«Сонячна машина» Винниченка має певний, недвозначний успіх. Про неї пишуть,
говорять, упоряджають диспути, а головне— її читають, як ні одну українську книжку, як
не читали навіть загально рекомендованих та обов'язкових Коцюбинського та
Нечуя-Левицького в передіспитові українізаційні дні. Авторові з його далекої далечини видно
навіть, як у Донбасі перед книгозбірнями його книжки дожидаються«хвости»
робітництва. Нам, безпосереднім обсерваторам нашого книжкового торгу й поширення,
таких сцен не доводилось бачити; ми знаємо відносну флегматичність та повільність
нашого читача, що, подібно до винниченківського степу в оповіданні«Зіна», «перш за
все» не знає«хапливості»,— але відкидати безсумнівного факту ми не будемо: книжка
пішла і читацьку масу зацікавила.
Яка саме і в чому полягає причина цього успіху? На київських диспутах, усних
(березень1928 р.) і перенесених на газетні шпальти, не раз можна було почути і
прочитати, що роман припав до вподоби масовому читачеві саме міщанською своєю
ідеологією
1
. Були подібні закиди і в харківській пресі, треба думати, дошкульні, бо втягли
до полеміки і самого Винниченка, і він, забувши, що в тлумаченні свого, написаного вже
твору автор важить не більше за першого-ліпшого читача та що далеко почесніше бути
коментованим, аніж самому себе коментувати, скомпонував листа від імені Дрібного
Буржуя, де досить многомовно доводить немилу буржуа пролетарську природу письмен-ника
Винниченка
2
. Суперечки про літературну якість«Сонячної машини» один час
загострилися до того, що стало навіть не зовсім зручно признаватися у своїм позитивнім
ставленні до роману: це значило дістати досить гірку пілюлю і то без звичайної позолоти
— «дружній шарж». А одному із прихильників Винниченкового твору довелося розпочати
свою на диспуті 25 березн я1928 p.
3
промову«захисними» словами: «Я виступаю від імені
міщанина, якого лає Ім'ярек», і вже потім доводити свій погляд на роман.
Не будемо спинятися на Винниченковій ідеології, не будемо шукати в ній причину
його успіху як романіста. Гадаємо: ідеологія роману, не маючи опори в грунті(психо-логічнім
чи соціальнім), сама по собі навряд чи здібна притягти увагу широкого
споживача«читабельної» книжки. Річ давня і загальновідома: автор іде від ідеї до
образотворчого втілення: читач, навпаки, починає з образу, від нього рушаючи до ідеї і,
правду сказати, не завжди до тої ідеї доходить. Розшифровувати авторову думку йому не
завжди цікаво. Для чого? Адже ж ситуації«Крейцерової сонати» хвилюють його далеко
більше, як авторська післямова; широка панорама«Войны и мира» дає незрівнянно більше
поживи для думки, аніж історіософічні теорії та стратегічні міркування Толстого.
Художній твір своїми образами, своєю закраскою емоціональною живить читача більше,
аніж найдетальніше розгорнута формула авторського задуму. Тому, до речі, і Винниченко
1
Я. Савченко. Для міщанина.— Пролетарська Правда.— 1928.— Ч. 31 (1943).
2
Українські Вісті(Паризькі).— Ч. 63. Лист Дрібного Буржуя.
3
Пролетарська правда.—27.III.1928.— Ч.73.(1985).
Микола Зеров. Від Куліша до Винниченка 154
зробив не досить розважно, встрявши в полеміку з своїми критиками. Йому належало б
великодушно віддати свій твір«журналистам на съеденье» замість інтерпретувати його в
дусі немудрого«нетрудящийся да не яст». Його«Сонячна машина» цікава не остільки
своєю, в«такий спосіб» розпрозореною ідеєю, скільки тим художнім одягом, який надав
їй(ідеї) Винниченко-романіст.
Тому, гадаємо, і успіх«Машини» у читача природніше з'ясовувати її художньою
стороною. Подібну думку висловлює і такий компетентний суддя в справах літературного
мистецтва, як проф. О. І. Білецький. «Самий той факт,— пише він,— що з'явився великий
роман(загалом щось понад800 сторінок у трьох томах), написаний письменником з
великим літературним досвідом, хіба не є він вже подією в нашій сучасній літературі!
Інтерес до новинки ще зростає по тому, як на обкладинці ми прочитали: утопічний роман.
Перший український утопічний роман! Перший за ввесь час існування нашої
літератури!..»
1
І справді: «Сонячна машина» для нас первина, і первина саме жанровою своєю
фізіономією. У нас ніколи не було великого роману з елементами авантюри та соціальної
фантастики. Та і взагалі на шляху фабульного загострення ми робимо тільки«перші
несміливі» кроки. Шкурупій, почасти Яновський і(не рахуючи кількох літературних
студійців) Слісаренко, у якого інтерес до фабули раз у раз переплітається з вимушеним, не
завжди органічним гумором— от і все, що ми можемо в цій галузі показати. А тим часом
— що репрезентує у нас за останній рік велику розповідну форму? «Бур'ян» Головка,
«Чебрець-зілля» Наталі Романович-Ткаченкової і(знов поминувши студійні роботи)
«Недуга» Плужника та«Місто» Підмогильного, що вийшли останніми тижнями. «Недуга»
та«Місто» вимагають ще докладного обговорення; «Бур'ян» Головка уже досить
з'я-сований і як ідейний задум, і як художнє формування; «Чебрець-зілля» Н. Романович
взагалі ніякої літературної проблеми не становить і особливих з'ясувань не потребує.
Отже, спинімось поки що на двох останніх речах, справді характерних для загальних
тенденцій сучасної нашої прози. Обидва твори, і Головків«Бур'ян», і«Чебрець-зілля»
Романович-Ткаченкової, належать до типу, так мовити б, «програмової» повісті і почасти
модернізують Грінченка, почасти простують слідами«Цементу» Гладкова. І тут, і там в
центрі герой, носитель програми, з революційними заслугами, з військовим минулим. І
тут, і там всі дійові особи розпадаються на два ворожі табори, поміж якими точиться
запекла боротьба. І тут, і там ідеальні герої кінець кінцем перемагають: з товаришем
Андрієм, з Давидом Мотузкою тріумфують правда і програма(уздоровлення села,
перечищення установи). Стилістичні засоби авторів не однакові. Головко задовольняється
меншим: його Мотузка— просто«гарний хлопець», герої ж Наталі Романович повною
мірою наділені«душой чувствительной, умом и привлекательным лицом», вони—
музики, від них пахтить чебрецем, землею, сонцем і такою степовою цілинністю, що в
реальність декого із них тяжко навіть повірити. Немає в Головка і біблейської антитези Лії
та Рахілі, осмисленої, як антитеза«плотського і духовного». Проте суть роману та сама:
два табори, і навіть на прапорах у них позначені аналогічні емблеми. Позитивні герої
мають на щитах: у Головка— «землю і сонце», у Наталі Романович— «зілля-чебрець».
