Ще один сюжет з моєї третьої мемуарної книги «З пам'яті дзеркала», яка побачить світ 1 вересня ц.р. У ньому йдеться про письменника і правозахисника Олеся Бердника, на творах якого виросло кілька читацьких поколінь.
Чоловік, що прагнув горніх вершин (Олесь Бердник)
Ось іде він тихою тоді вулицею Велика Підвальна (нині Ярославів Вал) – чи не двометровий зростом, поставний, екзотичний, із прекрасною, мов у східного пророка, бородою, довгою, вже трохи посивілою гривою, що спадає йому аж на плечі. Голову тримає гордо, крок його сягнистий, і він сміливо дивиться на світ. І одягнений він зовсім не по-тутешньому. На ньому незвична, особливого крою сорочка з великими вилогами й щось подібне до хітона, в яких нам уявлялися єгипетські фараони. Потім, коли я взнав про його акторську юність, то саме нею пояснював про схильність Бердника ось так незвично одягатися. На нього всі зглядаються – хто заворожений його незвичайністю, хто впізнає: це – Олесь Бердник.
Коли він заходив до нас у редакцію «Молодої гвардії», усе наше жіноцтво відчувало весняну тривогу в душі (я десь прочитав, що найчастіше закохуються саме навесні).
У гурті сірих, зацькованих, забитих і зашарпаних клопотами, однакових і в думках, і в похмурому совківському одязі людей, він справді видавався інопланетянином. Не чоловік, а суцільне свято.
Шістдесяті й сімдесяті роки – бум фантастики в усьому Союзі. Шаленими накладами виходили (сьогодні в це просто важко повірити!) Г’юго Гернсбек, Рей Бредбері, Артур Кларк, Айзек Азімов, Кліффорд Сімак, Роберт Шеклі, Урсула Ле Ґуїн, Станіслав Лем.
У нас беззаперечним лідером став Олесь Бердник, який затьмарив трохи анахронічного Володимира Владка і заступив собою своїх сучасників Миколу Дашкієва та Василя Бережного. Бердника було багато. І в самій його виклично екстравантній особі. І в легендах та плітках про нього, що, мов їхня тінь, переслідують усіх популярних людей. І в творах, що один за одним, з’являлися в періодиці й окремими виданнями. І його повсюдно запрошують на зустрічі. Він – популярний лектор Товариства «Знання» (тоді була дуже поширена форма спілкування людей з відомими вченими та взагалі – зі знаменитостями).
Дивлячись тоді на Бердника моїми наївними молодими очами, я бачив у ньому тільки еталонно благополучного, задоволеного собою щасливчика долі, в якого не може бути жодних проблем. Звідки було мені знати, що юний ідеаліст і мрійник у заледве шістнадцять літ добровольцем пішов на фронт. Що був там мінером. Що після тяжкого поранення довго валявся в шпиталі. Що вже по війні повернувся в своє степове село і не знав, куди себе подіти, як і чим жити
Але всі бачили в цьому артистичному красені талант, і він сам відчував його в собі. Талант, як казав Шолом-Алейхем, як гроші: або є, або немає. А тут – справді є. І як повчав Амвросій Бучма, талант скільки не ховай – усеодно вилізе.
Так і сталося з Олександром Бердником (він тоді ще не прибрав собі ім’я Олесь). Добився до Києва, показався в найголовнішому театрі України – академічному драматичному імені Івана Франка. А показати справді було що: велетень, красень артистичної вроди, музикальний слух, голос – усе, що треба (навіть із запасом) – при ньому. Такими молодиками не розкидаються. Його відразу зарахували до театральної студії, щоб підготувати для цього ж театру.
Очевидно, він тоді відчував, що не просто здійснив свій життєвий вибір, а назавжди знайшов себе, і всі його подальші роки минуть на омріяній сцені.
Але – характер! Невиправний правдошукач і правдолюб вибухає на партійних зборах театру гнівною промовою з приводу ідеологічного ідіотизму і проти всієї злочинної партійної політики в сфері культури. Замахнутися на курс самого Лазаря Кагановича – це треба було бути невиправним Олесем Бердником. І він, у свої 22 роки, вже відконвойований після засудження за сумнозвісною 58-ю статтею аж у Печорлаг. Отакий поворот долі недавнього фронтовика! Винагорода рідної Вітчизни за героїзм і чесність…
Отже, він – «політічєскій». Але чомусь його кинули в камеру до кримінальників, де з ним могло відбутися невідомо що.
