Предисловие https://fantlab.ru/blogarticle41203
***
«Четверта причина»
Нам, читачам, пощастило, що Георгій Корнелійович Смолич вивчив українську мову і вибрав літературу. Так ми здобули прекрасного українського письменника Юрія Смолича. Почнемо з того, що він створив українську наукову фантастику.
Надворі стояла середина 1920-х. Досі фантастика для поодиноких авторів, які за неї бралися, була випадковим жанром. Першим автором, який свідомо, міцно і надовго прийшов у фантастику, і став Юрій Смолич. У 1926 році вийшов його перший роман «Останній Ейджевуд» і це був роман фантастичний. Коли 1928-го почав виходити «Універсальний журнал», а Смолич став його редактором, у пригодницької прози, зокрема й фантастики, з’явився ніби свій друкований орган. На схилку літ Смолич пригадував про діяльність «УЖ’а»: «У нашому гурті так розподілилися літературно-жанрові устремління: Мар’ямов і Йогансен — нарис, я — на той час наукова фантастика, Шовкопляс — пригодництво й детектив, Слісаренко — сатира. На нашу думку, українська література хибувала, не розвинувши саме цих, урбаністичного характеру, жанрів, і ми вважали себе мало не першопрохідцями на цій путі в загальному процесі української радянської літератури…»
Із першого ж числа в «УЖ’і» почав друкуватися з продовженням роман Смолича «Господарство доктора Гальванеску». Доктор Гальванеску — злий геній тоді ще румунської Бессарабії. У своєму маєтку він перетворює людей на зомбі, переливаючи їм замість крові спеціальну рідину, і спокійно їх визискує. Гальванеску викриває українка Юлія Сахно, яка приїздить сюди за відрядженням Берлінської академії вивчати передовий сільськогосподарський досвід. Це міцний сплав кримінальної і фантастичної прози, а завдяки потужним детективним елементам — загадка на початку і розслідування на очах у читача — його цілком закономірно можна віднести і до перших українських детективів.
Це перший роман у трилогії «Прекрасні катастрофи», продовженням його стали «Що було потім» (1934) та «Ще одна прекрасна катастрофа» (1932). П’ятий і останній науково-фантастичний роман Смолича — «Четверта причина» (1932).
«Прекрасні катастрофи» безліч разів перевидавалися: і за життя Смолича, і після його смерти. «Господарство доктора Гальванеску» востаннє побачило світ 2016 року — завдяки кримінальному сюжету роман потрапив до антології українського детективу 1920-х років «Постріл на сходах» (див. тут). Забутий і занедбаний «Останній Ейджевуд» увійшов до другої антології української фантастики 20-х років, яка так і називається — за романом Смолича (2018; див. тут).
Та найцікавіша, але прикра історія сталася з його романом «Четверта причина» (1932). Пов’язана вона з напівлегендарною «Техно-мистецькою групою А». Напівлегендарною, бо про про цю групу відомо тільки з її опублікованого в збірці літературних документів статуту та зі спогадів Смолича.
«Що робила “Група А”?
Насамперед ми вирішили замість свого групового журналу чи альманаху, який неодмінно починала видавати кожна нова літературна організація, видавати твори членів групи однією серією. Серія мала спеціальне поліграфічне оформлення — максимально просте: обкладинка кольору “кава з молоком» і на ній синя дошка. На дошці (як на табелі в установі чи на заводі) надруковано бляшки-номерки: А1, А2, А3, А4… і так далі — по кількості членів організації на день виходу книжки. На звороті обкладинки розшифровка: кожному робочому номеркові відповідає прізвище члена “Групи А”. Я, здається, був А8. Нумерацію розігрували і тягли білетики з кепки Майка Йогансена. Один з номерків на дошці неодмінно знятий — це номерок, що відповідає прізвищеві автора даної книжки. На дошці цей номерок відсутній, але виставлений на обкладинці вгорі — там, де завжди друкується прізвище автора. Цією абракадаброю ми, так би мовити, демонстрували “виробничий”, колективістичний, мовляв, принцип організації нашої групи — наче бригади на виробництві. Придумав це, звичайно, Майк.