1
О. Білецький. «Сонячна машина» Винниченка.— Критика.— Ч. 2.- С. 31-43.
Негативні герої в одній і другій повісті символізовані образом цупкого заглушливого
бур'яну, який належить«вирвати з коренем та повиносити оберемками на межу». Добрі
наміри авторів безсумнівні, але художнє виконання старосвітське і неяскраве: у Головка
— інверсії та намагання всюди внести розтріпану«сказову» синтаксу; у Н. Романович—
сентиментальне захоплення і відсутність чітко окреслених індивідуальностей
1
. Читачеві
відразу(постараємось уявити читача масового) впадають в око дві риси: а) автор говорить
про своє знайоме, щоденне; і б) його твір відзначається якоюсь спрощеністю механіки,
якоюсь в передвизначеністю фабульного розвитку. Навіть при найменшій випробуваності
читач знає, чим«усе скінчиться», чим«заспокоїться серце» і, перечитавши десяток
подібних оповідань, за другий десяток береться з неохотою.
«Сонячна машина» становить контраст до такого типу повістей. Вона дає складніший
механізм дії; вона показує чуже, принаймні на зверхній вигляд, не наше життя. І це
імпонує, подобається. В одному з останніх оповідань М. Івченка маємо перед собою
лісового розбишаку, що сам себе іменує Асистентом. З нього великий аматор поезії, з
визначеним і добірним смаком. З росіян він дуже високо ставить Лєрмонтова і
надзвичайно низько розцінює Горького. Причина та, що Горький«про босяков больше
писал», і далі Асистент аргументує: «Чепуха народ, не люблю». «Писатель должен писать
про благородное общество. А матюков, брат, наслышимся и здесь. Нашел чем удивить».
Не знаємо, в якій мірі ця колоритна репліка розбишаки списана з натури, а в якій є
щасливою вигадкою самого Івченка: важно, що вона має в собі багато реальної і
художньої правди. Майже цілком збігається вона із спостереженням одного тонкого
обсерватора, етнографа з фаху, що довелося мені припадком раз почути: галицькі селяни
на Снятинщині не добирають смаку у мужицьких новелах такого, на наш погляд,
талановитого і страшно правдивого Стефаника. Так писати про мужика— то(здається їм)
підіймати мужика на глум. Можна припустити, щось подібного відчуває і широкий
споживач книжки, знеохочений убогою одноманітністю більшості прозових наших творів.
І те, що у Винниченковім романі бере участь так багато розмаїтих людей, що серед героїв
його бачимо і революціонерів, і капіталістів, і вицвіт ученості, і вицвіт аристократії; те, що
його романові властиве складне сюжетне плетиво, несподівані повороти дії— безперечно,
принаджує і бавить читача, бавить тим самим, що і західноєвропейська повість хорошого
(а часом і поганого) гатунку, така розповсюджена тепер у російськім перекладі і
розношувана по домах. Кабінети вивчення читача, певно, уже занотували це з'явище і
можуть його проілюструвати цифрами. Гадаю, успіх«Сонячної машини» є з'явище того
самого ряду. «Нарешті, і ми маємо що прочитати свого»,— так можна уявити собі
спрощено-популярну його формулу.
Але«Сонячна машина» зацікавила не тільки«масового» чи«широкого» читача.
Обійшла вона й читача вузького; знайшов що цікавого розказати з її приводу і
підготовле-ний літературознавець— критик, історик літератури. Це одно не дозволяє вже
ігнорувати успіх«Машини», розцінювати повість як роман бульварний, як твір на зразок
прославлених колись«Ключів щастя», з«породистими обличчями» героїв, з нелюдськими
Електронна бібліотека української літератури
1
Докладна стилістична аиаліза повісті«Бур'ян» в рецензії І.Ізотова(Ч. Ш. —1927.—V.— С. 222—225).
Єсть стилістичні помічення і в інакше закроєній статті Доленга(Критика.— 1928.— II.— С. 43—56).
Микола Зеров. Від Куліша до Винниченка 156
пристрастями та сумнівно-геніальною філософією. Проф. О. І. Білецький завважає у
Винниченка«художню сумлінність» та«велику відданість художній роботі» — риси, до
яких читач не призвичаєний російською«попутницькою» белетристикою, і без застере-жень
ставить«Машину» в цьому розумінні вище від Ол. Толстовського«Гиперболоида
инженера Гарина». Вин-ниченко захоплений своєю ідеєю, він хоче її розгорнути, довести.
В парі з цією відданістю ідеї твору стоїть у нього і шукання засобів художнього
формування. Майже всі, хто писав про«Сонячну машину», розглядали її як новий етап в
літературній еволюції Винниченка. Так кваліфікує її І. Лакиза в«Житті й Революції»
(1928.— IV), З. Єфимова в«Плузі» (1928.—II). .«Новий роман Винниченків,— читаємо в
рецензії З. Єфимової,— що з'явився після великої перерви в літературній діяльності
автора, є новий етап у його творчім розвитку». «Читачі українці й росіяни добре знають
його дореволюційні романи та п'єси, сповнені психологізмом, де на першім плані завжди
стоїть особа героя і всі події зосереджено у вузькій сфері його«я». Дія, отже, розвивається
повільно, подається в формі записок, щоденників, листів або оповідань від першої особи і
будується навколо теми про любов та полову проблеми, що, властиво, і стоїть у центрі
всієї письменникової творчості, нагадуючи творчість Арцибашева. У«Сонячній машині»
Винниченко зразу спробував вийти з вузького кола своїх тем, узявшися до соціальної
проблеми про перебудову людства і змалювавши нам ще одну утопічну картину
«прекрасної будучини».
Це все значною мірою справедливо, і ми додали б сюди тільки одну поправку. Ми б
полічили«Сонячну машину» не за другий, а за третій етап у Винниченковій творчості.
