Уже сам факт видання цієї книжки переповнює гордістю за українську культуру, в якій не пропадає нічого. Річ у тім, що її наклад 5000 (та й на наші тиражі – ого) примірників у 1932-му було знищено, набір розсипано. Про існування книжки пам’ятали тільки завдяки публікації уривків в українських часописах тих років, яких і вистачило, щоб харківські критики заскубли видання на злеті. У результаті всієї цієї катавасії ображений автор, журналіст кількох харківських видань, опинився в Москві, що й порятувало його від Сандармоху, і єдиний на всьому світі сигнальний екземпляр його знищеної книжки десятиліттями лежав собі в його московській домашній бібліотеці, яку після його смерті успадкували сини. Просто детективна історія, якщо доповнити її ще й розділом про пошуки тексту українськими літературознавцями в Москві в цей гібридний час, коли сліди рукопису привели до правонаступників. І знайдення цілого скарбу – отого єдиного примірника видання 1931 року. З нього цю книжку і перевидали в Києві вже у 2017 році. Через 86 років.
Як казав у таких випадках Роберт Льюїс Стівенсон:
Моряк з морів повернувся додому,
Мисливець з гір повернувся додому,
Він там, куди йшов давно.
Так, усе це про книжку Олександра Мар’ямова «Береги дванадцяти вод», що вийшла у видавництві «Темпора» 2017 року, і яка, окрім «титульних» мандрівних нотаток, містить ще збірку нарисів «Аеродроми і порти», а також незавершену повість про очаківських рибалок «Данилів» та кілька текстів, виданих раніше поза збірками.
Мандровану прозу «Берегів дванадцяти вод» про рейс криголама «Літке» з Севастополя у Владивосток доводиться читати й постійно намагатися вгадувати, за що саме набір цієї книжки в 1932 році наказали розсипати, надруковане знищити. І не знаходити жодної крамоли, як на застійні часи 1980-х. Така собі мандрівна настроєва проза, писана на тридцять років раніше від українця Леоніда Тендюка й росіянина Віктора Конецького (якщо Конецького читати в перекладі Анатолія Шевченка). Ну, можливо трапляються якісь дражливі моменти, як ось зустріч з українським емігрантом, колишнім чиновником УНР у Черкасах, на Суецькому каналі в Єгипті, де він служить поліційним лейтенантом, і несподівана розмова українською на палубі супроти лоцманської станції в порту Суец. Так і в Тендюка є якісь несподівані українські емігрантки на Гаваях, одружені з вождем племені, який «працює дикуном» у тамтешньому музеї — їсть сиру рибу, співає під гітару пісень і навіть виступає по вечорах у рестлінгу проти білих бійців. А тут — лише чиновник, який утік із Севастополя разом із чорноморським флотом і відсидів інтернованим в Бізерті, Туніс, перш ніж потрапив у Єгипет. Ну вирізали б цей епізод і замінили б на славу партії, а решту книжки надрукували б. Ні, книжку знищили повністю.
Тож питання — в чім тут була крамола, й чому Трублаїні писав приблизно те саме, але йому нічого за це не було — залишається.
Щоправда, мене кілька років тому попросили для одного проекту вголос почитати улюбленого письменника, я обрав уривок з «Лахтака» Трублаїні, очима наче був нічого, вставна новела про відкриття Північної землі — а вголос почав читати, стало соромно — стільки там у текст зашито всіляких островів Большевик, партії й комсомолу, й п’ятирічних планів освоєння Арктики. І не скоротиш, бо воно не просто для галочки згадане. Може, тому. Бо Мар’ямов точно не грав у ці піонерські ігри.
Отож один із них писав про комсомольців, які вчать старшого механіка «родіну любить», а другий — про аденських вантажників, які знають 5 мов, про міражі над пустелею й каву мокко. Цікаво читати в Олександра Мар’ямова, наскільки вільно почувалися радянські моряки за кордоном у кінці двадцятих, порівняно зі своїми колегами в середині вісімдесятих. Ну як, вільно. В усіх портах англійських колоній їх просто на берег не випускали, «англійка гадила», так. Але жодних підступів від своєї суднової адміністрації.
Скажімо, в індонезійському невеличкому порту, де приймали вугілля (тоді голландська колонія) якийсь радянський кочегар за спиною полісмена на причалі тікає через дірку в квартал «червоних ліхтарів». А підбадьорений його прикладом Мар’ямов тікає через ту саму дірку, наймає автомобіль (!) і цілий день їздить по острову та слухає байки шофера. В повоєнному Радянському Союзі такий «випендрьож» міг собі дозволити лише капітан-директор китобійної флотилії «Радянська Україна» Олексій Соляник, але й той свою машину «Волга-21» в Нову Зеландію привозив на борту плавбази з Одеси, а не розсікав на таксі — економив валюту.
