“Крим! Цей Херсонес Таврійський древній! Чотирикутник або, радше, неправильний ромб, який здається вкраденим у найчарівнішого узбережжя Італії”.
Жуль Верн “Упертий Керабан” (1883)
Жуль Верн (1828-1905) — письменник, з дитинства відомий усім, і не читав його книжок хіба що той, хто зовсім не любить читати. У його книжках підлітки знаходили все, що найбільше цікавить у їхньому віці: мандри, екзотику, нові знання, пригоди...
Він не лишив “білих плям” на глобусі. Своїх героїв письменник відряджав на всі континенти планети і навіть на Місяць; у тому числі — довкола Чорного моря через Крим.
Наведемо маршрут пересування героїв роману “Упертий Керабан” (лише українську частину): Кілія — Маяки — Одеса — Коблеве — Миколаїв — Херсон — Олешки — Великі Копані — Каланчак — Перекоп — Джанкой — Арабат — Керч — Єникале.
Керабан — турок, торговець тютюном, відомий своєю впертістю. Одного разу його обурило нововведення стамбульської влади у вигляді 10 монет за перетинання Босфору з одного берега на інший у межах Стамбула.
Відмовившись платити суму, що дорівнювала половині філіжанки кави, Керабан вирішив поїхати кінним екіпажем по суходолу — довкола всього Чорного моря, щоб пообідати в Ускюдарі. Разом зі своїм торговим партнером голландцем ван Міттеном та його слугою Бруно пан Керабан вирушає через Болгарію та Румунію до Одеси: “Це місто — оаза серед навколишнього степу”.
В оазі мешкає його друг банкір Селім з дочкою Амазією, котра невдовзі має вийти за Ахмета, небожа Керабана; отже, Керабан і Селім мають стати ще й родичами. Сам Ахмет також перебував у Одесі, поближче до коханої. Відтак Керабан бере із собою ще й Ахмета та слугу Нізіба, і всі п'ятеро, не зволікаючи, вирушають далі — через Коблеве (чи не перша згадка цього славетного села у художній літературі) на Миколаїв. Тим часом, ледве Ахмет полишив Одесу, підступний капітан Ярхуд викрадає його принцесу, щоб примусово видати її за багатого турка Сафара.
І ось, проїхавши Миколаїв та Херсон, карета мандрівників наближається до Криму.
“Наступного дня опівдні досить втомлені мандрівники, проїхавши Великі Копані та Каланчак, дісталися містечка Перекоп...”
Оскільки Керабан поспішав, їхати необхідно найкоротшим шляхом (приблизно так, як нині прокладена залізниця Джанкой – Керч), а отже, мандрівники, на жаль для читачів, не побачили розкошів гірського Криму та Південнобережжя.
“Місцевість тут була менш лісистою та більш пустельною. Деінде вільно паслися високі дромадери, що перетворювало цю область у таку собі філію Аравійської пустелі. Дерев'яні, без жодної металевої деталі, повозки, що проїжджали нею, рипіли осями, натертими смолою. Усе це виглядало вельми примітивно, проте у сільських оселях та на усамітнених хуторах ще траплялася щиросерда та всеосяжна татарська гостинність”.
На ніч наші герої зупиняються в містечку Арабат. У місцевому заїзді Керабан та його супутники повечеряли пловом, “в якому рису було більше, ніж курятини”, йогуртом та перепічками, “відомими тут під назвою катламас”. Керабан свої враження від якості страв сформулював так:
“— Мітридат діяв невміло.
— Чому? — поцікавився голландець.
— Якщо він справді хотів отруїтися, йому слід було пообідати в арабатському трактирі.”
