Письменник Василь


Вы здесь: Авторские колонки FantLab > Авторская колонка «slovar06» > Письменник Василь Земляк...Писатель Василий Земляк
Поиск статьи:
   расширенный поиск »

Письменник Василь Земляк...Писатель Василий Земляк

Статья написана 24 июля 2019 г. 15:48

Васи́ль Си́дорович Земля́к (справж. — Вацлав Вацек, чеськ. Václav Vacek; * 23 квітня 1923, Конюшівка — † 17 березня 1977, Київ) — український письменник і кіносценарист чеського походження, лауреат Шевченківської премії.

Життєпис

Народився 23 квітня 1923 року в селі Конюшівці (нині Липовецького району Вінницької області) в селянській сім'ї.

Батько майбутнього письменника, Вацек Сидір Йосипович (чех за походженням), народився і жив в с. Миколаївці. Волею долі опинився у с. Конюшівці, де працював кравцем у поміщика Горлінського. Дочка господаря — Катерина стала його дружиною.

У важкому голодному 1933 році сім'я переїхала на постійне проживання в с. Миколаївку, в якому проростало чеське коріння їхнього родоводу.

До 1937 року Василь навчався у Миколаївській неповносередній школі, а з восьмого класу — в Йосипівській середній школі. Закінчив її 1940 року і вступив до Харківського авіаційного училища.

Учасник Другої Світової війни. 18-річним юнаком він разом зі своїми товаришами став на шлях боротьби з німецько-фашистськими загарбниками. В лютому-березні 1942 року група в складі Вацека, Корнюка, Моркеса розпочали диверсійні акти на території Самгородоцького району. У травні цього ж року на дорозі між Махнівкою і Калинівкою, між станціями Миколаївка та Голендри пустили під укіс ворожий ешелон. Улітку 1943 року на Юзефо-Миколаївському цукровому заводі створено підпільну групу. В її складі і продовжував боротьбу Василь Вацик.

У 1950 році закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут.

У 1963–1966 роках головний редактор Київської кіностудії. Жив у Києві. Помер 17 березня 1977 року. Похований на Байковому кладовищі.

Творчість Василя Земляка практично з перших його серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (перша публікація у журналі «Дніпро», 1971. № 1—3) письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 1970-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був відзначений 1978 року Державною премією України імені Тараса Шевченка, витримав упродовж небагатьох років кілька видань.

Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь Земляк (Василь Сидорович Вацик) в українську літературу 1950-х років. За плечима, в минулому — юнацькі враження довоєнної дійсності (його вабило небо, й він, сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові), жорстоко скорочена війною молодість, тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь драматизм боротьби з окупантами в їхньому тилу).

Як непересічного прозаїка Земляка помітили після появи друком двох його повістей — «Рідна сторона» (1956) та «Кам'яний Брід» (1957). Присвячені темі українського повоєнного села, ці твори зображували цікаві, взяті з життя колізії, давали начерки колоритних характерів, розширювали «географію» образно освоюваної дійсності. У літературному контексті середини 50-х років вони поставали і як твори художньо своєрідні, і як помітна данина часові з «типовими» рисами так званої колгоспної прози.

Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори — повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966), які явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора. Оперті в своїй основі на факти часів війни (а їх письменник часто брав із особистого досвіду), ці повісті, порівняно з двома попередніми, майстерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й, разом із тим, виразніші як твори саме Василя Земляка: загальний їх тон здобуває ту окресленість, гнучкість, що найперш асоціюються з творчою особистістю цього письменника.

Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарні його інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка, він створює низку сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, — «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956 — 1963). Письменник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери мовлення й погляду на зображуваний світ.

Та лише «Лебедина зграя» найпереконливіше засвідчила висхідний напрям його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане Землякові не судилося.

Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все, втілена в образі села Вавилон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавилонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавилоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго.

У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до особливо складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну позицію — героїв, автора, читача.

Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично породжених. У «Лебединій зграї» це — бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власники — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.

Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, — кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій народ — у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.

За багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться значущість: різні «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба визнати, відбилися ідеологічні домінанти тодішньої радянської літератури, зокрема у трактуванні «революційного перетворення» дійсності та «соціалістичного будівництва»). Образ Явтушка — одне з найбільших досягнень автора — не виняток у цьому плані, так само як і яскраві описи побуту, звичаїв, сільського життя загалом.

Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя Земляка, Вавилон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавилоні, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавилона, — його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавилон…».

В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію «Президент» (1974 — 1976), присвячену боротьбі й смерті національного героя Чилі Сальвадора Альєнде.

В. Земляк задумаві третій роман «Веселі Боковеньки» , що завершує цикл із «Лебединої зграї» та «Зелених Млинів», але здійснити задум не встиг. Незавергеним лишився і його роман «Місто добрих духів».

Певна річ, що, окрім великої літератури про минуле Києва, якою постійно цікавився Василь Земляк, а ще цілеспрямованіше, коли виник задум роману, головним джерелом для майбутнього твору стали б безпосередні враження й роздуми автора про місто, краса якого захопила, очевидно, ще з юності. Вперше Василь Земляк міг побачити столицю не пізніше, як проїжджаючи на навчання в Харківське авіаційне училище 1940-го. Про те, як одразу по війні майбутньому письменникові захотілося побувати в Києві, розповідає у спогадах вдова письменника О.К. Земляк-Чубар: «...Василь якось запропонував мені: «Поїхали, подивимось Київ». Ходили ми вулицями великого міста, над згарищами зеленіли дерева, коло соборів злітали зграями голуби — дивно, що їх не знищила війна, дивився на задніпровські луги князь Володимир, на деяких лініях уже пішли трамваї. Спалене місто відбудовувалося, оживало, повертало свою колишню красу. Василь захопився Києвом, як мала дитина, наче й не було позаду боїв, нещасть і небезпек. Мов захоплений хлопчик, сказав мені: «Ми будем тут жити. Ось побачиш!»

Проте до здійснення мрії не завжди випадає найкоротший шлях — киянином Василь Земляк став лише 1958-го, років через десять після згадуваної дружиною подорожі. Приїхав сюди письменником, котрого помітили, а водночас і підтримали, висунувши на поважну посаду головного редактора видавництва «Молодь». Від готелю «Україна», в якому вряди-годи спинявся журналіст із Житомира, наїжджаючи в столицю, й де випало жити з півроку, поки очікував ордер на квартиру, починаються київські адреси Василя Земляка. Видавництво, що в ньому раптом став значною людиною, містилося навпроти готелю, на розі Пушкінської вулиці та бульвару Шевченка. Любов до готелю, зовсім тихої вулиці й тополиного бульвару, що збігає із університетського узвишшя до знаменитого ринку на Бессарабці, письменник зберіг на все життя.

Рік за роком Василь Земляк з родиною жив на вулицях Білоруській, Обсерваторній, останні десять літ — у будинку № 2 на вулиці Юрія Коцюбинського, де тепер встановлено меморіальну дошку. Шкода, що барельєф письменника, викарбуваний на ній, не передає достеменно навіть рис обличчя. Уявляю, що над цим знаком вічності, витворенім, можливо, й поспіхом, найбільше міг би поіронізувати сам Василь Земляк. Проте ні! До будь-якої людської праці він ставився шанобливо, і вдячність до добра, виявленого бодай натяком, була однією із виняткових рис його вдачі.

Уповні вона розкривається і у фрагментах роману про Київ, особливо ж у двох викінчених розділах твору — «Діалог з містом» та «Вводини до міста», що мали стати ліричним зачином повістування, прекрасна далина якого, за відомим висловом, могла бути ще й не зовсім ясною автору, але десь та знайшла б своє природне завершення.

У романі про Київ, як можна судити з написаного, автор найчастіше мав звертатися до єдності міста зі своїми людьми, адже лише вони одухотворюють і минуле, і сучасне.