Ми заготовили з півдесятка таких книжок, але “Група А” проіснувала недовго і вийти встигли, здається, тільки дві книги: Мар’ямова “Право на літературу” та моя (А8) — науково-фантастичний роман “Четверта причина”. З цією книгою трапився конфуз: я сам, її автор, змушений був подати заяву з проханням книжку “изъять”. Справа в тому, що в цей час у тому ж видавництві (ЛІМ) виходив якийсь альманах з уривків різних творів (дуже яскраво оформлений, пригадую, Петрицьким) — до якоїсь дати. Упорядником альманаху був якраз редактор моєї книги “Четверта причина” (Клебанов). Він узяв з книжки один розділ для альманаху, але забув його потім покласти назад, у рукопис. Рукопис так і набрали, а тоді надрукували без цього розділу. А розділ цей був основним, у якому розкривалася таємниця технічного винаходу, про який йшла мова в романі (ультразвук), і без цього розділу повіствування ставало безглуздим. Книжку, за моєю заявою, вилучили — так мене принаймні повідомлено. Та кілька років пізніше я придбав цю книжку на базарі: частина тиражу була все ж таки поширена. Дуже це мені було прикро: роман таким чином скомпрометовано, і я навіть його не перевидавав».
І навіть коли 1972 року Смолич у щоденнику розписує, яким би могло бути повне видання його творів (до речі, 15 томів!), то в перший том — пригодницькі й науково-фантастичні романи — він планує тільки «Останній Ейджевуд» і трилогію «Прекрасні катастрофи», а потім на машинописній сторінці приписує від руки «Четверта причина».
Той утрачений розділ саме так і називається. І звичайно, він не загубився безвісти, ми його знайшли. Повний цілісний текст роману буде вперше опубліковано через 90 років після його написання в черговій антології фантастики в серії «Наші 20-ті» (видавництво «Темпора»). І зацініть обкладинку! Усе, як і казав Смолич, тільки номер свій він переплутав — А6, а не А8.
Ярина Цимбал
https://litakcent.online/2020/07/31/miy-u...
***
ЧЕТВЕРТАЯ ПРИЧИНА
В сознание трудящихся постепенно входило понимание того, что победа социализма придет в результате длительной, настойчивой будничной работы, упорной борьбы за развитие культуры, прогресс науки и техники.
Откликом на эти насущные задачи явился следующий роман Юрия Смолича «Четвертая причина». Позднее он зачеркнет эту книгу. Но невзирая на недостаточную художественную завершенность, сбрасывать эту книгу со счетов не следует, ибо мы находим в ней плодотворные искания, способствовавшие формированию жанра научной фантастики в украинской литературе.
Юрия Смолича, одного из организаторов творческой «Техно-художественной группы «А», захватывает идея сближения литературы с наукой. Растут и крепнут его связи с людьми науки, тесней и органичней становится его погружение в гущу жизни. Его все чаще можно встретить в цехах харьковских заводов – на турбогенераторном, ХПЗ, ХТЗ. Нередкий гость он и в лабораториях институтов. Словом, жизнь вовлекает писателя в свой поток – живой, кипучий, стремительный, и это, разумеется, благотворно сказывается на его творческих позициях.
«Четвертая причина» выгодно отличается от «Последнего Эйджевуда» тем, что ее сюжет основан на четкой научной проблеме – использовании звуковых волн для получения нового вида энергии. В результате исследований неожиданно возникает побочное явление – беззвучие – четвертая причина.
Разгадка этой непонятной четвертой причины решается также в форме детектива: беззвучие вначале воспринимается как диверсия, расследование которой ведется сложными методами. Но в целом научная проблема остается основой сюжета, и все перипетии романа продолжают вращаться вокруг этой оси, почти не отклоняясь.
