Володимир Антонович Гадзінський (1888–1932) — український поет, критик, літературознавець, публіцист. У першій половині 1920-х років жив у Москві, де намагався організувати футуристську українську групу. Його клопотами з’явилося одиноке число планованого угруповання «Нео-Ліф» (1925).
На появу «Нової генерації» Гадзінський відгукнувся листом підтримки, у якому, зокрема, написав: «...я хоч не належу, не належав і не гадаю до вас належати — вітаю щиро вашу роботу» (1928, № 2).
Редакція зреагувала на нього так: «Похвальна твердість вдачі, але чи не є вже таке упередження чимсь заскорузлим і консервативним, що не віриш навіть такому вашому безперечному про нас твердженню...» Футуристів дивувало, що «лівий поет» Гадзінський повторює про них банальні трюїзми, властиві академічним літературознавцям.
Редакція «Нової генерації» не помилилася. З часом у журналі було опубліковано шість критичних і теоретичних статей Гадзінського, зокрема про проблеми стилю й форми, під власним прізвищем та під псевдонімом Оскар Редінг.
Поетична збірка «Не-абстракти» (1927) вийшла в Одесі, куди Гадзінський переїхав 1926 року. До неї ввійшли вірші, писані протягом 1925–1926 років у Москві, Харкові, Криму, Одесі. Збірка складається з чотирьох циклів: «Із хвилин зневіри, коли все набридло», «Фрагменти й міць буття», «Ручні гранати по шанцях Олімпу» та «Пісні й гімни доби». З кожного циклу тут узято по одному віршу.
...ТИ ВЖЕ НЕ ПЛАЧЕШ...
...Ти вже не плачеш, підскубана Музо?
Не стало вже сліз... Є життя — болото...
О, скільки ж падлюк сміється в кулак,
А їх не бачить Наркомюста око.
...Слова безнадійні, а життя — проспект...
Вірш не громотворчий, а буття — проблема.
І скільки ж ще раз на слова поета
Звалиться «порядку» сліпа анатема.
...Кохання волі й соціальні шуми, —
Черепашим кроком йде вперед робочий —
Гасло економії, і якраз навколо
Шкурницьке хамство осліплює очі.
...Строфи декадентські та стиль ні до чого —
Вершки пізнання та шукання шал.
Ах, коли зміниться хоч на бельетаж
Наш китайсько-дикий культури підвал?! —
23. V. 1926 р. Одеса.
...І ЗАРАЗ СМІЮСЯ...
...Хто ж в серце мені застромив
Курарою вкритий штилет?
Хто це передо мною і каже:
«Ні кроку вперед»?
...Хто ж загнав мене у заулок,
Далеко від стихії життя?
Хто це так дико сміється —
Я, — не я той колишній, не я.
...Грім дорогу мені перерізав,
Мотузи заплутали ноги, —
Гей, не вийте, не вийте, шакали,
З розмитої кров’ю дороги.
...Хоч шлях у житті так розмитий,
Хоч зв’язаний я у заулку,
Мій мозок дорогу ще знає
Й не піде прохати притулку.
...Не раз я боровся в житті,
Не вбили бомби, шрапнелі.
Сміявся, як гази кусали
Мою австрійську шинелю.
...І зараз сміюся з блокади,
З заулка, і з пут на ногах, —
Мій мозок ясний і чує
Міць у своїх кулаках.
1. ІІІ. 1926.
Харків.
...НАШИМ ПОЕТАМ...
...Що вже не набридло всім нашим поетам
Писать про Марію, душу, «мені сниться»...
Про це вже на стріхах горобці співають,
А їх ще тягне старовина ця.
...Про це вже співали всі барди землі,
У всіх країнах, на всіх тонах мови,
Вже боком лізе і оте ридання,
Усі ці спазми та болі любови.
...Скиглить перестаньте в час весни людства!
О, краще плюнуть на своє життя,
Ніж прастарим стилем, в формі допотопній
Показувать гордо: «Бачите, ось я».
...Наш вік єдиний! Такого не було
Ніде, ніколи. А ви — старі тони
Передаєте, неначе захриплі
Розбито-хворі, мертві грамофони.
...Нова наша ера! І ритми нові
Повинні бути. Що їх ще не було.