Імпресіоністична-бо новела та роман з психологічним завданням, запальна драма з
претензією покладати основи соціалістичної моралі прийшли у Винниченка на зміну його
соковитим побутовим повістям, як«Краса і сила», «Голота», «Контрасти», «Мнимый
господин», побудованим трохи на старий лад, але свого часу свіжим і новим в українській
прозі. Вони зліквідували народницько-умовний образ села, показавши його розшарування
та деформацію старого побуту; вони ввели в поле зору української повісті строкових
робітників, економічних і заробітчан; представили в колоритних постатях і солдатську
казарму, і жорстоку«халтурність» мандрівної малоросійської трупи(«Антрепренер
Гаркун-Задунайський»). Вони збудили й увагу української критики, що дуже скоро
покінчила з питанням«Талант чи випадковість» (так звалася стаття Ів. Личка в«ЛНВ» за
1903 р.), і, обмірковуючи творчість Винниченка, так чи інакше варіювала Франкове
звертання до нього: «І де ти такий узявся?» Ця пора в творчості Винниченка обіймає шість
років— від його першого виступу до таких драм, як«Дисгармонія», «Щаблі життя»,
«Великий Молох» тощо. Пора передреволюційних романів та передреволюційних,
«сповнених проблемами» драм була для Винниченка другою смугою його творчості,
виходом на новий шлях— ширший і принадніший, як видавалося самому
письменникові,— небезпечний та непевний, як видавалося тогочасній українській
критиці. «Літературний намул», перейняття настроями реакції по1905 р., «хоробливий»
інтерес до«всяких проблем пола» — так атестували творчість Винниченка літературні
критики(С. О. Єфремов, О. С. Грушевський) і вели за собою громадську думку; а
Винниченко воював з громадською думкою п'єсами-памфлетами, як«Співочі товариства»,
цілою галереєю карикатурних образів по своїх оповіданнях. «Хіба це література,— це—
Електронна бібліотека української літератури
Микола Зеров. Від Куліша до Винниченка 157
паскудство»,— енергійно шепотів до нас, студентів, у читальні українського клубу О. І.
Бородай, прототип винниченківського Недоторканого в оповіданні«Уміркований та
щирий». Вичерпалася ця смуга, цей поклад тем та картин, межи1918 роком(«Панна
Мара») з її останньою карикатурою: пан-поміщик у рукавичках, з повсякчасним жахом
перед бацилами, і р. 1922, коли з'явилася п'єса«Закон» та оповідання«На той бік», останні
твори у цій другій манері авторовій.
Написана протягом двох років(1924—1926), «Сонячна машина» виходить поза межі
цієї другої фази Винниченкової творчості, як темою, так і методами письма. Тема—
переупорядкування суспільства за допомогою винаходу; засоби її опрацювання,— то
засоби такого популярного в сучасній літературі і невластивого Винниченкові раніше,
трохи авантурного, соціально-фантастичного роману, де замість обридливого
психологізму з усіма його«онерами», подається«цікава інтрига, актуальні проблеми».
Але чи цілком ступив автор на шлях фабульного, «утопійного» роману, чи повною
мірою засвоїв відповідну техніку письменську, чи до краю стяг з себе«ветхого Адама»?
2
Повну жанрову характеристику«Сонячної машини» дає нам стаття О. І. Біленького в
«Критиці». Відсилаючи читача до неї, скажемо, проте, що жанр утопійного роману не
належить до цілком викристалізованих та ясних, і зачисляють до нього твори, часом уже
розбіжні тематично. Характеристичною рисою жанру звичайно уважають критику
існуючого соціально-політичного ладу, через протиставлення йому відносин ідеальних,
поданих більш-менш систематично і спроектованих або в якійсь незнаній ученим
географам далині(напр., острів Утопія у давнього Т. Мора), або в прийдущих часах.
Питання жанрової локалізації, підведення під загальну назву поодиноких речей тут дуже
нелегкі. Наприклад— чи можна віднести до романів утопійних уеллсівський«Сон
Сарнака»? Ідеальний порядок майбутнього в цій прегарній повісті взято тільки як засіб
підкреслити всі безумства імперіалістичної війни та«учуднити» в очах читача суспільні
відносини перед війною. Коли ми цю повість, з її повсякчасним примірянням недавньої
минувшини до соціального ідеалу, віднесемо до утопійного жанру,— тоді в рамках
останнього у нас розміститься велика сила соціальних повістей від речей суто програмо-вих,
як роман Белламі, до таких, як«Сонячна машина», і сказати, на якім саме щаблі
вичерпаються у нас ознаки утопічного, буде дуже тяжко.
Що романові Винниченка властива критика капіталістичного ладу,— з цим, здається,
погоджуються всі. На цьому кладе повний наголос Дрібний Буржуй Винниченкового
листа до«Українських вістей», посилаючись на відповідь німецького видавництва, якому
було запропоновано«Сонячну машину»: «Ми комуністичної пропаганди, хоч як хитро та
майстерно її прикрито,— не провадимо»
1
. Не заперечує цьому і мало прихильний в цілому
до повісті А. Річицький
2
. Але чи ясний той ідеальний порядок громадський, що настав у
1
Українські вісті.—10.III.1928 р.— Ч.63. Відповідь на цей лист М. Демчевка в«Комуністі».— 27.III. 1928
р.— Ч. 73. та29.ІІІ. 1928 р.— Ч. 75.
Електронна бібліотека української літератури
2
Андрій Річицький. «Винниченко в літературі і політиці». Стаття«Сонячна машина». Реп. В. Василенка.—
Микола Зеров. Від Куліша до Винниченка 158
Винниченка в результаті боротьби між окупаційним корпусом та«сонцеїстами»
Німеччини? Дві години обов'язкової для всіх праці, тимчасовий комітет Спілки творчого
труда— оце й усе, про що ми дізнаємося. Автор залишає нас на порозі нового ладу, не
даючи останньому докладної характеристики. Одна із головних рис утопійно-повістевого
жанру відсутня: показаний лише шлях і зусилля людей, скеровані до зразкового устрою,
але самого того устрою не видко.
Проф. О. І. Білецький показує ще одну відміну Винниченкового твору від
європейських утопічних романів, як цей тип повістей почав визначатися за останні часи:
українському авторові не властивий лет науково-технічної фантазії. Машина,
використовування новознайдених джерел енергії, радіотехніка та інші успіхи на полі
практичного застосування наукових відкриттів— все це стоїть у нього на другому плані.
Винниченко ніколи не заходить у деталі, коли говорить про конструкцію своєї сонячної
траворізки: йому важніший громадський ефект її винайдення, соціально-політична
боротьба, що довкола неї закипає.
Поряд з рисами утопічного(у льготному, ослабленому значенні цього імені) в романі
виступають риси авантурно-детективного жанру. В Винниченковім оповіданні перед
«нами проходять війна і окупація, хімічна лабораторія і дім для божевільних, «наружное
наблюдение» і політичний терор соціалістичного«братства», героїзм інаракістів і
ме-тушня агентів капіталістичого ладу Німеччини. Цілий ряд моментів служить меті
загострення фабульного: фінансовий король Німеччини Фрідріх Мертенс, фабрикант
гумових речей і голова об'єднаного банку, тримає в руках цілу Європу, відсунувши і
підбивши дідичні її династії та політичні установи. Претендує він на корону землі.