Характер сюжета позволил автору для объяснения загадочного явления столкнуть в единоборстве представителей самых разнообразных отраслей науки.
В «Четвертой причине» появляется новый собирательный герой – молодежь. Горячая, дерзновенная, жизнеутверждающая, страстно увлеченная наукой. А тогда увлеченность наукой была опознавательным знаком эпохи. Жажда знаний, всеобщее к ним тяготение стали знамением времени. Вне знаний, вне культуры невозможно строительство новой жизни, и это хорошо понимают герои Ю. Смолича – молодые рабочие, инженеры, комсомольцы-рабфаковцы. На их стороне все его симпатии. И с явным скепсисом относится он к представителям старой касты ученых.
Роман богат познавательно, насыщен научной информацией, что играло большую роль для того времени. Но порой автору изменяет чувство меры, и тогда технические фрагменты превращаются в некий ребус.
Наиболее уязвимо произведение из-за недостаточного внимания к индивидуализации героев, раскрытию их внутреннего мира. Герои часто даже не названы по имени, указаны лишь их профессии или должности: научный сотрудник, инженер-акустолог и т. д. Тем самым им уготована чисто служебная роль рупоров для изложения той или иной гипотезы.
Ирония, юмор, озорной шарж украшают страницы романа. Но все же успеха автору он не принес. Частные удачи не решали поставленной проблемы в целом. Успех придет позднее.
С. Пыльненький. СПУСТЯ ДЕСЯТИЛЕТИЯ
Фантастика Юрия Смолича и современность
ФАНТАСТЫ И КНИГИ
Радуга (Киев). — 1972. — 2. — С. 158-170.
Пер. в эл. вид В. Колядин, 2014
http://www.fandom.ru/about_fan/pylnenkiy_...
***
Майк реготав. Потім ляснув долонею по столі.
— А Михайль таки молодець: підказав вірну думку! — Майк захвилювався і заговорив похапцем, як завжди, коли якась ідея його захоплювала.— Ми, хлопці, таки створимо свою власну організацію. От і не треба буде морочити собі голову, куди та до кого іти. Та? Здорово? Без Михайля, звичайно. Та? Ха-ха-ха!
Майк задоволено потирав руки.
— Що ж то буде за організація? — скептично поцікавився Слісаренко. — Знову — за рибу гроші...
— Техно-мистецька!.. А яка саме, це я тобі завтра скажу, якщо сьогодні ввечері Левко буде вільний і ми з ним годинку побалакаємо за шахами. Ти вільний увечері, Левко?
— Я ніколи не буваю вільний, бо людське життя надто коротке, але ти все одно заходиш і вкорочуєш мені віку. Приходь, звичайно: від сьомої до восьмої. Левко був пунктуальний, як завжди. Він був точний і пунктуальний у всьому. Крім того, він не палив тютюну, не пив горілки, не подавав нікому руки («Ручкання — злочин!» — висів напис над його столом у редакції, а навпроти на стіні — десятикратно побільшена фотографія долоні, і в колі мікроскопа на ній — «всячеські» бактерії та інфузорії). Левко був членом «Ліги часу», товариства «НОП» («Наукова організація праці») і агітував за поширення руху «Геть сором».
— От і чудово! — сказав Майк. — Значить, від сьомої до восьмої, а потім, десь о дев’ятій, я зайду до тебе, Олексо, і ми з тобою напишемо програму і декларацію нашої техно-мистецької організації. Хе-хе-хе! Майк завжди, коли був з чогось задоволений, удавано потирав руки й сміявся штучним сміхом.
Десь о десятій, того ж вечора, Майк вже дзвонив мені.
— Агов, Юро! — Майк, коли жартував, казав у телефон не «алло», а «агов». — Я дзвоню від Олекси. У нього є вишневе варення. Зараз і Левко прийде сюди — будемо пити чай, і ми з Олексою прочитаємо вам платформу й декларацію нашої «Техно-мистецької групи «А».
— Як-як?
