... розвінчання спроб буржуазії при допомозі «механічних людей» увічнити систему екс¬плуатації трудящих і приборкати революційну боротьбу пролетаріату («Господарство доктора Гальванеску», 1929, Смолича; «Ідуть роботарі», 1931, В. Владка)—такі головні проблеми підносила українська радянська фантастика на першому етапі свого розвитку.
Серед багатьох письменників, що сприяли розвитку наукової фантастики, найпомітнішою постаттю став Юрій Корнійовт Смолич.
Набагато пліднішим для Ю. Смолича був шлях наукової фан¬тастики (трилогія «Прекрасні катастрофи») і політичної сатири («Фальшива Мельпомена», 1928; «48 годин», 1933).
В трилогії «Господарство доктора Гальванеску» (1929), «Ще одна прекрасна катастрофа» (1932) та «Що було потім» (1934) автор ставить проблему ролі людей науки в розвитку суспіль¬ства. Ця проблема цікавила і провідних фантастів минулого, від Жюля Берна до Герберта Уеллса. Підкреслюючи вплив науки на суспільний прогрес, вони при цьому надмірно підносили зна¬чення інтелігенції, вважаючи її, а не народ, рушійною силою ззо
історії. Радянські письменники-фантасти, переборюючи утопічні погляди своїх попередників як на Заході, так і в Росії (О. Богданов, І. Кремньов*), в своїх роздумах про взаємини науки і суспільства виходять з принципів наукового соціалізму, суспіль¬ну доцільність наукової ідеї чи гіпотези визначають її відповід¬ністю інтересам трудового народу.
В трилогії «Прекрасні катастрофи» Ю. Смолич стверджує, що діяльність людей науки тільки тоді служить справжньому про¬
гресові, коли вона підпорядкована інтересам трудящих, соціаль¬ній перебудові світу. Кожен роман трилогії відкриває один із аспектів цієї проблеми. В романі «Господарство доктора Гальванеску» показано, що буває, коли наука підпорядковується слу¬жінню реакційним соціальним теоріям. В другій частині трило¬гії — «Ще одна прекрасна катастрофа» — автор розповідає не лише про можливості науки, а й про ті сили, які заважають їй служити людям. І нарешті, в романі «Що було потім» він утвер¬джує думку, що лише в радянському суспільстві створені необ¬хідні умови для плідної роботи наукової інтелігенції в інтересах мільйонних мас трудящих.
Всі три романи побудовані за одним композиційним принци¬пом. Спершу автор зацікавлює читача якоюсь сенсаційною науко¬вою ідеєю чи відкриттям, а потім розповідає про їхню «історію». Правда, способи реалізації цього принципу у письменника різні. В першій книзі наукова проблематика розв’язується прийомами авантюрних романів. Напружена гостра боротьба між героями навколо таємного винаходу через безліч пригод, зіткнень, пора¬зок врешті приводить до розкриття страшної таємниці румун¬ського вченого. В другій і третій частині трилогії письменник шукає дороги до читача не тільки через пригодництво, а голов¬ним чином через «поглиблення і загострення самої наукової про¬блематики, через знаходження конфліктів у самій науці», через показ взаємин «між людьми, які розвивають науку» К
Науково-фантастичні романи Смолича цікаві не стільки своїм фантастичним чи пригодницьким сюжетом, скільки реальним вмістом образів, значимістю наукової і суспільної проблематики. Образи трилогії створені за законами реалістичного мистецтва і наділені великою силою художнього узагальнення.
Гальванеску, Нен-Сагор, Юлія Сахно — це характери, що відображають певні загальні тенденції розвитку науки і водночас вони — людські індивідуальності з властивими тільки їм рисами світогляду і людської вдачі. Правда, кожна з цих постатей має
1 Ю. Смолич, Твори в шести томах, т. 6, Держлітвидав України, К-, 1959, стор. 35. Далі посилання на це видання даються в тексті в дужках.
свій рівень художньої переконливості й правдоподібності. Най¬більше автору вдалися постаті буржуазних вчених Гальванеску і Нен-Сагора. Хоч обидва вчені працюють в умовах буржуаз¬ного суспільства, за своїм характером — це антиподи. Гальва¬неску — людиноненависник, свідомий захисник інтересів панівної меншості, Нен-Сагор — гуманіст-утопіст, який приходить до діа¬лектичного матеріалізму й усвідомлення, що тільки в радян¬ській країні «створені й створюються далі суспільні умови, які сприяють розвиткові медицини й оздоровленню людства» (І, 422).
Образом Гальванеску, його діями Ю. Смолич викриває маячні ідеї буржуазних вчених, які мріяли про створення «механічної людини», перетворення більшої половини людства в слухняних рабів панівних класів. Ці ідеї були гнівно засуджені радянською літературою І прогресивними письменниками Заходу («Гіперболоїд інженера Гаріна», «Бунт машин» О. Толстого, «Ідуть роботарі» В. Владка, п*еса «ВУР» К- Чапека та ін.).