Коро-левою землі, його дружиною має стати принцеса Еліза, остання парость спадкоємних, але
збіднілих володарів краю. Батько принцеси не хоче поступитися нею і, стиснений
лещатами фінансового короля, кінчить самогубством, заповідаючи дочці-красуні
невблаганну безкомпромісову помсту. По смерті старого князя починається атака на
Елізу. Але принцеса Еліза, у якої з кімнати пропала коронка Зігфріда, фамільний клейнод,
що в нім ціла аристократія німецька бачить якийсь талісман, запоруку цілості владичного
роду та власного успіху,— ставить умовою своїх переговорів з Мертенсом— знайти
коронку. Починається детективна гарячка. Інаракіст Тіле, на чолі державної охорони,
прибирає до рук старосвітську господу графів Елленбергів. Другий приклад: урядове
переслідування Інараку, втікання Макса Штора по дахах, нічна сцена у графівни Труди,
небезпека та щасливий його порятунок. Приклад третій: пригоди доктора Руді Штора в
домі божевільних. Цей ряд суто авантурних моментів можна ще продовжити.
Спосіб викладу у«Сонячній машині» зовсім не випливає з жанрових особливостей
роману. Тон мемуарного викладу, літописної розповіді, сливе позбавлений діалога(як у
«Боротьбі світів» Уеллса), комбінація найрізноманітніших засобів розповідних— все це
було б доцільно у великому трьохтомовому романі. Не можна зрозуміти тільки одного:
чому Винниченко обрав для себе форму, найподібнішу до Жюль Роменівського«Доногоо-Тонка»,
надавши своєму викладові характер розволоклої, на800 сторінок, ремарки
кінодраматурга. Чи ж дозволяє ця форма на широкий розвинений діалог? А тим часом
Електронна бібліотека української літератури
Критика.— 1928.—ІІ.— С. 132—133.
Микола Зеров. Від Куліша до Винниченка 159
героям роману раз у раз треба виступати і з'ясовувати свої позиції. Чи дає вона простір для
прямих, не укритих характеристик, психологічних та соціальних? Чи дає вона змогу
змалювати портрет заглиблений, не лише поверховий? А тим часом авторові від усього
того відступитися не можна, раз він хоче вивести в своїм романі боротьбу різних
суспільних шарів і кожен із них репрезентувати постаттю всесвітнього чемпіона. Нарешті,
чи забезпечує цей кінематографічний ухил потрібну для такої великої речі
різноманітність, багатство тону? Чи не уб'є читацької терпеливості цей безконечний
теперішній час у авторській розповіді? Не можна дивуватися, коли Ж. Ромен звертається
до форми кіносценарія для своєї динамічної повісті про шахрайські пригоди сумнівного
ученого; можна привітати Бабеля, коли він веде з книжки на екран свого Беню Крика:
ідейний замисел його повісті без останку може бути виявлений у фільмових одиницях.
Але ж Винниченко хоче більшого. Він дивиться на«Сонячну машину» як на
вкоронування своєї давньої проповіді; він хоче довершити розпочате діло ревізії
капіталістичного ладу в його ідеологічних
1
відгомонах, і тому він не має рації
відступатися від засобів, що можуть дати найповніший вияв ідейній стороні твору, та
культивувати методи писання малоеластичні, що можуть зміцнити тільки моменти
мальовничої виразності та зовнішнього руху.
Вірний традиційному поглядові на потребу в романі докладно розвиненого любовного
моменту, Винниченко і в«Сонячній машині»,— дарма що присвячував її проблемам
соціального перебудування,— дає нам кілька закоханих пар, показує кілька любовних
трикутників: Принц Георг— Еліза— доктор Рудольф Штор; банкір Душнер— графів-на
Труда— Макс Штор; Сузанна— Макс Штор— Труда, і навіть: Марта-пожежа—
Мертенс— князівна Еліза. Найголовніша серед цих комбінацій— перша; гнана і мучена
протягом цілого роману, любов Елізи і доктора Руді становить вісь, навколо якої
обертаються події роману. Але як дано ці історії любовні, як з'ясовано їх генезу та
розвиток, як розкрито їх зміст? Автор ніде не з'ясовує, як постало те або інше почуття,
якої форми воно і під яким впливом набрало. Він подає тільки ряд умовних рухів і ласкаво
дозволяє розшифровувати їх глядачеві. Любов у доктора Руді, наприклад, виявляється
бурхливо: адресується вона спочатку до покоївки Міці. Вряди-годи в коректній господі
графів Елленбергів відбувається сцена з грецького фризу: кентавр хапає лапітську жінку,
сатир дориває німфу і мчить її до печери. Коли замість Міці ми бачимо на руках доктора
принцесу Елізу спочатку помилково, а потім з доброї її волі, ми робимо з того фіксованого
руху висновок про Шторове почуття супроти принцеси.
Або от іще сцена. Доктор Руді сидить у лікарні для божевільних. Принцеса Еліза,
борючись між продиктованим її громадською позицією ворожим ставленням до ученого і
безпосереднім голосом серця, одвідує його в камернім замкненні.
«Князівна Еліза раптом озирається на двері, потім швидко ступає до ліжка,
нахиляється просто до широко розкритих очей, бере в обидві руки скудовчену голову і
припадає довгим п'ючим поцілунком. Одірвавшись, мовчки повертається і прудко
виходить з кімнати. Доктор Рудольф, спалахнувши незрозумілим, зляканим щастям,
підвівши голову, дивиться їй услід».
Електронна бібліотека української літератури
1
Про те він пише в цитованому листі Дрібного Буржуя.
Микола Зеров. Від Куліша до Винниченка 160
Ще приклад. Інаракіст Макс визволяє доктора Рудольфа з дому божевільних.
«О дванадцятій годині ночі біля лікарні для душевнохворих спиняється два авта...
Руді так стискає Максові руку, що вона аж ниє вся до плеча, але Макс блаженно
посмі-хається від цього болю і витріпує чуба на потилицю(sic!)».
Підкреслена міміка, виведені поза межі звичайної жестикуляції рухи заступають так
звану«психологічну аналізу», докладне авторське з'ясування душевного життя героїв.
Передивимось усі вказівки автора: раптом озирається, швидко ступає, нахиляється, бере,
припадає поцілунком, прудко виходить,— всі вони нотують просторове становище героїв.
Більш-менш позбавлена рухової конкретності така вказівка: спалахнувши незрозумілим
щастям, або вона(рука) ниє аж до плеча, але і це по суті жестикуляція та міміка. Режисер
говорить акторові: «Зрозумійте, він страждає»; це значить: «Дайте таку і таку гру мускулів
обличчя».
