Мабуть, найраніше до літературної фантастики вдалися автори так званого "святого письма". Вся Біблія насичена фантастичними оповідями й сюжетами. Надприродні творіння, неймовірні видива, таємничі заповіді й повчання, наївні сподівання чудодійних звершень накопичені в ній надто щедро.
Але, хоч як це дивно, без цього окультистського архімотлоху не обходяться в своїх творах і деякі сучасні літератори. Для них здобутки й перспективи сучасної науково-технічної революції здаються іноді такими, що розкривають уже не тільки невідомі форми світу, але й змінюють його матеріальний зміст. Відтак народжуються гіпотези й твердження про нематеріальні антисвіт і антилюдину, про дивовижну одухотвореність і свідому цілеспрямованість самої природи, про якісь космічні цивілізації, що ніби скеровують і запрограмовують розвиток людства, про науковість містики. Тоді вже релігія з її фантомами і містицизмом, різні види спіритизму починають уявлятися за реальний вияв і форму впливу якогось Вищого Розуму.
В одному київському гуртожитку після атеїстичної лекції слухачі запитали: "Ви кажете, що воскресіння Ісуса Христа — це казка, фантастика. А от ми прочитали в одного письменника, що живі істоти якоїсь там галактики досягли безсмертя. В них навіть спеціальний Інститут Воскрешень є".
Виявилося, що молоді мешканці гуртожитку вичитали це в книжці Олеся Бердника "Шляхи титанів". Це змусило нас глянути пильніше на його науково-фантастичну творчість.
Уже героям першої збірки Олеся Бердника "Поза часом і простором" було притаманне нестримне прагнення до якогось іншого, неземного світу, розкриття його Таємниць, осягнення ролі абстрактного, надприродного Розуму. В усій концепції цієї книжки виступає примітивізм фантастики Бердника як з ідейного, так і з художнього боку. Схематично-банальна побудова сюжету, спрощене розв'язання складних ситуацій і головне — відсутність у творах належного наукового обгрунтування. Все будується на штучних зв'язках, авантюрних прогнозах і ефектих надмірностях.
У другій книзі Бердника — науково-фантастичному романі "Шляхи титанів" — дія відбувається через багато тисячоліть у масштабах цілих космічних систем чи галактик за участю їхніх дивацьких науковців і техніків, потворних супротивників та в умовах, коли їхні космічні подорожі тривають віки, а життя — тисячоліття і врешті люди сягають безсмертя. Все це виступає в таких гіперболах різних енергій, швидкостей, уявлень про світ і буття, що найдивовижніші казки чи релігійні марення здаються зовсім жалюгідними.
Природничо-науковий зміст роману з волі автора вбирає в себе так багато різних видів енергії, речовини і антиречовини, поля і антиполя, гравітації і дегравітації, планет і антипланет, світу й антисвіту, що іноді це здається звичайним умоглядним жонглюванням.
Ось які дива демонструються в романі: подолання Простору й Часу нейтралізацією, Смерті — Воскресінням, перебуванням розумних істот і в атмосфері і в повному вакуумі, їхнє вміння відживляти будь-які втрачені чи пошкоджені частини організму, творити речі й видовища, беручи матеріал для цього з квантів світлового поля.
Змішуючи наймодерніші наукові відкриття й гіпотези, еврестичні претензії, автор іноді вдається до таких неймовірностей, що від їх нагромадження читача охоплює не страх, не диво, не цікавість, а [....відчуття..] відрази.
Він, скажімо, "засновує" Інститут Воскрешень, де й відбувається звичайнісінька автоматична "одноманітна робота по поверненню трупів до життя"..., мов на конвейєрі; із захопленням проектує: "піднімемо Розум на небувалу височину. Ера Безсмертя — це ера повного підкорення Космосу, це торжество Людини над Безкінечністю!". У своїх ідейно-стильових шуканнях автор не досягає діалектичної єдності форми й змісту для різних фантастичних дивацтв, він не знаходить навіть відповідного мистецького втілення.
Всемогутній інтелект, за фантастикою О. Бердника, набуває здатності виходити за межі матерії та її неодмінних форм простору і часу. Але хіба це не вияв Саваофа, Єгови, Аллаха? Може, автор книжки думає, що коли він скаже будь-що про матерію у вигляді світлового поля чи радіоактивності, коли згадає про закономірності розвитку Всесвіту і його істот, про функціональність людського мозку та багатогранність єства, то вже цим самим гарантує себе від ідеалізму й містики?