Землякові роздуми постійно спрямовуються до історії Києва, яка читається не лише за меморіальними та архітектурними пам'ятками, а й живе передусім у настрої, духовній атмосфері міста як нерозтрачене в буднях відчуття присутності всіх тих, хто був тут колись. Очевидно, вони, ті добрі духи минулого, за задумом, мали повсякчас взаємодіяти з героями роману, сучасниками автора.

Їхнє коло вже помітно окреслилося у творі, одним із головних героїв якого мав стати обдарований, але поки що не визнаний і тому безпритульний у місті композитор Адам. Дитинство молодика пов'язане з утаємниченим для світського ока життям Андріївської церкви, що підноситься над історичним осереддям древнього князівського «города» і вражає погляд з кожної вулиці Подолу: жодної київської церкви не видно так далеко, ніякої іншої не змогли будівничі так наблизити до неба, водночас поєднавши з землею.

Від Андріївської церкви починаються пошуки молодим композитором щастя і слави в місті — здобутків, не зайвих для творчої людини, хоча і йде вона до них крізь випробування байдужістю і невідомістю. Втім, Василь Земляк задумав, вочевидь, героя сильного й витривалого, одержимого метою, що, нехай не зразу, але повинна збутися: «Такі мандрівники, як він, добираються до цілі лише наприкінці життя. Тим, власне, і чарують нас, звиклих ходити прямішими й легшими дорогами».

Не треба бути проникливим, щоб відчути авторські симпатії до героя. З не меншою доброзичливістю змальовує Василь Земляк й інших персонажів роману — приміром, Меланію Євтихіївну Чагар, жінку добру й товариську, яка, зазнавши горя в подружньому житті, щиро намагається сприяти щастю інших, надто ж — ровесників сина-художника. Гостинністю Меланії Євтихіївни постійно користуються студенти — Максим Русин, Наталя Шурай, Жанночка Кучеренко, Федя Предтеча, режисер Панішанов. Незмінно з'являється на вечірні посиденьки Роман Нестерович Крекотун, залицяльник самої господині. Ймовірно, опиняться колись у Чагарів і Адам та Ніна Гуралик, молодий синоптик, дочка старого Гуралика, «відомого майстра дніпровських яхт».

Поруч з іменами молодих, зайнятих найрізноманітнішими й аж ніяк не винятковими справами, раз по раз з'являється в романі згадки про видатних людей Києва. Довженко, Тичина, раніше згадані в пролозі Шевченко, Рильський, Леся Українка, художники Васильківський, Пимоненко, Глущенко, Кричевський, генерал Ватутін, архітектор Раєтреллі, давньоруський князь Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький — у роздумах Василя Земляка постають невіддільно від Києва, бо саме вони визначали рівень духовності й людських талантів, що розкривалися в різні часи і у зв'язках з містом, витворювали історичну й культурну атмосферу столиці, хоча перелік видатних особистостей, так чи інакше пов'язаних з Києвом, зрозуміло, можна продовжувати, як, безперечно, продовжувався б він у перспективі роману...

Схильність до фантазувань і художніх перебільшень, що з такою неповторністю виявилася в раніших творах письменника, виразно відчувається і в романі про Київ як один із художніх прийомів єднання явищ та імен неоднакового звучання, але авторською волею наближених для ствердження неповторної винятковості не тільки історичних, а й звичайних людських доль. Тому й цілком природно сприймається в начерках роману епізод, коли до помираючого Гуралика приходить, як тому попервах здалося, князь Володимир з проханням збудувати нову яхту. Приголомшений довірою і несподіванкою майстер веде мову з належною гідністю навіть перед таким видатним замовником.

Зрозуміло, Василь Земляк зводить героїв твору з тими обранцями безсмертя, з якими передусім зазвичаївся спілкуватися сам, перечитуючи книжки, історичні хроніки, подорожуючи містом.

Захоплення режисера Панішанова Довженком, навіть інколи перебільшене, — чи не данина власній молодості, рокам роботи на Київській кіностудії, де Василь Земляк виявив себе як неабиякий сценарист?