На ранок наша компанія опиняється віч-на-віч з неочікуваною проблемою. Якийсь поважний турок пан Сафар (той самий, котрий наказав викрасти Амазію; тільки наші герої про це ще не здогадуються) узяв на свої поважні потреби усіх придатних коней і тепер Керабану та його супутникам не лишилося кого запрягти у карету. У відчаї Керабан благав власника заїзду: “Знайдіть мені двох коней, навіть одного... Хоча б півконя!”. Та все було марно — на цілий Арабат жодної конячки не знайшлося. “Сто карбованців заплачу тому, хто надасть мені упряжку!” — оголошує Керабан, але жодні гроші тут не врятують. Зрештою, за відсутності коней Керабан готовий погодитися на мулів або навіть віслюків. Урешті-решт винахідливі мандрівники знаходять оригінальний вихід і можуть спокійно продовжити подорож: вони запрягають у карету пару одногорбих верблюдів, які водилися в цій місцевості у достатній кількості.
Керч зустріла мандрівників ще одним несподіваним, але кумедним казусом:
“— Але я не бачу мосту, по якому можна перейти через цю річку, — вів далі Керабан.
— Справді, дядьку, його більше немає, — відповів Ахмет, приклавши зігнуту долоню до очей і вдивляючись у невидимий міст через буцімто річку.
— Однак міст має бути, — сказав ван Міттен. — У моєму путівнику згадана його наявність”.
Виявляється, про міст над Керченською протокою мріялося ще тоді!
Далі — Таманський берег, на якому мандрівникам пощастило спостерігати виверження грязьового вулкана, помилуватися красою Кавказу та, проїхавши через усю Малу Азію, дістатися Ускюдара, переживши багато-багато інших цікавих, пізнавальних, а подекуди й небезпечних пригод. Але наприкінці добро перемагає, а зло покаране: прекрасна Амазія звільнена, молодят чекає медовий місяць, Керабан довів, що здатен будь-що домогтися свого. Всі герої залишаються живими, а всі лиходії отримують заслужену кару — добро завжди перемагає, бо воно розумніше зла. Щасливий кінець неминучий.
І за це ми любимо Жуля Верна. Щира віра у світлий бік людської натури, впевненість у користі прогресу та силі знань цілком виправдовують деяку наївність творів і спрощений психологізм.
Це світло не полишить і в дорослому віці.
***
"Крым! Этот Херсонес Таврический древний! Четырехугольник или, скорее, неправильный ромб, который кажется украденным в очаровательного побережья Италии ".
Жюль Верн "Упрямый Керабан" (1883)
Жюль Верн (1828-1905) — писатель, с детства известен всем, и не читал его книг разве что тот, кто совсем не любит читать. В его книгах подростки находили все, что больше всего интересует в их возрасте: путешествие, экзотику, новые знания, приключения ...
Он не оставил "белых пятен" на глобусе. Своих героев писатель отправлял на все континенты планеты и даже на Луну; в том числе — вокруг Черного моря через Крым.
Приведем маршрут передвижения героев романа "Упрямый Керабан" (только украинскую часть): Килия — Маяки — Одесса — Коблево — Николаев — Херсон — Алешки — Великие Копани — Каланчак — Перекоп — Джанкой — Арабат — Керчь — Еникале.
Керабан — турок, торговец табаком, известный своим упрямством. Однажды его возмутило нововведение стамбульской власти в виде 10 монет за пересечение Босфора с одного берега на другой в пределах Стамбула.
Отказавшись платить сумму, равную половине чашки кофе, Керабан решил поехать конным экипажем по суше — вокруг всего Черного моря, чтобы пообедать в Бешикташ. Вместе со своим торговым партнером голландцем ван Миттен и его слугой Бруно господин Керабан отправляется через Болгарию и Румынию в Одессу: "Этот город — оазис среди окружающей степи".
В оазисе живет его друг банкир Селим с дочерью Амазия, которая вскоре должна выйти за Ахмета, племянника Керабана; следовательно, Керабан и Селим должны стать еще и родственниками. Сам Ахмет также находился в Одессе, поближе к любимой. Поэтому Керабан берет с собой еще и Ахмета и слугу Низиба, и все пятеро, не мешкая, отправляются дальше — через Коблево (не первое упоминание этого славного села в художественной литературе) на Николаев. Между тем, едва Ахмет оставил Одессу, коварный капитан Ярхуд похищает его принцессу, чтобы принудительно выдать ее за богатого турка Сафара.