У творах Олеся Бердника чимало кокетування з "вічними темами", причому він впадає в надмірну абстрактність та безпредметність, вдається до нестримного вимислу, всі сюжетно-фабульні побудови й ідейно-моральні устремління виглядають зовсім штучними.
В одному з кращих його творів — повісті "Привид іде по землі", сповненій соціального протесту й гострої сатири, все ж, мабуть, найбільш виразно виступає містична сторона, хоч проти неї автор ніби й воює. Ось як говорить головний персонаж твору акадек Тенк про своє відкриття:
"- Може, мої скромні досліди відкривають перед людством небачені перспективи. Адже тут йдеться про повну перемогу над часом і простором. Може, проблема пересування і взагалі існування докорінно зміняться в зв'язку з цими винаходами". І далі мовиться про те, що в майбутньому Людина за своїм бажанням зможе долати будь-які відстані, буде спроможна подорожувати в часі — назад і вперед, проникати в недосяжний світ іншого виміру, про який ми нічого не знаємо, бо соромимось, остерігаємось, щоб "не одержати прізвисько містика".
Навіть там, де Олесь Бердник вдається до фантастики вже не з позицій всесвітніх, надто абстрактних, а з конкретно-історичних і точно-географічних, його творчості заважає схематизм і, знову ж таки, містика.
Молодим героям роману-симфонії "Хто ти?" Миколі і його дружині Оленці дід Василь розповідає казку-притчу про людські жертви богам і легенду-епопею про шукання людьми істини. Ці вставні новели-розповіді не тільки штучно-тенденційні, але й сповнені хитромудрої містики, обожнення, жертвеності. Про цього діда Василя секретар райкому комсомолу якось з іронією скаже Миколі: "Хочу побачити діда твого. Обидили старого. Жаль. Багато падлюк на світі. Розумний дідуган. Багатюща голова. Тільки містик. Ну та нічого. Ти його слухай, а своє знай. Перелицьовуй те, що він каже. Так, як Маркс і Енгельс Гегеля. Ха-ха! Передавай йому привіт". Думаю, що в цих швидкомовлених словах про перелицьовування ідеалізму й криється певна сторона методу літературної фантастики О.Бердника.
Казкова феєрія "Сини Світовида" розкриває боротьбу стародавніх слов'ян-яровитів КИєва за своє історичне, державне й ідеологічне утвердження проти різних ворожих напасників і власних зрадників. Одначе і в цьому вторі надмір уваги одведено первісним слов'янським богам, забобонам, віщуванням, духовидству.
Животворність богів і духовидство героїв, містицизм людини і волюнтаризм Розуму, космічний розмах Часу і Простору, [....нерозбірливо...] ситуації потойбічного світу і віра в безсмертя людини реального світу — все це з особливою дивиною виступає в таких творах О.Бердника, як "Страшний суд" (журн. "Людина і світ" № 2,3, 1965 р.) і "Чаша Амріти".
У фантастичній повісті "Страшний суд" міфологічні уявлення релігійного фанатика знаходять реальне втілення в майбутньому чудодійному житті людей на землі. Автор це здійснює зовсім просто: він замуровує київського чорногривого ченця десь над Дніпром у печеру, а потім через двісті років розкопує його з допомогою майбутніх археологів, оживляє з анабіозу і летаргії і показує довкола такий дивно-змінений світ, що він здається ченцеві потойбічним, райським.
Ми не досліджуємо банальних мотивів, що спонукали ченця Василія прощатися з своїм ігуменом і монастирським життям, іти в печеру, щоб умерти там і чекати страшного суду, проклинаючи людей: "слуги сатани", "Антихрист іде по землі...", серця людей "отруєні вільнодумством". Ми не станемо також дивуватися, що воскреслий чернець сприймає майбутній світ як рай небесний, а його мешканцій з крилами на спині за ангелів господніх. Не здивує нас і те, що Храм Краси з його архітектурним, живописним і музикальним оформленням так вплине на ченця Василія, що він уявить все це за небесні чертоги, допитуючись: "Де ж бог?"
Ми не вважаємо за потрібне переповідати всі винаходи літературної фантастики О.Бердника в цій дивацькій утопії, де чернець Василій поступово сприймав через призму своїх релігійних уявлень той майбутній світ, у якому люди з крильми-птеронами літають, мов ангели, де нема боготворця, а самі люди творці, де не було Страшного суду і взагалі жодного суду нема, де існує братерство планет, бо світ живе в дві тисячі сто шістдесят восьмому році. Всі ці зміщення не так уже й разючі в світлі сучасної, а тим більше майбутньої науково-технічної революції. Але з боку світоглядного і в цьому творі виразно діє концепція звичайної містики.