— «Техно-мистецької групи «А». — А чому ж — «а»?
— Бо потім будуть «б», «в», «г», «д» — так до кінця алфавіту: такі творчі бригади однодумців—митців і науковців. — Майк був вже щиро захоплений черговою ідеєю. — Іди ж швидше, доки чай і декларація не охололи!
Я майже з стенографічною точністю запам’ятав і відтворюю нашу розмову в кафе «Пок» і по телефону, — але зовсім не можу пригадати зараз змісту нашої платформи й декларації, що тоді ж, на другий же день, були опубліковані в пресі. Комплектів старих газет напохваті теж нема — і тому я утримаюсь докладно переповідати зміст цих забутих літературних «документів». Пам’ятаю тільки, що і платформа, і декларація мені вподобались і я дав на них свою згоду: я тоді якраз писав науково-фантастичні романи, і «техніко-мистецькі» принципи організації, поєднання у ній творчих людей різних професій, широкі знайомства з діячами науки і техніки та сама ідея зближення художньої літератури з наукою — все це, першочергово прокламоване в декларації, — мені зразу заімпонувало.
Отак, власне, і постала «Техно-мистецька група «А». З-поміж її перших членів-фундаторів пригадую: Иогансен, Слісаренко, Павло Іванов, Смолич, Мар’ямов — письменники; Діннерштейн — інженер-електрик; Дубінін — начальник радіостанції; Мізерницький — нарком праці; Юрій Платонов — географ і літератор; Меллер— театральний художник; Брискін — художник-графік; Ковалів — найбільш «зразковий» член техно-мистецької організації: хімік, поліграфіст, літератор, шахіст, витівник — це нині, а в минулому — ще півтора десятка професій за сполученням.
Мали оформитися в нашій «Групі А» ще двоє чи троє лікарів різного профілю, двоє чи троє інженерів, теж різних ухилів, педагог Соколянський, режисери Курбас і Довженко, ще хтось.
Не мало бути тільки нікого з музикантів: Майк ненавидів музику. Власне, він не міг її терпіти: сумне чи веселе гралося, Майка музика кидала в сльози, — то було чудернацьке ідіопатичне явище.
За два чи три дні ми — Ковалів, Майк, Слісаренко, Іванов, я — пішли на прийом до наркома освіти Скрипника — за «благословенням» на нову організацію. В Наркомосі зустріли Сашка Довженка, і він теж пішов з нами.
Скрипник прийняв нас привітно, але його привітність зразу зникла, тільки він побачив серед нас Левка: виявляється, ще за громадянської війни, ще коли тривали якісь переговори між незалежниками й більшовиками, Скрипнику й Ковальову (лідерам двох партій) довелося на чомусь посваритись — і Скрипник до цього не забув. Балакаючи з нами, розпитуючи кожного про його творчі плани і всіх разом — про плани новоутвореної організації, Скрипник зразу починав кашляти (то був у нього вияв незадоволення), тільки починав щось говорити Ковалів. Кінець кінцем Левко вирішив краще взагалі мовчати, щоб не перешкодити нашому знайомству з наркомом, від котрого залежала далі «судьба» нашої організації.
В «Пролітфронті» несподіване постання «Групи А» викликало обурення. Особливо лютував Хвильовий. Глузливо він казав кожному з нас при зустрічі:
— Хто сказав «а», той скаже і «б»...
Це треба було розуміти так: утворення нашої організації — зрада, ми відійшли від братства колишніх «ваплітовців» і тепер логічно мусимо перекинутись до табору антагоністичного, вусппівського і, взагалі, — віднині ми здатні на що завгодно.
Втім, у побуті наші відносини з усіма колишніми «ваплітовцями», а нині «пролітфронтівцями» залишалися якнайкращими. Ми ходили на ковзанку разом з Хвильовим, Майк їздив з Вишнею на полювання, а Олекса забігав до Парфішки з Копиленком — зіграти на більярді та перехилити чарчину.