И вот, проехав Николаев и Херсон, карета путешественников приближается к Крыму.
"На следующий день в полдень достаточно уставшие путешественники, проехав Великие Копани и Каланчак, достались города Перекоп ..."
Поскольку Керабан спешил, ехать нужно кратчайшим путем (примерно так, как сейчас проложена железная дорога Джанкой — Керчь), а следовательно, путешественники, к сожалению для читателей, не увидели роскоши горного Крыма и Южнобережья.
"Местность здесь была менее лесистой и более пустынной. Кое-где свободно паслись высокие дромадеры, что превращало эту область в некую филиал Аравийской пустыне. Деревянные, без всякой металлической детали, повозки, что проезжали ней, скрипели осями, натертыми смолой. Все это выглядело весьма примитивно, однако в сельских домах и на уединенных хуторах еще случалась душевная и всеобъемлющая татарская гостеприимство ".
На ночь наши герои останавливаются в городке Арабат. В местном заезде Керабан и его спутники поужинали пловом, "в котором риса было больше, чем курятины", йогуртом и лепешки, "известными здесь под названием катламас". Керабан свои впечатления от качества блюд сформулировал так:
"- Митридат действовал неумело.
- Почему? — поинтересовался голландец.
- Если он действительно хотел отравиться, ему следовало пообедать в Арабатской трактире ".
Утром наша компания оказывается лицом к лицу с неожиданной проблемой. Какой важный турок господин Сафар (тот самый, который приказал похитить Амазия, только наши герои об этом еще не догадываются) взял на свои почтенные потребности всех пригодных лошадей и теперь Керабану и его спутникам не оставалось кого запрячь в карету. В отчаянии Керабан умолял владельца заезда: "Найдите мне двух лошадей, даже одного ... Хотя бы ПОЛКОНЯ!". Но все было напрасно — на целый Арабат ни лошадки не нашлось. "Сто рублей заплачу тому, кто предоставит мне упряжку!» — объявляет Керабан, но никакие деньги тут не спасут. В конце концов, при отсутствии лошадей Керабан готов согласиться на мулов или даже ослов. В конце концов изобретательные туристы находят оригинальный выход и могут спокойно продолжить путешествие: они разводят карету пару одногорбых верблюдов, водились в этой местности в достаточном количестве.
Керчь встретила путешественников еще одним неожиданным, но забавным казусом:
"- Но я не вижу моста, по которому можно перейти через эту реку, — продолжал Керабан.
- Действительно, дядя, его больше нет, — ответил Ахмет, приложив согнутую ладонь к глазам и вглядываясь в невидимый мост через якобы реку.
- Однако мост должен быть, — сказал ван Миттен. — В моем путеводителе упомянутая его наличие ".
Оказывается, о мосте над Керченским проливом мечталось еще тогда!
Дальше — Таманский берег, на котором путешественникам посчастливилось наблюдать извержение грязевого вулкана, полюбоваться красотой Кавказа и, проехав через всю Малую Азию, добраться Бешикташ, пережив много-много других интересных, познавательных, а иногда и опасных приключений. Но в конце добро побеждает, а зло наказано: прекрасная Амазия освобождена, молодоженов ждет медовый месяц, Керабан доказал, что способен что-либо добиться своего. Все герои остаются живыми, а все злодеи отримують заслуженную кару — добро всегда побеждает, потому что оно умнее зла. Счастливый конец неминучий.И за это мы любим Жюля Верна. Искренняя вера в светлую сторону человеческой натуры, уверенность в пользе прогресса и силе знаний вполне оправдывают некоторую наивность произведений и упрощенный психологизм. Это свет не оставит и во взрослом возрасте.