А на Тайвані, який тоді ще японський острів (Формоза), він узагалі знайомиться зі шпиком, який до нього приставлений, розпитує його дорогу, коли не знає, де театр, грає з хазяїном якогось ресторану в го, замість битися з данськими матросами порожніми пляшками від пива, шпик «відпрошується» в нього ввечері додому, просячи ні у що більше не встрявати й повертатися на пароплав. Наступного дня з місцевим учителем їздить (знову винайнявши авто) на екскурсію по місту й навіть просить у поліційній управі дозвіл на поїздку поїздом у столицю острова (відмовили).
І жодних згадок про помполітів, ходіння по місту «в складі групи» — «російської трійки» (3—5 осіб), політінформацій, інструктажів про міжнародну ситуацію й переваги соціалізму тощо.
Будь-якої зі згаданих Мар’ямовим матроських вольностей у 1980-ті вистачило б на довічне закриття візи. А будь-який моряк, який в умі перераховував усі ціни в інвалютні рублі, а потім у джинси, люрексові хустки й перуки, повісився б, а не тринькав гроші на гейш. Це теж не, що ви подумали. Мар’ямов наводить і як називаються японською ті, про кого ви подумали, а гейші — то балет. От що значить, до 1933 року радянські моряки належали до міжнародної профспілки моряків. Їм платили нормальні зарплати. В архіві збереглися розписки Мар’ямова та Трублаїні за отримані на зарплатню долари. З урахуванням тодішнього курсу — можна жити.
Мені здається, харківські критики зробили стійку, як мисливський пес, саме на оцю «не положену» невимовну легкість буття, моряцьку вольницю, якою просотано весь текст. Можна було викреслити будь-який крамольний епізод сам по собі, Але волю посеред океанських хвиль, яка впливала на пурхання й лет думки, не викреслиш. Тільки всю книжку під ніж. Можемо сприймати книжку «Береги дванадцяти вод» як штрафного моряка, якому закрили візу й списали в каботаж, як, мабуть, учинили із самим Мар’ямовим, відправивши з Владивостока до Харкова потягом (Трублаїні поплив далі, на острів Врангеля, записавшись у кочегари).
Бо наступні нариси й повість «Данилів» присвячені шаландам, дубкам, шхунам та Бугсько- Дніпровському лиману, Очакову, Кізомису й острову Тендра. На них працюють рибалки, які ніколи не виходили за кордон. А їм і не треба. В них саме оселедці в Дніпро йдуть на тирло.
Усім, хто шукає морський родовід нашого народу, або навпаки, його заперечує, раджу прочитати цю повість про очаківських рибалок. Власне, я колись казав на одному радіо, що справжні наші Азово-Чорномоські рибалки розрізняють бичка за сортами, між тим, як у чехів немає окремої назви для тюльки, кільки, хамси й ставридки, але був не готовий до конкретики. Ось у Мар’ямова можна почитати, чим ті сорти бичків відрізняються. І взагалі — дуже повчальна повість про путину (це не те, що ви подумали) на острові Тендра, де збиралися рибалки з усього північно-західного кутка Чорного моря на свої шаландах.
Найбільше мене тішить в цій повісті –
КОРОТКИЙ СЛОВНИК рибальської термінології, що вживається на лиманах та на Тендрі й що зустрічається в «Данилові»
Баламут — скумбрія
Банка — лава в човні
Баран — прилад накручувати кодолу невода, витягаючи невід із моря
Барбет — піджак
Бунація — штиль, тиша на морі
Ванти — дротяні чи линвові драбинки коло щогл
Венцерада — насичена олією рибальська кирея
Вітри (місцеві назви)
Тремунтан — північний
Грего-тремунтан — півн-півн-східний
Грего (або горішняк) — півн-східний
Грего-лівант — півн-східно-східний
Лівант — східний
Широко-лівант (сироко-лівант) — південно-східно-східний
Широко (сироко) — південно-східний
Острій — південний
Остро-гарбій — півд-півд-західний
Гарбій (або низовий) — півд-західний
Гарбій-пунент — півд-зах-західний
Пунент (або одеський) — західний
Маїстро-пунент — півн-зах-західний
Маїстро (або молдуван) — півн-західний
Маїстро-тремунтан — півн-півн-західний
Галанка — рибальські «спецштани»
Горстей — ставити шаланду у вітер (круто до вітру)
«Гуляти у хліба» — їсти
Кінець — мотуззя чи линва
Клотик — найвища частина щогли
Клівер — гострий, косий трикутний парус, що відходить від основного вітрила в носову частину судна
Пожа — ставити шаланду за вітром (по вітру)
Прова — носова частина судна
Топсель — невеликий парус, що ставиться під клотик, над велике вітрило
Травити — попускати кінець; друге значення — брехати
Шаланда — тип рибальського великого човна Шкертик — короткий «кінець»
Шпронтова — нижня рея на шаланді, що тримає вітрило знизу.