Рух і міміка панують у романі. Немає ні листів закоханих, ні їх щоденників, жадних
признань віршем і прозою, жадних мук і детально списаних самодопитів героїв— майже
ні одного ресурсу психологічної манери. Коли про Л. Толстого говорено, що в нього герої
ходять просвітлені до середини(«с просвечивающими внутренностями»), то у«Сонячній
машині» дійові особи складаються з фризури, рис обличчя та костюма. Зовнішні їх ознаки
нотуються так дбайливо і так часто, що можна подумати, ніби авторові важно було подати
тільки вказівки для кінорежисера. От поворот доктора Рудольфа до Берліна з фабрики, де
він виробляв геліонітове скло.
«От у шиковному старовинному екіпажі з гербами, запряженому різномастними
кіньми, їде веселе товариство. Очевидно, робітники. Серед них дівчата в мокрих зелених,
із листу сплетених вінках. Всі вони наче з весілля їдуть, на очах у всіх обіймаються,
цілуються, регочуть... поганяють коней. Доктор Рудольф переганяє часом людей з
візочками. На візочках трава і листя, прикриті мокрим покривалом...»
Ці докладні«режисерські» вказівки, цей точний перелік рухів сприймає читач як
утомне виписування непотрібних деталей: рецензенти«Сонячної машини» відзначають
його як певний гріх проти«сучасного динамічного стилю».
Взагалі, літературна сторона роману залишає невиразне враження: так, ніби«Сонячна
машина» була задумана спочатку як кіносценарій; потім з якихсь причин автор став
переробляти його на повість, але до кінця цієї справи не довів, застигши на середній
компромісовій лінії.
Широкі промови доктора Рудольфа Штора та Фрідріха Мертенса на зборах сонцеїстів;
відозви Інараку, вільної спілки творчої праці, принца Георга— з їх детальною
мо-тивацією, з докладною, «вичерпуючою» характеристикою становища— все це написано
рукою романіста. Драматург чи то автор кіносценарія не мають таких ресурсів; вони
зв'язані, один— коротким часом вистави, другий— тісними рамками екрана.
Але от сцена, яку зробив уже досвідчений драматург, що повною мірою осягнув
мистецтво сценічного ефекту. Макс Штор дізнається про смерть Сузанни Фішер:
«У блакитному салоні, де через один куток розвішано білизну, а у другому напівгола
пара танцює біскаю під дві мандоліни й гітару, настає раптова тиша. Просто на
танцю-ристів іде якийсь чоловік, хитаючись і безглуздо— п'яно чи сонно— дивлячись перед
себе невидющими очима. Синьо-чорний чуб розпатлався йому на всьому лиці дикими
Електронна бібліотека української літератури
Микола Зеров. Від Куліша до Винниченка 161
пасмами, в руці міцно затиснена купка листів... Чудний чоловік не може стояти, сідає на
низенький стілець. Він бурмотить: Сузанна Фішер померла. Померла? Сузанна Фішер?
Але чужий чоловік нічого не може сказати. Він глибоко і міцно спить, злегка роззявивши
рота і перехилившись вбік... Вривається музика. Злякані обличчя... навшпиньках довгою
чергою проходять у найдальшу кімнату, де на квітах лежить у всьому білому, головою на
подушці з червоних троянд поважно-строге тіло Сузанни Фішер».
Друга сцена. Доктор Руді, занепокоєний мовчанням Берліна та розривом
налагоджених зносин з приятелями машини, вилітає до столиці аеропланом. Літак по
дорозі зазнає аварії, і доктор Рудольф ламає собі кості.
«Раптом залізне тіло машини струшується несподіваним корчем. Доктор Рудольф
машинально хапається за поруччя сидіння, а тим часом рука майстра Кіна швидко
перестрибує трошки вгору на блискуче держальце і сильно крутить його вбік. Але залізне
крилате тіло знову здригається, потім починає стрибати направо, наліво, скажено корчево
пручається, рветься, лютує. Спина майстра Кіна неспокійно, розгублено совається то в
один бік, то в другий... апарат прожогом, нахилившись носом униз, летить до землі».
Для романіста ця сцена непотрібна; йому важне, властиво, не падіння, але прибуття
доктора Штора до Берліна, де він має, скориставшися любов'ю мас, стати на їх чолі,
в бо-ротьбі за свою справу. Драматургові ця сцена непотрібна також: падіння з аероплана не
напружує становища, не веде дію до розв'язки. Потрібна ця сцена і достатньою мірою
умотивована тільки з погляду кіносценариста, що, завваживши певну одноманітність
картини, хоче розбити її якимсь«трюковим» номером, якимсь цікавим для ока моментом.
Всі ці риси і треба взяти до уваги, укладаючи жанрову характеристику
Винниченкового роману. В«Сонячній машині» ми маємо соціальний роман з певним
ухилом в бік соціально-політичних прогнозів, ускладнений авантурно-детективними
мотивами і влитий в тісну для авторського задуму форму кінематографічного сценарію.
3
Що ж придбав і що втратив Винниченко як автор, ставши на цю нову для нього
стежку? І в якій мірі послідовним, витриманим показав себе в рамцях нового жанру?
Безперечним придбанням його треба вважати неабияку яскравість і силу письма, що
мало сторінок у давнього Винниченка можуть з ними порівнятись. Пригадую кілька
рядків з«Рівноваги», де серед сльотавої паризької зими героєві-емігранту уявляється наша
зима: біла снігова шата, і на кучугурах снігу біля кухняного рундука— великі брунатні
воронки від вилитих помий. Або друга картина, теж паризька, з оповідання«Тайна».
Герой від імені якого оповідання провадиться, вже кілька день голодує, і, никаючи по
асфальтових тротуарах, спиняючись перед вітринами гастрономічних крамниць, пригадує
раптом, як одного разу він їв гречані вареники на хуторі коло Золотоноші. «Вечір був.
Сонце зайшло за млинами, що розставили крила, немов в екстазі підняли їх і застигли.
Край неба був задумливо-рожевий. З ставка віяло духом вогкості, ряски, духом гаю,
повитого вечором. А тут на призьбі стояли в великій червоній мисці з жовтими пасочками
темно-сірі великі вареники з крапинками сиру. З одного боку, поверненого до заходу,
вони червоніли. Червоніла й густа сметана в полумиску. Як я їх їв, боже! Ех! Хай тобі
Електронна бібліотека української літератури
Микола Зеров. Від Куліша до Винниченка 162
всячина!»
Тепер Винниченко користується цим самим засобом зіставлення двох контрастуючих
образів, тільки розмах його став ширший. Відбувається велике свято Сонячної машини.
Принцеса Еліза, в товаристві молодого графа Елленберга, дивиться на масковий похід,
переймається(потроху і несвідомо) радістю святково настроєної маси і враз помічає, що її
супутник широко розплющеними очима вглядається в смугу неба над Берліном.
