...«Досі мені ніколи не траплялося бачити привидів, та ще майже вдень, та ще серед людей, та ще в такому великому числі, та ще не на спіритичному сеансі»
Сміх Смолича стає все більш «грізним», політично означеним, нищівним. Закипає презирством і ненавистю кожний рядок, і цей настрій сприймається читачем, як велика революційна правда.
Чисто авантюрні моменти одійшли на третій план, на чільне місце виступили образи,
1 Ю. Смолич. По той бік серця. X., ДВУ, 1930, стор. 230.
персонажі з виразними індивідуальними вдачами, Стало менше пригодництва, а більше психологізму. Потворне, карикатурне, плакатне сприймається як форма реалістичного змісту.
Роман був прийнятий критикою краще, ніж попередній, його незабаром видали російською мовою.
Відомий російський перекладач П. Б. Зень- кевич радив авторові не звертати з сатиричної дороги; він писав режисеру Ф. М. Каверіну, домагаючись постановки інсценізації: «Мені здається, Смолича дуже треба зберегти по сатиричній лінії.
Адже в «Серці» він показав, що він здатний навіть на найгостріший сарказм,— як це важливо для нашої літератури зараз...»
А сам Смолич розщеплює свій хист: поряд сатири, так би мовити, в чистому виді він у романах інших жанрів запроваджує її як невід’ємну і вагому складову частку.
НАУКОВО-ФАНТАСТИЧНА ПРОЗА
Увага письменника до наукової фантастики також обмежена в часі і в кількості творів: трилогія була завершена за п’ять років. У країні інтерес до науки і техніки став загальним, повсюдним, і, зрозуміло, відбився у мистецтві. Не поминув цих захоплень і Юрій Смолич як письменник, зрозуміло.
Захоплення було спочатку однобічним: голий техніцизм висувався на чільне місце, технократи вважались організаторами суспільства. У маніфесті групи «А» («Червоний шлях», 1930, № 2) декларувалась потреба об’єднати інженерів і романістів, математиків і поетів, будівельників і художників, лікарів і акторів, електриків і новелістів, бо, мовляв, лише синтез майстрів мистецтва, науки і техніки може прокласти шляхи для популяризації гігантських перспектив п’ятирічок.
Діяльність групи «А» була значно скромніша від рекламованого проекту. Об’єдналось у групі ледь чи десяток чоловік, з них лише чотири-п’ять активних літераторів, почали вони видавати кумедний періодичний орган під назвою «УЖ» (універсальний журнал). Нещадний у самокритиці, Смолич не пожалів свого видання:
«УЖ» швидко знайшов оригінальну форму, а в своєму штукарстві та різних формальних еківоках був парадоксальним і нерідко навіть «заумним». (Наприклад, номер, котрий читався і спереду, і ззаду, і просто, і догори ногами). Винні у тому штукарстві та формалізмі були ми всі: Майк (Иогансен), Левко (Ковалів), Олекса (Слісаренко), я і Шовко- пляс» ’.
Єдиним позитивним наслідком було те, що в цьому маленькому колективі два письменники започаткували два жанри, відомі в багатьох літературах і не. відомі до того в українській традиції. Шовкопляс почав опрацьову- вати детективний роман, а Смолич — наукову фантастику.
Яка настанова лягла в основу жанру в радянських умовах? Романи О. Толстого «Гіперболоїд інженера Гаріна» та О. Бєляєва «Голова професора Доуеля», «Таємниця двох океанів» набули значної популярності, головно серед молоді. Приваблюють лет фантазії, гострота сюжетних подій. Науково-фантастичну прозу почали творити на Україні Д. Бузько, П. Лісовий, В. Владко. З ім’ям Смолича також пов’язане утвердження жанру та його найістотніших ознак.
Що ж це за ознаки, чому про романи сорокарічної давності слід говорити, як про су- часнодіючі?
Можна вказати на захоплену розповідь про поезію наукового пошуку. Смолич, милуючись, згадує, як умів Майк Йогансен сприймати наукові теорії і приступно їх викладати іншим. Ось характерний епізод:
«Колись він попросив Левка Ковальова розповісти нам з ним теорію відносності Ейнштейна. Ковалів узяв крейду, став до дошки (в хаті у Ковальова висіла класна дошка — він вирішував хімічні формули, в кімнаті у Майка теж висіла дошка — він записував на ній поетичні рими) і протягом двох чи трьох годин розповідав, ілюструючи свою лекцію викладками, формулами і кресленнями. Я не зрозумів нічого і чесно в тому признався. Майк обурився: «Ну як ти не розумієш?!» Взяв крейду, став до дошки і почав: «Це ж
дуже просто. Беремо, наприклад...»