Щогли: грот — середня; фок — передня; бізань — задня
Цей словник уже сам по собі звучить, як поезія. Не дивно, що вірш з усіма словами в той же час написав сам Майк Йогансен. За браком місця не наводитимемо цей вірш, він доволі великий, але безсумнівно, що без Мар’ямова, який у кількох книжках і репортажах романтизував очаківських рибалок, не обійшлося.
Ясно, що це не всі необхідні для вдалої риболовлі на бичка слова, але лише ті, яких не знав Мар’ямов. Спеціально для бригадирів зазначимо ще таке — до 31 року бригадирів рибальських артілей називали отаманами. Головний герой цієї повісті плюнув і списався на берег у хлопководи, коли його хотіли записати бригадиром і встановити йому план по бичках. Ще й якогось салагу з Сибіру головою рибколгоспу призначили. Ось такий каботаж
В «Аеродромах і портах» частково тривають ці історії, що розпочиналися в так і не дописаному «Данилові» — наприклад, надісланий із Сибіру голова рибколгоспу, якого зневажають отамани за те, що закачується в морі, одружується з дочкою маячного наглядача на острові Тендра, на якому тоді проживало лише чотири людини, всі родичі, тому наглядачеві приглянувся в зяті хай навіть закачаний на шхуні сибіряк, і неодруженим з острова той уже не вибрався. А частково — історії, появу яких спонукало відрядження Мар’ямова до Ірану й розвиток радянської авіації. Ну, про літачки я вам переповідати не буду, нехай якийсь льотчик пише.
Можна й далі писати про тексти Олександра Мар’ямова, порівнюючи їх, скажімо, з «Планетою людей» Екзюпері (все ж таки пишу про літачки), але просто коротко зауважу — ті, хто хотів знищити цю книжку в 1930-х, просто вкрали в української літератури 30 років розвитку. Добре, що їм нічого не вдалося й ці тексти повернулися домів хоча б зараз.
http://litakcent.com/2018/03/06/beregi-12...
***
Уже сам факт издания этой книги переполняет гордостью за украинскую культуру, в которой не пропадает ничего. Дело в том, что ее тираж 5000 (и на наши тиражи — ого) экземпляров в 1932-м было уничтожено, набор рассыпан. О существовании книги помнили только благодаря публикации отрывков в украинских журналах тех лет, которых и хватило, чтобы харьковские критики заскублы издание на взлете. В результате всей этой катавасии обиженный автор, журналист нескольких харьковских изданий, оказался в Москве, что и спасло его от Сандармоха, и единственный на всем свете сигнальный экземпляр его уничтоженной книги десятилетиями лежал в его московской домашней библиотеке, которую после его смерти унаследовали сыновья. Просто детективная история, если дополнить ее еще и разделом о поисках текста украинском литературоведами в Москве в этот гибридный время, когда следы рукописи привели к правопреемникам. И нахождение целого сокровища — того единственного экземпляра издания 1931 года. Из него эту книгу и была в в Киеве уже в 2017 году. Через 86 лет.
Как говорил в таких случаях Роберт Льюис Стивенсон:
Моряк из морей вернулся домой,
Охотник с гор вернулся домой,
Он там, куда шел давно.
Да, все это о книге Александра Марьямова «Берега двенадцати вод», вышедшей в издательстве «Темпора» 2017 года, и которая, кроме «титульных» путешествующих заметок, содержит еще сборник очерков «Аэродромы и порты», а также незавершенную повесть о очаковских рыболовов «Данилов» и несколько текстов, выданных ранее вне сборников.