«Із-за обрію в небо сунеться чорна хмара; вона одного темного кольору, з правильно
обточеними лініями. Це велетенський широкий конус шпилем уперед. Конус сунеться з
помітною швидкістю, закриваючи собою хмарини, займаючи собою щораз більшу частину
неба, як хобот страховища, рухається то вправо, то вліво. І що ближче, то передня його
частина стає ясніша від задньої, рідша, ряба. Вже видко, що страховище немовби вкрите
лускою, що кожна лусочка є окреме довгасте тіло».
То летить на Берлін окупаційний корпус. І кількома сторінками далі йде так само
чіткий та яскравий опис паніки, викликаної першими вибухами.
Але часом терпить Винниченко і поразки. Головний із його огріхів той, що,
показавши своїх дійових людей лише зовні, він не дав їм повної всебічної характеристики,
обмежуючись двома-трьома прикметами, достатніми тільки для того, щоб їх раз у раз
пізнавати на екрані. Так, кожного разу, скоро з'являється в романі президент об'єднаного
банку Мертенс, ми чуємо від автора про його банькаті очі і піт. «А пан президент таки
потіють, безнастанно, потьоками потіють». Кожен раз, коли з'являється принцеса Єліза,
автор згадує невеликий худий овал обличчя, чорне убрання і червоно-золоте волосся...
Але що справляє враження найприкрішої одноманітності, це раз у раз однакова, тільки
злегка варійована синтаксична подача тих приміт. Князівна Еліза... «Спокійно дивиться
молода золотиста львиця»; «золотиста молода львиця байдужо, гордо чекає». Або:
«Принцеса легко несе маленьку червону голівку золотистої гадючки на плечах чорного
лебедя»;«ступає вона плавко, рівно, високо несучи маленьку голову»; «подвір'ям замку
принцеса Еліза проходить плавко, поважною ходою, строго й гордо несучи маленьку
голівку на великому пишному тілі— голівка золотистої гадючки на тілі чорного лебедя».
Князівна Еліза на зборах монархічної організації: «Істинно впущено у вулій
царицю-матку»... «Істинно— у вулій із старими засохлими трутнями впущено молоду царицю-матку»...
«Вилетіла цариця-матка з вулію, і без ладу гудуть
і тикаються в стіни безпорадні
бджоли».
Те саме повторюється при виступі інших, інколи другорядних навіть осіб роману.
Скоро з'являється Сузанна, ми відразу стріваємося«з великими, вогкими очима молодої
телиці»; де тільки не з'явиться приятель Труди, банкір Душнер, автор не забуде нам його
відрекомендувати: «чорно-срібний лицар». Але особливо настирливий буває він у своїх
рекомендаціях, коли справа доходить до Труди. В самій-но третій частині не менш
двадцяти раз згадуються(і то в однаковім словосполученні) її чорно-сині кучері та
бурхливі рухи: «...По-хлоп'ячому скидаючи чорно-синіми кучерями... Але Труди немає.
Немає ні синього берета, ні чорно-синіх кучерів. Очі бризкають блискучою бронзою, з-під
темно-синього хлоп'ячого берета бадьоро теліпаються(sic!) чорно-сині кучері на плечах.
В кімнату влітає біло-чорно-синій вихор.
Чорно-білий вихор зненацька дивується. Сонце косою золотою палицею вперлося їй у
Електронна бібліотека української літератури
Микола Зеров. Від Куліша до Винниченка 163
чорно-сині кучері і поблискує в бронзовім оці. Тоді підводиться вгору чорно-синя
стрижена голівка».
Не менш уперто подається і епітет екстравагантної дівчини— Страховище, як звуть
Труду в сім'ї Елленбергів.
«Ах, Страховище, любе Страховище! Воно принаймні має ще сили надіятись...
Любе, миле, втішне Страховище!..
Це голос не Труди, не Страховища...
Голос не Труди і навіть(sic!) не Страховища»... і т. д.
Наслідком цих повторень зоровий образ дійових осіб глибоко різьбиться в пам'яті;
зате внутрішній світ героїв, їх думки, їх небуденна психічна енергія лишаються нез'я-совані.
Це відзначили майже всі критики роману. В статті І. Лакизи звернено увагу на
невиразність постаті Фрідріха Мертенса. Репрезентуючи собою цілу капіталістичну
си-стему, цей клубок розмаїтої і гнучкої діяльності має бути«живим, активним,
можновладним, а в Мертенса«нічого, крім одвислих губ, черева і тупості, не бачимо».
Звернено на те увагу і в рецензії З. Єфимової: для неї Мертенс— «лубкова карикатура на
капіталіста»; а доктор Рудольф— постать бездіяльна і безвільна, більше«виповнена
своєю любов'ю до принцеси, аніж власним науковим відкриттям та його наслідком—
соціальною перебудовою».
Але найгірше, що випливає з цього відкинення психологічної характеристики— це
неумотивованість вчинків. Що саме спонукало перейти до прихильників сонячної машини
Фрідріха Мертенса? Спогади дитинства? Гостро-відчуте своє становищеhomonovus серед
владущої групи? Чи розумна прогноза соціально-політичної ситуації, що заважав йому
віддати свої сили безнадійній, безперспективній справі? Читач може будувати
найрозбіжніші здогади, бо автор жадної надійної опори йому не дав. Сталося ж це тому,
що, розпочинаючи великий і новий для себе твір, Винниченко, видимо, не зовсім з'ясував
собі, якими засобами має при тім користатися, взагалі мало звернув увагу на технічний бік
справи, поклавшися на свій великий, хоч трохи сировий стихійний хист.
Ця неконтрольована технічно від самого автора робота і спричинилася до того, що
поряд з рисами нового письма Винниченко залишив багато із своєї давнішої манери. В
свій час критика мало займалася поетичним господарством Винниченка, і, можливо, з
вини самого автора. Він занадто хвилював своїм ставленням проблем, часом— л
огічно-необгрунтованим, часом— різко парадоксальним, і тим відтягав критику від формального
розгляду в бік ідеологічної перевірки своїх позицій. По-друге, і критика українська тих
часів мало смаку відчувала в аналітичній роботі над письменниковою технікою,— і то не
тільки в«Раді», де тримали прапор критики публіцистичної, але і в«Українській Хаті», де
були невдоволені з такого самого ухилу критичної думки.
