Вихід у світ ґрунтовного дослідження фантастики – завжди подія. Особливо якщо мова йде про українське фантастикознавство. Саме тому поява українського перекладу книги канадського дослідника Володимира (Волтера) Смирніва – явище для українського фендому непересічне.
Український читач не був би знайомий з цією книгою, якби не, без перебільшення, титанічні зусилля групи ентузіастів під керівництвом В’ячеслава Настецького, якому принагідно щиро дякую за наданий примірник книги. 13 чоловік були перекладачами з англійської.Мова твору – гарна, окремий плюс перекладачам, які мали справу з доволі складним текстом, обдруківок небагато. Окрема подяка Ірині Пасько й Сергію Троньку за переклад та редагування найскладніших розділів. Перекладацькою роботою керувала Ірина Пасько.
Всього в 2019 році вийшло два українських видання. Друге видання більш повне – у ньому є вступ, висновки, а також цікавий теоретичний розділ про фантастику як таку.
Що ж, розпочнемо із назви і структури книги. Книга називається «Українська фантастика: історичний і тематичний огляд». Слід сказати, що огляд вийшов здебільшого тематичним. Не буду перелічувати всіх розділів книги, скажу лише, що аналіз творів української фантастики Смирнівим було згруповано у блоки таких тем: утопія, космічні подорожі, зустрічі з прибульцями, штучні створіння, гумор в українській фантастиці. Крім того, ряд розділів присвячено фантастичним концепціям чи окремим творам конкретних фантастів. Дуже доречними є додатки від Віталія Карацупи – бібліографія української фантастики.
Автор зазначає, що деякі розділи книги друкувалися раніше як статті. Власне, це й помітно, оскільки книга іноді нагадує збірник статей, окремі з яких є відносно незалежними від інших. Помітні кількаразові повтори окремих тверджень як у висновках, так і в основній частині.
Чим ця книга відрізняється від критичних робіт, що видавалися в СРСР? Насамперед тим, що в ній є два незаперечних плюси: наявність аналізу творів авторів української діаспори, а також авторів із Західної України (1919-1939), що перебувала у складі Польщі. Більш ніж упевнений, що для любителів української фантастики ці прізвища досі є невідомими.Субєктивно — найбільше сподобались розповіді про утопії Павла Крата (1918; на диво – класична комуністична утопія невідомого для мене автора, причому з діаспори) і Людмили Коваленко (1957; теж оригінально, проте з нальотом релігійності і фемінізму). Дуже цікавим та інформаційно насиченим є розділ про провісників наукової фантастики. Читач дізнається багато нового про формування жанру в Україні, автором відкрито чимало призабутих і невідомих імен. У кінці книги своєрідною розрядкою є розділ про гумор у фантастиці, хоча деякі твори в розділі не скільки гумористичні, скільки дитячі. І до речі, можливо, слід було б там навести паралелі творчості Ячейкіна і Лема, чого не було зроблено.
Інші автори і твори виділені мною в цій книзі – «Червона ракета» (1932) Петра Лісового та «Голуба планета» (1961) Василя Бережного.
Враження від цих двох очевидних досягнень дослідження трішки псується повною відсутністю у ньому навіть згадок про українську російськомовну фантастику. Адже книга присвячена українській (не україномовній!) фантастиці, твори на російській мові в якій займають доволі вагоме місце, до того ж написані місцевими авторами. Другий недолік книги, як на мене, — в книзі не знайшлося місця для творів сучасної фантастики. Власне, аналіз закінчується на творі Олеся Бердника «Камертон Дажбога» (1996), який хоч і виданий у часи незалежної України, ментально тяжіє до 1970-х – 1980-х, адже є продовженням славнозвісного «Зоряного корсара» (1971). Коли перший недолік є більш-менш зрозумілим з огляду на деякі обставини, то другий для мене так і залишився таємницею. Англомовне дослідження Смирніва було опубліковане в 2013 році. Мимоволі напрошується висновок, якщо такі дослідники за майже чверть століття не побачили сучасної (після 1991 року) української фантастики, може її справді немає? Дивним у цьому контексті чи то співпадінням, чи то наперед обумовленим фактом видається також закінчення розділів бібліографії Віталія Карацупи. Перший також 1996 роком (все той же «Камертон Дажбога»), другий аж (!) 1999 роком. 20 останніх років – чорна діра в українській фантастиці?