На кіностудії Довженко знімав знаменитий фільм «Щорс» і тоді ж заклав там яблуневий сад, що й тепер розцвітає кожної весни, вважай, посеред міста.

Романтична історія саду захопила Василя Земляка, відгукнулася в душі й реальність — сад у місті, своєрідна пам'ятка життя Довженка у Києві. Нарис «Сад в інеї», написаний 1968-го, перероблений пізніше, а опублікований уже після смерті письменника, дивує гармонійністю авторських аналогій про сад і творчість, сад і характер, сад і долю людини.

Василь Земляк, який так неповторно зміг передати поезію природи, зміг відкрити для себе поезію великого міста, зовсім іншу поезію й красу, часом навіть не зрозумілу для людей, захоплених привіллями пейзажу, не скутого тіснотою міських забудов. Певне, в цій якості теж розкривається гармонійність таланту, що з не меншою спрямованістю, ніж Олександр Довженко, шукав і утверджував красу в довколишньому світі, підносячи звичайне до неповторного всіма можливими для митця засобами.

Як і природа, місто витворює настрій — для праці, життя, творчості. У похмурому, недолуго забудованому, позбавленому прикмет минувшини місті народжуються, мабуть, зовсім інші твори, ніж там, де митець відчуває красу. А все те, що в тому ж таки Києві пишеться абияк, без вогню, натхнення і таланту, відбиває хіба що настрій деяких міських околиць, які зводилися скороспішно безталанними людьми, котрі ніколи не хвилювалися думкою, що кожна споруда в місті має «прив'язуватися» не лише до сусідньої, а й до минулого та прийдешнього.

У вступі до роману «Місто добрих духів» Василь Земляк згадує улюблені місця й пам'ятки — «Диво-Софія, немовби стомлена віками... Засумований на кручі князь Володимир... Вогненний кінь Богдана, незримо прикутий до п'єдесталу... Андріївська церква — шедевр Варфоломія Растреллі... Міст Патона та інші мости через Дніпро-Славутич...» тощо. Але, не обмежившись прямими згадками, щоб наче не розлучатися з тими вулицями, які добре знає і облюбував для себе в місті, розсе­лює на них численних героїв твору. Відтак мовби щоразу повертається з ними на тихі провулки коло Софійського собору, вулиці Володимирську, Рейтарську, Гоголівську (де, як і колись, мешкає один із найближчих його друзів — Микола Зарудний), Андріївський узвіз, Дніпровську набережну, поздовж якої з ранньої весни й до пізньої осені плинуть і плинуть білі вітрила яхт.

Можливо, серед них є і витвори «великого майстра» Гуралика, адже після кожної людини має щось залишатися в місті назавжди. А найменші втрати здобутого містом у праці, пізнанні, мистецтві, обертаються втратою для всіх його жителів, і кожна — нехай найнезначніша — рано чи пізно та нагадає про себе.

В українській літературі середини XX ст. творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце — серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого письменства.

Переклади творів Земляка англійською виконував А. М. Біленко.

Фільмографія

Автор багатьох повістей, сценаріїв фільмів:

«Люди моєї долини» (1960, у співавт.);

«Новели Красного дому» (1963);

«Дочка Стратіона» (1964, співавтор і режисер В. Левін); сц. Гнівний Стратіон (з фант. елементом)

«На Київському напрямку» (1967, співавтор і режисер В. Т. Денисенко);

«Важкий колос» (1969, у співавт.);

«Відвага» (1971);

«Зухвалість» (1972) сц. Підполковник Шиманський (з фант. елементом)

«Вавилон XX» (1980, співавтор і режисер І. В. Миколайчук) сц. Лебедина зграя (химерна проза)

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B...

