26.11.2015 Автор: Богдана Романцова
«Мистецтво міститься десь поміж мороженим та сельтерською водою», – читаємо ми у Майка Йогансена і ображено відкладаємо книжку, бо не розуміємо, чим йому так не догодили митці. Проте все значно складніше, ніж видається на перший погляд. «Центр літературної освіти» вкотре допомагає киянам розібратися у прозі цікавих письменників і філософів. Цього разу лекцію «Як писав Майк Йогансен» прочитав літературознавець, видавець, письменник, викладач Києво-Могилянської академії Сергій Іванюк. А Читомо підготувало для вас нотатки – про літературні ігри, інтриги і поради авторам-початківцям.
Йогансен – винахідник нових жанрів
У Йогансена була неймовірна інтуїція: він завжди знав, чого не вистачає літературі на певному етапі розвитку. У 1925 році Йогансен усвідомив, що українській літературі бракує детективу. Так з’явилися «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших». Сьогодні нам може видатися, ніби цей твір дещо наївний, але тоді він став тараном, який пробив стіну, і одразу світ побачила неймовірна кількість історій про пошуки вбивць і розслідування зухвалих пограбувань. Саме завдяки Йогансену були написані авантурні романи Юрія Смолича, зокрема його трилогія «Прекрасні катастрофи». Таким чином постав новий дискурс в українській літературі.
Потім Йогансена захопила проза. Йому здалося, що в Україні бракує краєзнавчих романів, так світ побачила «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». Цей роман друкували окремими частинами, причому всі – під різними іменами. І вже потім, наче мозаїку, автор зібрав їх в окремий твір.
Згодом Йогансену видалося, ніби нема хорошої літератури для дітей. Він кинувся «на амбразуру» і написав 10 оповідань про тварин, які і сьогодні неймовірно цікаво читати. Наприклад, я найбільше люблю оповідання «Собака Джан» про справжню дружбу між письменником і сільським собакою, з яким вони разом ходили на полювання.
Згідно з модою, тоді всі письменники мали бути мисливцями, адже творчій спільноті не давала спокою слава Івана Тургєнєва. Йогансен вважав полювання черговою грою, а грати йому подобалося. Все літературне і соціальне життя Йогансена – це ігрове служіння і служіння грі.
У житті Йогансен також грав, обравши роль письменника-піжона. Коли всі ходили у гімнастерках, він вперто носив метелика. Коли всі писали патріотичні вірші, Йогансен тяжів до конструктивізму. Навіть на фотографіях цього красивого чоловіка легко впізнати – за позою і поглядом справжнього актора.
Репресії і колишні друзі
У 1934 році всіх близьких друзів Йогансена заарештували – Михайла Ялового, Миколу Зерова, Миколу Куліша, всю групу «Ланка». Таким чином почалися психологічні зміни у письменницькій спільноті: коли всі все знають, але ніхто не порушує мовчанки.
Наприклад, всі знали, що Григорія Косинку ніхто не відправляв вести терористичну діяльність за кордоном, ніхто не знаходив у нього обріз під час обшуку. Проте це не завадило владі Косинку розстріляти. Ті, що лишилися живими, відчували свою вину, але стосунки із репресованими і їхніми сім’ями не підтримували.
Наприклад, коли родину Куліша вигнали з їхньої домівки, нещасні дві доби просиділи навпроти письменницького будинку, де жили всі їхні друзі. Проте за весь час до них ніхто так і не підійшов.
Клуб дослідників Півночі
Але навіть за таких умов треба було жити і щось писати. У цей час Йогансен сходиться з молодим дитячим письменником Миколою Трублаїні. Разом вони придумують «сховатися» у літературі для дітей, оскільки вона видавалася безпечнішою за дорослу белетристику. Проте невдовзі із дитячою прозою також почалися проблеми, і тоді Йогансен і Трублаїні вирішили розпочати громадську діяльність. Своєї першою місією письменники обрали реформацію піонерських закладів в Україні.
Тоді інститут піонерства існував, проте був дуже нерозвиненим, зовсім не таким, як організація американських скаутів. І якщо у книжках піонери були дуже зайнятими (вони ловили шпигунів), то у реальному житті підліткам не було, що робити. Йогансен і Трублаїні вирішили організувати осередок піонерської творчості – так постав Харківський палац піонерів.
Там вони створили «Клуб дослідників півночі» для підлітків. Письменники задумали подорож піонерів за полярне коло, їм навіть вдалося домовитися з наркоматом шляхів сполучення і отримати задля цього окремий вагон. Разом з дітьми вони цей вагон суттєво переобладнали: замість вікон – ілюмінатори, замість номерів купе – рятувальні кола. Йогансен і Трублаїні розробили складну логістику, зібрали харчі і рушили у цьому вагоні з усім гуртком «дослідників півночі» в Архангельськ.
Там діти ходили у тундру, познайомилися з оленярами, але північного сяйва так ніхто і не побачив. Приїхавши назад у Харків, письменники написали оповідь про спільну подорож, проте невдовзі цензура викреслила з неї всі згадки про Йогансена. Це був поганий знак. І справді, невдовзі його заарештували і майже одразу розстріляли.