І він повторив усе те, що казав Левко Ко
валів, але значно простіше і за десять-п’ят- надцять хвилин. І я зрозумів»
Юрій Смолич розповідає про педагогічно- популяризаторський хист Йогансена, бо це вміння декларувалось у естетичній програмі групи «А». Не будемо зараз дорікати тодішнім письменникам спрощеного розуміння, хоча б тому, що на практиці вони не підкорялись власним теоріям, а прагнули писати справжні романи і повісті, мистецькі нариси, в яких здобутки техніки й науки викладали за законами художньої краси. Тому й з’явився жанр наукової фантастики.
З яких складових частин, на думку Смо- лича, мав складатись такий жанр, яка була його естетична концепція? Перш за все тут мусила бути політика і сатира. Рухає волею героїв радянське сумління, а допомогу вони дістають через свої інтернаціоналістські настанови скрізь, де є люди праці і нормальної моралі.
Ми знаємо, як часто палії війни використовують науку на шкоду цивілізації, а ідеологи буржуазного світу фантазують про можливість біологічного перетворення людей праці на слухняних бездумних потвор-роботів. На цій страхітній ідеї побудовано фабулу роману «Господарство доктора Гальванеску» (1928).
Лікар Гальванеску винайшов засіб знекровлювання і заповнення тіла такою рідиною, яка реагує на сигнали радіо. З’являєть-
1 Ю. Смолич. Розповідь про неспокій. К-, «Радянський письменник», 1968, стор. 111—112.
ся можливість нещадно і вільно експлуатувати. Гальванеску — власник поміщицького маєтку, перетвореного на зразкове господарство. Скрізь лунає слава про досягнення по- міщика-винахідника, але довкола панує страх, бо потрапити до рук лікаря-кровопивці гірше, ніж зустрітись з видимою смертю.
Фантастичний роман прозаїк будує як авантюрну розповідь. Героїня твору — радянська молода вчена Юлія Сахно,— перебуваючи на практиці в Берліні, щось почула про господарство Гальванеску, дістала відрядження до нього і почала знайомитись з його досягненнями. Ще до приїзду в маєток вона подружила з двома румунами — старим селянином Йонеску та молодим шофером-ком- сомольцем Чіпару. Нехтуючи забороною господаря, Сахно дізнається про всі таємниці «господарства». їй доводиться переховуватись, тікати від переслідування, самій братися за зброю, виявляти розвідницьку кмітливість, спортсменську спритність, розсудливість та вигадку, щоб перемогти свого суперника, і навіть більше,— перетворити на препарований за його методом експонат і привезти з собою в СРСР.
Роман Смолича науково-фантастично-при- годницький; зрозуміло, що різні елементи представлені не в однаковій пропорції — пригоди переважають скрізь і у всьому. За традицією, найбільше місця відведено позитивному персонажеві, який і в огні не горить, і у воді не тоне. Юлія Сахно все вміє, її подвиги наростають у шаленому темпі.
Для пригодницького сюжету цього було досить. Ушкодженою, однак, виявилась наукова гіпотеза. Книга мало дає реальних знань, цікавої інформації, а без цього хороший фантастичний твір не може обійтись.
Письменник відчув ці слабості досить швидко і при надзвичайних обставинах, які несуть в собі теж щось пригодницьке. Карета швидкої допомоги приставила його до хірургічної лікарні для невідкладної операції на шлунку. Коли він опинився на операційному столі, лікарка-асистент, яка читала «Господарство доктора Гальванеску», щоб підбадьорити пацієнта, завела розмову про роман, вихваляючи динамічний сюжет. Лишилося ще кілька хвилин до прийому наркозу, а в розмову втрутився сам хірург, пообіцявши висловити свої зауваження про вірогідність гіпотези, але... через кілька днів.
Операція пройшла тяжко, але успішно, розмова відбулась з великою користю для письменника. Багато довелось продумати і передумати: про співвідношення фантастики, науки, пригоди, про потреби читача, про способи викладу ідеї.
«...Чому популяризація досягнень науки, пропаганда перспектив розвитку науки, постановка наукових проблем,— писав Смолич,— повинні бути віддані тільки на поталу літера- турницькому трюкацтву, вихолощеній схемі людських відносин та знекровленому декларуванню ідей, як це ведеться в науково-фантастичній літературі, коли формою науково-фантастичного твору стає пригодницький жанр?» (том 6, стор. 28—29).