До збірки відомого українського радянського письменника Василя Земляка (1923-1977) ввійшли:

Том 1. Рідна сторона. (поліська повість), Кам'яний Брід. (повість), Новели красного дому. (кіноповість),

Том 2. Гнівний Стратіон (повість), Підполковник Шиманський. (героїчна повість), Ніч без милосердя. (повість), Останній патрон. (кіноповість),

Том 3. Лебедина зграя. (роман), Зелені Млини. (роман),

Том 4. Президент (трагедія на три дії), Олесь Чеботар. (кіноповість), Оповідання. Поезії. Публіцистика.

Користувач:IgorTurzh — власне фото

томики серії «Романи й Повісті» у 1971-му році

***

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ У двох книгах КНИГА ДРУГА. ЧАСТИНА ДРУГА (1960—1990-ті роки) За редакцією В. Г. Дончика

Творчість Василя Земляка практично з перших його

серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, а

після появи «Лебединої зграї» (перша публікація: Дніпро.

1971. №№1—3) письменник на тривалий час став об’єктом

дискусій про українську прозу 70-х років, хоча спершу кри­

тика була не вельми одностайною в оцінці цього роману.

Дехто категорично не сприйняв у ньому поєднання «рево­

люційного» змісту з химерно-іронічним стилем. Декому зда­

лася непереконливою життєствердна ідея, мовляв, не втілена

у чітко окреслені позитивні образи. Закиди такого типу були,

однак, поодинокими. Справжня сутність «Лебединої зграї»,

її художнє новаторство все ж дістали належну оцінку. Ра­

зом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був

відзначений 1978 р. Державною премією України ім. Т. Шев­

ченка, став перекладатися іноземними мовами, витримав

упродовж небагатьох років кілька видань.

Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов

іще молодий Василь Земляк (Василь Сидорович Вацик) в

українську літературу 50-х років. За плечима, в минулому —

юнацькі враження довоєнної дійсності (його вабило небо, й

він, сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіа-

училища в Харкові), жорстоко скорочена війною молодість,

тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь драма­

тизм боротьби з окупантами в їхньому тилу). Пізніше, вже

як письменник, чимдалі глибше осмислюватиме бачене, чуте

й пережите, багато розповість про це, починаючи з ранніх

оповідань і нарисів («Родина Сосніних», «Вони залишились

невідомими», «Дочка лісника»), створених у 1950—1955 рр. і

закінчуючи «Зеленими Млинами», де автор розгортає широ­

ку картину воєнного лихоліття в окупованій фашистами

Україні.

Як прозаїка непересічного В. Земляка помітили після по­

яви друком двох його повістей— «Рідна сторона» (1956) та

«Кам’яний Брід» (1957). Присвячені темі українського по­

воєнного села, ці твори зображували цікаві, взяті з життя

колізії, давали начерки колоритних характерів, розширюва­

ли «географію» образно освоюваної дійсності. У літера­

турному контексті середини 50-х років вони поставали і як

твори художньо своєрідні, і як помітна данина часові з «ти­

повими» рисами так званої колгоспної прози.

Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що

вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два на-

333 ступні його твори — повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і

«Підполковник Шиманський» (1966), які тематично поверта­

ли автора до ранніх оповідань про війну, а ідейно й ху­

дожньо явили читачеві вже досвідченішого й сформованішо-

го автора. Оперті в своїй основі на факти, що справді мали

місце в житті (а їх письменник часто брав із особистого

досвіду), ці повісті, порівняно з двома попередніми, май­

стерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й, разом

із тим, виразніші як твори саме Василя Земляка: загальний

їх тон здобуває ту окресленість, гнучкість, що найперш асо­

ціюються з творчою особистістю цього письменника.

Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка

вплинули сценарні його інтереси. Працюючи на Київській

кіностудії ім. О. Довженка, він створює ряд сценаріїв,

названих, утім, кіноповістями,— «Олесь Чоботар», «Новели

Красного дому», «Останній патрон» (1956—1963). Пись­

менник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вира­

женого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але

при цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не

міняє вже вироблених манери мовлення й погляду на зобра­

жуваний світ.