Наслідком того Винниченко й зостався досі майже не обслідуваним формально. Ми
зараз не маємо змоги входити в докладний розгляд винниченківських способів писання;
скажемо тільки, що імпресіоністична його манера в оповіданнях по1907 р. визначалася
певним розмахом та сміливістю, чим багато вигравала проти витонченого і напруженого
писання Коцюбинського, але разом з тим мала тенденцію застоюватися і черствіти в
немилих штампах. Проілюструємо це на прикладах. Даючи в своїх оповіданнях пейзаж,
Винниченко завжди пронизував його елементами характеристики. Тло дії— пейзажне, а
Електронна бібліотека української літератури
Микола Зеров. Від Куліша до Винниченка 164
також і побутове— подавалося у нього крізь душевну схвильованість героя. А як герої
Винниченкові були здебільшого молоді, повносилі, то й природа з ними«одною жизнью
дышала»: їм усміхалася роса, підморгував місяць, нашіптував нічний вітрець. Герой
«Куплі» орудує в тих літах, «коли в грудях так співу багато, що хочеться сліз», «коли небо
здається таким близьким та досяжним», «коли навкруги все аж кишить драконами», «коли
так легко, так охоче йдеться на бій з ними». Характерна для героя повнота
життє-відчування оживляє йому всю мертву природу, персоніфікує її. «З-за акацій батюшчиного
садка обережно одним оком визирав червоний місяць, такий червоний, ніби він страшенно
пнувся, здержував свій сміх, поглядаючи, і того почервонів».
Герой оповідання прощається з дівчиною. В суворій уривчастій розмові йому
вчувається затаєний голос теплого, ласкавого почуття. І все навколо стає ласкавим.
«Ззаду тихо підбіг вітрець, наче десь піджидав, щоб я зостався сам, і щось тихо та
лукаво шепнув. Що він,, любий, шепнув, що забилося так мені серце?.. Позад мене стояв
місяць. І не був уже червоний, перестав сміятися, тільки ніби був здивований. Ніби
вибрався на небо, глянув степом і аж ахнув— ти, диви, мовляв, які простори!..
І бла-годушно, радісно сміється і морга серйозно журним зорям, хмаркам легкодухим, гаям
сумовитим, могилам старим і поважним. Всім моргає і сміється. Любий дідуганчик!» Ще
далі йде Винниченко в своїх заробітчанських оповіданнях, уособлюючи Дніпро, говорячи
про його«розсудливість» та«доброзичливу умиротвореність».
«Старий Дніпро привітно зі спочуттям підморгує мені своїми довгими козацькими
вусами-хвилями. Білокорі молоденькі осокори схвильовано, з дивуванням шепочуться
наді мною».
Винниченко мав учнів, що(як і слід учням) особистий винахід учителя прийняли як
загальну стилістичну норму. Найталановитіший із тих учнів, Косинка, добре вправив своє
око на винниченківських пейзажах. В його«Циркулі», слабо умотивованому, але місцями
сильному, маємо не один доказ витонченої спостережливості.
«Далі Короп(учитель, що орудує циркулем, видаючи себе за землеміра) застебнув на
всі ґудзики свого піджака і побіг, коливаючись з боку на бік, як качур, до села. Степ
засинів під рясним дощем— і дощ заткав на дорозі куцу сіру постать математика».
Косинка одушевляє по-винниченківському і«мертву» природу. Одна із його новел так
і зветься«Місячний сміх»
1
; в його«Зеленій рясі» сміються, мало не пирскають од сміху
білі берізки.— Явище звичайне! Але чи не накладає воно на основоположника манери
певного обов'язку шукати нових засобів? І чи не є доказом творчої сили такого
письменника його здібність«зламати знаряд непридалий», що, перетворившися або
перетворюючись на шаблон, тратить свою міць. В цілому відчув те і Винниченко, недарма
і тематично спробував він одійти од колишніх своїх творів. Але тим дивніше зустрічати на
його сторінках пережитки і гримаси старої манери. Одна із сцен представляє нам Макса
Штора і його матір, що ховають Рудольфову машину.
«Зорі з неба хитро і хижо кліпають очима, скоса поглядаючи в бік графського
будинку. Темно у всіх його вікнах, тільки троє з них світяться червоним світлом, наче три
квадратові блищачки. А коли, нарешті, зачиняються двері за розпатланою людиною, в
Електронна бібліотека української літератури
1
«Круторогий ще раз заскалив до зорі зуби» і т. ін.
Микола Зеров. Від Куліша до Винниченка 165
руках якої вже нема білого конверта, і каштани, і ввесь сад, і зорі з полегкістю зітхають і
скоса поглядають на три червоні блищачки... Сад заспокійливо тихенько шелестить
назустріч двом темним постатям».
Знати колишнього Винниченка і в мові«Сонячної машини». Оскільки можна
спиратися на вискази рецензентів, утворилося враження, що ставлення нашого автора до
мови стало глибше, дбайливіше. В цілому це, мабуть, вірно. Але як ще багато в романі
давнього, пам'ятного ще з передвоєнних часів! Маємо тут і негармонійне накопичення
слів, тяжкоходність фрази(«не може ж бути, щоб одправлений навантажений два дні тому
потяг був останній»; «з акуратно вийнятим принцесою із грубки попелом»), і характерні
малоросійські провінціалізми(«всі крамниці порозтаскувало населення»; «спить і
розпутничає з жінками»), і спеціальна прихильність до звуконаслі-дувань та
артикуляційне яскравих словечок(«вовтузиться»; «натовкмачує в хаті капелюш»; «що їй
до зачучверених, розкудовчених у щасті двох голів»; «на бородаті зачучверені голови»;
«велика мати всміхається до розчучверених дітей» і т. д.), і перевантаженість фрази
прикметниками на чий і щий(«дика кричуща тоскність»; «не дивиться тепер хапаючими,
як у пса, очима»; «вся нога щемить крутячим ниючим болем»).
І так не тільки в мові. Загалом нового в«Сонячній машині» менше, ніж то видаєтся
відразу. Читаєш перші розділи роману і дивом дивуєшся. Побачення князя з Мертенсом,
самогубство князя, переїзд Елізи до Елленбергів, історія коронки— Винниченко відразу
вводить нас у фабулу, «бере бика за роги», як добрий спеціаліст авантурного роману. І
враз зав'язка показуєтся фальшивою; а всі ефекти початкових глав— лише докладно
розвиненою експозицією. Справжня зав'язка починается тільки в кінці першої частини з
винайденням Сонячної машини. Коронку знайдено; детективний момент пішов на спад;
пригод стає щораз менше, і щораз менше захоплюють вони читача. Повісті починає
загрожувати деяка одноманітність. І тут мимоволі встає питання: для чого занедбав
Винниченко вимоги зовнішньої цікавості? Адже ж, ставши на стежку фабульно-насиченого,
драматично-зосередженого оповідання, найприродніше було поєднати в
розв'язці обидва моменти: ідеологічний і детективний. Наростає боротьба, відходить на
задній план коронка, але її ще шукають; розв'язується боротьба за машину(за добробут
мас), з'ясовується й історія коронки.