Його донька Громовиця розповіла (з голосу батька) таку цікаву подробицю. Олександра з Печорлагу перевели в режимний табір Кажим і заштовхали в камеру для «отпєтих», тобто хронічних рецидивістів, він не міг не усвідомлювати, що йому загрожує. Але раптом «пахан» запитав: «Ро́мани знаєш?» На зоні полюбляли слухати всякі сентиментальні історії, котрі пойменовували саме «ро́манами» (наголос на першому складі). Про цей звичай і про популярність цього усного жанру там цікаво писав Варлам Шаламов, що пройшов радянські концтабори.
Бердник переказав заслуханій камері «Аеліту» Олексія Толстого. Заворожені слухачі змусили його повторити все кілька разів «на біс». «Так фантастика врятувала йому життя, – пише донька. – Батько говорив, що він так і не збагнув цього феномену: чому вбивці, бандити з багатолітнім «стажем» так сентиментально сприйняли історію зоряного кохання…»
Може, окрім переказаного сюжету вирішальне значення мав артистизм Бердника, котрий від нього нікуди не подівся. Може, то було своєрідним театром одного актора? Та й справді була в ньому якась особлива магія, що просто заворожувала. І ще свята переконаність у своїй правоті. Стверджую це з абсолютною відповідальністю – кількаразово був на його лекціях із прогностики й футурології і з десяток разів спілкувався приватно. Гадаю, такий разючий емоційний ефект мали проповіді Саванароли й Івана Вишенського. А в Бердника все не замикалося на емоційному рівні – він пристрасно апелював до людського інтелекту, закликаючи його, скованого ідеологічними догмами, до безстрашності.
Звичайно ж, це було відверто єретично. І він не тільки рішуче виходив за межі дозволеного, а й намагався вести за собою інших. Він не міг не бути лідером, бо для лідерства народжений. Як народжуються вождями, поетами, мистцями, полководцями.
У біо-бібліографічному довіднику «Письменники Радянської України», виданому 1966 року дуже оригінально висвітлено період життя Бердника від 1946-го до 1955 року. Це можна прочитати навіть так, що він, наприклад, з комсомольською путівкою спершу поїхав «за запахом тайги» (як співалося в одній бардівській пісні, а далі – освоювати цілину: «З 1949 до 1955 р. працював на Далекій Півночі та в степах Казахстану». А до того, як інформує довідник, «працював актором в різних театрах України». Отож читай ще й так: розчарувався в акторському ремеслі чи зневірився в своєму таланті, кинув осоружне лицедійство на кону та й подався світ заочі.
З доброї волі і без конвою…
Під час ув’язнення працював ремонтником на залізниці. Харчування там було таке, що вже по якомусь часі Бердника поклали до шпиталю, щоб лікувати від дистрофії. Перебуваючи в шпиталі, він спробував утікати. Невдача. Отоді його й перевели в Казахстан. І знову пробує втікати, але йому знову не пощастило. Суд за спробу втечі. Вирок – ще додаткових десять років неволі. Сумно підраховує, скільки йому буде, коли вийде – якщо вийде, бо ж допевнився, що тут по всякому може статися! – на волю.
Та ось – смерть Сталіна. Десятки достроково звільнених тисяч арештантів із дерев’яними валізками повертаються на волю. Що кого там чекає? Серед них і він, екс-актор Олександр Бердник.
Я не запитував його, коли саме він почав писати. Донька стверджує, покликаючись на батькові розповіді, що це сталося в ув’язненні. «Єдине, що він завжди підкреслював: «Блукання колами сталінських таборів стали справжньою школою, котра перетворила сільського хлопчака Сашка на Олеся Бердника, який почав замислюватися над сенсом буття і над тим, для чого людина живе на землі. Крім того, саме там батько зустрів дивовижних людей, котрих міг би й не зустріти на волі, адже в сталінські часи саме табори були осереддям інтелектуальних сил країни».