Збирались всі члени «Групи А» один раз на місяць — переважно вдома у мене або в Слісаренка: на стіл виставлявся величезний чайник — пили чай і вирішували навалою всі наші внутріорганізаційні справи. Ніякого правління чи президії у нас не було. Для «керівництва», як ми казали, а фактично — для ведення різних канцелярських справ, що виникали самі собою, ми найняли секретарку, дівчину сімнадцяти років, яка нічого не вміла, і кожний з нас, по змозі, вчив її того чи сього. Голови чи президента «Група А» також не мала — просто було відомо, що є, так би мовити, лідери організації: Майк, Олекса і Левко. Для виступу з привітанням пленуму ВУСППу, що якраз відбувався, відряджено мене як фігуру найменш «одіозну» поміж літераторів «Групи А».
Що робила «Група А»?
Насамперед, ми вирішили замість свого групового журналу чи альманаху, який неодмінно починала видавати кожна нова літературна організація, — видавати твори членів групи однією серією. Серія мала спеціальне поліграфічне оформлення — максимально просте: м’яка обкладинка кольору «кава з молоком» і на ній синя дошка. На дошці (як на табелі в установі чи на заводі)
надруковано бляшки-номерки: А1, А2, А3, А4... і так далі — по кількості членів організації на день виходу книжки. На звороті обкладинки розшифровка: кожному робочому номеркові відповідає прізвище члена «Групи А». Я, здається, був А8. Нумерацію розігрували і тягли білетики з кепки Майка Иогансена. Один з номерків на дошці неодмінно знятий — це номерок, що відповідає прізвищеві автора даної книжки. На дошці цей номерок відсутній, але виставлений на обкладинці вгорі — там, де завжди друкується прізвище автора. Цією абракадаброю ми, так би мовити, демонстрували «виробничий», колективістичний, мовляв, принцип організації нашої групи — наче бригади на виробництві. Придумав це, звичайно, Майк.
Ми заготовили з півдесятка таких книжок, але «Група А» проіснувала недовго і вийти встигли, здається, тільки дві книги: Мар’ямова «Право на літературу» та моя (А8) — науково-фантастичний роман «Четверта причина». З цією книгою трапився конфуз: я сам, її автор, змушений був подати заяву з проханням книжку «изъять». Справа в тому, що в цей час у тому ж видавництві (ЛІМ) виходив якийсь альманах з уривків різних творів (дуже яскраво оформлений, пригадую, Петрицьким) — до якоїсь дати. Упорядником альманаху був якраз редактор моєї книги «Четверта причина» (Клебанов). Він взяв з книжки один розділ для альманаху, але... забув його потім покласти назад, у рукопис. Рукопис так і набрали, а тоді надрукували без цього розділу. А розділ цей був основним, у якому розкривалася таємниця технічного винаходу, про який йшла мова в романі (ультразвук), і без цього розділу повіствування ставало просто безглуздим. Книжку, за моєю заявою, вилучили — так мене принаймні повідомлено. Та кілька років пізніше я придбав цю книжку на базарі: частина тиражу була все ж таки поширена. Дуже це мені було прикро: роман таким чином скомпрометовано, і я навіть його не перевидавав.
Основною в самодіяльності «Групи А» була настанова на «якість продукції» (Майкова idèe fixe); поряд з цим: спрямування всієї творчості на проблеми сьогоднішнього дня, на сучасну тему. Можна тепер іронізувати з наївності тодішніх «платформ» літературних організацій і, зокрема, нашої «Групи А», але ж ці дві основні настанови «Групи А», як бачимо, зовсім сучасні — теперішні навіть сьогодні, мало не через сорок років. Третім принципом самодіяльності був неодмінний зв’язок кожного літератора з «Групи А» з кимось із науковців творчо близької для нього теми та з виробництвом подібного профілю. Я був зв’язаний з велозаводом: працював позаштатним, громадським співробітником заводської багатотиражки, — два дні на тиждень сидів у редакції, писав фейлетони, правив дописи, приймав робкорів. То була пора «призову ударників у літературу», і по велозаводу «призивалися» Нагнибіда та Деменко. Відповідно до тематичних комплексів, що цікавили мене в зв’язку з книгами, над якими я працював, я вчащав також на турбогенераторний завод, на ХПЗ, ХТЗ та в майстерні технологічного інституту, а також до Інституту переливання крові (проф. Бельц) та клініки медінституту (проф. Шамов).