Якpruderie «ідеолога» завадила Винниченкові належно розвинути фабулу, так його
дар реаліста пошкодив його вигадці. Тонкий обсерватор, він дуже неповороткий у своїй
фантастиці. Нехай він і не хоче зачаровувати читача конструкцією своєї машини, нехай
«реально-символічна» краплина поту більш важить в ідеї твору, ніж усі технічні деталі,
але невже не можна було вигадати чогось складнішого та імпозантнішого, ніж прозаїчна
«м'ясорубка» з футляром для голови і склом для сонячного проміння, що робить
продуцента нового хліба трохи подібним до провінціального фотографа? Далі. Малюючи
Німеччину і прийдешні часи, автор ніде не може одірватися від української дійсності90—
900-х років; свою«сонячну Україну» він носить в душі, як емігрант Передерієнко з
оповідання«Тайна» — згадку про золотоніські вареники. Справді: в центрі грандіозного
Берліна(яким він стане в майбутньому) є ще досить місця для затишних кутків, для
«дворянських гнізд», для старосвітських садиб, обгороджених кам'яною стіною, де не
чути гамору й грюкоту міста, звідки не видно вуличного руху. Ви сподіваєтесь: звички
людей мусили сильно змінитися на той час, коли відбувається дія; до того ж це—
Німеччина; країна, про яку ніяк не можна сказати, що там«вял и медлен неискренний
труд». А тим часом, ледве здобуто благословенну машину, як трудящий робітничий
Берлін віддається не то пасічницькому спокоєві, не то епічно-запорозькій гульні. Далі.
Збирається, засідає«Інарак», соціалістична організація, найзапекліші вороги капі-талістичному
уряду, але по правді, чи не більше подібні вони своєю трохи провінціальною
наївністю до організації«Червоного Півня» (з оповідання«Купля»), аніж до робітничо-революційного
штабу великої промислової країни? Чого вартий один доктор Тіле з
«сокирчатим» носом та сентиментальним серцем? В одній рецензії Винниченків«Інарак»
зіставлено з російськими конспіраторами із«Бесов» Достоєвського. Це невірно: інаракісти
не подібні до карикатурних революціонерів російського автора, але разом це і не
провідники німецького чи якогось іншого розвиненого зорганізованого пролетаріату, що
вміють з'єднати елементарно сильний протест експлуатованого робітника з колосальною
виучкою, стратегічним і тактичним хистом. Безперечно, в тім«Інараку» Винниченкові
треба було б посадити, скажім, Бебеля(беру його постать як тип), а не якогось середньої
руки«начетчика» на зразок Бравна-Паровоза або Шпіндлера. Не диво, що рецензенти
відразу поставили перед винниченківським романом питання: де ж тут пролетарські маси,
де їх справжні вожаї,— і відмовилися признати такими винниченківських революційних
братчиків, цих гурткових-«теоретиків» у стилі1905 року, цих перенесених до«Сонячної
машини» із давніх його драм та оповідань— Цінностів Маркевичів та Миронів Антоно-вичів.
Нарешті, ще одна риса Винниченка-художника, що, зоставшись непереборена,
зменшує естетичну чинність роману і враження від нього як нового етапу в
письменниковій творчості. Винниченківським драмам, а почасти й оповіданням по1907 р.
властива деяка спрощеність і схематизм думки. Автор любить теоретизувати, але то тут,
то там зривається: він формулює, примушує своїх героїв говорити афоризми, і дуже часто
або попадає в несмак і напруження, або сипле календарною премудрістю. «Договір у
коханні є подібний до обруча на діжці: поки клепки цілі, обруч міцно тримає їх; коли ж
діжка розлізлася, обруч тримає порожнє місце». Чимсь дуже простодушним і філософічне
невипробуваним, як світові проблеми у школярській дискусії, відгонить від цієї фрази:
«Быстры как волны дни нашей жизни»; сокрушительний Мирон Антонович, давним давно
уже пережитий, став у наших очах наївним фейєрверщиком, і зовсім нема потреби
воскрешати його в романі, що має змалювати майбутнє. Або от іще відкриття: його робить
атестована як Страховище смілива, екстравагантна Труда: «Мужчина,— говорить вона,—
повинен бути навіть трохи брутальним». Тій же Труді в щасливу хвилину приходить
думка добутися певної громадської цілі організацією специфічно жіночої забастовки:
жінки мають ухилятися від пестощів, поки не осягнуть того і того. Прекрасна думка, але її
можна наводити тільки як цитату, бо перед Трудою її висловила і здійснила атенянка
Лізістрата. І навряд чи дозволено авторові і його героїні говорити про це так, ніби
Арістофана ніколи не було на світі! А от(будемо вже кінчати) одна із реплік, якими
«чорно-срібний» Душнер просвіщає Труду: «Що вчені,— каже він,— політики, поети,
міністри і інші жерці люблять робити страшенно строгі, важні фізіономії, то цього не
треба лякатися, бо це часом є для них тільки спосіб легше здобути собі, що їсти й пити.
Електронна бібліотека української літератури
Микола Зеров. Від Куліша до Винниченка 167
Вони люблять називати себе геніальними, святими, героями,— так і в цьому нічого
страшного немає. Колись римські імператори називали себе богами, та й то вся їхня
божеськість виявлялась в тому, що вони їли й пили, одягались та кохали жінок». І далі
Винниченків герой робить подібний напад на всі великі й малі«релігії» та«філософії»,
«вищі інтереси», як на«фетишів», «божків», що їм люди поклоняються і які вигадані
власне для того, щоб прикрити голе бажання тих ідеологів пити, їсти та кохатися з
жінками. Геніальний Душнер гадає, що зрозуміти генезу ідеологій із відносин
економічних(а це видається йому справою дуже легкою) — це перш за все значить:
відмовити всякої поваги людській творчості— політичним системам, науці, поезії,
філософії. І при тому автор ніде не виводить Душнера«пошляком»; він уважно
прислухаєтся разом з Трудою до його надзвичайних висновків, до його теорії«божків», а
нам дає привід, здибавшися з старими винниченківськими сентенціями, коли не взяти під
сумнів«Сонячну машину» як«новий етап» в його творчості, то принаймні сильно це
твердження обмежити.
В авторові все ще сидить десь запальний, темпераментний і часами наївний філософ
«Щаблів життя». Він ще не переборений; його думки та декламації не зліквідовані до
краю, і тому«Сонячна машина» робить враження компромісу між давніми навиками і
новими прагненнями, між природними даними автора і його новими літературними
завданнями. Сугубий реаліст, Винниченко спробував сил у соціально-фантастичнім
романі і не зміг вийти за межі своєї землі і свого часу. Вихований на українській
літературній старомодності, він немов побоявся занадто виповнити свій роман
гострофабульними моментами, сполучивши інтерес ідеологічний з авантурно-детективним.
І, нарешті, занадто мало спинився над питанням стилю, щоб визволити свою
«Машину» від зайвого кінематографізму, поглибити характеристики і до краю
обтруситися від дефектів старого словника та синтакси.