ВОНО якось не заведено починати фейлетон з літературних мемуарів, але доводиться. Є на те особливі причини. По-перше, мова піде хоч і про колишнього, але літератора, а по-друге, цей екс-літератор, твори якого неодноразово піддавались гострій критиці за ідеалістичне тлумачення суспільних та наукових явищ, проповідь містично-попівських концепцій, аж пищить, проситься у фейлетон.
Давненько проситься. Ну, хоча б з того дня і з того випадку, про який піде мова нижче. Було це років з десять тому. На п'ятому поверсі біля вікна у холі однієї київської редакції
серед гурту зелених початківців монументально висився тодішній фантаст Олесь Бердник і віщав:
— Чи знаєте, вельмишановні, що людина, коли захоче, може стрибнути з п'ятого, ба й з десятого поверху і неушкодженою приземлитися на тротуар?
— Без парашута? — здивовано поцікавився хтось із гурту.
— При чому тут парашут?— зневажливо здвигнув плечима фантаст, і його патріарша борода наелектризовано настовбурчилась. — При чому тут парашут? Самим лише вольовим зусиллям людина може забезпечити собі м'яке приземлення!
Автор цих рядків, що нагодився на ту розмову, жартома запропонував:
— Олесю Павловичу, а може б ви продемонстрували, як це робиться? Отак — циб з п'ятого поверху, м'яко приземлилися, збігали б за ріг, купили б у кіоску газету і назад. Назад, на п'ятий поверх, можна і з допомогою ліфта піднятися, ліфт працює.
Очі фантаста метнули дві, середньої потужності, блискавки, він почервонів і, люто гарикнувши: "Не профануйте Великої Істини!" — гордо пішов геть.
У цьому епізоді весь Бердник — зухвалий, нетерпимий до чужої думки, ладен з будь-якого приводу похизуватися своєю псевдоерудицією і продемонструвати персональні контакти з "нетутешніми" силами.
Тоді хтось сказав примирливо:
— Фантаст... Їх, знаєте, часом трохи заносить.
Бердника "заносило"...
Але "заносило" не на терені безневинного фантазування. Його "заносило", "заносило" і зрештою занесло дуже далеко і від фантастики, і взагалі від елементарної порядності.
Те, що згодом почав витворяти Бердник, людям наївним могло здатися або навмисним дивацтвом, породженням супероригінальності, або маренням божевільного.
Проте це була система, глибоко придумана і психологічно обгрунтована, що базувалася на паразитичній філософії бродячих юридивих минулого. Містами і селами імперії російської турмами никали "страннички" перехожії, неухильно тримаючи курс на кухні багатих і набожних купчих.
Пахощі масної юшки були їхнім дороговказом і, пришвартувавшись до кухні обітованної, розчісуючи п'ятірнями кошлаті бороди і сьорбаючи голодною слиною, починали бентежити сонну уяву господині розповідями про дива заморськії, про «видіння», що персонально їм ввижалися, про самоочищення, навіть про кінець світу, який не забариться відбутися наступного четверга після дощу.
Що таке містика, теософія, богошукацтво, астральні зв'язки з потойбічними «вимірами» і «сферами», «вогонь очищення», тупуваті купчихи, звичайно, не знали, але бородаті «месії» з похітливими очима конокрадів настільки вражали їхню уяву, що для «месії» завжди знаходилася миска масної юшки, полтиник, старі чоботи, а для найнахабніших ще і місце на вдовиній перині.
Коли уважно проаналізувати написане Бердником, то виявиться, що він ординарний плагіатор і плагіював саме в тих далеких улюбленців купецьких вдів.
Шістдесят років, як немає на нашій землі купчих, виродилось і дуже поріділо поголів'я "пророків" і "месій". Проте дорешти вони не вимерли, і реліктовий "месія" Олесь Павлович Бердник — тому живий доказ. Він і нині гарантує мирянам "харч духовний": "вогненне очищення", астральні контакти з багатющим асортиментом різноманітних "сфер", ствердження Великої Істини (екс-фантаст любить мало не кожне слово писати з великої літери), містичні перевтілення.
Та астральними сферами ситий не будеш. Потрібні гроші. А гроші треба заробити. І тут у Олеся Павловича починається конфлікт з суспільством, яке живе за принципом: «Хто не працює, той не їсть». Бердник патологічно боїться будь-якої роботи, будь-якої суспільно-корисної діяльності. Кожен фібр його душі, що звикла до «потойбічних» контактів, волає:
— Де масна юшка?
Працюючи вітражистом у Київському комбінаті монументально декоративного мистецтва, Бердник напровесні цього року умудрився два тижні прогуляти. В повітрі запахло (не юшкою!) — доганою. Прогуляв ще... Хто зна, в яких там астральних сферах микався чоловік, в яких потойбічних світах носило його, але робота, що мала б бути ним виконана, стояла. Цього разу в повітрі запахло (знову ж таки не масною юшкою!) – звільненням.
І тоді Бердник зчинив вереск про... порушення прав людини. За долами, за морями знайшлися вуха, що почули той вереск, знайшлися й язики, що співчутливо зацмакали:
— І справді права людини порушують! Тц-тц-тц, мой-мой-мой — яка особистість гине!
А коли придивитися ближче, розібратися об'єктивніше, то неважко переконатися, що немає і не було ніякої особистості. Був і є духовний спекулянт, який давно і добровільно розминувся з усіма людськими правами і обов'язками.
Микола БІЛКУН,
12 серпня 1977 р. Газета «Літературна Україна»
Велика подяка Степану Храброву!
З архіву Громовиці Бердник
