ВІДОМО, з яким великим інтересом радянський читач ставиться до появи кожного нового твору в науково-художній фантастиці. У наш час цей жанр набуває особливої популярності й ваги. Новітні науково-технічні досягнення спонукають письменників-фантастів до серйозних пошуків, художніх відкриттів у зображенні шляхів суспільного прогресу. З виходом людини в космос, початок якому поклав радянський космонавт Ю.Гагарін, зрозуміло, розширилися можливості фантастики у пізнанні таємниць всесвіту, в художньо-філософському освоєнні закономірностей природи та суспільства. Але водночас ускладнились і творчі завдання письменників, що працюють у цьому жанрі. Крім того, ускладнились і завдання критики в оцінюванні літературної продукції фантастів, і, може, саме тому критика приділяє їй дуже мало уваги. Тим часом серед творів цього жанру чимало не лише примітивних, а й просто безглуздих писань, які можуть бути розцінені як такі, що паразитують на здоровому читацькому інтересі до художньої фантастики.
Ряд науково-фантастичних романів і повістей за останні роки написав Олесь Бердник, який виявляє неабиякий інтерес до теми космосу, міжпланетних польотів. Не так давно він запропонував читацькій громадськості "Зоряний корсар" (видавництво "Радянський письменник", 1971).
Природно, виникає питання: про що йдеться в творі, які відкриття в ньому, хто виступає в ролі героїв, які ідеї утверджує письменник?
Автор роману "Зоряний корсар", вдаючись до відомого у фантастиці прийому "мандрівки" персонажів у часу, зображує їх у далекому минулому, сучасному й майбутньому. Одні з них з планети Земля потрапляють у космос в ХХІ столітті, а інші з минулих століть "оживають" в уяві фантаста сьогодні. Автор, як видно, намагався художньо відкрити відкрити завісу майбутнього космічної ери, показати взаємозв'язок різних епох, "піднятись" над ними.
"Читач, — сказано у видавничій анотації,- весь час відчуватиме пульс боротьби за красу відносин, людяність, любов і подвиг в ім'я блага мислячих істот Безміру. Такий основний філософський і художній пафос фантастичного роману "Зоряний корсар".
Але дивна річ: знайомишся з твором і лишається вельми розчарованим — нічого обіцяного в романі не знаходиш. Що вважає романіст ознаками боротьби за красу відносин, людяності, подвигу в ім'я мислячих істот "безміру"? Спробуймо розглянути деякі ідейні та етичні засади роману.
Григір Бова закохується в медсестру Галю Курінну, яка довгий час перебувала в тенетах сектантів і засвоїла релігійно-містичні погляди. Раптом Галя... зникає в "безмірі" (це в сновидіннях Бови), він же, Бова, перетворюється у Космослідчого і шукає Галю в "паралельному світі". Молодий криміналіст поклявся знайти сліди таємничого зникнення її батька, про що мова йтиме далі.
З цією сюжетною лінією тісно пов'язана й інша — взаємини міфічної дівчини Гледіс з правителем Орани Кареосом та корсаром Горіором (з легенди про "Зоряного Повстанця"). Гледіс, ця романтична натура, "небачена квітка краси й ніжності", яка б мала уособлювати "красу відносин", захоплюється то одним, то іншим — то Кареосом, то Корсаром, таким собі "благородним розбійником" на космічній дорозі.
Та проблематика роману не обмежується суто моральними питаннями.
Вводячи в роман уже не новий у фантастиці мотив загрозливості однобічного, лише науково-технічного розвитку людства, О.Бердник доводить його до абсурду, вдається до плутаних, беззмістовних мудрувань про деградацію мислячих істот на одній з планет "паралельного світу", де "еволюція в антиеволюційному тупику, в деградуючій круговерті".
На конгресі космонавтів (учених, мислителів) виявилося, що в "Системі Ари" втрачається смак людей до життя, почастішали випадки самогубства. Так званий Координаційний центр "ухвалив найсуворіше карати самогубців і повертати їх до життя". Чим же викликано все це? Персонажі твору в дискусіях пояснюють: "пониження рівня психоенергії людства, а це свідчило про інволюцію Системи".
Одна з філософських підвалин "Зоряного корсара" — розмірковування про безсилля людини перед часом, хроносом, що є всевладним господарем "хаосу": "Хіба не кричить на весь світ уся нескінченність у в'язниці Хроноса, в його невситимому череві?" Фізик Горениця міркує: "...І що може дати досвід матеріальної сфери для надпросторових, надчасових координат? І знову безвихідь. Неможливість стати над часом, над древнім Хроносом". Недаремно він у містичному дусі трактує поняття свободи: мовляв, "всяка смерть є перехід у царство свободи", саме "у цьому переконує людей християнська церква".