Зв’язок з певним виробництвом та з котроюсь із наукових інстанцій (тепер ми це звемо «зв’язок з життям» і все закликаємо його поширювати та зміцнювати!) був у кожного з членів «Групи А». Майк захопився розвідуванням нафти, виїхав на кілька місяців на Ембу, і в результаті з’явилася найкраща з нарисових книг Майка Иогансена—«Кос-Чагил на Ембі». Мар’ямов прилюбився до аеронавтики і літав, куди тільки була змога, — по країні або за кордон, щоразу виступаючи після того з своїми талановитими, змістовними подорожніми нарисами. Олекса Слісаренко, відповідно до своєї другої професії (агроном), був найтісніше зв’язаний з академіком Юр’євим та професором Соколовським. В результаті — роман: здається, під назвою «Хліб».
Історія виникнення цього роману курйозна: Олекса написав його «на парі» з Мишком Яловим (Юліан Шпол), що був тоді головним редактором видавництва ЛІМ. Якось за кавою в кафе «Пок» Мишко сказав, що йому, редакторові, до зарізу потрібно роман про хліборобів та організацію колгоспного виробництва хліба. Олекса, як завжди, іронічно копилячи губу з своїми піжонськими вусиками, сказав, що такий роман він може написати за місяць, якщо видавництво заплатить йому подвійний гонорар. Мишко піймав його на слові, зразу повів до видавництва і підписав договір: роман на десять аркушів, подати за місяць, гонорар — 200 відсотків. За місяць Олекса приніс і урочисто поклав на стіл головного редактора видавництва Мишка Ялового рукопис на десять аркушів. Мишко негайно виписав весь гонорар, і ми пішли гуртом до «Пока» — пити за Олексині гроші каву. За кавою — так само іронічно копилячи губу з піжонськими вусиками — Олекса признався: роман він писав уже півроку, закінчував і не знав, куди з ним податися, а тут і підвернувся Яловий з своєю пропозицією. І усі почали реготати, глузуючи з Мишка — як, мовляв, Олексі вдалося його чудово обшахрувати.
Мишко теж посміхався, а потім сказав:
— Ех ви, дурисвіти! Ну нащо ти це розповідаєш? Не даєш доброго діла зробити — підтримати письменника в роботі! Я ж знав, що в тебе роман готовий, — мені Майк казав...
— Ух ти — філантроп! — зніяковів Олекса.
— Не зовсім філантроп: про інтереси свого видавництва дбаю. Он, за твоїм прикладом, я вже кілька договорів уклав — і матиму книжки. Звичайно, з халтурником договору не підпишу, з бездарою — теж. Підписав з тобою, бо знаю, що ти шануєш читача і себе і халтури мені не здаси...
Олекса, присоромлений, примовк. Не повертати ж йому подвійного гонорару! Роман був надрукований — один із перших «виробничих» романів: тоді цей «жанр» ще тільки зачинався, був і ідейним завданням, і художньою проблемою, і ще не скомпрометував себе так, як за наших днів.