«Гнівний Стратіон»— реалістична й водночас романтич­

на розповідь про партизанську боротьбу, її героїзм та її

героїв, аще- про драматичне кохання Стратіонової дочки

Галинки, в якому несумісними виявилися почуття і

обов’язок, а любов мусила стати ненавистю. Розповідь ве­

деться від першої особи. Це — ніби сам автор згадує про

гнівного месника, партизанського ватажка Стратіона, про

підступність фашистів, які не гребують нічим, аби знищити

партизанів — господарів Чорного лісу, нарешті, про згань­

блену радість материнства Галинки, в яку закоханий був

трохи не весь партизанський загін, а їй доля судила шпигу­

на, лжекапітана Іванка.

Виснажлива боротьба з окупантами неминуча, як і

жертви на війні. До них долучається й трагедія Галинчиної

душі. Попри все це автор тримається тону переважно підне­

сеного, скоріш романтичного, часом навіть ультраро-

мантичного.

«Підполковник Шиманський», за визначенням автора,—

героїчна повість. Із «Гнівним Стратіоном» твір пов’язаний

тематично, «географічно» (приблизно ті ж місця дії), навіть

спільністю ряду героїв (Стратіон, Шиманський, а най­

перше — сам оповідач, котрий лишається тим же рядовим

партизанської боротьби). Щодо стилю, то він наскрізь нага­

дує вже облюбовану й випробувану Земляком розповідь від

першої особи — трохи романтичну, трохи іронічну. Хіба що

334

частка фантастичного, умовного стає тут помітнішою,

одвертішою. Це стосується насамперед образу Шимансько-

го, уявлення про якого письменник умисне розмиває,

розсіює, так що, зрештою, важко з певністю твердити, хто

ж він, таємничий і для окупантів страшний підполковник

Шиманський.

Автор удало проводить через увесь твір образ «невольни-

ка над містом» — зітканий із синіх димів, із хмар, із самого

неба символ нескореності й помсти.

«Чи то не він — у першому спалаху ранку, в дивовижних

сплетіннях диму, туману, неба? Спершу голова, потім вся

постать його, і рука в тому змаху, коли доводиться рвати

ланцюги. Невольник над містом. Зараз схопиться вітерець і

зруйнує його. Але я вже не маю ніякого сумніву, що це він,

підполковник Шиманський, це його трохи ситулувата по­

стать, натхненне обличчя, на якому я не можу знайти очей,

гордо піднята голова…».

Основа повістей «Гнівний Стратіон» та «Підполковник

Шиманський», як уже зазначалося, цілком правдива, оперта

на знання Земляка-партизана. Однак автор шукає шляхів

переосмислення «чистого» документа, аби надати йому зна­

чення й звучання надреального, вагомішого в загально­

людському життєвому досвіді.

Два засоби для досягнення цієї мети випробовує пись­

менник — романтизацію героїв і подій, а також фанта­

стичність, неприховану вигадку, що по-своєму метафоризує

зображуване. В окремо написаному епілозі до «Гнівного

Стратіона» В. Земляк, оглядаючись на партизанське своє

минуле, згадує й ніби сам дивується: «…Пригадувались мені

дороги війни, і я все сподівався побачити перед собою Стра­

тіона на білому Хмарочосі. Даремно шукав його в степових

міражах — іноді я бачив там цілі казкові міста, бачив цілі

полки воїнів на білих конях, але його ні разу на бачив. Ма­

буть, розсідлав Стратіон свого могутнього коня і живе у

своєму районі іншим життям…».

Повість «Ніч без милосердя» (1972—1973) —розповідь

про те, як в одному з коротких нальотів на ворога партизани

полонили малолітнього сина фашистського генерала Прайса,

і тепер бої набирають, особливо для спонукуваних Прайсом

німців, ускладненого цією обставиною значення. Письменник

майстерно проводить ідею несумісності чистого дитинства з

жорстокістю воєнних законів. «Ніхто так не постарів за цю

війну, як діти»,— ось, власне, те, що сказав цією повістю

В. Земляк. Та, окрім згаданої, тремтливо озвученої думки,

до розроблюваної письменником теми воєнного, партизансь­

кого минулого додає небагато.