Вже через рік перебування на волі у дитячому видавництві з’явилася його дебютна книжка «Поза часом і простором». Фантаст Олесь Бердник заявив про себе. А вже наступного року в співавторстві з благонадійним і благополучним Юрієм Бедзиком він видав фантастичний роман «Людина без серця». (Потім багатолітній член парткому Спілки й послідовний ортодокс Юрій Бедзик довго відхрещувався від того творчого альянсу з єретиком та ворохобником Олесем Бердником). Микола Руденко розповідав, що писав Бердник надзвичайно швидко. Це помітно й з того, як одна за одною тоді посипалися його книжки: «За чарівною квіткою» і «Шляхи титанів» (обидві 1958), «Привид іде по землі» (1959), «Стріла часу» (1960), «Марсіанські зайці» (1962), «Серце Всесвіту» й «Сини Світовида» (обидві 1963). Ортодоксально-глобальна критика його ще не чіпає – час дозованої демократизації, зумовленої хрущовською «відлигою», ще не скінчився. Фантаст Бердник уже розправив крила. Його популярність не просто прийшла до нього – вона стала як вибух. Він майже враз опинився в прекрасній ролі знаменитості. Отоді я його, піднесеного та величного в своїй неповторності, вперше й побачив.
До 1972 року він уже видав 20 книг. Став справді культовим автором для допитливих шанувальників фантастики. Ідеологічні наглядачі вже не тільки добре розгледіли, кого мають у його особі, а й спустили на нього своїх церберів. Бердникові інкримінують ідеологічні манівці, ідеалістичне мракобісся, окультну містику і ще хто зна яку чортівщину, котру сьогодні не можна сприймати без сміху.
Московська «Литературная газета» громить його роман «Подвиг Вайвасвати», в основі якого Бердникова гіпотеза про загадкову Атлантиду. «Літературна Україна» з серйозними ідейними філіппіками говорить про «Чашу Амріти», що має також надзвичайний успіх у читачів. Але читацьке захоплення партійним бєлінським – не указ. Бердник знову опиняється в неблагонадійних. Мовби так йому роковано на віку.
ЗАКІНЧЕННЯ
сюжету про письменника і правозахисника Олеся Бердника з моєї третьої мемуарної книги «З пам'яті дзеркала», презентація якої відбудеться 5 вересня.
Чоловік, що прагнув горніх вершин (Олесь Бердник)
Добре пам’ятаю, як з’явився «Зоряний корсар» і який шалений успіх він мав. Про нього багато сперечалися. Одні захоплювалися неконвенціональним вектором авторської думки, сміливістю його прозрінь, зрештою, самим темпераментом Бердникового письма. Інших дратувало авторове багатослів’я, публіцистична риторика. Я давно не перечитував цей роман, тільки згадую тодішні аргументи обох сторін. Але такі речі, як літературний арсенал, особливості авторської стилістики і психологічне портретування персонажів кілерів од критики не цікавили. Вони наголошували на політичних гріхах Олеся Бердника, котрі змогли побачити в його творах через свою доволі специфічну оптику.
Та не тільки ці твори ставилися Бердникові на карб. У цей час він близько зійшовся з Миколою Руденком, у якого навіть якийсь час проживав. За обома ними вже ретельно стежили. Їхнє правозахисцтво накликало на них перші обшуки. Як мовиться в енциклопедичному довіднику «Рух опору в Україні. 1960-1990» («Смолоскип», 2010), після вилучення в них самвидаву та двох друкарських машинок Бердник на знак протесту оголосив голодування, котре тривало 16 діб. Він вимагав зустрічі з першим секретарем ЦК КПУ Петром Шелестом і домігся її. Якщо вірити написаному в довіднику, то Шелест навіть вибачився перед Бердником, але сказав, що нічим не може в його ситуації зарадити. Легко спрогнозувати, що було далі. Бердника перестали друкувати, виключили зі Спілки письменників, його книжки повилучали з бібліотек. Ніде не допускали письменника на виступи. Він опинився мовби у вакуумі.