Проблема часу не нова в нашій фантастиці. Герой "Туманності Андромеди" І. Єфремова Мас, як відомо, намагався "розкрити велику загадку часу, вступити в боротьбу з ним". Втім, його мрії щодо цього узгоджувалися з науковим осмисленням складної проблеми. Фантастичні засади О. Бердника інші. Його герої без кінця непокояться, що їм не вибратися з "пастки часу". "Хай навіть я коли-небудь стану богоподібним титаном, але ж буду запряжений у вселенську ритміку" — занотовує у своєму щоденнику вчений-фізик. Нам би його клопоти!..
Неначе в містичній казці, в романі відбувається сходження персонажів у "потойбічний" світ, де вони надихаються на пізнання таємничих сил буття. Тут і "феномен ясновидіння", і "бачення в часі", що закладені в парапсихологічній фантазії ченця. Автор вводить його в сучасний світ з минулих віків, і він оцінює побачене на основі релігійних забобонів (про забобони також детально оповідає О.Бердник, бо вони, мовляв, несуть "генетичну інформацію" з минулого).
Взагалі твір пройнятий гіперболізацією "сили духу". В цьому переконують, зокрема, розмови й роздуми персонажів про той час, коли "мільйони ангелів зійдуть на землю", коли "безмірна потенція духу ввійде в протиріччя з усталеними формами життя", про те, що нібито наука, використовуючи технічні засоби підкорення космосу, "знехтувала космічну роль людини...".
Ніяк інакше, як фантастичними парадоксами, не назвати блискавичні перевтілення наших сучасників, мешканців київських квартир, у космонавтів інакобутніх планет.
Фізик Горениця, мов уві сні, потрапляє в далеке минуле й раптом стає поруч з Вогневиком, козацьким отаманом, що бореться... з кримськими татарами. Вогневик, виявляється, носив за пазухою так звану Чорну Грамоту. Вона була не тільки "провісником" долі, своєрідним талісманом козаків, але й володіла дивовижною здатністю вгадувати майбутнє. З нею козак був похований. І ось герої на місці поховання знаходять розшукувану Грамоту. Фізик веде дивну розмову з отим Чорним Папірусом, і, зрештою, довідується, що він, фізик, теж несе "у своїй свідомості нашарування псевдоінформації".
Викликають недовір'я вельми сумнівні експерименти з галактичним крейсером "Любов". Здається, О.Берднику міг би позаздрити міфічний Саваоф, якби дізнався про описані тут фантастичні дійства, перед якими зблідла б навіть його, всесильного, фантазія. Ось один з таких експериментів.
...Незвичайна експедиція в складі чотирнадцяти чоловік вирушає в міжзоряний політ без належної підготовки, як на прогулянку. Потрапивши в зону сильної радіації, весь екіпаж гине, крім двох дітей, народжених у космокрейсері, — синів біолога Лесі. З ними відбуваються неймовірні історії. Їх годує, доглядає кібернетичний автомат, який робить усе — і замінює матір, і веде космічний крейсер, і навчає маленьких космонавтів, що виростають у космосі, як гриби після дощу. Міфічні герої, зовсім відірвані від реальності, діють у космічному просторі за велінням... "квантово-електронної бібліотеки", з якої одержують необхідну інформацію.
Або ще такі епізоди. Молодий криміналіст Григір Бова (він у снах перетворюється в Космослідчого Меркурія) одержує наказ Арімана негайно організувати пошуки вчених "групи Безмірності", які щезли, будучи в опозиції до політики вседержця Системи Ари. Меркурій замилувався Аріманом, який "виділявся якоюсь вражаючою неповторністю", повірив його авторитету, хоч аряни вважали його нестерпним деспотом. Сам Меркурій, за словами Громовиці, став маріонеткою Арімана.
Чим же займаються люди планети Ари? Статистики-психологи зареєстрували тут тривожні сигнали про "збайдужіння психіки жителів до праці і навіть до розваг", про деградацію мислення. Система (не відомо, з яких причин) вступила в смугу занепаду. Аряни не бачать сенсу буття. Аріман виголошує: "...Нам необхідна буйна психічна стихія. З протиріччями, з пошуками, революціями, піднесеннями і занепадами, з сексом, про який ми знаємо лише з відгомону історичних хронік, та зрадою, з пориванням у незміряність. Це буде наша модель...". Проти "психічної стихії" виступають Космократори, але антигуманна філософія правителя не знаходить авторського осуду.
Григір Бова, як привид, то появляється з коханою Галею, призначає їй побачення, то раптом зникає у загадковий космічний світ. Як же він цього досягає? Дуже просто: "...Та ось підкрався потік інакобутніх образів — непомітно захопив у невблаганні щупальця, кинув Григора у простір, у видиво нетутешнього життя. І знову Бова жив у далекому світі, знов став Меркурієм, Космослідчим системи Ари".
