Дмитро Бузько (1891–1937) — український письменник, учасник «Нової генерації».
Людина з карколомною і загадковою біографією. Одеський семінарист, есер, каторжанин, український націоналіст, емігрант, чекіст, кінодіяч, сценарист, прозаїк. Багато хто заперечує його приналежність до футуризму, однак прізвище Бузька не раз фігурує на сторінках «Нової генерації», і не лише серед авторів. Скажімо, разом з іншими футуристами Бузько підписав знамениту відмову від алкоголю, яка передувала серії памфлетів «Футуристи в атаку на “зеленого змія”».
Кіно-повість «Про що розповіла ротаційка» (1929) набагато випередила жанр кіноповісті, першовідкривачем якого вважають Олександра Довженка. У ній Бузько скористався всіма улюбленими тоді прийомами футуристів — поєднання кіно і літератури, монтаж фактів, сплав документалістики з художніми жанрами.
Дмитро Бузько
ПРО ЩО РОЗПОВІЛА РОТАЦІЙКА
ВІД АВТОРА
Моя повість не є суворо історичний переказ подій, але це ж і не вигадка. Це, так мовити, вільний монтаж фактичного матеріялу, що я йото черпав з історичних джерел, користуючися почасти й своїми власними спогадами. Найбільше я взяв із мемуарів тов. В. Соколова (збірка «Техніка більшовицького підпілля»).
Кіно-повістю назвав я цей твір тому, що його зробленло в цілком кіноматографічному пляні: рух і дія на першому місці. Після режисерської розробки, головне — деякого перемонтажу сцен, — цю повість можна вільно ставити для екрану.
МАВПА Й ГІЛКА ЩАСТЯ
М’яко, із шовковим шелестом лягали аркуші, вириваючися з-під друкарської машини.
— Вперед, вперед, вперед... — миготіло в електричному світлі. І здавалося, що серед гуркоту машини й справді чути чийсь заклик: вперед! вперед! вперед!..
Тисяча, друга, п’ята, десята... Багато їх тисяч — цих тонких шовкових аркушів, — щоб легкі були: транспорт бо ж нелеґальний, скільки-то труднощів!..
Багато їх тисяч у різні способи, різними стежками й шпарочками пролізуть-продеруться крізь залізні кордони могутньої царської Росії й робитимуть свою справу — кликатимуть тих, хто в нерівній борні вже знеможений, — вперед! вперед!..
Мавпа... Але ж ви не знаєте ще, хто такий «Мавпа». Бачите — лапки поставлено? Отже, це прізвисько.
«Мавпа»? Можна різно підійти до цієї істоти... Шпигун! Царський «охоронник»! І ваше серце палає гнівом. Але ж подивіться на цю жалюгідну постать. Невже ви ще можете гніватися?
Якщо так, то я мушу хоч трішечки про нього розповісти, щоб пом’якшало ваше серце й не палало марно гнівом там, де досить плюнути й одвернутися.
Тільки ж не одвертайтеся й справді, — дивіться на Мавпу, бо те, що він зараз робить, має величезну вагу і для нашої історії. Дивіться, як Мавпа походив, походив коло будинку (того, що в ньому всередині такий покійний, мелодійний, коли хочете, гуркіт машин і шовковий шелест тоненьких аркушів бадьорого кличу, — вперед, вперед...).
Походив Мавпа, — притомився, видно: тяжка ж бо професія! Ноги ж які треба мати, щоб усе то бігати та нишпорити. А ніс який, щоб отак, ну просто з повітря вчути, де воно нелегальщиною дхне...
Ніс у Мавпи й справді надзвичайний. Починаючи з його форми. Рідкісна, що й казати. На переніссю, коли так можна назвати вдавлене, майже пласке місце межи двох свердликів-оченят, він цілком виправдує прізвисько свого господаря й, власне, нічого видатного в нього нема. Проте кінець його такий, що й прізвиська до нього не добереш. Сказати б качачий, коли б він не висовувався так наперед і не мав усе ж гострого кін¬чика, саме такого, як треба, щоб нишпорити скрізь і чути все...
Зараз цей ніс мирно хилиться, — все нижче й нижче. Ось сіпнувся догори, свердлики-оченятка часто закліпали... Тривога? Ні. Тиха й порожня вулиця. Ні одного перехожого. Ще б пак: уже північ, а працьовиті й культурні швайцарці пізніше одинадцятої години ночі ніколи не гуляють: сплять вони мирно, щоб набратися свіжих сил, щоб зірватися з ліжка ранесенько й знову кинутися у вир жорстокої борні за шматок хліба.
Дмитро Бузько. Про що розповіла ротаційка: Кіно-повість. — [К.]: ДВУ, 1929. — 112 с.
Автор обкладинки — В. Б.
"Дуже чоткий текст, прочитала колись із задоволенням. Хорошою мовою про революціонерів, царських шпигунів, підпільну друкарню і, звичайно, любов)) Пригодницька повість без зайвих ідеологічних акцентів і без нудних психологічних сумнівів, як у Винниченковій "Рівновазі".
До речі, маловідоме оповідання Бузька буде в "детективній" антології 1920-х років. Ждітє-с!"
Ярина Цимбал