Друга книга трилогії «Що було потім» (1933) є і продовженням, і антитезою до першої. Різко змінились мистецькі принципи, інакше виглядає гіпотеза, по-новому виписуються дійові особи.
Прозаїк зрозумів, що радянська наука — конструктивна, її завдання — перетворювати життя на справедливих соціальних основах. А тому вся проблема поставлена навспак: буржуазний винахідник умертвляв у людині інтелект, радянські вчені повертають людину до нормального стану. Юлія Сахно лише захищалась від Гальванеску. Герої другої книги мають у собі сили і знання, щоб відживити людину, яка знаходиться у смертельному стані.
Юлія Сахно викрала двох покалічених Гальванеску своїх друзів — Йонеску та Чі- пару — і самого доктора на придачу, привезла їх в дослідницький медичний інститут і просить повернути до нормального стану. Відбувається чудодивна операція, яка закінчується перемогою радянських вчених, їхнього таланту й людяних принципів.
Різко змінилась площина перипетій. У першій книзі героїня вела змагання, двобої, перестрілки й хитромудрі розшуки за допомогою вправної стрілецької руки, відчайдушності й особистої відваги. У другій книзі злому генієві капіталістичного світу протиставляються добрі наміри вчених нашої Вітчизни, їхнє уміння, розум, гуманістична воля. Читач уже не стежить, хто там кого з-за рогу помітить та підстрелить першим, бо він у захопленні від того, як медики використовують свій хист для перемоги у царині науки. І напруга виявилась ніяк не меншою, зумовлена сучасним конфліктом,— напруга інтелектуальної боротьби перш за все.
З винятковою повагою пишеться про всесилля пошуків, про складні перипетії боротьби, що її ведуть мужі науки. І герої стають іншими. Хоча весь час говориться про дивацтва вчених, про специфічні для їх професій милі недоліки, але змальований принадний духовний світ, глибина індивідуальностей.
Крім фантастичних поривань, автор подає картини досягнень сучасної науки. Яку величну панораму медичного закладу він створив, і то без будь-якої неприродної вигадки.
Тут треба повернутись до деяких автобіографічних фактів, які позначились на всій тканині роману. Про маєток Гальванеску письменник-фантаст писав, ніколи не бувши в капіталістичній Європі, ніколи не працювавши ні в розвідці, ні в контррозвідці.
Не був він і медиком, а професіональна обізнаність обмежилась лазаретом, породивши юнацькі мрії про можливість відживити мертвих. Мрія залягла в пам’ять надовго.
Мабуть, до того часу, коли письменник сам не потрапив на операційний стіл із сумною перспективою тяжко хворого... Та все ж, одужавши, озираючись довкола, бачачи правдиві чудеса сучасної медицини, поважно трактуючи з ученими про їх можливості і про їхні мрії, почувши з їхніх уст критику основної гіпотези першої книги,— Смолич вніс багато змін, докорінно перебудував виклад.
Він сам пережив, на власній шкурі відчув дотик операційного інструмента, повірив у
можливості науки, відчув до неї вдячність. Пацієнт... допоміг письменникові.
А пацієнт із Смолича був прекрасний: віруючий, вдумливий, зацікавлений. Зацікавлений професіонально. Придалася метода все вивчати досконально, придивлятись, радитись, перевіряти у фахівців. І він вирішив отак, як Иогансен про Енштейна, розповісти про медицину, сучасну й майбутню.
Любить Смолич безпосередньо звернутись до читача з повагою до його зацікавленості, з вірою у його почуття гумору і повести розмову на обрану тему. На цей раз про хірургічне чудо-мистецтво.
«Я певний, дорогий читачу, що ви дужі й міцні і тілом і духом. Я певний, що за все життя ви ніколи не хворіли, здорові зараз і ніколи потім не занедужаєте на будь-яку з важких, загрозливих для життя хвороб. Ще ймовірніше, що вам ніколи не доводилося і не доведеться лягати на операційний стіл, щоб дати відрізати собі руку, ногу, розпороти живіт чи зробити трепанацію черепа. Отже, дуже можливо, що вам за ціле ваше довге життя ніколи й не доведеться користатися з допомоги хірурга. За цим не треба жалкувати. Медицину треба любити, медиків шанувати, але найкраще зовсім не мати з ними справи. Шкода тільки, що, отже, вам так і не доведеться побувати у хірургічній лікарні, в операційній залі і побачити, як виконуються ці надзвичайні, складні й майстерні науково-мистецькі акти — хірургічні операції. Хіба що ви дістанете медичну освіту і зробитеся санітаром, сестрою, фельдшером, лікарем. Бо до хірургічного операційного залу можна потрапити тільки або в ролі лікаря, або в ролі хворого, приреченого на операцію.