Григір вихваляється Галині, що він вивчив десятки релігійних та філософських течій Сходу і Заходу, що більшість апологетів стверджує: світ "породжено волею творця, Логоса". До цієї думки не раз звертаються персонажі твору. Галина цілком відверто висловлює свою зневагу до людини, заявляючи, що їй, мовляв, інколи "любіше розмовляти з березою або бродячим котом, аніж з людиною". Їй імпонують роздвоєність людської сутності, прагнення "у невимірність". Григір же, як сам визнає, нічого не може протиставити сумнівним твердженням дівчини. В аналогічну ситуацію потрапляє й Григір Бова — Космослідчий Меркурій.
Суперечливе трактування образу Григора просто вражає. Він — Космослідчий — служить інтересам уявного Координаційного центру, а не підкоренню космічних сил людині. Недаремно він сам поринає у рефлексії: "Хто він — Меркурій з далекої Системи Ари чи Григір — син Землі? Чому він блукає і тут і там, по невимірних стежках всесвіту, ніби легендарний Агасфер, не знаходячи спокою і втіхи, жаданої істини?".
Справді, чому він блукає? І чому йому моторошно "в самотину, серед байдужого неосяжного світу"?
Довільне зміщування подій, нагромадження всіляких химер, авантюрних пригод, "прогулянок" з епохи в епоху — все це має мало спільного з науковою фантастикою. Створюється враження, що О.Бердник будь-що прагне приголомшити нас "моделями" сумнівних концепцій, різних неймовірних історій, всіляких вигадок.
Звернемося ще до образу Галі Курінної (як можна здогадатися, вона ж Громовиця в космічному світі). Багато старання докладає автор, розповідаючи про сирітське життя Галі. Мати її померла, батько, директор горілчаного заводу, нібито розтринькавши круглу суму державних грошей, десь переховується. І от письменник нанизує одну на одну детективні пригоди. Криміналіст Григір знайомиться з Галею, намагаючись здобути у неї якісь відомості про батька, але раптом закохується в неї. Тим часом Курінний, виїжджаючи в ліс із начальником міліції на полювання (новий парадокс), потрапляє в "паралельний світ": перед ним постають з минувшини образи батьків, діда, прадіда... Розмова кінчається тим, що прадід згадує Чорний Папірус як заповіт поколінням, і дарує Курінному чудодійний келих, що відіграє неабияку роль в "закручуванні" сюжету. Курінний проходить через психіатричну лікарню, його викрадають і вбивають. А він, виявляється, ні в чому не винен. І що ж? Залишається отой келих, який ніхто не може розбити, ба навіть учений-анахорет не спроможний дослідити якості скла. Сенс цієї історії, очевидно, зводиться до думки, недвозначно висловленої Курінному дідом, що встав нараз з могили: мовляв, прикро, що внук, козацького роду, призначений винокуром, а не гетьманом-отаманом...
Серйозні заперечення викликає ідея, втілена в центральному персонажі, за яким названо роман. Автор зображує Корсара таким собі кумиром космосу, наділяє його всілякими чеснотами, робить з нього втілення добра й справедливості, щось на взірець "верховного судді". З такими уявленнями цілком логічно пов'язуються софістичні дискусії про те, хто дав свободу людині, про природу і бога, про "Космічне Право", "якому підпорядковане все у безмір'ї" тощо. Причому автор часто опиняється на боці сумнівних тверджень.
Провідник "окультних" наук, містицизму учитель Аерас, що нагадує біблійського оракула, який жахав людей привидами майбутнього, так формулює своє кредо: "Пуповина матерії повинна бути розірвана, і її закономірності порушені! Інакше Птах Розуму не полетить у Безмір! Про недосяжність нема чого і мріяти!". Героя надто вже тягне, як він натякає, до давнини, коли існували цілі школи "психоаналізу, аскетизму, містичного самозаглиблення" — школи, досить поширені і нині на Заході.
Персонажі часто вдаються до декларування тих чи тих філософських ідей, що дуже часто мають ідеалістичний присмак.
Науково-художня фантастика вимагає від письменника не тільки ідейної глибини, художньої майстерності, а й наукової ерудиції. Роман же О. Бердника, герої якого, "напоєні екзотичним духовним напоєм", діють у "хаосі тримірності", "у страшній пастці часу", позбавлений будь-яких наукових критеріїв, незрілий ідейно, безпорадний у художньому відношенні.
Михайло Логвиненко. Газета «Літературна Україна»
Велика подяка Степану Храброву!
З архіву Громовиці Бердник
