Цю статтю написати б у зв"язку з виникненням 50 років тому (і раптовим зникненням) «Клубу наукової фантастики» в СПУ (його створили Владко, Дашкієв і Бердник, він проіснував десь півроку, але він був!) та автор загаявся. Ось нова, чудова нагода: 120-річчя видатного вченого і витонченого поета, Михайла Доленго-Клокова (1896—1981), щирого прихильника колишнього «Клубу»… Він творив ботанічні сонети. Присвячував свої вірші незабудкам, трояндам, шипшині й макам, а також великим ученим і навіть — Йогану Гутенбергу, як вдячність за можливість друкуватися (сарказм на адресу влади). Але і таке: «Готують пелюшки для відкриття. До тих, що вже в колисці традиційній, нове знання в красі незграбно-мрійній, як немовлятко, встане з небуття». До речі, у передмові 1988 р. до збірки його поезій наведений такий вислів Михайла Васильовича: «Коли Дарвін писав «Походження видів», то розумів, що далеко не все з’ясоване і остаточно розв’язане в складних проблемах органічного життя… — Глибину нашого невігластва можна порівняти тільки з висотою нашої зарозумілості», — повторював великий учений».
Оці б мудрі слова — та у вуха сучасників! На жаль, сьогодні нам гірші наслідки духовної ницості. Можливо, згадка про «Клуб фантастики» допоможе бодай комусь це усвідомити.
ФАНТАСТАМ БУЛО НІКОЛИ
Тоді ще не ходили поверхнею Місяця космонавти, не було вичерпного виміру магнітного поля Землі і панічного поголосу про озонові «дірки». Лютий 1965-го. На схилі хисткої «відлиги» морози могли відновитися будь-якого ранку, з войовничої заяви Політбюро. І хоча дискусії модними не були, дозволялося фантазувати на будь-які теми, крім політичних, і, звісно ж, релігійних. Адже реабілітація генетики і кібернетики зробила авторитет науки беззаперечним: багатьом здавалося, ніби вчені можуть пояснити всі таємниці буття. За цих умов у Будинку літераторів Спілки письменників України раптом виникає Клуб наукової фантастики.
Починалося все належним чином. Письменники запросили пресу та юних інтелектуалів — студентів. Присутність ідеолога з ЦК та «експертів» у цивільному розумілася як неминучість...
Перше засідання вів Володимир Владко, відомий автор науково-фантастичних романів «Аргонавти Всесвіту» і «Нащадки скіфів».
Виступали Олесь Бердник та Микола Дашкієв — зрозуміло, теж письменники-фантасти. У їхніх промовах фігурували Тібет і Атлантида, позаземні світи й цивілізації.
За стандартами, що збереглися й досі: президія, ведучий, змагання за мікрофон, вигуки у залі та ін.), на трибуну продерся Василь Діденко: «Пішли ми якось з Миколою Сомом на Труханів острів. Захопили вудки, та риба не ловилася. Тому Сома й потягло на фантастику: якби з нами був Бердник, то він би навигадував якихось антирибин!» І багато чого ще говорили незабутні й нині живущі, тамуючи свою жагу висловитися на вільну тему, ще й в умовному часі. Сперечалися про миттєвий зв’язок між галактиками за допомогою часток нейтрино. Одна смілива гіпотеза змінювала іншу. Та коли Владко запропонував записуватися до нового клубу, всі раптом заквапилися, поглядаючи на годинники, і зала хутко спорожніла. Напевно, добре пам’ятали сумну долю різних клубів, угруповань і громадських комітетів, навіть Загалом відбулося лише чотири засідання дивовижного, як на ті часи, клубу; на останньому, в травні 65-го, у залі було повно «незаписаних» студентів і йшлося вже про кібернетику. Вона хоч офіційно і не вважалася вже «буржуазною псевдонаукою», але здавалася тоді ще дуже загадковою, отже — небезпечною. Тим більше, мовляв, що сам Норберт Вінер нібито злякався власного дітища і благає людство не довіряти роботам. А батько лазера доктор Мейман, обмотавши дротом рубіновий стрижень, так би й не здогадався увімкнути струм, якби не начитався «Гіперболоїда інженера Гаріна»... Так чи інакше, але Клуб наукової фантастики, нібито з огляду на студентів, причинили на літні канікули. Та, як виявилося, назавжди.
