Ах, як же ж недобре проходив цей день! Маленький Ерік, повертаючись із дитячого садка-
насамперед захопився великими чудовими калюжами. Про те, що саме робив Ерік біля тих калюж—ми не знаємо. Відомо лише, що коли він повернувся додому, то в черевиках у нього було повно брудної води.
— Поганий хлопчисько,— сказала мама,—перевдягайся. Нікуди більш ти не підеш. Грайся дома: іграшок у тебе чимало.
Звісно, мамі добре казати: грайся. А коли іграшки набридли та ще й поламані? Просто доторкнутися до них не хочеться.
Саме з цього й почалися дальші неприємності. Ерік бачив раніше, як мама кип’ятила воду в електричному чайнику. Вона встромлювала штепсель у розетку—і через кілька хвилин з чайника вже йшла густа біла пара. Ерік теж устромив штепсель у розетку, зачекав трохи. Але з чайника пішла не пара, а смердючий дим. Що воно таке?
— Не хлопець, а горе моє!—казала мама, оглядаючи чайник:—включив чайника, а в ньому не було води.
Дуже неприємна історія, просто й не сказати, яка неприємна! Ерік взявся був до іграшок, але за кілька хвилин побачив, що його армії, яка складалася з кількох дерев’яних солдатиків, старих шпуль-гармат і чудесних великих цвяхів — бракує командира. Де ж його взяти? Отут Ерік і згадав про штепсель, прикріплений до зіпсованого чайника.
— Ось він, командир для моєї армії! Одріжу його та й годі, — вирішив Ерік негайно.
Що правда, командир вийшов дуже страшний. Він командував армією так грізно, що вона одразу перемогла. Але коли Ерік розказав про це мамі, вона тільки руками сплеснула:
— Та що ж це за лихо моє? Навіщо ж ти штепсель одрізав? Мало тобі поламаних іграшок? Мало того, що чайника зіпсував, так ще й штепселя одрізав? Ну, добре!.. Лягай спати...
Мама поклала Еріка в ліжко й погасила світло. В кімнаті стало темно.
Ерік трошки подрімав, але спати йому не хотілось. Він думав про калюжі, про штепсель, про чайник. І раптом він почув якесь невиразне мурмотіння. Що воно таке? Ерік прислухався.
Якийсь грізний голос доводив:
— Ми не можемо далі терпіти! Він ставиться до нас, як до уламків. Що? Фрр...
Тонесенький голосок відповідав таксамо похмуро:
— Він проколов мені бік голкою і випустив з мене повітря. Тепер я не можу стрибати й бігати, а примушений весь час лежати в кутку.
— Він спалив мені в пічці ногу,—говорив
ще хтось, — а моїх братиків-солдатиків він просто поламав, повикручував їм руки й ноги.
І раптом у відповідь на це різні голоси залунали з усіх
кінців кімнати: тонесенькі й грубі, похмурі й задерикуваті, ніжненькі, як дзвіночки, і басовиті, як
у дорослих. Ерік обережно трошки розплющив очі й подивився. Ой, як же він злякався!..
На всіх стільцях у кімнаті сиділи його іграшки. Ті, яким не вистачало стільців, стояли й лежали на підлозі. А за столом стояв Командир-Штепсель.
Він нетерпляче переступав з одної мідної ноги на другу, його довжелезні вуса з шнура ворушилися, і з них раз-у раз вискакували тріскучі електричні іскри. Отак: фрр... фрр... фрр...
Що було робити Ерікові? Втекти? Але куди? Як?
І саме в цю хвилину Ерік помітив свій іграшковий автомобіль, що стояв біля ліжка.
Обережно, ледве дихаючи, Ерік виліз з ліжка і стрибнув в автомобіль. Швидше, швидше! Тікати, тікати!
Ерік натиснув на руль — і автомобіль поїхав.
Поїхав спочатку тихо, потім швидше й швидше. Але ось автомобіль раптом похитнувся і спинився. Що таке?
Автомобіль повернув до Еріка свій ніс, похмуро пирхнув і суворо сказав:
— Вилізай! Не повезу тебе далі. Ти мені колесо відкрутив? Відкрутив. Ну, то геть!
Автомобіль хитнувся, викинув Еріка на підлогу і поїхав назад, випускаючи хмари диму і радісно пирхаючи. А Командир-Штепсель тим часом гукав:
— Ловіть його, цього Еріка! Ми покажемо йому, фрр... Дерев’яні солдатики, кроком руш! Розшукайте мені його, фрр...
І одразу солдатики — раз, два!—з рушницями наперед пішли шукати Еріка. Деякі з них вилізли навіть на Ерікове ліжко, але його там не було. Командир-Штепсель розсердився:
— Чого ви там затримуєтесь? Швидше, фрр... У нас мало часу, фрр...
Старший дерев’яний солдатик відповів:
— Він кудись зник.
— Як так зник? Обшукати всю кімнату! Знайти злочинця, фрр... фрр...