Цікаво перечитати сьогодні пункти звинувачень Бердника на пленумі правління Спілки письменників 1973 року. Ось що рече тодішній голова Спілки Василь Козаченко, який уздрів у «Зоряному корсарі» страшний політичний гріх автора – «хохломанію в космосі». Ось вона: «Ви уявляєте, товариші, у Бердника і через 200 років іще є Україна й українці! Космонавти – українці перед польотом сходять на Говерлу аби зустрітися і попрощатися із Матір’ю-Україною…» Та ж як він посмів. Ми ж, мовляв, ідемо до благословенного злиття націй, що створить нову історичну спільність – єдиний радянський народ. А в Бердника це – не назадництво, не наївний анахронізм, це ідеологічні манівці. Ось на такому рівні виголошували обвинувальні вердикти на адресу Олеся Бердника і його творів. Мабуть, авторові важко було це вислухати, щоб не збожеволіти від інтоксикації маразмом.
Він став одним із членів-засновників Української Гельсінської Групи. Підписував усі її меморандуми й звернення до урядів країн світу. Коли Руденка заарештували, Бердник оголосив безстрокове голодування з вимогою звільнити інваліда війни й видатного письменника Миколу Руденка. Звертався до Міжнародної амністії вимагав особистої зустрічі з Леонідом Брежнєвим. Його знову заарештовано. Інкримінували йому стільки, що того вистачило б на довічне ув’язнення. Вирок суду – шість років позбавлення волі в таборах особливого режиму й три роки заслання.
Мені невідомі обставини його дострокового звільнення в 1984 році. Знаю, що 1987-го він заснував «Ноосферний фронт «Зоряний ключ», що ставив за мету «Збереження духовних цінностей народів і племен». Добре пам’ятаю сенсаційну появу «Української Духовної Республіки», котра обрала Олеся Бердника своїм провідником. То був час потужного бродіння ідей та рухів у суспільстві, де «команда» генсека ЦК КПРС Михайла Горбачова проголосила демократизацію і гласність. Але регламентовані партією процеси швидко вийшли з-під її контролю. Почалася політична ланцюгова реакція з непередбаченими наслідками. Протестна напруга в суспільстві невпинно наростала. З’явилося маса опозиційних та напівопозиційних до влади громадських організацій і рухів. Українська Духовна Республіка мала широку пресу й викликала великі надії, оскільки кожен бачив у ній щось своє. Можливо, її програма була аж надто еклектична й нереалістична, однак під її прапором гуртувалися здорові українські сили, що шукали варіантів виходу України з її колоніального статусу.
Бердник нарешті зміг побувати в Індії, котра так вабила його, зустрівся зі славетним Святославом Реріхом. Тріумфальними були його поїздки до США й Канади, де наша діаспора гаряче адорувала його. Там він зазнайомився з Мар’яном Коцем – великим меценатом, який видав одразу кілька Бердникових книг. До речі згодом мені пощастило також заприятелювати з Мар’яном Коцем. Він став членом Ліги українських меценатом. Донька Громовиця підрахувала: після повернення з другого ув’язнення батько видав 15 книжок. Знову ж та незгасна творча активність у час його бурхливої громадсько-культурної діяльності.
Як і колись, він багато виступає перед різними аудиторіями. Часто його зустрічають і проводжають оваціями. Ніхто не завдає собі клопоту докладно вчитатися і його доктрини – то час вогненних інвектив, публіцистичних лозунгів і закликів та наївних сподівань, що завтра розв’яжуться всі наші проблеми. Та ще повального захоплення «першими хоробрими», які самі йдуть і ведуть за собою інших супроти багатолітньої течії в один бік. І один із саме таких – Олесь Бердник. Раптово помолоділий, натхненний, вибуховий в ораціях, він, здавалося, переживав другу молодість.
У сімдесят тяжка хвороба аж до останніх днів уклала його в ліжко. Шість років незрушності – те страшно уявляти. Згасання безмежно талановитого чоловіка, якому було просто тісно в своєму часі і в усіх його творчих іпостасях (окрім прози, він ще писав поезію, трактати з філософії, прогностики, футурології, езотерики, вогненно клекітну публіцистику, музику…)
Коли його не стало (Бердника поховали в селі Гребені на Київщині, де він жив останніми роками), то навіть підозріливий до всяких інакодумців компартійний апологет Борис Олійник написав у прощальному слові: «Олесь Бердник – постать духовна, сказати б, піднебесна. В ньому фізичне і духовне було в ідеальній гармонії. Високий, урочий, він стремів і сам до горніх висот, і кликав, і вів за собою громаду. І зовні, і внутрішньо він належав до касти жерців, пророків, проповідників. Мрія його – створити Духовну Республіку – вела подвижника все життя…»
До цих слів можна додати ще багато.