335 Тим часом письменник уже опублікував «Лебедину

зграю», яка більш логічно засвідчувала висхідний напрям

його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та ха­

рактерології, ввібравши в себе весь попередній досвід

Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього

роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Ве­

селі Боковеньки», третя частина твору, який мав би

розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане

Землякові не судилося…

Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося

б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньо-

подієве начало дилогії. Це — перш за все втілена в образі

села Вавілон історія українського Побужжя, починаючи з

пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася

смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням

краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Можна бу­

ло б звести цей зміст до висловленої наприкінці твору думки

про рідну землю й відповідальну любов до неї: «Батьківщи­

но моя! …Ти в кожного одна, бо хто хоче мати дві бать­

ківщини — той залишається без жодної. Доки є ти — ми

вічні. Ми вистояли завдяки тобі, найвищому з понять, яке

коли-небудь сотворили і обіймали люди. Моя вина не в тому,

що, маючи можливість померти за тебе, я все ж живу. Вина

в іншому: у стражданнях твоїх, у смерті мільйонів, які вря­

тували мені життя».

Знайдений Земляком підхід до теми й до героїв, точка зо­

ру на події більш і менш віддаленого минулого, нарешті,

спосіб розповіді про Вавілон і вавілонців по-своєму відкриті

для осмислення й переосмислення, для своєрідного

«збільшення» змісту безпосереднього, зовні даного. Еле­

менти умовності, фантастики, гротеску допомагають чита­

чеві помічати в історії й історіях вавілонських не тільки пря­

ме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто

з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що

відбувається у Вавілоні чи поблизу нього, знаходить

відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльно­

го» філософа Левка Хороброго: це, так би мовити, перша

спроба осмислення історії, доступна очевидцю, й перше по­

сильне узагальнення, до якого ще доведеться повертатися

наступникам, спадкоємцям, нащадкам.

Автор, до речі, вміло «приховує» себе в романі й за цим

філософом, і за оповідачем, яким цього разу виступає один

із героїв (спочатку малолітній, а потім дорослий Валах).

У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до ви­

нятково складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль,

не стільки про точку зору, як про оцінну позицію — героїв,

автора, читачу.

336

Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої

двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним

змаганням сил, соціально, історично визначених. У «Лебе­

диній зграї» це — бідняки, яких об’єднують у комуну, а з

другого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власни­

ки — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явту-

шок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табо­

ру в табір залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий

час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля»

поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.

Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й ви­

разність соціально-психологічного типажу, героїв, які

справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих,

тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Сини­

ця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович,

Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати

Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ла-

стовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та

Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка,— кожен

постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє

по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи».

А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім’я якій на­

род — у конкретно-історичній соціальній його характери­

стиці.

Широке «представництво» персонажів, складні стосунки

між ними, численні події, не кажучи вже про хронологічну

тривалість зображеної Земляком історії Вавілона, спричи­

няють щільну насиченість дилогії з усіх поглядів цікавою

«інформацією». Здається, автор невичерпний у розповіді й

може говорити про героїв та їхні життєві пригоди не­

скінченно. Політ уяви, фантазії супроводить чи не кожен з

епізодів роману, повертаючи його сутність різними гранями,

обставляючи її неповторними подробицями, що додають

вірогідності зображуваному. Відтак відносини у Вавілоні,

Глинську, в цілому краї вимальовуються докладно й глибоко,

в різних аспектах — від економічного до морально-етичного.

Важить при цьому подробиця, більш і менш значна. Хто

знає, як сприймався б читачами, приміром, «філософ» Левко

Хоробрий, коли б не було в нього незмінного супутника —

цапа на ім’я Фабіян. Це він не тільки в разі потреби допро­

ваджує підпилого господаря додому, на Татарські вали, а й

допомагає в розв’язанні суто філософських загадок буття.