Взагалі, то була пора зародження «виробничого ухилу» в літературі і мистецтві — як відповідь на піднесені першою п’ятирічкою романтичні плани індустріалізації країни та соціалістичної перебудови народного господарства. Було в тому «ухилові» і дещо від колишнього народницького «ходіння в народ». Поет Квітко і прозаїк Сенченко стали працювати слюсарями на ХПЗ. (Пізніше Сенченко працював на заводі в Луганську — і з’явився його роман «Металісти»). Кость Гордієнко виїхав на село — жити, працювати, утворювати колгосп; його повісті добре відомі сучасному читачеві. Поет Іван Шевченко теж поїхав на село, та так і не повернувся в літературу. Що ж до «вусппівців» і «пролітфронтівців», то в той час їх можна було раз у раз зустріти на багатьох виробництвах міста: вони якраз проводили «призов ударників у літературу» — порядком конкуренції, звичайно: кожний до своєї організації, певна річ. Змагання за першість, за домінанту, а точніше — чвари і свари, були найпершою відзнакою кожної з цих «панівних» на той час літературних організацій.
Нині в історії літератури інколи згадується двома словами, а здебільшого й зовсім не згадується наша «Техно-мистецька група А». Проминається з звичайного літературного снобізму: «Група А», мовляв, — утворення «нижчого» порядку, оскільки була не «чисто літературною», а «мішаною», культурницькою. А між тим ідеї творчого єднання літераторів і митців з науковцями — ці ідеї живуть і досі, здійснюються на практиці рядом літераторів у своїй творчій діяльності (автори науково-фантастичних романів, автори тих же «виробничих» творів абощо), і я б не сказав, що вони себе зовсім скомпрометували. Майнові мистецькі ідеї, дещо спільні з ідеями російських конструктивістів, були не абстрактні і в цьому періоді аж ніяк не формалістичні, — обвинувачення в формалізмі були накинуті «за звичкою» самохіть і на цей раз зовсім безпідставно напостівською груповою критикою і тогочасними міжгруповими чварами. Майнові ідеї, ба й витівки, були лише шуканням відповіді — живої, конкретної відповіді на ті питання, котрі ставило до літератури саме життя. Звичайно, шукання ці були в характері самого Майка, в його мистецькому стилі й ключі, своєрідні та оригінальні, і ніяк не підходили під нудний шаблон тогочасних пересічних літературних критеріїв, а надто — під трафарети, визнані напостівськими догмами безгрішними. Крамоли там і близько не було.
То інша річ, що до «техмистецьких ідей» привели Майка, а слідом за ним і нас усіх не самі тільки творчі шукання, але й декотрі не дуже похвальні, обивательські позиції: бажання ухилитися від процесів, які точилися в той час на літературному полі, відгородитися від боротьби між ВУСППом та «Пролітфронтом», отже, й від обов’язку докласти й своїх сил до боротьби за чистоту ідеології та ідейність художньої творчості. Безпартійність — яскрава Майкова вада — була якоюсь мірою притаманна кожному з нашої групки.
*
Примітки.
У самій ідеї організації, в програмних настановах"Техно-мистецької групи "А" все ж було немало й від конструктивістського, формалістичного в розумінні суті творчості. Інша річ. що конкретні твори самих членів групи, як правило, не вкладалися в рамки такого розуміння.
с. 693
К. Волинський.
Ю. Смолич. Розповідь про неспокій. /Твори у восьми томах. К. Дніпро.1986. том 7. с. 133-139
На жаль, схематизмом, використанням традиційних сюжетних «блоків» детективу позначений й роман «Четверта причина»
Між іншим, Ю. Смолич у спогадах про М. Йогансена згадував про «конфуз, що трапився з книжкою»: видавничий редактор (Клебанов), що був й упорядником якогось альманаху в тому ж видавництві «ЛІМ», «взяв з книжки один розділ для альманаху, але… забув його потім покласти назад, у рукопис. Рукопис так і набрали, а тоді надрукували без цього розділу. А розділ цей був основним, у якому розкривалася таємниця технічного винаходу, про який йшла мова в романі (ультразвук), і без цього розділу повіствування ставало просто безглуздим» (Смолич Ю. Розповідь про неспокій. К., 1968, с. 148–149). Досить показово, що ні тодішня критика, ні пізніші дослідники не помітили цього видавничого «конфузу».
В. Бєляєв. Фантастична й химерна проза Юрія Смолича
цитировать
свернуть ветку