Хотілося б кілька слів сказати про сам виклад матеріалу. Автор багато місця приділяє критиці радянської цензури, говорить про негативний вплив ідеологічних установок на творчість письменників. Справедлива і об’єктивна критика тогочасної літературної дійсності, щоправда, нерідко змінюється бездоказовими твердженнями. Так, у розділі про використання сонячної енергії чомусь багато уваги приділено саме ідеологічному диктату, який, на думку автора, примушував фантастів відмовлятись чи, навпаки, поглиблювати певні, навіть суто технічні теми у своїх творах. При цьому Смирнів не подає посилань на жодний нормативний акт, чи бодай офіційну позицію влади, надруковану в періодиці тих років, яка б підтверджував його слова. Натомість є надмірна кількість посилань, необхідність наявності яких (на сторінки в художніх (!) творах) є сумнівною. Ба, більше того, Смирнів говорячи про офіційний марксизм-ленінізм у фантастиці, по-суті,наприклад, критикує колективізм (сумнівається в тому, що колективна робота вчених дає більші результати, аніж зусилля вченого-одинака), допускає тенденційні висловлювання на адресу вчення Маркса, яке «...засноване на псевдонаукових гіпотезах щодо еволюції людини в межах настанов діалектичного матеріалізму. Культ Маркса-Леніна запевняє вірян у можливості раю на Землі, але не обіцяє їм ані вічного життя, ані всемогутності». Залишається лише висловити жаль з приводу наявності в книзі таких випадів і порадити автору ознайомитися з працями Евальда Ільєнкова та Василя Купревича, щоб упевнитися у помилковості своїх висновків.
Цікаво, що автор, аналізуючи фантастичні твори, по-різному підходить до питання розкриття сюжету. Іноді присутні повні спойлери, іноді розкриваються лише необхідні в контексті основної теми деталі. Даний досвід може бути корисним для тих, хто планує писати критичні роботи.
По-різному тут розкриваються і теми, які іноді поміщаються в один розділ, а іноді – у кілька. Іноді це видається виправданим, як у випадку про розділ «Кіборги і сигоми» (крім цього розділу існують ще два, присвячених роботам у фантастиці), який цілком присвячений характеристиці циклу творів Ігоря Росоховатського «Сигоми», твори для якого фантаст писав на протязі більше 40 років. Надзичайно цікавий аналіз, особливо для тих, хто не знайомий з творчістю автора. Проте у випадку Олеся Бердника, творчості якого присвячено аж три розділи, не рахуючи численних екскурсів до творів цього автора в інших частинах книги, це є явно надмірним. До того ж поміщення цих розділів у кінці книги формує стійке враження, що автор, хоча й відзначає ряд недоліків у творчості Бердника (схильність до проповідництва, відхід від традиційної фантастики у містицизм і т.п.) вважає його творчість своєрідним апофеозом у розвитку української фантастики.
У дослідженні автор часто ламає усталені думки про першість окремих фантастів у висвітленні окремих тем фантастики. Не буду розкривати усіх інтриг, проте з одним таким твердженням, гадаю, слід посперечатись. Відомо, що першість у зображенні роботів в українській фантастиці належить повісті «Ідуть роботарі» (1931) Володимира Владка. Натомість Смирнів вважає, що першим роботів зобразив Юрій Смолич у романі «Господарство доктора Гальванеску» (1929). Але, по-перше, в цьому романі показано не роботів, а зомбі (живі трупи, мозок яких замінено на радіоприймач), по-друге, «Ідуть роботарі» Владко написав на основі свого оповідання «Поразка Джонатана Говерса» (1929) з аналогічним сюжетом. Тобто, навіть якщо рахувати живих мерців за роботів, то хронологічної переваги у роману Смолича немає.
Підсумовуючи, можна сказати наступне. Появу критичних фантастикознавчих видань треба завжди вітати. Тим більше, що з’являються вони не так часто (якщо вірити бібліографії Карацупи, то остання така українська робота була видана в далекому 1986 році). На жаль, аналізована книга не позбавлена певної ангажованості, не є всеохоплюючою, незважаючи на свою назву. Проте до заслуги автора слід віднести скрупульозний аналіз поданого матеріалу, відкриття ряду призабутих і нових імен у історії української фантастики. Сподіваємося, українське фантастикознавство буде й надалі розвиватися, заповнюючи «білі плями» у темах фантастики та у її історичному розвитку.