Тому дозвольте мені кількома словами розповісти вам про це» (том І, стор. 220).
Зовсім маленьку медичну самоосвіту Смо- лич, як нам відомо, таки мав; відомо також і те, що він відвідав хірургічну залу і як хворий. Однак більше значення мали одвідини в той спосіб, про який поки що не згадано; після одужання йому було дозволено перебувати у медичних закладах як авторові, який пише про лікарів. До того ще він багато довідався, вивчаючи фахову літературу, підтримуючи контакти з видатними медиками, в тому числі й мрійниками—ентузіастами професії.
Перспективним здобутком методу Смоли- ча-фантаста стало те, що він почав писати про відомі і бачені речі, що для своїх персонажів бере реальних прототипів. Тому образи лікарів, виведені в романі «Що було потім», наближаються до звичайних нормальних образів будь-якого літературного жанру.
Є ще одна ознака, виявлена у Смолича, ознака найважливіша; він ніколи не забуває, що наука є соціальним явищем, що вона впливає на політику. З усією рішучістю радянського патріота письменник протиставляє науку в різних суспільствах, а його персонажі ведуть війну не лише озброївшись знаннями і хистом, але й політичними ідеями та державними настановами; так, наприклад, стикнули- ся буржуазний винахідник Гальванеску з радянським «колегою»-антагоністом Трембовсь- ким:
«Професор Трембовський, старий безпартійний лікар, хотів ще сказати докторові Гальванеску про те, як радянська медицина розгорнула спеціальну наукову роботу для боротьби з професійними захворюваннями, над гігієною та фізіологією праці, над справою утворення таких умов праці, щоб людську працездатність збільшити і здовшити...
Він хотів повідомити колегу Гальванеску, як у результаті всіх вищезгаданих заходів у Радянській країні з року в рік зменшується смертність, спадають захворювання на соціальні хвороби, зникають епідемії. І як в результаті цього радянська медицина ще більше міцніє, шириться і розвивається» (том І, стор. 255).
Професор Трембовський не сказав докторові Гальванеску нічого, бо «колега» виявився заповзятим прибічником буржуазного світу і, втративши позиції, кінчає самогубством, перед смертю виявивши ще раз свою безконечну злостивість — заподіює смерть одному з своїх «піддослідних» — селянинові Йонеску.
А от автор науково-фантастичного роману розповів читачам і про розвиток медицини в радянських умовах, і про її казкові, як тоді здавалось, перспективи. Наприклад, про пересадку окремих органів від донора до хворого.
На початку тридцятих років все це виглядало, як вигадка, а тепер, читаючи Смолича, ми ніби перевіряємо правдивість передбачень. І дивного в цьому немає нічого — такою мусить бути історія фантастичної творчості, коли вона спирається на продумані, справді наукові гіпотези.
У проміжку між двома романами був написаний ще й третій, пов’язаний з трилогією лише загальною темою та деякими другорядними персонажами. Роман «Ще одна прекрасна катастрофа» (1930) не стільки науково-фантастичний, скільки антиутопічний. Він більш політичний, аніж навіть інші частини трилогії. Мова йде про розповсюджені утопічні теорії мирного звільнення від колоніальної залежності, непротивлення злу насильством. Радянський письменник визначає їх безперспективність у самій суті, в ілюзорності, у непрактичності. На цьому й побудовано сюжет, у якому соціології значно більше, ніж наукової фантастики. Які досліди робить індійський лікар Нен-Сагор у своєму фаланстері, як лікує й вирощує гармонійну та дужу людину за допомогою сонячного спектра — все це висвітлене надто туманно, навіть як для цього жанру.
А от про зіткнення індійського громадського діяча, індійських повстанців з колоніальними властями письменник розповів правдиво, яскраво — саме ця лінія і залишається в пам’яті по прочитанні твору.
Немало матеріалів переводиться у план пригодницьких подій, коли герої ховаються і переодягаються, проникають у заборонені зони і рятують приречених. Вони були вже у романі «Господарство доктора Гальванеску», і там не належали до здобутків прозаїка. На цей раз авантюрна лінія виявилась ще слабішою. Власне, слабіше у цьому творі все: і гіпотеза, і побудова сюжету, і характери індійських вчених та радянських лікарів, які мали б прийти на допомогу індійським колегам, бо все тут ішло від літературних джерел. І то не першорядної якості. Роман, як кажуть, не вписується в комплекс, а лише прилягає десь збоку.