Странствующих прозу «Берегов двенадцати вод» о рейсе ледокола «Литке» из Севастополя во Владивосток приходится читать и постоянно пытаться угадывать, за что именно набор этой книги в 1932 году приказали рассыпать, напечатанное уничтожить. И не находить никакой крамолы, как на застойные времена 1980-х. Такая путешествующая настроением проза, написанная на тридцать лет раньше украинском Леонида Тендюк и россиянина Виктора Конецкого (если Конецкого читать в переводе Анатолия Шевченко). Ну, возможно случаются какие-то раздражающие моменты, как вот встреча с украинским эмигрантом, бывшим чиновником УНР в Черкассах, на Суэцком канале в Египте, где он служит полицейским лейтенантом, и неожиданная разговор украинском на палубе против лоцманской станции в порту Суэц. Так и в Тендюк есть какие-то неожиданные украинские эмигрантки на Гавайях, в браке с вождем племени, «работает дикарем» в местном музее — ест сырую рыбу, поет под гитару песен и даже выступает по вечерам в рестлинге против белых бойцов. А здесь — только чиновник, сбежавший из Севастополя вместе с черноморским флотом и отсидел интернированным в Бизерте, Тунис, прежде чем попал в Египет. Ну вырезали бы этот эпизод и заменили бы на славу партии, а остальные книги напечатали бы. Нет, книгу уничтожили полностью.
Поэтому вопрос — в чем здесь была крамола, и почему Трублаини писал примерно то же, но ему ничего за это не было — остается.
Правда, меня несколько лет назад попросили для одного проекта вслух почитать любимого писателя, я выбрал отрывок из «лахтака» Трублаини, глазами как не было ничего, вставная новелла об открытии Северной земли — а вслух начал читать, стало стыдно — столько там в текст зашито всевозможных островов Большевик, партии и комсомола, и пятилетних планов освоения Арктики. И не сократит, потому что оно не просто для галочки упомянутое. Может, потому. Потому Марьямов точно не играл в эти пионерские игры.
Поэтому один из них писал о комсомольцев, которые учат старшего механика «родину любить», а второй — о Аденском грузчиков, которые знают 5 языков, о миражи над пустыней и кофе мокко. Интересно читать у Александра Марьямова, насколько свободно чувствовали себя советские моряки за рубежом в конце двадцатых, по сравнению со своими коллегами в середине восьмидесятых. Ну как, свободно. Во всех портах английских колоний их прямо на берег не выпускали, «англичанка гадили», да. Но никаких козней от своей судовой администрации.
Скажем, в индонезийском небольшом порту, где принимали угля (тогда голландская колония) какой-то советский кочегар за спиной полицейского на причале убегает через дыру в квартал «красных фонарей». А ободренный его примером Марьямов убегает по той же дыру, нанимает автомобиль (!) И целый день ездит по острову и слушает байки шофера. В послевоенном Советском Союзе такой «выпендреж» мог себе позволить только капитан-директор китобойной флотилии «Советская Украина» Алексей Соляник, но и то свою машину «Волга-21» в Новую Зеландию привозил на борту плавбазы из Одессы, а не рассекал на такси — экономил валюту.
А на Тайване, который тогда еще японский остров (Формоза), он вообще знакомится со шпиком, который к нему приставлен, расспрашивает его дорогу, когда не знает, где театр, играет с хозяином какого-то ресторана в го, вместо драться с датскими матросами пустыми бутылками от пива, шпик «отпрашивается» у него вечером домой, прося ни во что больше не ввязываться и возвращаться на пароход. На следующий день с местным учителем ездит (опять наняв авто) на экскурсию по городу и даже просит у полицейской управе разрешение на поездку поездом в столицу острова (отказали) .И никаких упоминаний о помполитов, хождение по городу «в составе группы» — «русской тройки» (3-5 человек), политинформаций, инструктажей о международной ситуации и преимущества социализма тощо.удь-либо из упомянутых Марьямовим матросских вольностей в 1980-е хватило бы на пожизненное закрытия визы. А любой моряк, в уме перечислял все цены в инвалютные рубли, а затем в джинсы, люрексовые платки и парики, повесился бы, а не транжирил деньги на гейш. Это тоже, что вы подумали. Марьямов приводит и как называются японской те, о ком вы подумали, а гейши — это балет. Вот что значит, до 1933 года советские моряки относились к международной профсоюза моряков. Им платили нормальные зарплаты. В архиве сохранились расписки Марьямова и Трублаини за полученные на зарплату доллара. С учетом тогдашнего курса — можно жити.