Але не кібернетика і аж ніяк не лазери налякали тодішню дирекцію Будинку літераторів. Справа у тому, що фантазія деяких письменників почала непередбачено виходити за межі звичного, офіційно визнаного атеїстичного світогляду. А за це можна було дістати жорстокого прочухана від влади сущої.
Владко
Бердник
ДашКИЕВ
Доленго-Клоков
Особливо запам’ятався виступ Михайла Клокова, всесвітньо визнаного вченого-ботаніка. Ще у 1929-му його портрет намалював сам Анатолій Петрицький. Відомий у літературних колах як М.Доленго, писав Михайло Васильович чудові вірші; російською їх віртуозно «озвучив» майстер перекладу Ігор Поступальський. В науці ж він був, без перебільшення, легендарною особою. Адже відкриття бодай однієї-єдиної нової для науки живої істоти увічнює ім’я дослідника. А Михайло Клоков знайшов і описав понад 380 нових видів рослин, і це у двадцятому сторіччі, коли вітчизняні ліси, поля і луки були вже ґрунтовно досліджені! Зауважмо, що шляхи за кордон радянським ботанікам були перетнуті (за участь в іноземних експедиціях замордували свого часу академіка Миколу Вавілова). Тож Клокову доводилося робити свої відкриття лише у межах «непорушного» Союзу. Сподвижник академіків В.Вернадського і А.Кримського, він був нашим сучасником!
Тоді це не так дивувало, як сьогодні, та все одно слухали Михайла Доленго-Клокова, затамувавши подих.
До речі, він автор післямови https://fantlab.ru/edition62384
Поет і ботанік нагадав, що у пошуках надзвичайного і загадкового немає потреби мчати зі швидкістю світла до сузір’я Альфа Центавра. Краще не поспішати, звернувши увагу на прості, буденні речі, що існують поруч. Саме тоді завзяті фантасти й почули від нього про вражаючий уяву парадокс Уоллеса.
ЗАГАДКА ПЕРШОГО ДАРВІНІСТА
Належачи епосі Дарвіна, англійський натураліст Альфред Уоллес дожив до двадцятого сторіччя і навіть уперше вжив термін «дарвінізм». Але, поділяючи ідею еволюційного розвитку живих істот, він дійшов переконання, яке дещо суперечило висновкам великого співвітчизника. Уоллес вважав, що далеко не всі види рослин і тварин утворилися шляхом природного добору. Не кажучи вже про людину! На підтвердження цього приятель Чарлза Дарвіна наводив цікавий парадокс, і досі не розгаданий наукою.
У світі існують сотні видів культурних рослин. Але тільки деякі з них мають попередників у дикій природі. У лісах, степах і на луках нашої матінки Землі ви не відшукаєте предків твердої і м’якої пшениці, європейського винограду та оливи. У найсолідніших довідниках про них сказано: дикий предок невідомий. Але водночас маємо вичерпні відомості про походження, скажімо, домашньої яблуні. Генетичні дослідження дозволяють навіть встановити, з якого саме виду яблуні — лісової, ранньої, кавказької чи сибірської — виведений той або інший сорт. Перетворившися з «дички» на улюблену нами культурну рослину з довгим і цікавим родоводом, яблуня залишилася яблунею. Така ж сама доля судилася груші, абрикосі, картоплі та деяким іншим фруктовим, ягідним, овочевим культурам — давнім супутникам людини. Їхня генеалогія більш або менш досліджена і цілком відповідає звичним уявленням про садові, городні чи польові рослини, одержані людиною з диких, природних видів шляхом окультурення, тривалого штучного добору.