Згідно своєї ціложиттєвої концепції, Юрій Смолич і в науково-фантастичних творах не виходить за межі рідного двадцятого століття. Передбачення його звернені в майбутнє, але в ближнє. Минуло яких сорок років, і можна не те що перевірити правдоподібність уяви,— для белетристики це ні до чого,— а перевірити її життєздатність. Ніхто, зрозуміло, не співставляє підводного човна Жюля Берна з сучасним атомоходом, а його міжпланетне ядро з ракетоносієм. Жюль Берн залишається і досі класиком, а його книги читаються з неменшим ентузіазмом, ніж століття тому. Наукова фантастика підлягає тим же законам збереження цінності, що й твори всіх інших жанрів. Вони пишуться і для читачів- сучасників, і для читачів майбутнього. А вже від досконалості залежить, чи виявляться вони однорічною травицею, чи столітніми велетнями дубами, чи здобудуть безсмертя. По відношенню до наукової фантастики таке питання особливо цікаве та делікатне.
Про трилогію Смолича можна сказати: в ній мало такого, що відійшло в минуле цілком. Часом читацький інтерес викликає захоплюючий рух сюжету. У більш поважного читача можуть мати успіх розповіді про подвиг думки, життєві, реально здійсненні мрії. Письменник, наприклад, переказав якось діа-
лог з найвидатнішим сучасним хірургом,— він не називає його прізвища,— у якого були і критичні зауваження, і визнання твору.
І все ж останній роман трилогії «Що було потім» став останнім в іншому значенні слова, бо від жанру прозаїк відмовився назавжди. Спричинилися до цього не слабкості, а сильні сторони стилю: обізнаність із сферою своєї тематики, увага до людських характерів. Смолич пише про свої тривалі екскурси в галузь теоретичної медицини:
«Коли я осягав у тих «мандрівках» матеріал, мене тягло не так до заглиблення в наукові концепції, як до заглиблення в психіку, в ставлення до праці та цілого життя медиків та їх пацієнтів. Адже мої пізніші оповідання та повісті на медичні теми — «Мужність», «Серце красуні», «Хребет є пасмо гір», «Історія однієї хвороби» або п’єса «Великі труднощі» — були написані не так про медичні проблеми, як про медиків та їх пацієнтів. Вони були задумані та опрацьовані саме в час моїх «мандрівок» у медицину, саме тоді, як я «полював» за науковими гіпотезами для фантастичних романів.
Словом, захопившись іншими жанрами, я жанр наукової фантастики покинув» (том 6, стор. 36).
За межі прози Смолич майже ніколи не виходить,— його багатогранність виявилась в різновидах цього жанру, а як — необхідно визначити найповніше.
Ні, мало сказати, що натуру має Смолич неспокійну, він якийсь непосидючий пошукач- першопрохідник у мистецтві слова. До цього
64
часу творчий плин ішов двома річищами: наукова фантастика і політичний памфлет. А черговий роман щось увібрав від обох, а щось запровадив новітнє. У «Сорока восьми годинах» (1932) є сатира і памфлет, але ніяк не менше пафосно викладеної технічної інформації. Жодного відступу в часі письменник собі не дозволяє, і читач мандрує разом з автором, який обрав на цей раз вигідну для фабули роль екскурсовода. Правда, не екскурсовода, а, мовляв, гіда, бо возить він по країні туристську групу з трьох мільйонерів. А втім, і гід з нього наполовину, бо найчастіше він звертається безпосередньо до читача, свого радянського сучасника.
Новий роман — памфлет, до того ж актуальний, злободенний. «Міжнадодність» його виявляється в тому, з яким чуттям «собствен- ной гордости» (Маяковський) дивиться Смо- лич на . буржуїв «свьісока». Не тільки поглядає, але й доводить, аргументує за допомогою того, що ми вже назвали вище — «технічною інформацією». Сам Смолич вважає книгу своєрідним іспитом в усіх видах журналістики:
«Отже, беручись до роману «Сорок вісім годин», я поставив собі не тільки пряме ідейне завдання, яке й було найпершою метою моєї книги, а й чисто формальне завдання. Виходячи з того, що на той час в українській художній літературі був ще мало розвинений жанр публіцистики, я хотів опанувати його, пропагувати і, по змозі, поширити для великої літературної форми — роману. В прийомах компонування роману, в окремих його частинах, я використав якнайширше всі жанри публіцистики — памфлет, огляд, фейлетон, статтю, гумореску, нарис» (том 6, стор. 53).