла (в книге есть лишь один эпизод, вскользь упоминающий допрос бандита легионерами – и производит он впечатление того, что делают, словно недобрую, но необходимую работу; сквозь зубы). Трибунал же готов применить пытки (то есть, заметим, то, что в нашей реальности по отношению к криминальным, например, преступникам возможно применять лишь по решению суда, – да и то с довольно строгими ограничениями) совершенно спокойно – и готов подвергать им любого персонажа (вплоть до «армектанки чистой крови» — с.336; хотя, в последнем случае подобное заявление воспринимается военными как бравада: дескать, «армектанскую женщину чистой крови не мог пытать просто так, ни с того ни с сего, какой попало урядник трибунала в захудалой провинции» — с.336).
Вместе с тем, представители Трибунала (в определенных условиях) характеризуются как весьма действенная сила – и при том котами (то есть, заметим, персонажами, лишенными абстрактного мышления, а значит и восприятия мира, которое отталкивалось бы от представлений о Добре и Зле – мир для котов, как их описывает ГЛ, суть максимально рациональное пространство, идти по которому удобней всего по прямой). Более того, суждения котов о Трибунале интерпретируются таким вот образом: «высокопоставленный военный – и к тому же кот, – положительно высказывающийся об армии имперских шпионов, палачей и доносчиков» (с.549).
Кстати говоря, в перечислениях действий трибунала, как ни странно, отсутствует один пункт: тайные убийства. Трибунал полагается на сеть своих шпионов, но не располагает сетью ударных групп. Даже операции, где столкновение с вооруженным противником является неизбежным, планируются с привлечением наемников «в темную». Примером такой операции Трибунала, описанной в ГЛ, является попытка заманить в ловушку Короля Гор и Рбита – при этом, в операции гибнут невинные люди, а легион оказывается устранен от ее контроля и расследования.
Отношения между военными и Трибуналом – вообще один из осевых конфликтов, как он описан Ц.Зеризесом. Буквально: «конфлкт между командованием легиона и трибуналом существовал всегда. Первые могли все – но были глухи и слепы, ибо трибунал предоставлял им только те сведения, которые желал предоставить, ревниво оберегая другие – например те, благодаря которым армия могла бы похвастаться каким-нибудь громким успехом. … Урядники, напротив, знали все, будучи, однако, не в силах ничего сделать без помощи легиона, ибо трибунал не имел собственных вооруженных отрядов, даже сил поддержания порядка» (с.599). Заметим, разве что следующее: «не имел собственных вооруженных сил» совершенно не зря поставлено в прошедшее время – поскольку именно это меняется в пространстве ГЛ; но об этом – снова же, в главке конспирологической.
Конфликт между трибуналом и армией, кстати, – довольно старый, если судить по тексту ГЛ: «Командиры гарнизонов по-прежнему требуют ограничить влияние трибунала на армию. Урядники заявляют, что легионы без них словно слепые, могут патрулировать лишь улицы городов» (с.342).
Наконец, последнее, что стоило бы здесь упомянуть, – это система сдержек и противовесов, как она существует в пространстве провинций (даже территориально). Прежде всего, речь здесь идет о размещении подразделений имперской администрации – и об их взаимодействии. Здесь нам ГЛ говорит буквально следующее: «Верховные судьи трибунала никогда не имели собственных резиденций в столицах провинций. … Чтобы надзор (за действиями императорских представителей. – ergostasio) имел хоть какой-то смысл, высокопоставленные урядники трибунала не могли быть зависимы от властителей провинций; да, они подчинялись их распоряжениям в отношении преследования обычных преступников – и все. Поэтому в Кирлане сочли разумным, чтобы резиденции верховных судей в провинциях не располагались в тамошних столицах. Это ограничивало число неизбежных конфликтов и позволяло некоторым образом «замаскировать» непосредственные контакты судей с имперскими властями в Кирлане» (с.594).
Здесь, кстати, отметим, во-первых, что замеченные нами выше странности фигуры Короля Гор здесь получают неожиданное подтверждение – учитывая спецоперации, предпринятые против него трибуналом, можно смело говорить, что Крагдоб не рассматривается как «обычный преступник» — т.е. как преступник криминальный. Во-вторых же, логика имперской столицы, как ее излагает Ц.Зеризес, все равно остается весьма смутной: если все знают, чем трибунал занимается и что руководящую роль в нем играет императрица, то говорить о «маскировке» его связей с имперской столицей несколько странновато.
И, напоследок: подробности относительно громбелардского трибунала — «В Громбеларде столицей трибунала был Бадор; в остальных городах верховный судья трибунала назначал своих наместников. По очевидным причинам наместник в Громбе (то есть под боком у представителя) обладал особыми обязанностями, но также и полномочиями. Некоторые из них были тайными» (с.594).
Напомним, что место первого наместника верховного судьи Имперского трибунала в Громбе занимает – с конца сюжета ГЛ и до времени написания самой рукописи (вспомним посвящение Ц.Зеризеса) – дочь императора и бывшая жена князя-представителя императора в Громбе (к моменту «рецензирования» ГЛ Готахом-Посланником – бывшего князя-представителя) Н.Р.М.Верена.
облако тэгов