Командир-Штепсель сипав із своїх вусів цілий дощ іскор. Всі іграшки схопилися з місць і кинулись шукати Еріка. Паровоз шукав під ліжком. Солдатики протикали багнетами подушки й укривала. Дзига закрутилась з дзижчанням круг ніжок стола. Автомобіль помчав до канапи, чмихаючи димом. М’ячик покотивсь просто під канапу. Шашки стрибали по підлозі, заглядаючи під стільці.
Ой, і метушні ж було!..
А Командир -Штепсель виліз на стіл і звідти командував:
— Знайти його, фрр... Шукайте старанно! Хто знайде
— дістане нагороду. Фрр, фрр, фрр...
І за кожним словом з його вусів бризкали великі вогняні іскри.
А де ж був Ерік? Він заліз на нижню полицю книжкової шафи. Він сидів ні живий, ні мертвий, притулившись до книжок. Але ось він почув, наче хтось говорив коло нього сухенькими, тоненькими голосками. То шелестіли сторінки книжок:
— Д''овариші книжки, хіба це діло, що маленький злочинець ховається серед нас? Хіба мало він подер і пошматував наших братів і сестер — книжок? Виженемо його звідси! Ану, йди собі геть, ти! Тікай!
І справді, треба було тікати, бо книжки почали ворушитись, немов бажаючи скинути Еріка з полиці.
Прожогом попід стінкою Ерік кинувся до батареї опалення; може, там його не побачать? Тут, за батареєю, було дуже жарко від гарячих труб, але Ерік терпів. Що йому залишалось робити?
Саме тут він почув якесь чудне шарудіння. Воно йшло відкілясь згори. Всі іграшки підняли голови.
— Що таке?
На книжковій шафі метушилось вороняче опудало. Воно підстрибувало на своїх лапах, махало крилами і щось намагалося сказати. Але сказати воно не могло нічого, бо було без голови. Йому
нічим було говорити. Ерік лише два дні тому відкрутив воронячому опудалу голову. І тепер опудало тільки шипіло своєю шиєю.
— Фрр... що ти хочеш сказати?—запитав Командир-Штепсель,—фрр... та в тебе ж голови нема. Що ж з тобою робити?
Але опудало само догадалось: адже відкручена голова лежала тут таки на шафі. Опудало, стрибаючи на одній нозі, схопило другою ногою голову і приставило її до шиї, де голові і слід було бути. І відразу голова закричала:
— Кра, краа!.. Товаришу Командир-Штепсель. Я знаю, де він сховався, кра, краа! Я бачила, куди він побіг!..
— А куди саме, фрр, фрр?..
— А от там, за тим, як його... кра, краа...
Опудало не встигло закінчити, бо дуже хвилювалось.
Воно похитнулося на своїй одній нозі і випустило з другої голову. Голова впала вниз на підлогу і опудалу
знов не було чим говорити. Але воно встигло показати лапою на батарею.
— Ось він, фрр!..—закричав Командир-Штеп-сель,—він за батареєю! Ловіть його, заходьте з обох боків, фрр!..
Всі іграшки кинулись до батареї.
Ерік навіть і встати не встиг, як його вже схопили.
Під конвоєм з дерев’яних солдатиків іграшки вивели Еріка зза батареї. Солдатики обступили Еріка і повели, загрожуючи йому багнетами. М’ячик підстрибував навколо них, наскільки йому дозволяла дірка в боці. Дзига крутилася поперед усіх. Вороняче опудало шипіло і стрибало на
обох лапах.
А Командир-Штепсель поважно стояв на столі і ворушив вусами, Він хотів був гордо покласти руки в кишені, але в нього не було ні рук, ні кишень. Через
те він тільки ворушив вусами і переступав з ноги на ногу, ка-
жучи:
— Фрр... сюди його, фрр... Дайте я пущу в нього іскру!
Ерік ішов, схиливши голову: ніщо вже не могло його врятувати.
Збори іграшок відбувались
посередині кімнати. Еріка оточували дерев’яні солдатики з гвинтівками напоготові. Інші іграшки знову розташувались по стільцях. Головою зборів був, звичайно, Командир-Штепсель.
— Фрр... відкриваю збори, фрр... — поважно вимовив Командир-Штепсель,—фрр... Дуже хочеться мені пустити в нього іскру, але я не можу, бо я го-
лова зборів. Фрр... покажіть усі, що зробив з вами цей Ерік.
І кожна з іграшок, і кожна з речей виставляли на показ свої рани. Не було жодної цілої іграшки, жодної цілої речі. Подерті, подряпані, пошматовані, вони дивилися одна на одну. Ерікові тільки залишалось дивуватися:
— Та невжеж це я все наробив? Командире-Штепселю, я більше не буду, от побачите, більше не буду..
Але замість відповіді він почув грізний і гуч ний стукіт у двері. А це що таке?
Двері широко відчинилися, і до кімнати увійшла ще ціла юрба іграшок і речей. Ерік з жахом пізнав їх: то були іграшки і речі з його дитячого садка.