А ви про Марію, Іну та кохання,
Нємовби це тільки ваші нерви гнуло.
...О, киньте ті штуки, сучасні мінстрелі!
Не про кохання й болі вам співать...
Вам треба душу сучасної ери
У всій її моці в віршах передать.
14. VI. 1926
Вел. Фонтан.
...ПОРОГИ...
...Не реве Дніпро, не гудять пороги,
Над ними шаліє онови бурун,
І тиснуть на них могутні, як криги,
Сучасности громи, змагання та шум.
...О Дніпре! Віджив Ти невинности час!
Весна минула, йде зрілости вік, —
І по дорозі вбиває все кволе,
Усіх нездарів, слабих і калік.
...Дніпро гнівливо міняє свій біг,
Піщані лави пре вперед, назад,
Йому набридло сотнями століть
Плисти на одвічний, старомодний лад.
...Йому нестерпно протягом віків
Без глузду гризти порогів граніт,
Він не хоче більше через жарт природи
Піною над ними безплодно гривить.
...Дніпро хоче праці. Він питає гнівно:
«Довго ще буду в цей великий час
Плисти, як раньше, без того, щоб світлом
Електростану замінити гас?!»
...Дніпро гнівливий. Чує: тьма проектів,
Плани, наради, а нема моторів,
Усе так тягнеться у безконечність,
А він — роздертий скелями порогів.
...Гадає мовчки: «Як це може бути?
Несеться стихія визволених сил,
Перебудова, війни, кров героїв,
А я пливу так, як віками плив».
...Спінилися хвилі чорних бров завзяттям.
Бунт поміж ними, грізний ураган,
І чути голос від степів Херсона
Аж до Полісся: «Дай Електростан!»
...Не реве Дніпро, не гудять пороги,
Над ними шаліє онови бурун.
І тиснуть на них могутні, як криги,
Сучасности громи, змагання та шум.
19. VII. 1926.
Одеса
Володимир Гадзінський. Не-абстракти. — Одеса: Гарт, 1927. — 93 с.
Володимир Гадзінський «Містерія» _ фантастичний нарис-п»єса в 3х діях з прологом і малюнками Анатолія Петрицького. 1920 р. написана. «Кінець» вже був написаний на 1924 р. Айнштайн» — також. ( з автобіографії, вміщеної в Видавництво «Кліо» 2015 р. книги «Самі про себе: Автобіографії українських митців 1920-х років».
упорядник видання, доктор філол. наук, професор Раїса Мовчан.
http://historybooks.com.ua/prosmotr_podrobnuy.php?i...
А проте, і біографію, і творчість Гадзінського не назвеш тривіальними. Поет народився в Кракові, навчався у Віденському університеті, під час Першої світової війни потрапив у російський полон, брав участь у підпільному лівому русі в міжвоєнній Польщі, втік у Радянську Україну, жив і працював у Москві (зокрема займався українською літературою, був одним з учасників об’єднання українських літераторів Росії «СіМ» ─ «Село і Місто»), помер в Одесі тридцять другого року «за нез’ясованих обставин», існує думка, що це було самогубство. Чим не сюжет для пригодницького твору?
Поезія Гадзінського дивакувата і незвична: химерно-урочиста риторика, ескапади в наукову сферу, одночасно наївна і сповнена всіляких складних алюзій та інтелектуальних концепцій ─ таке під ковдрою з гарячим шоколадом не почитаєш. Тому ця автобіографія – дуже важлива публікація напівзабутого автора.
http://www.chytomo.com/issued/yak-105-pismennikiv-x...
Фантастическая повесть «Конец» – антиутопия, действие которой разворачивается в коммунистическом обществе, в Москве далекого будущего. После нескольких десятилетий, в течение которых все продолжалась и продолжалась Великая октябрьская социалистическая революция, на планете победил коммунизм, не стало бедных и голодных, а к концу 2392 года свершился самый грандиозный проект человечества – центральный обогрев земного шара. Но самое невероятное, что в итоге гибнут континенты и погибает человечество. И происходит это в 2683 году.
http://www.archivsf.narod.ru/1888/vladimir_gadzinsk...
З подякою Ярині Цимбал! 