Коли чернець Василій з прикріпленими йому крилами-птеронами полетів у небо і уявив себе ангелом, він вільно й переможно ширяв над Дніпром, зеленими лісами і прозорими блискучими будівлями, але досить було йому злякатись, зупинити свій дух — і він "почав падати".
Аналогія дивацтв релігії з чудесами науки і техніки виглядає не тільки наївною та смішною, а й помилковою. Для кожного релігійного міфу, терміну автор знаходить науково-технічне пояснення, власне, не спростовуючи релігійності, а утверджуючи її.
У 1906 р. Леся Українка в статті "Утопія в белетристиці" писала: "Коли така утопія талановита або геніальна, то в ній завжди є зерно чогось тривкого, здатного до життя, чогось такого, що доповнює наукову теорію, дає їй нову барву, або хоч новий відтінок". Велика поетеса в белетристичній утопії бачила образ прийдешнього життя людського громадянства. В тій літературній фантастиці, що ми тут розглядаємо, немає й натяку, в якому б утопія давала науковим теоріям такі барви, щоб вони справді виявляли себе вічним деревом життя.
Мабуть, найфантастичніший за своєю містикою твір О.Бердника "Чаша Амріти". Все сама тільки назва цієї феєрії засвідчує її спрямованість. Амріта — це напій, трунок безсмертя, що його вживали боги староіндійської міфології.
У творі-феєрії, поділеному на сім слів, з їхніми філософськими, казковими й поетичними епіграфами, автор намагається в реальних сучасних обставинах промандрувати із своїми ефемерними образами. Вони приходять і відходять, як одноденки, трансформуючись у нові й нові символи.
Ось головний герой твору — парадоксальний Михайло Сагайдак, сорокарічний фізик-астроном, майже доктор і незабаром членкор, а потім академік і його хитромудра та зла міщанка дружина Ніночка, що заповзялася: "я вже тебе випхаю на вершину...". На захисті докторської дисертації в інституті математики цей вчений висловив таке своє егоцентричне кредо:
"- Я вмираю. І лежить мій холодний труп у морзі або ще десь — самотній, одрізаний від життя. Що тоді станеться з Метагалактикою, з полум'яними зорями? Чи існують вони, чи, може, гаснуть, падають у безодню разом зі мною? Що мені до світової схематики, коли моя любов, моя туга, моє захоплення згасло разом зі смертю тіла? Що мені до того, вельмишановні члени вченої ради?.."
Надто штучно виглядають мудрування ученого-астронома над "вічними проблемами", зокрема такими: "Куди йде Людина?", "Що ж таке Буття і Небуття?", "Що таке казка і правда життя?", "Чи природа — машина, а чи — свідома вічність вона?", "Мозок людини основа чи тільки генератор мислення?", "Що таке розум і самосвідомість, Пізнання?", "Що таке Смерть і Безсмертя, Наука і Релігія, Містика і Реальність — чи можна їх зблизити?" Бо всі ці "вічні проблеми" автор тлумачить, кокетуючи книжками, а не життєвими знаннями, містичними, а не реальними прагненнями.
Астроном Михайло Сагайдак, розглядаючи фото космічних феноменів, сповнюється не тільки хвилювання, але й якоїсь "містичної тривоги". Він вважає, що для усвідомлення землянами Космосу їм "більше потрібне космічне мислення, ніж супутники і зорельоти..." Індійський біопсихолог Свамі Рішідева, з яким Сагайдак був разом на фронті і у фашистському полоні, обрав за свою життєву мету "розгадати таємницю смерті", цей "вічний сфінкс", зупинившись на одному з принципів індійської філософії — самадхі, що означає "стан самозаглиблення, контакту з космічними енергіями". Американський льотчик Гаррі Соун, що у війну теж був разом з Сагайдаком і Рішідевою у ворожому оточенні, ставши космонавтом, проголосив своїм девізом: через прорубане вікно в Космос, досягти "неосяжних можливостей", "збагнути, що нас очікує там, в далеких світах". Всі вони троє ще раніше, в найтрагічніший момент свого оточенства, своєї боротьби з фашистами, із чистими своїми серцями взяли обітницю "багато корисного дати людям..." Ця обітниця наснажила їх такою таємничою силою й упевненістю, такою несхитною вірою вирватись із пекла, що вони, всупереч глуздові, на очах ворогів вийшли незримими із залізного оточення в гірській каменоломні.