Шкутильгаючи на всі чотири ноги, вперед вийшов обідраний дерев’яний кінь. Він зітхнув і
сказав:
— Ми дізналися, що в вас тут відбуваються збори всіх тих іграшок, які поламав Ерік. І от ми, іграшки з дитячого садка, вирішили теж прийти сюди. Бачите, як він поламав нас? І тепер нами не можуть гратися інші діти. Тепер у нашому садку дітям зовсім нема чим гратися. Ось що наробив ваш Ерік!..
Ой, і галас же зчинився! Сам Командир-Штепсель ледве зміг заспокоїти іграшки. Він сказав:
— Ану, тихше, фрр!.. Хай тепер сам Ерік скаже нам, що він думає далі робити. Ану, Ерік, кажи.
Ерік зовсім збентежився. Що йому робити? І раптом він згадав, як його батько казав йому
колись:
— Ламати все вмієш, а хто ж лагодити буде?
Ну, звичайно, що всі іграшки треба полагодити. Ось що буде робити тепер Ерік. Він радісно гукнув:
— Зачекайте, зачекайте, я знаю, що мені робити!..
Швидко-швидко Ерік кинувся до свого столика. Там лежав його молоток, лежали цвяхи, стояла пляшечка з клеєм. Ерік схопив усе це—і повернувся назад.
— Ось що я буду робити, — сказав Ерік,— я буду лагодити, склеювати вас. Підходьте сюди.
Іграшки вагалися: а може Ерік тільки говорить так, а насправді ще більше нашкодить їм?.. Але Командир-Штепсель уже вирішив:
— Слухайте мою команду, фрр, — гукнув він,— підходьте по черзі до Еріка. Швидше, бо інакше я вас... фрр!..
Першим під’їхав до Еріка його автомобіль. Він чмихнув, пирхнув—і спинився перед Еріком. На ньому лежало його відламане колесо.
Не гаючи часу, Ерік схопив те колесо і раз-раз, стук-стук молотком— прибив його на місце. Автомобіль аж загув з радості:
— Гугуу, як добре, гуу!..
І поїхав собі запрошувати ляльок кататися на ньому круг стола.
Командир-Штепсель переступив з одної ноги на другу і сказав:
— Оце добре, фрр... отак і мені подобається, фрр...
А до Еріка вже підкотився його м’ячик з діркою в боці. Ну, як же полагодити м’ячика?
Але Ерік догадався. Він узяв м’ячика, надув його з усієї сили, намазав шматочок паперу клеєм —
і заклеїв дірку в м’ячика. М’ячик стрибнув, ще раз, ще... звичайно, не так високо, як колись, але й це було вже не погано. І він покотився до
іграшок — показувати, як полагодив його Ерік.
Отак підходили іграшки до Еріка одна по одній—і він лагодив їх. Кому боки заклеював, кому ногу прибивав цвяшком, кому руку відірвану прив’язурав мотузком.
І тільки самого Командира-Штепселя не міг полагодити Ерік, бо його шнур був перерізаний ножицями, а склеювати шнур, звісно, не можна.
Проте, Ерік обіцяв Командирові-Штепселю:
— Ти зачекай до ранку. Ось ранком мій батько прокинеться, я попрошу його полагодити й тебе. Мій батько такий, він усе вміє, ще краще за мене.
Командир-Штепсель погодився:
— Гаразд, я зачекаю.
Тільки ти ж обов’язково скажи, бо мені дуже незручно бути отаким, відрізаним...
І він жалісливо пирхнув іскрами. Але відразу ж
Командиром-Штепселем, зовсім несподівано гримнуло радіо. Гримнуло такою веселою музикою, що отут і почалися справжні веселощі й танки.
таки Командир-Штепсель стрибнув на своїх мідних ногах і розпорядився:
— Ану, досить тепер уже нам сваритися. Адже ми помирилися з Еріком. ї, ніби погоджуючися з
Командиром-Штепселем, зовсім несподівано гримнуло радіо. Гримнуло такою веселою музикою, що отут і почалися справжні веселощі й танки.
Закрутилася дзига, підстрибуючи просто до Ерікового плеча. Загув залізний паровоз. Помчав автомобіль, чмихаючи димом. Застрибали шашки. Навіть сам Командир-Штепсель посміхався і крутив вусами — от добре!
А вороняче опудало і собі посміхалось і підстрибувало на довгих своїх лапах—тільки дуже обережно, бо, хоч Ерік і ^приклеїв йому голову знов до шиї, але трималась вона не дуже міцно, і її легко можна було знов відламати.
Словом, танцювали всі до одної іграшки. Сам Командир-Штепсель керував танками, підстрибуючи на мідних ногах і сиплючи з вусів довжелезні іскри.
Проте, тепер ці іскри були вже не страшні, він пускав їх лише для веселості, от як буває в саду феєрверк.
Танцював і Ерік разом з усіма іграшками. Весело було — далі нікуди!
А коли мені Ерік про все це розказав згодом, я навіть дуже жалкував, що не довелось мені бути на тому веселому святі. Шкода, бо не часто таке трапляється!..