***
Выход в свет основательного исследования фантастики — всегда событие. Особенно если речь идет об украинском фантастиковедении. Именно поэтому появление украинского перевода книги канадского исследователя Владимира (Уолтера) Смырнива — явление для украинского фэндома незаурядное.
Украинский читатель не был бы знаком с этой книгой, если бы не, без преувеличения, титанические усилия группы энтузиастов под руководством Вячеслава Настецкого, которому, пользуясь случаем, искренне благодарен за предоставленный экземпляр книги. 13 человек были переводчиками с английского. Язык произведения — добротный, отдельный плюс переводчикам, которые имели дело с достаточно сложным текстом, опечаток немного. Отдельная благодарность Ирине Пасько и Сергею Тронько за перевод и редактирование сложных разделов. Переводческой работой руководила Ирина Пасько.
Всего в 2019 году вышло два украинских издания. Второе издание более полное — в нем есть вступление, выводы, а также интересный теоретический раздел о фантастике как таковой.
Итак, начнем с названия и структуры книги. Книга называется «Украинская фантастика: исторический и тематический обзор». Следует сказать, что обзор вышел в основном тематическим. Не буду перечислять всех разделов книги, скажу лишь, что анализ произведений украинской фантастики Смырнивым был сгруппирован в блоки по таким темам: утопия, космические путешествия, встречи с пришельцами, искусственные создания, юмор в украинской фантастике. Кроме того, ряд разделов посвящен фантастическим концепциям или отдельным произведениям конкретных фантастов. Очень уместно приложение от Виталия Карацупы — библиография украинской фантастики.
Автор отмечает, что некоторые разделы книги печатались ранее в виде статей. Собственно, это и заметно, поскольку книга иногда напоминает сборник статей, некоторые из которых являются относительно независимыми от других. Заметны неоднократные повторы отдельных утверждений, как в выводах, так и в основной части.
Чем эта книга отличается от критических работ, издававшихся в СССР? Прежде всего, тем, что в ней есть два неоспоримых достоинства: наличие анализа произведений авторов украинской диаспоры, а также авторов из Западной Украины (1919-1939), которая находилась в составе Польши. Более чем уверен, что для любителей украинской фантастики эти фамилии до сих пор неизвестны. Очень понравились рассказы об утопии Павла Крата (1918; на чудо — классическая коммунистическая утопия неизвестного для меня автора, причем из диаспоры) и Людмилы Коваленко (1957; тоже оригинально, однако с налетом религиозности и феминизма). Очень интересным и информационно насыщенным является раздел о предвестниках научной фантастики. Читатель узнает много нового о формировании жанра в Украине, автором открыто немало забытых и неизвестных имен. В конце книги своеобразной разрядкой идет раздел о юморе в фантастике, хотя некоторые произведения в разделе не столько юмористические, сколько детские. И кстати, возможно, следовало бы там провести параллели в творчестве Ячейкина и Лема, чего не было сделано.
Другие авторы и произведения, выделенные мной в этой книге, — «Червона ракета» (1932) Петра Лисового и «Голуба планета» (1961) Василия Бережного.
Впечатления от этих двух очевидных достижений исследования немного портится отсутствием в нем даже упоминаний об украинской русскоязычной фантастике. Ведь книга посвящена украинской (не украиноязычной!) фантастике, произведения на русском языке в которой занимают достаточно важное место, к тому же написаны местными авторами. Второй недостаток книги, на мой взгляд, — в книге не нашлось места для произведений современной фантастики. Собственно, анализ заканчивается на романе Олеся Бердника «Камертон Дажбога» (1996), который хоть и издан во времена независимой Украины, ментально тяготеет к 1970-м — 1980-м, потому как является продолжением знаменитого «Зоряного корсара» (1971). Когда первый недостаток является более или менее понятным, учитывая некоторые обстоятельства, то второй для меня так и остался загадкой. Англоязычное исследование Смырнива было опубликовано в 2013 году. Невольно напрашивается вывод, если такие исследователи за почти четверть века не увидели современной (после 1991 года) украинской фантастики, может, ее действительно нет? Странным в этом контексте то ли совпадением, то ли заранее обусловленным фактом видится также окончание разделов библиографии Виталия Карацупы. Первый заканчивается тоже 1996 годом (все тот же «Камертон Дажбога»), второй аж (!) 1999 годом. 20 последних лет — черная дыра в украинской фантастике?
