Започаткована 2009 р. з ініціативи письменника й журналіста Олександра Вільчинського серія книг зі сміливою, жанрово безкомпромісною та несподіваною для українського читача назвою «Український детектив» – незважаючи на розмірковування літкритиків сучасності існує в Україні детектив як повноцінний жанр чи ні, – регулярно поповнюється новими виданнями! І головна передумова цього – інтерес до цих книг читача, саме українського читача, – як до творів авторів сьогодення, так і до книги Івана Франка «Для домашнього огнища», вперше опублікованої польською мовою 1892 р. Охопивши часовий проміжок від історичних реалій скіфської доби, Козаччини, Другої світової до розпаду Радянської імперії та «бурхливих 90-х», серія книг створила своєрідне часове пригодницько-кримінальне тло України з її історичним минулим, психологізмом героїки людської особистості, психологією зради та внутрішньої порожнечі, яку персонажам книг доводиться заповнювати «бійкою і пиятикою, стріляниною і крадіжками, шантажами та погрозами». Відомі усім події та суспільні моделі, випливаючи із підручників історії, переплітаються із сьогоденними баталіями через владу, гроші, кохання, культурні цінності. Напруга сюжету, відчуття реалістичності подій та їхнє історичне підґрунтя, колекція жорстоких злочинів та труднощі їхнього розкриття – ось що обіцяє читачам серія книг «Український детектив». І хтозна, можливо, незабаром український детектив стане самобутнім жанровим різновидом – як, скажімо, психологічний чи історичний.
Повість Івана Яковича Франка «Для домашнього огнища» спершу побачила світ польською мовою в 1892 році, і лише через кілька років – українською. Описані у ній події відбуваються в Галичині і пов'язані з сім'єю капітана Антося Ангаровича, котрий, повернувшись із Боснії додому, пізнає жахливу істину про діяльність його коханої дружини. Автор майстерно будує сюжет, зберігаючи інтригу до кінця. Для широкого кола читачів.
Хто він — хвацький капітан поліції Алоїз Штрімфля? Німець чи українець? Одружений чи ні? Із ХІХ століття чи з ХХІ? Зрештою, живий він чи давно помер? Про це — у захоплюючому романі відомого закарпатського письменника Олександра Гавроша «Капітан Алоїз», чудовій містифікації про Ужгород на перетині віків. За цей роман автор став дипломантом Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2012».
...Раз дуже гриміло та блискало.
А з того боку кликали:
— Юро! Параско! Пой ня перевези!
Іван Майорів чув, пішов і перевіз.
А то був якийсь нефайний старий чоловік,
і з ним много мишей поскакало у човен.
І весь тот рік був мишачий...
...Коли за сім років не викопати гроші,
то їх перебирає нечистий. Є одна комора
в Мокрині. Там суть дванадцять бочок з гро-
шима. Єдна бочка заклята, бо на ній коваль
стятий. Вже як не копали їх, та не можуть
до них ся докопати. А від тих грошей є дідо
старий. Такий старий, що вже не годен їсти
од старості. Та каже: «Доти маю жити, доки
не найдеться тот, хто ті гроші візьме».
Бо так ті гроші на нього закляті...
—
Юлій Дрогобецький — керівник з 1875 по 1891 рік
ужгородського багатоголосого хору «Гармонія». Під
його керівництвом колектив неодноразово гідно
представляв місто на різноманітних хорових фе-
стивалях. А в річницю смерті апостола Мефодія
(1885) хор виступав у Велеграді (Моравія), де спри-
чинив справжній фурор.
У книжці передано авантюрний дух тогочасних
ужгородців. Витриманий в естетиці солдатських
побрехеньок (головний герой — теж людина у погонах)
і гусарського флірту цей гротесковий твір поєднує
непоєднуване. Це спроба прощання з минулим, яке зо-
всім не минає. Це подив перед ефемерністю часових
кордонів, текст про невтишний передзвін віків. І ще
міф про ужгородські цвинтарі (на сьогодні їх вісім,
планується ще один).
В українській літературі кладовищна тема має
багатющу традицію — і «цвинтар розстріляних
ілюзій» В. Симоненка, і «веселий цвинтар» В. Стуса
і ще безліч чого. Олександр Гаврош додає їй нових
обертонів. Безіменне кладовище, де волею письмен-
ника розміщено міжчасовий коридор, знаходиться
на початку вулиці Капушанської — недалеко від
батьківської домівки автора та школи №15, де він
навчався, і поруч з редакцією газети «Срібна Земля»,
де він свого часу працював.
Ну і насамкінець. Пам’ятаєте, як закінчується
серіал «Ліквідація», натхненний міфом ще одного
фантастичного міста — Одеси? Мовляв, а як там
усе було насправді, знають тільки Чорне море,
Французький бульвар і одеські каштани. Але вони
мовчать.
Точнісінько так мовчать каштани ужго-
родські, звисаючи своїми кронами над Ужем поряд із
філармонією (колишньою синагогою), утворюючи не-
великий скверик з пам’ятником одному з зачинате-
лів закарпатської журналістики Євгенові Фенцику
(1844–1903). Каштанам є про що мовчати. На те
вони й каштани.
Сергій ФЕДАКА,
доктор історичних наук,
професор Ужгородського
національного університету.
Розділ 1. Веселий цвинтар
Розділ 2. Змова
Розділ 3. Потойбіччя
Розділ 4. «Чорний орел»
Розділ 5. Зрада
Розділ 6. Удар № 2
Розділ 7. Передчуття
Розділ 8. Шкандаль
Розділ 9. Допит
Розділ 10. Труп
Розділ 11. Напад
Розділ 12. Талісман
Розділ 13. Двійник
Розділ 14. «Переселення душ»
Розділ 15. Старе фото
Розділ 16. І знову зникнення
Розділ 17. Перше прояснення
Розділ 18. Прокляття роду
Розділ 19. Напівкрадіжка
Розділ 20. Портрет із грецькими літерами
Розділ 21. Несподіваний напад
Розділ 22. Повішеник
Розділ 23. Вовковиї
Розділ 24. Чорна вдова
Розділ 25. Погоня
Розділ 26. Шукайте жінку!
Розділ 27. Викрадення
Розділ 28. Нічні постріли
Розділ 29. Полон
Розділ 30. Капітан завдає удару
Розділ 31. Слово джентльмена
Розділ 32. «Кривавий Иончі»
Розділ 33. Вперед, в історію!
Епілог
Післяслово до «Капітана Алоїза», або Химерний сон про Ужгород
В криміналістичних романах А. Сергієнка «Хто вбив пана Штима» та «Швидко промайнути», поєднаних спільними персонажами, події розгортаються навколо таємничих вбивств.
Больше и подробнее — https://bohdan-books.com/catalog/series/104279/
Об авторе детективов с элементами фантастики — https://fantlab.ru/blogarticle37894