Прийом, образ, безперечно, вдалий, «працездатний» і

оригінальний.

Важливо також підкреслити, що за багатством деталей і

подробиць майже ніде не губиться значущість-, різні

337 «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й

важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору (хоч тут,

треба визнати, відбилися ідеологічні домінанти тодішньої

радянської літератури, зокрема у трактуванні «революційно­

го перетворення» дійсності та «соціалістичного будівницт­

ва»). Образ Явтушка — одне з найбільших досягнень авто­

ра — не виняток у цьому плані, так само як і яскраві описи

побуту, звичаїв, сільського життя загалом.

Щоправда, критика закидала — і не без підстав — авто­

рові, особливо з появою «Зелених Млинів», деякі компо­

зиційні «провали» та штучність окремих сюжетних рішень.

Вийшло, що він якось поспіхом пройшов 30-ті роки з їхнім

драматизмом, зокрема у способах та наслідках ко­

лективізації (тут панують здебільшого любовні колізії ге­

роїв), а в зображенні окупованого фашистами українського

села він не завжди витримує мотивацію та глибину. Втім,

далеко не все тут залежало від авторської волі. Архів пись­

менника, великою мірою ще не опрацьований,— із чернетка­

ми, опущеними (добровільно чи з цензурних міркувань)

уривками, а то й цілими розділами,— має відповісти на ряд

істотних питань творчої еволюції письменника, авторської

волі і т. зв. канонічного тексту.

Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це

стихія Василя Земляка. Вавілон із його глибинними тради­

ціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб

під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально»

(мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковень-

ками. Разом з тим, є й у Вавілоні, й у Глинську, й у тих Ве­

селих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що

тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавіло­

на,— його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить

себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філо­

софського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він

оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його

ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки жи­

тиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів

людських, може, найскладніший і найсуперечливіший».

Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити

високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого

роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам

Вавілон…».

В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію

«Президент» (1974—1976), присвячену боротьбі й смерті на­

ціонального героя Чилі Сальвадора Альєнде. Всесвітній ре­

зонанс героїчної загибелі президента цієї країни, звичайно

ж, спонукав Земляка звернутися до незвичної для нього те-

338

ми й до ще не випробуваного ним жанру (а драматизм цих

подій вимагав тільки трагедії). Однак, здається, дуже

істотною обставиною було й те, що в особі Альєнде пись­

менник бачив дорогі йому людські риси: поетичність і добро­

ту, м’якість характеру й безкомпромісну рішучість у боротьбі

за ідеал, за справедливість.

Концепція людини в творчості Василя Замляка, таким

чином, не замикається, скажімо, на національному типі чи

характері, хоч прикмети національного в його творчості

надзвичайно виразні. Це, загалом, концепція гуманності,

доброти, співчуття аж до тієї міри, за якою починається про­

тест, спричинена необхідністю боротьба. Ось чому герої

Земляка, навіть негативні в звичному розумінні слова, ма­

ють у нього право на самовиправлення. Ось чому в Земляка,

в системі його образів-персонажів особливе місце належить

жінкам. Парася з «Рідної сторони», Нонка з «Підполковни­

ка Шиманського», Палазя з «Ночі без милосердя»…

А Мальва Кожушна з «Лебединої зграї»?! Ці образи — як

світлий промінь у будь-яких скрутах життя, як символ віри

в добро. Нарешті, свою роль відіграє в утвердженні люд­

ського в людині авторська іронія як прийом, як світоглядна

опора, як спосіб пом’якшити в людині й у житті зіткнення

добра зі злом, благородної сили з властивою багатьом

слабкістю, духовної високості з приземленими спонуками

душі й тіла.

…В українській літературі середини XX ст. творчість Ва­

силя Земляка посіла своє, належне їй місце — серед явищ

найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з

виразним звучанням у літературному процесі свого часу, не­

повторним колоритом надійно прописаний на стильовій

палітрі нашого письменства..





480
просмотры





  Комментарии
нет комментариев


⇑ Наверх