Але найголовніше, визнаймо, тут сказано.
***
Еще один сюжет с моей третьей мемуарной книги «Из памяти зеркала», которая увидит свет 1 сентября с.г. В нем говорится о писателе и правозащитника Олеся Бердника, на произведениях которого выросло несколько читательских поколений.
Человек, который стремился горних вершин (Олесь Бердник)
Вот идет он тихой тогда улицей Большая Подавление (ныне Ярославов Вал) — не двухметровый ростом, статный, экзотический, с прекрасной, как у восточного пророка, бородой, длинной, уже немного посеребрившеюся гривой, что приходит ему на целый плечи. Голову держит гордо, шаг его сягнистий, и он смело смотрит на мир. И одет он совсем не по-здешнему. На нем непривычная, особого покроя рубашка с большими отворотами и что-то вроде хитона, в которых нам представлялись египетские фараоны. Потом, когда я узнал о его актерской юности, то именно ею объяснял о предрасположенности Бердника вот так необычно одеваться. На него все зглядаються — кто заворожен его необычностью, кто узнает: это — Олесь Бердник.
Когда он заходил к нам в редакцию «Молодой гвардии», все наши женщины чувствовало весеннюю тревогу в душе (я где-то прочитал, что чаще всего влюбляются именно весной).
В группе серых, затравленных, забитых и зашарпаних хлопотами, одинаковых и в мыслях, и в мрачном совкивському одежде людей, он действительно выглядел инопланетянином. Не мужчина, а сплошной праздник.
Шестидесятые и семидесятые годы — бум фантастики во всем Союзе. Бешеными тиражами выходили (сегодня в это просто трудно поверить!) Хьюго Гернсбек, Рэй Брэдбери, Артур Кларк, Айзек Азимов, Клиффорд Симак, Роберт Шекли, Урсула Ле Гуин, Станислав Лем.
У нас безоговорочным лидером стал Олесь Бердник, который затмил немного анахронического Владимира Владка и заслонил собой своих современников Николая Дашкиев и Василия Бережного. Бердника было много. И в самой его вызывающе екстравантний лицу. И в легендах и сплетнях о нем, что, как их тень, преследуют всех популярных людей. И в произведениях, один за другим, появлялись в периодике и отдельными изданиями. И его повсеместно приглашают на встречи. Он — популярный лектор общества «Знание» (тогда была очень распространена форма общения людей с известными учеными и вообще — со знаменитостями).
Несмотря тогда на Бердника моими наивными молодыми глазами, я видел в нем только эталонно благополучного, довольного собой счастливчика судьбы, у которого не может быть никаких проблем. Откуда было мне знать, что юный идеалист и мечтатель в едва шестнадцать лет добровольцем ушел на фронт. Бывший там минером. Что после тяжелого ранения долго валялся в госпитале. Что уже после войны вернулся в свое степное село и не знал, куда себя деть, как и чем жить
Но все видели в этом артистическом красавцы талант, и он сам чувствовал его в себе. Талант, как говорил Шолом-Алейхем, как деньги: либо есть, либо нет. А здесь — действительно есть. И как учил Амвросий Бучма, талант сколько ни прячь — усеодно вылезет.
Так и случилось с Александром Бердником (он тогда еще не взял себе имя Олесь). Добился в Киев, показался в главном театре Украины — академическом драматическом имени Ивана Франко. А показать действительно было что: великан, красавец артистической красоты, музыкальный слух, голос — все, что нужно (даже с запасом) — при нем. Такими молодыми не разбрасываются. Его сразу зачислили в театральной студии, чтобы подготовить для этого же театра.
Очевидно, он тогда чувствовал, что не просто совершил свой жизненный выбор, а навсегда нашел себя, и все его последующие годы пройдут на вожделенной сцене.
Но — характер! Неисправимый правдоискатель и правдолюб взрывается на партийных собраниях театра гневной речью по поводу идеологического идиотизма и против всей преступной партийной политики в сфере культуры. Замахнуться на курс самого Лазаря Кагановича — это надо было быть неисправимым Олесь Бердник. И он, в свои 22 года, уже отконвоирован после осуждения за пресловутой 58-й статье только в Печорлаг. Такой поворот судьбы недавнего фронтовика! Вознаграждение родной Отчизны за героизм и честность ...