Літературна дискусія
Але повернімося на кілька років назад. 1925-го в українській письменницькій спільноті почалася потужна дискусія про природу і функцію літератури. Ця дискусія була вкрай необхідна партії, оскільки у владних ешелонах ніхто не знав, що робити з письменниками.
Було очевидно, як вчинити зі старою університетською інтелігенцією, а от щодо авторів не існувало жодної методологічної підказки. Ця дискусія, на жаль, дала можливість «всіх зайвих» фізично знищити, а решту – добряче налякати.
Як будується оповідання
У 1928 році під завісу дискусії, коли стало очевидно, що справжнім письменникам перемогти у ній не вдасться, Йогансен видав своєрідний підручник з художнього письма під незвичною назвою «Як будується оповідання». У першій частині подано теоретичний матеріал, а у другій автор аналізує окремі «взірцеві» зразки світової прози.
«З дурня прозаїка не буде, хай вже краще прямо вчиться на історика літератури», – саркастично зауважує у першій частині автор, і тут ображений літературознавець мав книжку відкласти. «В наших умовах мистецтво міститься десь поміж мороженим та сельтерською водою», – і тут вже кидає читання професійний письменник. Отже, почавши з першої частини, мало хто доходить до другої, оскільки не зауважує іронічний модус цього твору.
Проте іронія – це завжди діалог, завжди репліка у чийсь бік, камінь у чийсь город. Якщо Йогансен іронізує, то з кого? З ким він полемізує у цій незвичній для радянського читача поетиці? Для того, аби докопатися до правда, повернімося у минуле.
Як Енгельс зруйнував драму
У своїй критиці Гегеля Фрідріх Енгельс зазначив, що драма – це не оповідь про індивідуальний конфлікт, а естетичне освоєння суперечностей, які виникають між суспільними групами у процесі історичного розвитку. Діалектики не дуже розумілися на драмі, тому всіляко намагалися звернути у бік історії. Потім прийшов Лєнін, і його взагалі не цікавила поетика.
За спогадами Крупської, «Лєнін дуже любив читати […] Я бачила біля його ліжка одного разу томик Пушкіна», – тому сумнівна обізнаність вождя із літературою не викликає жодних питань. «Партийная организация и партийная литература» – основна «літературознавча» стаття «головного революціонера», де Лєнін визначає, що партійна література має три функції: агітаційну, пропагандистську й роль організатора народних мас.
Як Йогансен рятував літературу
Для інтелектуала Йогансена це, звичайно, було повною ахінеєю. Аби зруйнувати насаджену Лєніном «інструментальну» функцію літератури, він порівнює книжки з пивом, зазначаючи, що нині творчість перебуває десь посередині між різними типами побутової насолоди.
Йогансен був першим, хто, хай і у жартівливій формі, наголосив на тому, що література має насамперед розважати. Для того, аби не сперечатися з мертвим вождем напряму, автор поетики вирішив зіграти у блазня.
«Не чіпайте літературу, вона вам нічого не дасть, краще працюйте на заводі, це простіше», – читається між рядків у «Як будується оповідання». Ця книжка Йогансена – марна спроба скинути ідеологічний тягар марксизму-лєнінізму.
У другій частині для тих, хто подолав першу і не образився, Йогансен вже серйозно пояснює, як треба писати. Автор постійно покликається на формалістів, проте не цитує їх прямо, оскільки Шкловського і Тинянова вже почала цькувати влада. Так, наприклад, формалістське «очуднення» перетворилася на «оновлення» – адже навряд цензори помітили б між ними зв’язок.
Хоча книжка написана для початківців-письменників, основною метою Йогансена було відлякати і відвадити від літератури лінюхів і графоманів. Проте для тих, хто готовий наполегливо працювати, це дуже корисний порадник.
Вісім порад від Майка Йогансена молодим письменникам:
У прозі не можна піддаватися емоціям, це – для поетів.
Не варто переповідати історію так, як ти її прочитав, побачив чи почув.
Твір треба ретельно «вибудовувати», розробляти, наче інженерну конструкцію.
Звичні для читачів процеси варто описувати незвичним чином, аби читач відчув «оновлення». Нікому не цікаво, що персонаж «закурив», але цікавіше, коли він «дістав циліндричний білий предмет, підпалив його і відчув задоволення».
Оповідання – ті ж шахи. І треба виграти у читача наосліп, але так, аби сам читач лишився задоволеним.
Часто оповідання варто почати з кінця. Придумайте цікавий фінал твору, а потім поступово «розплутувати» його.
Поезія – справа темна, навчити поезії не можна.
Вдалим прийомом у творі може бути «оманливий» сюжет. Наприклад, читач весь твір чекає, що детектив почне розслідування вбивства, але цього так і не відбувається.
Підсумки
Все життя Йогансен вважав себе не так письменником, як працівником літератури, який «заповнює» текстові лакуни. Тому деякі книжки Йогансена – вдалі, інші – не дуже. Але його дитячі твори, «Подорож ученого доктора Леонардо» і «Як будується оповідання» – must read для кожного інтелектуала.
Світлини надані видавництвом Смолоскип, у якому вийшла книжка Майка Йогансена «Вибрані твори».
Ще про ЙогАнсена: http://m.tyzhden.ua/publication/149982