Хотелось бы несколько слов сказать о самом изложении материала. Автор много места уделяет критике советской цензуры, говорит о негативном влиянии идеологических установок на творчество писателей. Справедливая и объективная критика тогдашней литературной действительности, правда, нередко сочетается с бездоказательными утверждениями. Так, в разделе об использовании солнечной энергии много внимания уделено именно идеологическому диктату, который, по мнению автора, заставлял фантастов отказываться или, наоборот, углублять некоторые, даже чисто технические темы в своих произведениях. При этом Смырнив не подает ссылок ни на один нормативный акт, или хотя бы на официальную позицию властей, напечатанную в периодике тех лет, которая подтверждала бы его слова. Зато есть избыточное количество ссылок, необходимость наличия которых (на страницы в художественных (!) произведениях) сомнительна. Более того, Смырнив, говоря об официальном марксизме-ленинизме в фантастике, по сути, например, критикует коллективизм (сомневается в том, что коллективная работа ученых дает лучшие результаты, чем усилия ученого-одиночки), допускает тенденциозные высказывания в адрес учения Маркса, которое
цитата
основано на псевдонаучных гипотезах относительно эволюции человека в пределах установок диалектического материализма. Культ Маркса-Ленина уверяет верующих в возможности рая на Земле, но не обещает им ни вечной жизни, ни всемогущества
Остается только выразить сожаление по поводу наличия в книге таких выпадов и посоветовать автору ознакомиться с трудами Эвальда Ильенкова и Василия Купревича, чтобы удостовериться в ошибочности своих заключений.
Интересно, что автор, анализируя фантастические произведения, по-разному подходит к вопросу раскрытия сюжета. Иногда присутствуют полные спойлеры, иногда раскрываются только необходимые в контексте основной темы детали. Данный опыт может быть полезным для тех, кто планирует писать критические работы.
По-разному здесь раскрываются и темы, которые иногда помещаются в один раздел, а иногда — в несколько. Иногда это кажется оправданным, как в случае о разделе «Киборги и сигомы» (кроме этого раздела существуют еще два раздела о роботах в фантастике), который целиком посвящен характеристике цикла произведений Игоря Росоховатского «Сигомы», произведения для которого фантаст писал на протяжении более 40 лет. Чрезвычайно любопытный анализ, особенно для тех, кто не знаком с творчеством этого фантаста. Однако в случае Олеся Бердника, творчеству которого посвящено целых три раздела (и это не считая многочисленных экскурсов к произведениям этого автора в других частях книги), это выглядит явно чрезмерным. К тому же помещение этих разделов в конце книги формирует устойчивое впечатление, что автор, хотя и отмечает ряд недостатков в творчестве Бердника (склонность к проповедничеству, отход от традиционной фантастики в мистицизм и т.п.), считает его творчество своеобразным апофеозом в развитии украинской фантастики.
В исследовании автор часто ломает устоявшиеся мнения о первенстве отдельных фантастов в освещении отдельных тем фантастики. Не буду раскрывать всех интриг, однако с одним таким утверждением, думаю, следует поспорить. Известно, что первым изображением роботов в украинской фантастике есть повесть «Идут роботари» (1931) Владимира Владко. Зато Смырнив считает, что первым роботов изобразил Юрий Смолич в романе «Владения доктора Гальванеску» (1929). Но, во-первых, в этом романе показаны не роботы, а зомби (живые трупы, мозг которых заменен на радиоприемник), во-вторых, «Идут роботари» Владко написал на основе своего рассказа «Поражение Джонатана Говерса» (1929) с аналогичным сюжетом. То есть, даже если считать живых мертвецов роботами, то хронологического преимущества у романа Смолича нет.
Подытоживая, можно сказать следующее. Появление критических фантастиковедческих изданий надо всегда приветствовать. Тем более, что появляются они не так часто (если верить библиографии Карацупы, то последняя такая украинская работа была издана в далеком 1986 году). К сожалению, рассматриваемая книга не лишена определенной ангажированности, не является всеобъемлющей, несмотря на свое название. Однако к достижениям автора следует отнести скрупулезный анализ представленного материала, открытие ряда забытых и новых имен в истории украинской фантастики. Надеемся, украинское фантастиковедение будет и в дальнейшем развиваться, заполняя «белые пятна» в темах фантастики и в ее историческом развитии.
цитировать
свернуть ветку