Але багато широко відомих культурних рослин Європи, Азії та Америки не мають аналогів у дикій природі! Це не тільки вишня, персик, а навіть звичайні цибуля та часник, які вирощуються тисячоліттями і згадані у Біблії. Настирливі дослідження вчених, численні експедиції углиб Гімалаїв, до Китаю та Індії цього питання не розв’язали. Самому А.Уоллесу, на відміну від М.Клокова, пощастило об’їздити півсвіту, але далекі подорожі тільки підтвердили його здогадку: вихідні форми багатьох культурних рослин залишаються невідомими.
Особливо загадковими виявилися цитруси. У природі Південно-Східної Азії, де люди вперше почали їх вирощувати і яку ґрунтовно дослідив сам Альфред Уоллес, не знаходимо жодного натяку на дикий лимон, апельсин чи мандарин. Про невдалі спроби встановити походження сучасних цитрусових писав у книзі «Культурні рослини та їхні родичі» неперевершений знавець культурних рослин академік П.Жуковський: «Жоден вид з цієї значної групи — солодкий апельсин, лимон, мандарин, грейпфрут, помело, кислий апельсин, лайм, цитрон — не знайдений у дикому стані. Дикорослі види роду цитрус не мають прямого відношення до культурних видів; це легко зрозуміти навіть з побіжного їх опису і порівняння».
Понад усе вражає історія грейпфрута, який у нас чомусь вважають гібридом лимона й апельсина. Насправді ж цей нині популярний фрукт є окремим видом роду цитрус. Він раптово з’явився наприкінці вісімнадцятого сторіччя на острові Барбадос, що у західній Атлантиці, діставши прикметну латинську назву «цитрус парадісі», тобто «райський». Досить швидко завоював симпатії американців: грейпфрутовий сік став у США культовим напоєм.
Та коли цитрологи спробували встановити походження райського фрукта, на них чекало розчарування. Яких би лимонних і апельсинових «батьків» не підбирали селекціонери для повторення барбадоського дива, залучали навіть помело, та виходило що завгодно, крім грейпфрута. Все це були звичайні гібриди, нездатні відтворити себе статевим шляхом, тоді як грейпфрут визнаний повноцінним видом, бо розмножується власним насінням... Так само невдало завершувалися спроби сконструювати за допомогою гібридизації та штучних мутацій інших «безбатченків» — звичайні сільськогосподарські рослини, але невідомого походження.
Парадоксальну ідею Уоллеса щиро й глибоко сприйняв учений і поет Доленго-Клоков, хоча й жив не за епохи дарвінізму. Кому ж, як не йому, відкривачеві й біографу безлічі рослин, було знати, що являє собою біологічний вид і чим він відрізняється від якогось гібрида. Позбавлений з уже згаданих причин можливості опублікувати свої роздуми у фаховому академічному журналі, він оприлюднив їх у Клубі фантастики. Так відбувся, хоч і трохи химерно, акт духовної спадкоємності сторіч або, якщо бажаєте, епох.
Варто нагадати, що довіра до тогочасної науки у радянському них підштовхували до визнання існування позаземних, розумних, але цілком матеріальних світів. Все, що було незрозумілим, звертали на невивчену частку нейтрино, іншопланетників або, у крайньому разі, на мешканців давньої Атлантиди. Значною мірою цим і обумовлений розквіт жанру наукової фантастики у 60-х роках, масова цікавість до таких творів. Як не дивно, то був своєрідний шлях навернення до викоріненої владою релігійної свідомості!
Адже подальший розвиток наукових знань аж ніяк не скоротив, а навпаки — збільшив дистанцію між зрозумілим і непізнаним. Вчені, а з ними автори фантастичних романів та їхні читачі, чимдалі частіше доходили думки про наявність трансцендентних сил.
АНДРІЙ ТОПАЧЕВСЬКИЙ. МИСТЕЦТВО, ІСТОРІЯ, СУЧАСНІСТЬ, ТЕОРІЯ
.PNG){kind=link}