Про цей неймовірний подвиг американський космонавт Гаррі Соун у листі до Сагайдака потім напише: "Чиста містика! Йти на видноті у ворога, а він не помічає! Ти знаєш — тут є над чим замислитися. Є чимало незрозумілих випадків, які не вкладаються в науково-обгрунтовані норми". І далі космонавт оповідає, що він був свідком коли "пілот упав з двокілометрової висоти, — і без парашута", залишившись цілим-цілісіньким, і навіть не знепритомнів. Він, коли падав на землю, то, як пише Соун, "усю енергію свідомо (ти зверни увагу — свідомо) спрямовував, щоб зупинити падіння, не розбитися". Отже, припускається, що в людині приховано ще невідомий орган левітації, що варто тільки людині сильно забажати — і можна подолати силу гравітації, земне тяжіння, вирватися вгору до необмеженої Свободи, розірвати всі життєві пута.
Суб'єктивний і об'єктивний ідеалізм, містика, абсолютизація мислення, шукання безсмертя, інтуїтивне пізнання істини, релігійний фанатизм — усе це проходить через твір у найрізноманітніших модифікаціях і часто здається з наукового погляду наївним, — з філософського — плутаним, з житейського — банальним, а з ідейно-мистецького — безпорадним.
Надаючи великого значення технічному прогресу в розвитку людства, автор водночас схиляється перед патріархальністю, старовірівським фанатизмом, відсталим сільським побутом.
Михайлова патетична відмова захищати докторську, раптовий від'їзд у рідне село, спілкування з позірною сумирністю й простотою сучасного сільського життя й побуту, щирі розмови з матір'ю про невдалу свою сім'ю, про раптове нещасливе кохання, болюча фіксація героєм ікон у рідній хаті із зображенням Христа у терновому вінку і Матері божої з дитям біля лона, образи суворого сивого міфічного Саваофа і живого батька-коваля із завугленими руками, яких "Чорнота ясніша за деяку чистоту"... — все це в творі перейнято такою нарочитістю, схематичністю, що годі в ньому шукати вже бодай правдоподібності.
Нарешті герой твору знаходить собі заспокоєння в єднанні з індійською містичною філософією. На той час надійшло повідомлення, що його американський друг Гаррі загинув під час польоту на Місяць, індійський брат Свамі вмер, досліджуючи на собі психічний стан таємниці смерті. І Сагайдак починає осягати розумом і відчувати інтуїцією, що всі його друзі живі, з ними від єднається думкою, а вона безсмертна.
"Іду — нескорений, непереможний, творець і творення, іду з лона Матері-Землі до Лона Матері Вселенської...Дай напитися з єдиного джерела істини" — прорікає герой твору, [напившись із чаші ...... ] безсмертя.
В цих ефемерних твердженнях так багато абсолютизації Розуму, так виразно проступає витончено-ідеалістичне уявлення про роль людини у Всесвіті.
Майже вся літературна фантастика Олеся Бердника просякнута намаганням поєднати ідеалізм з матеріалізмом, містицизм з науковістю, фантастику з реальністю. Може, письменник гадає, що він ось так "понищує" ідеалізм, відтинає його реакційну тенденцію, шукаючи і знаходячи якесь новомодне розв'язання прадавності в цьому наївному поєднанні непоєднуваного? То хай він згадає, як свого часу В.І. Ленін відповів емпіріокритикам та їх поважним вітчизняним прихильникам, які шукали в поворотах і підходах буржуазно-філософської моди щось корисне для себе й марксизму. В.І. Ленін писав: "Не ви підходите з вашої "точки зору" до кожного повороту буржуазно-філософської моди, а до вас підходить ця мода, вам нав'язує вона свої нові підробки в дусі ідеалізму... Не ви шукаєте, а вас шукають ,ось в чому біда!"
Ще Ф. Енгельс у своїй критиці містики й спіритизму зазначав, що пласка емпірія різних духовидців є "найвірніший шлях від природознавства до містицизму". Духовидіння, містика в літературній фантастиці О. Бердника весь час збиває його на манівці.
Велика подяка Степану Храброву!
З архіву Громовиці Бердник