Мени кажется, харьковские критики сделали стойку, как охотничий пес, именно на эту «не положено» неописуемую легкость бытия, моряцкую вольницу, которой пропитана весь текст. Можно было вычеркнуть любой крамольный эпизод сам по себе, но волю посреди океанских волн, которая влияла на порхание и лет мысли, не вычеркнешь. Только всю книгу под нож. Можем воспринимать книгу «Берега двенадцати вод» как штрафного моряка, которому закрыли визу и списали в каботаж, как, наверное, сделали с самим Марьямовим, отправив из Владивостока в Харьков поездом (Трублаини поплыл дальше, на остров Врангеля, записавшись в кочегары) .Бо следующие очерки и повесть «Данилов» посвящены шаланды, дубки, шхунам и Бугсько- Днепровском лимана, Очаков, Кизомысе и острова Тендра. На них работают рыбаки, которые никогда не выходили за границу. А им и не надо. В них именно сельди в Днепр идут на тирло.Усим, кто ищет морской родословную нашего народа, или наоборот, его отрицает, советую прочитать эту повесть о Очаковских рыбаков. Собственно, я когда-то говорил на одном радио, что настоящие наши Азово-Чорномоськи рыбаки различают бычка по сортам, между тем, как у чехов нет отдельной названия для тюльки, кильки, хамсы и ставридки, но был не готов к конкретике. Вот в Марьямова можно почитать, чем те сорта бычков отличаются. И вообще — очень поучительная повесть о путину (это не то, что вы подумали) на острове Тендра, где собирались рыбаки по всему северо-западного угла Черного моря на свои шаландах.Найбильше меня радует в этой повести -короткие СЛОВАРЬ рыболовной терминологии, употребляемой на лиманах и на Тендре и встречающееся в «Даниилу» Баламут — скумбрияБанка — скамья в човниБаран — прибор накручивать Кодолу невода, вытягивая невод с моряБарбет — пиджакБунация — штиль, тишина на мориВанты — проводные или веревку лесенки круг щоглВенцерада — насыщенная в ией рыболовная киреяВитры (местные названия) Тремунтан — пивничнийГрего-тремунтан — сев-сев-схиднийГрего (или Горишняк) — сев-схиднийГрего-Ливант — сев Восточно-схиднийЛивант — схиднийШироко-Ливант (сирокко-Ливант) — юго-восточно-схиднийШироко ( сирокко) — юго-схиднийОстрий — пивденнийОстро-арба — южный-южный-захиднийГарбий (или низовой) — южная-захиднийГарбий-пунент — южный-зап-захиднийПунент (или одесский) — захиднийМаистро-пунент — сев-зап-захиднийМаистро (или молдаванин) — сев-захиднийМаистро-тремунтан — сев-сев-захиднийГ аланка — рыболовные «спецштаны» горсть — ставить шаланду в ветер (круто к ветру) «Гулять в хлеба» — истиКинець — веревки или линваКлотик — самая высокая часть щоглиКливер — острый, косой треугольный парус, что отходит от основного паруса в носовую часть суднаПожа — ставить шаланду по ветру (по ветру) Прова — носовая часть суднаТопсель — небольшой парус, который ставится под Клотик, над большое витрилоТравиты — отпускать конец; второе значение — брехатиШаланда — тип рыболовного большой лодки Шкертик — короткий «конец» Шпронтова — нижняя рея на шаланде, что держит парус знизу.Щоглы: грот — средняя; фок — передняя; бизань — задняЦей словарь уже сам по себе звучит, как поэзия. Неудивительно, что стихотворение со всеми словами в то же время написал сам Майк Йохансен. За неимением места не приводить этот стих, он довольно большой, но несомненно, что без Марьямова, который в нескольких книгах и репортажах романтизировал Очаковских рыбаков, а не обийшлося.Ясно, что это не все необходимые для успешной рыбалки на бычка слова, но только те, которых не знал Марьямов. Специально для бригадиров отметим еще такое — до 31 года бригадиров рыболовных артелей называли атаманами. Главный герой этой повести плюнул и списался на берег в хлопководы, когда его хотели записать бригадиром и установить ему план по бычка. Еще какого-то салагу из Сибири головой рыбколхоза назначили. Вот такой каботажВ «аэродромы и портах» частично продолжаются эти истории, начинались в так и не дописана «Даниилу» — например, присланный из Сибири председатель рыбколхоза, которого презирают атаманы за то, что закачивается в море, женится на дочери бредового смотрителя на острове Тендра, на котором тогда проживало всего четыре человека, все родственники, поэтому надзирателю приглянулся в зятья пусть даже закачанный на шхуне сибиряк, и холостых м с острова то уже не выбрался. А частично — истории, появление которых побудило командировки Марьямова в Иран и развитие советской авиации. Ну, о самолетики я вам пересказывать не буду, пусть какой-то летчик пише.Можна и дальше писать о текстах Александра Марьямова, сравнивая их, скажем, с «Планетой людей» Экзюпери (все же пишу о самолетики), но просто коротко замечу — те, кто хотел уничтожить эту книгу в 1930-х, просто украли у украинской литературы 30 лет развития. Хорошо, что им ничего не удалось и эти тексты вернулись домов хотя бы сейчас.