Итак, он — «политический». Но почему-то его бросили в камеру к уголовникам, где с ним могло произойти неизвестно что.
Его дочь Громовица рассказала (с голоса отца) такую интересную подробность. Александра с Печорлагу перевели в режимный лагерь Кажим и затолкали в камеру для «отпетих», то есть хронических рецидивистов, он не мог не осознавать, что ему грозит. Но вдруг «пахан» спросил: «Романы знаешь?» На зоне любили слушать всякие сентиментальные истории, которые пойменовувалы именно «романами» (ударение на первом слоге). Об этом обычае и о популярности этого устного жанра там интересно писал Варлам Шаламов, прошедший советские концлагеря.
Бердник передал заслушаны камере «Аэлита» Алексея Толстого. Завороженные слушатели заставили его повторить все несколько раз «на бис». «Да фантастика спасла ему жизнь, — пишет дочь. — Отец говорил, что он так и не понял этого феномена: почему убийцы, бандиты с многолетним «стажем» так сентиментально восприняли историю звездного любви ... »
Может, кроме перечисленного сюжета решающее значение имел артистизм Бердника, который от него никуда не делся. Может, это было своеобразным театром одного актера? И действительно была в нем какая-то особая магия, просто завораживала. И еще святая убежденность в своей правоте. Утверждаю это с абсолютной ответственностью — несколько раз был на его лекциях по прогностики и футурологии и с десяток раз общался частным образом. Думаю, такой поразительный эмоциональный эффект имели проповеди Саванаролы и Ивана Вышенского. А в Бердника все не замыкался на эмоциональном уровне — он страстно взывал к человеческому интеллекту, призывая его, скованного идеологическими догмами, к бесстрашию.
Конечно же, это было откровенно еретически. И он не только решительно выходил за рамки дозволенного, но и пытался вести за собой других. Он не мог не быть лидером, потому что для лидерства рожден. Как рождаются вождями, поэтами, художниками, полководцами.
В био-библиографическом справочнике «Писатели Советской Украины», изданных в 1966 году очень оригинально освещены период жизни Бердника с 1946-го до 1955 года. Это можно прочитать даже так, что он, например, с комсомольской путевкой сначала поехал «по запаху тайги» (как пелось в одной бардовской песни, а дальше — осваивать целину: «С 1949 до 1955 гг. Работал на Крайнем Севере и в степях Казахстана ». А до того, как информирует справочник« работал актером в разных театрах Украины ». Поэтому читай еще и так: разочаровался в актерском ремесле или разуверился в своем таланте, бросил противное лицедейство на кону и отправился мир за глаза.
По доброй воле и без конвоя ...
Во время заключения работал ремонтником на железной дороге. Питание там было такое, что уже через некоторое время Бердника положили в госпиталь, чтобы лечить от дистрофии. Находясь в госпитале, он попытался бежать. Неудача. Тогда его и перевели в Казахстан. И снова пробует бежать, но ему опять не повезло. Суд за попытку побега. Приговор — еще дополнительных десять лет заключения. Печально подсчитывает, сколько ему будет, когда выйдет — если получится, так как убедится, что здесь по всякому может случиться! — на свободу.
И вот — смерть Сталина. Десятки досрочно освобожденных тысяч арестантов с деревянными чемоданами возвращаются на свободу. Что кого там ждет? Среди них и он, экс-актер Александр Бердник.
Я не спрашивал его, когда именно он начал писать. Дочь утверждает, ссылаясь на отцу рассказы, что это произошло в заключении. «Единственное, что он всегда подчеркивал:« Блуждание кругами сталинских лагерей стали настоящей школой, которая превратила сельского паренька Саши на Олеся Бердника, который начал задумываться над смыслом бытия и о том, для чего человек живет на земле. Кроме того, именно там отец встретил удивительных людей, которых мог бы и не встретить на свободе, ведь в сталинские времена именно лагеря были средоточием интеллектуальных сил страны ».
