автор Інна Кролевецька
Цей матеріал для тих, хто з прикрих причин не потрапив на лекцію Юрія Винничука «Амури і батяри: масова культура Галичини», яка відбулась у вільному просторі #MediaHub 7 листопада і розпочала перший комплексний лекторій про українську культуру 10-30 років ХХ століття. Під час лекції Юрій Винничук розповів про тематику масової галицької літератури, зокрема містичну, батярську, кримінальну, пригодницьку, історичну та еротичну. А «Читомо» наразі переповідає основні тези виступу.
Масова література Західної України широко публікувалася у першу чергу в часописах. Спробуємо оглянути її за темами і жанрами.
Містична література
Викликання духів вважалось дуже звичним явищем у Львові, у зв’язку з чим сформувався цілий пласт містичної та готичної літератури. Одним із популярних тогочасних письменників був Стефан Грабинський. Серед його творів – повісті «Саламандра» (1924), «Тінь Бафомета» (1926), а також цикл оповідань-жахіть «Демон руху» (1919). Не відомо, що надихнуло Стефана Грабинського на залізничну тематику, адже раніше мало хто писав містичні історії про закинуті станції. Легенда говорить, що колись на залізничному маршруті Львів-Перемишль бачили поїзд-привид.
Одним у вікнах потяга ввижались людські силуети з валізами та газетами в руках. Інші чули лише диявольське ревіння багатоколісного привида, що блискавично проминав станцію. Хто знає, чи чув Грабинський цю легенду, чи вдалось йому побачити поїзд-привид на власні очі. Однак відомо, що оповідання з циклу «Демон руху» стали його найбільш знаковими творіннями.
Батярський фольклор був абсолютно самобутнім явищем і вважався родзинкою галицької літератури. Львівські батяри – специфічний прошарок населення. Бути батяром означало не працювати на державній посаді та вести авантюрний спосіб життя.
Справжні батяри берегли власний особистий простір і не дозволяли стороннім записувати свою творчість. Саме тому батярська література не була доступна широкому загалу, однак існувало чимало письменників, які намагались писати у схожому стилі і видавали свою літературу за батярську. Серед прикладів літератури про львівських батяр – гумористична повість Юрія Тиса «Щоденник національного героя Селепка Лавочки» (1944) та збірка оповідань Богдана Нижанківського «Вулиця».
На лихо справжнім батярам і на радість простим людям, сьогодні з колоритним батярським фольклором може ознайомитись кожен, хто опиниться в місті Лева 1 травня. Адже саме в цей день львів’яни та гості культурної столиці України святкують День батяра, який останнім часом набув масштабу міжнародного.
Кримінальна та пригодницька література
Створювати кримінальну прозу галицьких письменників надихала газета «Новий час», де регулярно публікували хроніку судових розправ. Ця хроніка була дуже детальною, тому автори могли запозичити з неї цілі діалоги й використати у своїх творах.
Найплодовитішим автором детективів був Григорій Лужницький, який писав під кількома псевдонімами. Його «Кімната з одним входом» (1930), «Товариші усміху» (1938), «Гальо, гальо! Напад на банк» (1935) друкувалися в тодішніх часописах, а потім були видані окремо.
Історична література
Виданням, яке спеціалізувалось на історичній літературі, був «Літопис Червоної Калини». У часописі друкували спогади та біографії учасників визвольних змагань 1917-1921 років, а пізніше й поетичні твори Олександра Олеся, Богдана Лепкого, Олеся Бабія. Тут було опубліковано чимало оповідань та повістей з періоду Польсько-української та Московсько-української воєн.
Найяскравішими прикладами історичної прози 10-30 років ХХ століття можна вважати повісті В’ячеслава Будзиновського «Кров за кров» (1922), «Пригоди запорозьких скитальців» (1927), повість Івана Филипчака «Кульчицький – герой Відня» (1933), роман Юрія Липи «Козаки в Московії» (1934), повісті Юліана Опільського, що сягали від прадавньої доби до початку ХІХ сторіччя.
Ще одним талановитим, однак незаслужено забутим автором історично-пригодницької літератури був племінник Лесі Українки Юрій Косач. Серед його великої прози – романи «Затяг під Дюнкерк» (1936), «День гніву» (1947), «Володарка Понтиди» (1987). Останній, між іншим, у якісному оформленні читачам пропонує видавництво Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».
Еротична література
Еротична тематика не була табу для галицької літератури. А до представників інтимної прози та лірики належали новели Михайла Рудницького (збірка «9 любовних історій» (1930)), написані у стилі Мопассана, новела В’ячеслава Будзиновського «Серце» (1937), збірка оповідань Василя Левицького «Липнева отрута» (1934)… Так, еротична література Галичини була скромною, але це зовсім не означало, що тогочасні автори не мали чим здивувати й приголомшити своїх читачів.
Для прикладу, Юрій Винничук коротко переповів сюжет новели Будзиновського «Серце»: жінка зраджує своєму чоловікові й вирішує тікати разом з коханцем до іншого міста. У напруженні вони ховаються у вокзалі. У напруженні очікують свій потяг. І коли до відправлення залишаються лічені миті, вона помічає його, свого чоловіка. Він загрозливо наближається, спритно ховаючи руку за спиною. Там точно револьвер. Він вб’є її, він вб’є її разом з коханцем. Він підійшов. Напруження зросло до краю. Ще секунда і… Він простягнув букет квітів, побажав щасливої дороги. Вона зайшла у вагон хитаючись. Потяг рушив. Серце розірвалось. Фінал.
Світлини зі спільноти проекту у Facebook, чільна — erepublik.com
http://www.chytomo.com/news/vin...