Гальванеску — фанатичний захисник буржуазного суспіль¬ного устрою. Всі свої зусилля він спрямовує на те, щоб увічнити владу панівних класів над трудящими. Як учений-медик, він пра¬цює над жахливим винаходом — перетворенням живої людини в бездушний і бездумний автомат. Поки що механічні люди пра¬цюють лише в межах його невеликого маєтку, але вчений мріє про «експлуатацію цілого світу».
Маніакальне захоплення ідеєю, самовпевненість у судженнях і оцінках, потуги на дотепність, вольові імперативні інтонації, хижий вираз обличчя й скляні очі — все це створює реально зримий образ розумного і небезпечного ворога. Авторська пози¬ція щодо нього незмінна. Засобами сатири письменник розвінчує Гальванеску, прищеплює читачеві почуття ненависті до вченого, попередника фашистських людоморів.
Головний герой роману «Ще одна прекрасна катастрофа» Нен-Сагор, навпаки, зображений у позитивному плані, хоч автор всім змістом твору показує несумісність його утопічних поглядів з марксистською теорією суспільного розвитку. Крах утопічних ілюзій, віри в можливість зробити людей щасливими в умовах буржуазного ладу — це прекрасна катастрофа, бо вона привела вченого до розуміння антигуманної природи експлуататорського суспільства, до матеріалістичного світогляду, до визнання спра¬ведливості комуністичного устрою в радянській країні.
Збагачуючи сатиричні засоби (пародіювання жанру «коло¬ніального роману»), автор одночасно прагне до психологічної достовірності характерів і вчинків позитивних персонажів (Нен- Сагор, Альберт Сю).
Трилогію «Прекрасні катастрофи» завершує роман «Що було потім», в якому розкриваються невичерпні можливості радян¬ської медицини, моральна і наукова перевага радянських вчених над представниками буржуазного світу. Ці ідеї реалізуються в образах радянських медиків старшого і молодшого покоління. Перед вченими постало неймовірної трудності завдання — ожи¬вити знекровлені трупи шофера Чіпаріу, старого рибалки Ионес- ку і самого Гальванеску, таємно вивезених з Румунії аспірант¬кою Юлією Сахно.
Остання частина трилогії «Що було потім» — одна з перших спроб в радянській літературі створити жанр науково-фанта¬стичного роману на матеріалі життя нашого суспільства. Хоч у творі і йдеться про майбутнє, завтрашній день медицини, автор розгортає події і образи в реалістичному плані, спираючись на реальні досягнення радянської фізіології і хірургії (переливання крові, пересадки органів і частин тіла тощо).
В романі передана атмосфера співдружності, взаємодопомоги, що панують у середовищі радянських вчених. Спільними зусил¬лями медиків страшну таємницю Гальванеску було розгадано. В образах Трембовського, Харловського, Коломієць, Юлії Сахно підкреслено гуманізм радянських учених, невгасний ентузіазм і дерзання в розгадуванні таємниць науки. Постатям радянських людей знову протистоїть Гальванеску. Індивідуаліст, злобний ворог трудящих, повернутий зусиллями багатьох учених до жит¬тя, він відмовляється допомагати їм в оживленні знекровлених друзів Юлії Сахно і кінчає життя самогубством. Смерть Гальва¬неску символізує крах людиноненависництва, реакційного світо-гляду і ще більше підкреслює торжество гуманістичних принци¬пів радянської медицини, якими керуються герої роману.
«Прекрасні катастрофи» — це найкраще, що було створено Смоличем в жанрі наукової фантастики в кінці 20 — на початку 30-х років. Трилогія не втратила свого значення і в наш час, витримала на Україні ряд видань, двічі перевидавалась уже в післявоєнні роки (1956, 1965), перекладена російською і чесь¬кою мовами.
Історія української літератури, т. 6, 1970, с. 330-333
*
1. Александр Богданов https://fantlab.ru/work177544
Алекса́ндр Алекса́ндрович Богда́нов (настоящая фамилия — Малино́вский, другие псевдонимы — Ве́рнер, Макси́мов, Рядово́й; 10 (22) августа 1873 года, Соколка, Гродненская губерния — 7 апреля 1928 года, Москва) — российский учёный-энциклопедист, революционный деятель, врач, мыслитель-утопист, писатель-фантаст, один из крупнейших идеологов социализма. Член РСДРП в 1896—1909, большевик, с 1905 член ЦК. Организатор группы «Вперёд» и партийных школ РСДРП на Капри и в Болонье. В 1911 году отошёл от активной политической деятельности и сосредоточился на разработке своих идей о новых науках — тектологии, и «науки об общественном сознании»; предвосхитил некоторые положения системного подхода и кибернетики. В 1918—1920 — идеолог Пролеткульта. С 1926 года — организатор и директор первого в мире Института переливания крови; погиб, производя на себе опыт.
2. Иван Кремнёв (наст. Александр Чаянов) https://fantlab.ru/work134603