Уже через год пребывания на свободе в детском издательстве появилась его дебютная книга «Вне времени и пространства». Фантаст Олесь Бердник заявил о себе. А уже в следующем году в соавторстве с благонадежным и благополучным Юрием Бедзиком он выдал фантастический роман «Человек без сердца». (Потом многолетний член парткома Союза и последовательный ортодокс Юрий Бедзик долго открещивался от того творческого альянса с еретиком и чужое Олесь Бердник). Николай Руденко рассказывал, что писал Бердник чрезвычайно быстро. Это заметно и по тому, как одна за другой тогда посыпались его книги: «За волшебным цветком» и «Пути титанов» (обе 1958), «Призрак идет по земле» (1959), «Стрела времени» (1960), «Марсианские зайцы »(1962),« Сердце Вселенной »и« Сыновья Световида »(обе 1963). Ортодоксально-глобальная критика его еще не трогает — время дозированной демократизации, обусловленной хрущевской «оттепелью», еще не кончился. Фантаст Бердник уже расправил крылья. Его популярность не просто пришла к нему — она стала как взрыв. Он почти сразу оказался в прекрасной роли знаменитости. Тогда я его, возвышенного и величественного в своей неповторимости, впервые и увидел.
К 1972 году он уже издал 20 книг. Стал действительно культовым автором для любознательных любителей фантастики. Идеологические надзиратели уже не только хорошо разглядели, кого имеют в его лице, но и спустили на него своих церберов. Бердников инкриминируют идеологические заблуждение, идеалистическое мракобесия, оккультную мистику и еще кто знает какую бесовщина, которую сегодня нельзя воспринимать без смеха.
Московская «Литературная газета» громит его роман «Подвиг Вайвасваты», в основе которого Бердникова гипотеза о загадочной Атлантиде. «Литературная Украина» с серьезными идейными филиппиками говорит о «Чашу Амриты», имеющий также большой успех у читателей. Но читательское увлечение партийным Белинским — не указ. Бердник снова оказывается в неблагополучных. Бы так ему суждено на людей.
ЗАКЛЮЧЕНИЕ
сюжета о писателе и правозащитника Олеся Бердника с моей третьей мемуарной книги «Из памяти зеркала», презентация которой состоится 5 сентября.
Человек, который стремился горних вершин (Олесь Бердник)
Хорошо помню, как появился «Звездный корсар» и который оглушительный успех он имел. О нем много спорили. Одни восхищались Неконвенциональные вектором авторской мысли, смелостью его прозрений, наконец, самым темпераментом Бердникова письма. Других раздражало авторское многословия, публицистическая риторика. Я давно не перечитывал этот роман, только вспоминаю тогдашние аргументы обеих сторон. Но такие вещи, как литературный арсенал, особенности авторской стилистики и психологическое портретирование персонажей киллеров от критики не интересовали. Они отмечали политических грехах Олеся Бердника, которые смогли увидеть в его произведениях из-за своей довольно специфическую оптику.
Но не только эти произведения относились Бердников в вину. В это время он близко сошелся с Николаем Руденко, у которого даже некоторое время проживал. По обоим ними уже тщательно следили. Их правозахисцтво навлекло на них первые обыски. Как говорится в энциклопедическом справочнике «Движение сопротивления в Украине. 1960-1990 »(« Факел », 2010), после изъятия у них самиздата и двух печатных машинок Бердник в знак протеста объявил голодовку, которое продолжалось 16 суток. Он требовал встречи с первым секретарем ЦК КПУ Петр Шелест и добился ее. Если верить написанному в справочнике, то Шелест даже извинился перед Бердником, но сказал, что ничем не может в его ситуации помочь. Легко спрогнозировать, что было дальше. Бердника перестали печатать, исключили из Союза писателей, его книги повилучалы из библиотек. Нигде не допускали писателя на выступления. Он оказался бы в вакууме.
Интересно перечитать сегодня пункты обвинений Бердника на пленуме правления Союза писателей 1973 года. Вот что сказал тогдашний председатель Союза Василий Козаченко, увидел в «Звездном Корсар» страшный политический грех автора — «хохломанию в космосе». Вот она: «Вы представляете, товарищи, в Бердника и через 200 лет еще есть Украина и украинцы! Космонавты — украинцы перед полетом сходят на Говерлу чтобы встретиться и попрощаться с Матерью-Украина ... »Но как же он посмел. Мы же, мол, идем к благословенному слияния наций, создаст новую историческую общность — единственный советский народ. А в Бердника это — не назадництво, не наивный анахронизм, это идеологические пути. Вот на таком уровне произносили обвинительные вердикты в адрес Олеся Бердника и его произведений. Видимо, автору трудно было это слушать, чтобы не сойти с ума от интоксикации маразмом.
Он стал одним из членов-основателей Украинской Хельсинской Группы. Подписывал все ее меморандумы и обращение к правительствам стран мира. Когда Руденко арестовали, Бердник объявил бессрочную голодовку с требованием освободить инвалида войны и выдающегося писателя Николая Руденко. Обращался к Международной амнистии требовал личной встречи с Леонидом Брежневым. Его снова арестовали. Инкриминировали ему столько, что в тот хватило бы на пожизненное заключение. Приговор суда — шесть лет лишения свободы в лагерях особого режима и три года ссылки.
Мне неизвестны обстоятельства его досрочного освобождения в 1984 году. Знаю, что в 1987 он основал «Ноосферный фронт« Звездный ключ », ставившее целью« Сохранение духовных ценностей народов и племен ». Хорошо помню сенсационную появление «Украинской Духовной Республики», которая выбрала Олеся Бердника своим проводником. Это было время мощного брожения идей и движений в обществе, где «команда» генсека ЦК КПСС Михаила Горбачева провозгласила демократизацию и гласность. Но регламентированы партией процессы быстро вышли из-под ее контроля. Началась политическая цепная реакция с непредсказуемыми последствиями. Протестная напряжение в обществе постоянно нарастала. Появилось масса оппозиционных и полуоппозиционных к власти общественных организаций и движений. Украинская Духовная Республика имела широкую прессу и вызвала большие надежды, поскольку каждый видел в ней что-то свое. Возможно, ее программа была слишком эклектичная и нереалистично, однако под его флагом собирались здоровые украинские силы, искали вариантов выхода Украины из ее колониального статуса.
Бердник наконец смог побывать в Индии, которая так привлекала его, встретился со знаменитым Святославом Рерихом. Триумфальными были его поездки в США и Канаду, где наша диаспора горячее адорувала его. Там он познакомился с Марьяном Коцем — большим меценатом, который выдал сразу несколько Бердникова книг. Кстати впоследствии мне удалось также подружиться с Марьяном Коцем. Он стал членом Лиги украинских меценатов. Дочь Громовица подсчитала: после возвращения из второго заключения отец выдал 15 книг. Опять же и неугасимая творческая активность в момент его бурной общественно-культурной деятельности.
Как и прежде, он много выступает перед различными аудиториями. Часто его встречают и провожают овациями. Никто не утруждает себя подробно вчитаться и его доктрины — то время огненных инвектив, публицистических лозунгов и призывов и наивных надежд, что завтра решатся все наши проблемы. И еще повального увлечения «первыми храбрыми», которые сами идут и ведут за собой других против многолетней течения в одну сторону. И один из именно таких — Олесь Бердник. Внезапно помолодевший, вдохновленный, взрывное в Орацио, он, казалось, переживал вторую молодость.
В семьдесят тяжелая болезнь до последних дней заключила его в постель. Шесть лет незрушности — то страшно представить. Угасание бесконечно талантливого человека, которому было просто тесно в своем времени и во всех его творческих ипостасях (кроме прозы, он еще писал поэзию, трактаты по философии, прогностики, футурологии, эзотерики, огненно клекитну публицистику, музыку ...)
Когда его не стало (Бердника похоронили в селе море на Киевщине, где он жил последние годы), то даже подозрительный ко всяким инакомыслящих компартийный апологет Борис Олийнык написал в прощальном слове: «Олесь Бердник — фигура духовная, так сказать, поднебесная. В нем физическое и духовное было в идеальной гармонии. Высокий, торжественный, он стремился и сам горних высот, и звал, и вел за собой общество. И внешне, и внутренне он принадлежал к касте жрецов, пророков, проповедников. Мечта его — создать духовную Республику — продолжала подвижника всю жизнь ... »
К этим словам можно добавить еще много.
Но самое главное, признаем, здесь сказано.